Пізня зима, чорний фартух і чек на браслет
Я стояла в тісній комірчині ресторану «Золотий Дуб» у Києві й підтягувала на талії чорний фартух, який пах чужими парфумами та праскою. У дзеркалі навпроти на мене дивилася не «Маргарита Савченко, дружина поважного чоловіка», а втомлена жінка з товстими окулярами в темній оправі й зібраним низько волоссям. Мені — шістдесят два. Я не мала би ховатися. Не мала би вигадувати маску. Але я й не мала би почуватися зайвою у власній сім’ї.
Роман Савченко — мій чоловік, з яким ми разом тридцять вісім років, — три тижні тому сказав абсолютно буденно: «На святкування виходу на пенсію дружин не запрошують. Такі правила компанії. Формальний вечір. Тільки співробітники». Він вимовив це так, ніби оголошував прогноз погоди: без емоцій, без пауз, без погляду в очі. Я кивнула — автоматично. Ми давно навчилися кивати одне одному, коли не хочеться сперечатися.
А потім я знайшла чек. У кишені його піджака — того самого, який я колись вибирала йому на Хрещатику, бо «треба виглядати солідно». Чек був із ювелірного салону, і цифри на ньому різали очі: діамантовий браслет на понад триста тисяч гривень. Я навіть кілька разів перевернула папірець, ніби на звороті могло бути пояснення. Але пояснення не було.
У мене немає такого браслета. У жовтні ми тихо відзначили річницю — листівка, вечеря в нашому звичному місці й його втомлене «давай без пафосу». Потім було Різдво — тепле, родинне, з кутею й колядками по телевізору, але без подарунків «від серця». А в січні минув мій день народження — і він знову відбувся «якось потім», бо Роман «зашивався» на роботі.
Тож у голові в мене швидко з’явилося те, що з’являється в голові у жінок, які втомилися чекати правди: якщо не мені — то кому? Якщо не для дому — то для чужих рук? Я не хотіла думати про зраду. Я просто… не бачила іншого сценарію, який пояснював би і чек, і його пізні повернення, і те, як останні місяці він ніби ковзав повз мене — чемно, акуратно, як повз меблі.
Того вечора, в середині лютого, коли Київ стискався від морозу й під ногами скрипів бруднуватий сніг, я зробила те, що сама б висміяла, якби почула від подруги: подалася на разову зміну в кейтеринг. «Одна ніч, — сказала я собі. — Я просто подивлюся. Я просто переконаюся. Я просто заберу свою уяву з гачка».
Бальний зал «Золотого Дуба» і перша викрита брехня
Я вийшла з комірчини — й одразу потрапила в інший світ. Зал блищав теплим світлом гірлянд, під стелею мерехтіли «казкові» лампочки, на столах стояли білі троянди й високі свічки. Люди сміялися, дзвеніли келихи, хтось фотографувався біля банера з логотипом компанії «Горизонт і Партнери» — місця, де Роман відпрацював сорок років.
Я впізнала половину облич — і від того мені стало водночас простіше й болючіше. Тарас Бойко — його приятель по гольфу, той самий, який колись тиснув мені руку на наших сімейних шашликах і називав «Маргаритко, ти золото». Світлана Кравченко з бухгалтерії — завжди охайна, з ідеальним манікюром. Я бачила їх не раз на корпоративних подіях, де я була «дружина Романа», усміхнена й правильна.
А тепер я була офіціанткою — і мене не впізнавали. І, що найгірше, ніхто навіть не намагався. Мене обходили поглядами так само, як обходять стовпчик меню або вазу з квітами.
І тоді я побачила те, що розбило першу опору Романової версії: поруч із колегами були їхні чоловіки й дружини. Не «тільки співробітники». Не «без партнерів». Значить, правила існували — але не для всіх. Або не для мене.
Я підхопила тацю з закусками — маленькі тарталетки, канапки з лососем, міні-пиріжки — і почала рухатися між столиками, повторюючи подумки, як мантру: «Тільки подивитися. Тільки побачити. Тільки не видати себе». Мої пальці трохи тремтіли, та я стискала край таці так, ніби він міг тримати мене замість хребта.
— Перепрошую, пані… серветку, — махнув мені Тарас, не дивлячись уважно.
Я подала серветку. Він узяв — і навіть не збентежився, що в голосі «пані» не впізнав мене, людину, яку знав десятиліттями. Це було так дрібно й так боляче, що я ковтнула повітря й відчула, як у горлі підкочується гіркота. Я стала невидимою. І, схоже, не лише для нього.
Роман за центральним столом і жінка в червоній сукні
Центральний стіл був, як сцена. І на цій сцені сидів Роман — мій чоловік — і виглядав так, ніби з нього зняли всі мої тривоги, всі наші недомовленості й повісили їх десь у гардеробі. Сріблясте волосся було ідеально зачесане. Графітовий костюм сидів бездоганно. В руці — келих віскі. А на губах — сміх. Справжній. Глибокий. Той, який я не чула вдома вже місяцями.
Я подумала: «Невже це так просто? Невже треба було забрати мене з кадру, щоб він знову ожив?» І одразу ж зненавиділа себе за цю думку. Бо я не хотіла бути тягарем. Я хотіла бути поруч.
Поруч із ним сиділа вона. Медово-русява, років тридцяти з хвостиком — точніше, з розсипаним по плечах волоссям, як у рекламі. Червона сукня обіймала її фігуру так, ніби була пошита під неї, а не куплена. Вона тримала спину рівно й дивилася на Романа так, як колись я дивилася на нього, коли він був не «партнером», а худорлявим хлопцем із блиском в очах і мрією «вибитися в люди».
Я намагалася не витріщатися. Та очі все одно поверталися. Вона щось сказала — і Роман посміхнувся. Не ввічливо. Не «потрібно посміхнутися». А м’яко, по-людськи. У мене скрутило живіт, ніби я проковтнула крижину.
«Не вигадуй, Маргарито, — наказала я собі. — Ти не знаєш. Ти тільки дивишся». Але саме в такі моменти мозок працює, як швачка: бере клаптики фактів і швидко зшиває з них сукню під назвою «катастрофа». Чек. Брехня про запрошення. Її погляд. Його сміх. Усе зшивалося надто акуратно.
Промови, “нова партнерка” і дотик, який я не змогла забути
Коли почалися промови, у залі трохи стихло. Люди підтягнулися ближче до сцени. Хтось підняв телефони, щоб знімати. Тарас Бойко вийшов до мікрофона, підняв келих і голосно заговорив про «сорок років, відданих компанії», про «угоди, які робили неможливе можливим», про «безсонні ночі, коли Роман витягував команду з найскладніших ситуацій».
Я стояла біля колони, тримаючи тацю як щит, і ловила кожне слово. Бо слова — це те, що ми часто чуємо замість правди.
— І через усе це, — продовжив Тарас, — Роман був не просто колегою. Він був другом, наставником… і останнім часом — ще й тим, хто допомагає нам дивитися в майбутнє.
У мене перехопило подих.
— Романе, ми раді оголосити: навіть виходячи на пенсію, ти залишаєшся з нами спеціальним консультантом для нашої нової партнерки, — Тарас махнув рукою в бік червоної сукні. — Друзі, зустрічайте Вікторію Синицю. Вона перебирає на себе напрямок Романа.
Аплодисменти вдарили по залі хвилею. Вікторія підвелася, усміхнулася, як уміють усміхатися люди, яких щойно офіційно «визнали». Вона пішла вперед — і, проходячи повз Романа, легко торкнулася його плеча. Зовсім невимушено. Ніби випадково. Але я побачила: він ледь нахилився до цього дотику. На мить. На пів подиху. І цього вистачило, щоб у мене в голові клацнуло: «Ось воно».
Вікторія говорила рівно, м’яко, трохи з південним, одеським присмаком у вимові. Дякувала команді, згадувала про перехід справ, про відповідальність. А тоді сказала те, що збило мене з ніг остаточно:
— Я не була б тут без підтримки Романа. Уже другий рік він веде мене за руку в роботі — терпляче, послідовно. Він був для мене більше, ніж наставником… — вона зробила паузу, знайшла його погляд. — Він був моїм натхненням.
Другий рік. Два роки вона в його житті — а я не знала навіть імені.
Тоді я опустила тацю на найближчий стіл, бо пальці перестали слухатися. Мені стало тісно в цьому залі, у цій сукні з фактів і підозр, яку я сама на себе натягнула. Я проштовхнулася до службових дверей, минула кухню й вийшла у двір.
Морозний лютневий повітря вдарив по обличчю так, ніби хтось дав ляпаса. Я притулилася до цегляної стіни й ковтала повітря, як після бігу. «Сорок років, — думала я. — Я віддала йому сорок років — не лише життя, а й спину, нерви, молодість». Я працювала, коли ми ледве зводили кінці з кінцями. Я тягнула дітей, поки він «робив кар’єру». Я вчилася мовчати, коли він не приходив на шкільні концерти. Я навчилася казати «нічого, він зайнятий» так, ніби це норма.
І якщо зараз я справді бачу «заміщення»… то виходить, я все життя тренувалася бути зручною для того, щоб мене тихо прибрали.
Телефон завібрував. Повідомлення від доньки, Соломії: «Мамо, ти де? Тато сказав, що тобі недобре і ти лишилася вдома».
Я втупилася в екран. Він збрехав не лише мені — він збрехав нашій дитині. Щоб я не прийшла. Щоб я не побачила. Щоб… що?
Я набрала відповідь: «Я в порядку, сонечко. Просто відпочиваю». І відчула, як у мені народжується ще одна брехня — уже моя. Ми, виходить, стали сім’єю, де правду зберігають у шухляді «на потім».
Я витерла сльози рукавом фартуха, вдихнула й повернулася в зал. Я ще не знала, яку правду шукаю. Але знала: піти без неї я не зможу.
«Він про дружину говорить без упину»
Після офіційної частини люди розслабилися: хтось пішов до бару, хтось танцював, хтось голосно сміявся так, що дзенькіт келихів ставав фоном. Я знову взяла тацю й почала рухатися вже не як налякана жінка, а як мисливиця — обережно, точно, з метою.
Вікторія стояла в колі людей — переважно чоловіків — і приймала привітання. Але я помітила: раз по раз її погляд тікав до бару, де Роман стояв трохи осторонь, з тим самим келихом віскі, ніби йому було важливо бути «тут», але не занадто.
Я підійшла ближче.
— Перепрошую, пані, — сказала я, піднімаючи тацю. — Спробуєте тарталетку з ікрою?
Вікторія глянула на мене — і, на відміну від більшості, глянула справді. Не «крізь», не «повз». Мене аж кольнуло страхом: а що, як упізнає? Але вона лише усміхнулася й узяла закуску.
— Дякую. Тут неймовірно смачно, — сказала вона. — Ви давно тут працюєте?
— Ні, — відповіла я. — Підробляю на свята. Та й… знаєте, зайва копійка не завадить.
Вона тихенько засміялася.
— Розумію. Я колись теж носила таці, ще студенткою. Найважча робота з усіх. Люди думають, що це «принеси-подай», а насправді це — вистояти.
Я не хотіла її «чути». Я хотіла її ненавидіти. Але в її голосі не було зверхності. Була втома й якась чесність. Від цього ставало ще гірше: «домашню ворогиню» ненавидіти легше, ніж живу людину.
— Вітаю з підвищенням, — сказала я, змушуючи себе звучати рівно.
— Дякую… — Вікторія ковтнула, ніби це слово було важчим, ніж усі тости. — Якщо чесно, я боюся. Роман каже, що я впораюся, але інколи мені здається, що в мене під ногами тонкий лід.
— Він хороший наставник? — обережно спитала я.
— Найкращий, — її очі на мить потеплішали. — Він підтримував мене, коли в мене валилося все. Розлучення, суди, боротьба за опіку… Я починала заново в тридцять з гаком, і мені було страшно. А він… він просто був поруч. Нічого не вимагав. Не ліз у душу. Просто казав: «Тримайся, ти не одна».
Я стиснула край таці, щоб пальці не видали тремтіння. Вона говорила не мовою роману. Вона говорила мовою вдячності.
І тоді пролунала фраза, яку я пам’ятатиму, мабуть, до кінця життя.
— Його дружина — щаслива жінка, — сказала Вікторія, ніби між іншим. — Він про неї говорить без упину. Маргарита те, Маргарита це… Сорок років шлюбу — уявляєте? Це ж мрія.
У мене підкосилися коліна.
— Він… говорить про дружину? — перепитала я, і сама почула, як тонко в мене вийшло.
— Так! — Вікторія кивнула. — Каже, що без неї він би нічого не досяг. Що вона вірила в нього, коли інші сміялися. Я інколи думаю: от би мені колись знайти когось, хто дивитиметься на мене так, як він дивиться на Маргариту, коли згадує її.
Я ледве не впустила тацю. Усі мої «докази» раптом зсунулися, як погано складений пазл. Якщо він справді так говорить про мене — то що я тут роблю? Навіщо брехав про запрошення? Хто тоді носить браслет?
— Мені час… — пробурмотіла я. — Робота.
— Звісно. І дякую вам, — сказала вона щиро. — Ви дуже… спокійна. Біля вас якось легше дихати.
Я відступила в бік кухні, і в голові в мене стало надто шумно. Можливо, чек — це подарунок Соломії? Можливо, він готував щось для онучки? Можливо… Але чому тоді «дружин не запрошують»? Чому — саме мене?
Я витягла телефон і написала синові, Данилові, який жив у Львові й дзвонив мені щотижня: «Швидке питання. Тато тобі не давав гроші останнім часом? На подарунок для когось?»
Відповідь прийшла майже відразу: «Ні. А що сталося? Все нормально?»
Я не змогла відповісти. Бо «нормально» — це слово, яке легко сказати, коли не стоїш на краю прірви.
Гардероб, чужий номерок і розмова з чоловіком, який мене не впізнав
Коли вечір уже котився до завершення, я побачила Романа біля гардероба. Він стояв сам, ніби йому хотілося втекти з власного свята. Я зібрала рештки сміливості й підійшла — не як дружина, а як «офіціантка з залу», яку ніхто не помічає.
— Пане, допомогти з пальтом? — спитала я.
Він повернувся. Його погляд ковзнув по моєму обличчю — і не зачепився. Не впізнав. Мене вдарило цим сильніше, ніж усі промови разом. Тридцять вісім років. І я можу стояти навпроти — а він дивитиметься, як на незнайомку.
— Так, дякую. Номерок сорок сім, — сказав він тихо.
Я подала йому пальто — те саме, яке купувала йому «на зимові ділові зустрічі». Він одягнувся, а телефон у нього в кишені коротко завібрував. Роман глянув на екран — і усміхнувся. Швидко. Тепло. А потім сховав телефон, ніби злякався власної реакції.
— Важливий вечір, — сказала я, змушуючи голос звучати нейтрально. — Вихід на пенсію. Це ж ціла межа.
— Так… — він видихнув. — Сорок років пролетіли, як один день.
— Ваша дружина, мабуть, пишається, — кинула я, ніби випадково.
На його обличчі щось сіпнулося. Не злість. Радше — провина й смуток, перемішані.
— Я… сподіваюся, — сказав він, дивлячись кудись повз мене. — Сподіваюся, вона знає, як багато для мене значить. Я останнім часом погано це показував.
— Чому? — слова вирвалися самі.
Він подивився на мене уважніше, і я на секунду подумала: «Зараз. Зараз він упізнає». Але він лише знизав плечима.
— Життя заважає, — тихо сказав він. — Прокидаєшся одного дня й розумієш, що так гнався за фінішем, що не бачив дороги. А потім тобі вже шістдесят п’ять, і ти думаєш: чи є в мене час зробити все правильно?
— Є, — прошепотіла я. — Завжди є.
Він усміхнувся сумно.
— Хотів би вірити.
Він поклав мені в руку купюру — п’ятсот гривень.
— Дякую, що вислухали. Гарного вам вечора.
І пішов. А я стояла з цією купюрою, як з доказом того, що між нами тепер дистанція: він платить незнайомці за кілька хвилин щирості, а вдома ми роками економимо на словах.
Ранкова кав’ярня і правда, яка перевернула мою версію
Наступного ранку я сиділа в машині біля кав’ярні й не могла змусити себе вийти. Я сказала Романові, що маю «зустріч книжкового клубу» — і сама вколола себе тим, як легко мені далася ця брехня. Та я мусила дізнатися правду, і відчувала, що правда зараз — у Вікторії.
Вона зайшла рівно о дев’ятій: у джинсах і светрі, з волоссям, зібраним недбало, з темними колами під очима. Не «червона сукня». Не «зірка вечора». Просто жінка, яка теж не виспалася. Вона замовила каву й відкрила ноутбук у кутку. Я дала собі десять хвилин — і пішла.
— Це місце вільне? — запитала я.
Вікторія підняла голову, моргнула — і впізнала мене.
— Ви… ви ж та офіціантка з учорашнього вечора.
— Так, — сказала я й сіла. — І я — дружина Романа Савченка.
Її обличчя зблідло.
— Що?..
— Маргарита, — я вимовила чітко. — Тридцять вісім років шлюбу. Двоє дітей. І онука має народитися от-от.
Вікторія відкрила рот, закрила, знову відкрила.
— Я не розумію… Навіщо ви… навіщо ви працювали на банкеті?
— Я не працювала, — сказала я сухо. — Я шпигувала. Бо мій чоловік сказав, що мене не запрошено. І я вирішила дізнатися — чому.
Вона видихнула — повільно, як людина, якій щойно поставили дуже важке питання.
— Це… це божевілля.
— Можливо, — я не відвела погляду. — Але божевілля — це жити поруч із людиною й відчувати, що тебе виносять із власного життя по шматках. Я знайшла чек на діамантовий браслет. Він став потайним. Приходив пізно. А вчора я побачила вас.
Вікторія мовчала, а потім сумно всміхнулася.
— Ви думаєте, що я — його коханка.
— Я не знаю, що думати, — чесно сказала я. — Я прийшла за правдою.
Вона поклала долоню на кришку стаканчика з кавою, ніби заспокоювалася від цього дотику.
— Пані Маргарито… я не маю роману з вашим чоловіком. Я — лесбійка.
Я кліпнула.
— Що?..
— Я гей, — повторила вона спокійніше. — Я прийняла це під час розлучення. І саме через це воно було таким брудним. Мій колишній… він не пробачив мені правди. Роман знає. Він один із небагатьох на роботі, кому я сказала. І він… не відвернувся.
Мені стало соромно так гостро, що захотілося провалитися крізь підлогу.
— Але… вчора… ваш погляд… дотик… — пробелькотіла я.
— Вдячність, — Вікторія сумно знизала плечима. — Повага. Він нагадує мені мого тата. Тата не стало, коли мені було двадцять. Іноді я дивлюся на Романа — і ніби бачу те, чого мені не вистачило. Це все.
Я мовчала, переварюючи. Пазл знову розсипався — але вже по-іншому.
— Тоді чому він мене не запросив? — спитала я нарешті. — Чому ця таємниця?
Вікторія відвела погляд.
— Я… я не повинна цього казати. Але… — вона вагаючись повернулася до мене. — Тиждень тому, коли ми готували передачу справ, він сказав, що планує для вас сюрприз. Просив мене нікому не говорити. Казав, що йому важко тримати язик за зубами, але він хоче зробити «як слід».
— Сюрприз? — я повторила й відчула, як всередині піднімається не радість, а злість. — І заради сюрпризу можна було брехати мені в очі?
— Я не знаю, — тихо сказала Вікторія. — Але я знаю інше: він говорить про вас так, як не говорить чоловік, який зраджує. Він говорить, як чоловік, який любить і боїться, що запізнився це довести.
Я вийшла з кав’ярні, ніби після довгого бігу. Місто шуміло, люди поспішали, а я стояла й думала: «Невже я майже зруйнувала все через страх?» Та страх теж не з’являється з нічого — його вирощують мовчанням.
Папка з мріями, браслет і правда про “паніку”
Додому я їхала в тумані. Дивилася на наш двір, на під’їзд, на двері — і згадувала, як ми заселялися сюди молодими, як тягли коробки, як сміялися від утоми. Я зайшла в квартиру — і почула, що Роман у кабінеті.
Він сидів за столом, довкола були папери, якісь брошури, роздруківки. Підняв голову, здивувався:
— Книжковий клуб так швидко?
— Не було ніякого клубу, — сказала я й сіла навпроти. — Романе, нам треба поговорити.
Його обличчя напружилося.
— Добре.
— Я була на твоєму банкеті, — сказала я прямо.
— Що? Як? Там же… — він автоматично почав те саме. — Там же тільки співробітники.
— Ні, — я не підвищувала голос, але кожне слово було як цвях. — Там були дружини й чоловіки твоїх колег. Ти збрехав. Ти спеціально сказав, що я не можу прийти.
Роман зблід.
— Маргарито, я можу пояснити…
— Пояснюй, — я дивилася йому в очі. — Бо я місяць живу з думкою, що ти мені зраджуєш. Я знайшла чек на браслет. Я бачила Вікторію поруч із тобою. Я бачила, як ти сміявся. А вдома ти ніби… згас. І ти ще й сказав Соломії, що мені недобре, аби я точно не прийшла.
Він закрив очі й повільно видихнув.
— Боже… Маргарито, пробач.
— Пробач за що? — я відчула, як тремтить підборіддя. — Що ти ховав? Кого?
Роман підвівся, підійшов до шухляди столу й дістав товсту папку. Поклав її переді мною, як доказ.
— Оце.
Я відкрила. Усередині були брошури, програми, маршрути: вілла в Тоскані, кулінарні курси в Парижі, двомісячний круїз Середземним морем, екскурсії, дегустації, бронювання. Я гортала сторінки й не вірила очам.
— Я планував нашу пенсію, — тихо сказав Роман. — Нашу — разом. Я хотів зробити тобі подарунок… не «річ», а життя. Я два місяці ходив до агентів, вибирав, дзвонив, читав відгуки, рахував. Я хотів, щоб усе було ідеально.
— І через це ти не запросив мене? — я підняла на нього очі. — Через “ідеально”?
Він сів на край столу й провів рукою по волоссю.
— Я… я панікував, — сказав він чесно. — Сюрприз затягувався. Те не підтвердили вчасно, це перенесли. Я боявся, що ти прийдеш, почнеш питати, здогадаєшся — і тоді все зіпсується. Я хотів урочисто оголосити наприкінці банкету, і… — він болісно всміхнувся. — І так, я знаю, як це звучить. Як виправдання дурня.
— А браслет? — спитала я тихо.
Він підвівся й підійшов до шафи. Дістав маленьку коробочку й поклав мені на долоню.
— Відкрий.
Усередині лежав діамантовий браслет — тонкий, ніжний, із маленьким підвісом. На підвісі були вибиті координати.
— Це… — я не могла вимовити.
— Координати місця нашого першого побачення, — сказав Роман. — Тієї вареничної на Подолі, пам’ятаєш? Ти тоді сміялася, що я з’їв стільки вареників, ніби готувався до зими. Підвіс робили на замовлення. Він ішов довго. Я хотів… щоб ти носила не просто прикрасу, а нашу точку відліку.
Сльози попливли самі.
— Романе…
— Я знаю, що був жахливим, — він говорив швидко, ніби боявся, що я його переб’ю. — Потайним. Відстороненим. Я хотів зробити для тебе хоч раз щось велике — таке, щоб ти відчула: ти не “десь поруч”, ти — головна. Ти стільки років тягнула на собі наш дім, дітей, мене. Ти терпіла, коли я пропускав важливе. А я… я думав, що зможу компенсувати це мріями.
Він опустився навколішки біля мого крісла й узяв мої руки.
— Я хотів витратити наші заощадження на те, щоб ми нарешті жили. Разом. Подорожували. Сміялися. Їли щось смачне не «на бігу». Я хотів довести, що наступні роки — які б вони не були — належать тобі.
Я заплакала так, як плачуть не від суму, а від того, що занадто довго тримали всередині страх.
— Ти ідіот, — видихнула я крізь сльози. — Абсолютний. Я думала, ти мене кидаєш. Я думала, ти знайшов когось молодшого й красивішого і просто… викреслиш мене.
Роман відсахнувся, ніби я вдарила його словом.
— Кинути тебе? Маргарито… — він похитав головою. — Ніколи. Нікого іншого немає. Не було. Є тільки ти. Завжди була ти.
— Тоді навіщо ця брехня? — я витерла сльози. — Навіщо було робити з мене дурну?
Він стиснув мої пальці.
— Бо я хотів, щоб хоч раз усе було про тебе, — прошепотів він. — Не про роботу. Не про дітей. Не про “треба”. Про тебе. Про нас.
Я потягнула його до себе, обійняла. Ми сиділи так, притулившись лобами, і я відчувала, як у нас обох трясуться плечі. І раптом стало ясно: уся ця історія могла закінчитися інакше — одним моїм різким рухом, однією образою, одним «я більше не можу».
— Ти міг просто сказати це словами, — прошепотіла я.
— Знаю, — він усміхнувся крізь сльози. — Я ідіот.
— Так, — я хмикнула. — Але мій.
Він засміявся — тим самим сміхом, який я так сумувала чути вдома.
— Я ще хотів показати тобі презентацію, — сказав він винувато. — Тарас допомагав зі слайдами. Там навіть музика є…
— Потім, — сказала я й поцілувала його в щоку. — Зараз просто сядь поруч.
Ми сиділи в кабінеті, переглядали брошури й раптом говорили, як давно не говорили: не про список покупок і рахунки, а про бажання. Тоскана навесні. Париж восени. Грецькі острови влітку. І, може, ще Карпати — просто так, між великими мріями, щоб нагадати собі: щастя не завжди за кордоном.
І коли світло за вікном потемнішало, а Роман задрімав, поклавши голову мені на плече, я подумала: подорожі — це прекрасно. Браслет — красивий. Але найцінніше — це те, що ми нарешті присутні одне для одного. Не “паралельно”, не “потім”, не “як буде час”. А зараз.
Весна в Тоскані і найважливіша домовленість
За три місяці, у травні, я сиділа на балконі вілли в Тоскані й дивилася, як сонце сідає за хвилясті пагорби. Повітря було теплим, пахло травами й виноградом. Усередині Роман воював із тістом для пасти. Я чула його бурчання — і від цього сміялася тихо, по-домашньому.
Телефон завібрував. Повідомлення від Соломії: фото маленької Емілії, нашої онучки, якій було всього кілька тижнів. Вона спала на маминих руках, така крихітна, що серце стискалося від ніжності й страху одночасно: як легко можна було втратити все, якби ми тоді не поговорили.
Я майже зруйнувала наш дім підозрами. Він майже зруйнував його мовчанням. І правда була проста: любов не завжди вмирає. Інколи вона просто задихається, коли її не називають вголос.
— Маргарито! — гукнув Роман з кухні. — Мені здається, соус має бути червоним, а в мене він якийсь… сірий!
— Бо ти, генію, спочатку послухай рецепт, а потім імпровізуй! — відповіла я й зайшла до нього, сміючись.
Паста вийшла жахливою. Ми замовили піцу й їли її на балконі, дивлячись, як з’являються перші зірки. Роман сидів поруч, тримав мою руку — ту саму, яку тримав на весіллі, коли ми були молодими й наївними, і думали, що попереду тільки світле.
— Дякую, — тихо сказав він.
— За що? — я глянула на нього.
— За те, що все ще віриш у мене. Після всього.
Я стиснула його пальці.
— Завжди, — відповіла я. — Але наступного разу, коли захочеш зробити сюрприз… скажи мені хоча б половину правди. Я вже занадто доросла для шпигунських ігор.
Він засміявся.
— Домовилися.
Ми сиділи так довго, поки небо не стало густим від зірок. Двоє недосконалих людей, які якось навчилися триматися разом — не тому, що ми ідеальні, а тому, що кожного дня обирали одне одного знову.
Заключение и советы
Иногда «страшные» подозрения рождаются не из фактов, а из тишины: когда близкие перестают разговаривать, мозг сам дорисовывает самое худшее.
Советы: говорите прямо о тревоге, не копите вопросы «на потом»; если готовите сюрприз — не превращайте его в цепочку лжи; замечайте друг друга в быту (пять минут честного разговора важнее дорогих подарков); и если стало больно — обсуждайте это сразу, пока боль не стала привычкой.
