Листопад у передмісті Києва завжди якийсь приглушений: ранки сірі, вечори падають рано, а холод тримається в повітрі, ніби його ніхто не може розігнати. Саме в такий похмурий день Еляна Гінер зупинилася біля кованої брами маєтку Алкозерів у Козині й відчула, як по спині пробіг дрібний мороз. Вона чекала багатства — так, але не чекала цієї тиші, що нависала над усім, як ковдра. Навіть охоронець на КПП говорив пошепки, ніби боявся розбудити будинок.
Маєток перевершував будь-які уявлення: три поверхи неокласики, колони, широкі тераси, сади, які більше скидалися на ботанічний парк — стрижені кущі, доріжки з ліхтарями, розарій, що вже оголився після перших заморозків. За склом виднівся басейн, такий великий, що справді нагадував лагуну. Але в цьому розкошуванні не було життя: жодного сміху, жодного бігу, жодного гуркоту дитячих іграшок. Лише важка, щільна мовчанка й старий, затертий смуток, який гроші не вміють лікувати.
— Це, певно, нова помічниця, — пролунало в мармуровому холі. Голос був твердий і безапеляційний.
Еляна обернулася й побачила чоловіка років п’ятдесяти з_toggle_ поставою, мов у кадрового військового. Його костюм сидів бездоганно, а погляд був таким, що мимоволі хотілося випрямити спину.
— Я Антон Бартош, дворецький цієї родини, — представився він. — Сподіваюся, ви прочитали й запам’ятали всі інструкції, які ми вам надіслали.
— Так, пане Бартош. Я перечитувала їх кілька разів, — відповіла Еляна й згадала файл на десять сторінок, який більше нагадував протокол карантину. Там було розписано все: від часу прийому ліків до того, як близько можна підходити до ліжка. І особливо дивне правило — не розмовляти з дитиною зайвого, лише «по догляду». Ніби слова могли нашкодити.
— Малий Богдан у своїй кімнаті на третьому поверсі, західне крило, — сказав Антон сухо. — Правила — точно. Будь-яке відхилення буде доповідане панові Юліану Алкозеру. Контракт розірвуть. Тут цінують стриманість і послух. Якщо ви це розумієте — працюватимемо професійно.
Еляна кивнула. Усередині зав’язувався вузол, але вона трималася. Це була її перша справді серйозна робота після університету: інтенсивна педіатрія — не просто спеціалізація, а її обіцянка самій собі. Колись, ще підліткою, вона втратила молодшого брата через хворобу, яку розпізнали запізно, і того вечора вона вирішила: більше ніколи не дивитиметься, як дитина страждає, якщо вона може зробити бодай щось.
Двері кімнати Богдана були з масиву, важкі, дорогі — але обклеєні старими наліпками із супергероями та космічними ракетами. Наліпки вицвіли, ніби їх приклеїли давно й потім забули, що дитинство потребує оновлення. Еляна постукала обережно.
— Богдане, привіт. Я Еляна. Я прийшла піклуватися про тебе.
Тиша. Вона повільно прочинила двері — й серце стислося так, що стало боляче. Кімната була величезна, як номер у п’ятизірковому готелі, та всередині стояло ліжко king-size, оточене апаратурою: монітори, трубки, інгалятори, киснева підставка. Не дитяча — а палатний бокс, замаскований під розкіш. А посеред цього ліжка, майже загублений у горах білих подушок, лежав хлопчик. Чотири роки — а худий, блідий, з надто великими зеленими очима й розкуйовдженим каштановим волоссям. Запах у кімнаті — антисептик і затхлість, суміш, яку не сплутаєш ні з чим.
— Привіт, Богдане. Я — Еляна, — повторила вона м’якше.
Хлопчик подивився на неї не сором’язливо, а насторожено — по-дорослому безнадійно.
— Ти теж підеш? — спитав він.
Це було так просто й так сумно, що Еляна ледве проковтнула клубок у горлі.
— Чому я маю піти? — прошепотіла вона.
— Усі няні йдуть. Тато каже, це тому, що я дуже хворий, — відповів Богдан і навіть не ворухнувся у своєму «гнізді» з подушок.
Еляна сіла на край ліжка, тримаючи дистанцію, як зляканому кошеняті.
— Ну, я вперта, — сказала вона й спробувала усміхнутися. — Так просто я не здаюся. І я хочу знати, що саме з тобою.
Богдан кивнув у бік металевого столика.
— У мене багато хвороб. Я п’ю ліки весь день.
Еляна підійшла — й застигла. На столику стояла ціла домашня аптека: щонайменше два десятки флаконів і коробок — антибіотики широкого спектра, сильні протизапальні, великі дози вітамінів, сиропи, краплі, пластирі… Комбінації виглядали так, ніби хтось стріляв навмання по всіх діагнозах одразу.
— З якого часу ти «хворієш»? — тихо спитала вона, беручи один флакон.
Богдан спробував порахувати на пальцях і здався.
— Завжди. Мама померла, коли я народився. Тато каже, це тому, що я захворів ще в її животику.
Еляна відчула, як у грудях піднімається гнів: дитина носила провину, якої не повинна мати.
— Це не твоя вина, що мама пішла на небо, — сказала вона дуже тихо. — Іноді дорослі такі сумні, що пояснюють неправильно.
— Ти знаєш мого тата? — спитав Богдан.
— Ще ні. Але я обов’язково познайомлюся, — відповіла Еляна.
Вона знову глянула на подушки. Їх було вісім чи дев’ять, усі великі, ідеально білі.
— Навіщо тобі стільки подушок? — вирвалося в неї професійне запитання.
— Доктор Роман каже, що мені треба весь час лежати. Подушки допомагають мені дихати, — пояснив Богдан.
Еляна насупилась. Чотирирічній дитині заборонити рух узагалі — це крайній випадок. А дихання Богдана в спокої здавалося рівним, хоч і поверхневим.
— Тобі боляче, коли дихаєш?
— Іноді. Особливо вночі. І я втомлений. А коли йду… я швидко втомлююся, — сказав він.
Еляна спостерігала за ним клінічно: так, слабкий, так, блідий, але не «типовий» для жодної конкретної патології, яку вона бачила в реанімації — ні явної кардіології, ні класичної астми, ні онкологічної картини. Усе було… розмитим.
— А коли ти востаннє грався в саду? — спитала вона.
Очі Богдана на мить спалахнули — і тут же згасли.
— Я не можу в сад. Це небезпечно. Доктор Роман каже, що я можу ще сильніше захворіти, — прошепотів він.
Еляні ставало дедалі тривожніше. Така ізоляція — навіть при тяжких імунодефіцитах — не є стандартом: завжди шукають баланс між безпекою й життям. А тут життя просто прибрали.
— Давай так, — сказала вона й дістала з сумки книжку. — Хочеш казку? У мене є про дракона, який не хотів пускати вогонь.
— Можна? Мені не буде боляче? — Богдан дивився так, ніби просив дозволу на щастя.
— Не буде. Історії лікують нудьгу, а нудьга — страшна хвороба, — відповіла Еляна.
Коли вона почала читати, помітила дивне: хлопчик ловив кожне слово, ніби до цього майже не чув простого людського голосу, зверненого не «про режим», а про життя.
За пів години повернувся батько — Юліан Алкозер. Високий, років під сорок, з ідеально вкладеним темним волоссям, у костюмі-трійці, який коштував дорожче за Елянину автівку. Але на обличчі — втома й горе, які не приховаєш ні брендом, ні владою. Юліан працював по вісімнадцять годин у холдингу «Алкозер», аби не думати про «хворобу» сина й провину за смерть дружини під час пологів — провину, що паралізувала.
— Як перший день? — спитав він у Антона, послаблюючи краватку.
— Нова помічниця компетентна, пане. Дотримується протоколів. Зараз із хлопчиком, — відповів дворецький.
Юліан піднявся на третій поверх повільно, ніби кожен крок важив. У кімнаті він застав Еляну, яка дочитувала казку. Богдан виглядав трохи бадьоріше, ніж мав би «за протоколом».
— Тату! — вигукнув хлопчик і помахав рукою, навіть не намагаючись підвестися.
Юліан підійшов — але зупинився за два метри, тримаючи дистанцію, майже шанобливу, ніби боявся торкнутися йому болю.
— Привіт, чемпіоне. Як день?
— Тітка Еляна прочитала мені про дракона, який подружився з принцом і більше не дихав вогнем, — сказав Богдан.
— Чудово, — кивнув Юліан і перевів погляд на Еляну. — Дякую, що піклуєтесь про нього.
— Із задоволенням, пане Алкозер. Богдан — особливий хлопчик, — відповіла вона чесно.
— Особливий і дуже крихкий, — уточнив Юліан майже як попередження. — Ви розумієте всі обмеження?
— Розумію, — сказала Еляна, хоча всередині вже сумнівалася в самій логіці цих обмежень.
— Тату, ти сьогодні повечеряєш зі мною? — спитав Богдан.
Юліанове обличчя потемніло.
— Не можу, чемпіоне. У мене дзвінок із партнерами в Токіо.
— У тебе завжди дзвінок…
— Це робота, синку. Щоб оплачувати твої ліки. Усі твої ліки, — сказав він і, ніби рятуючись, швидко вийшов.
Еляна лишилася з хлопчиком і відчула, як у неї холоне всередині: цей дім був багатий до кісток — і бідний на дотик, на близькість, на любов без страху.
Увечері, готуючи дозу на 21:00, Еляна вирішила переглянути призначення. Вона знала фармакологію й розуміла, для чого кожен препарат. Але тут усе було перекручене: бета-блокатор поряд із сильним бронхолітиком, імуносупресант — і поруч «коктейль» вітамінів для «підсилення імунітету». Ніби хтось збирав симптоми, а не лікував дитину. І що більше вона співставляла, то ясніше бачила: слабкість, блідість, сонливість, болі в животі, навіть відчуття задухи — усе це могло бути побічними діями небезпечної комбінації.
Протягом першого тижня вона вибудувала з Богданом рутину: читала, грала в настільні ігри прямо на ліжку, вчила його малювати динозаврів. Хлопчик оживав від уваги, але весь час був «прикутий» до подушок. Одного разу він спитав таке, що Еляну вкололо:
— Тітко Еляно… а чому ти не носиш маску, як інші няні?
— Які маски? — не зрозуміла вона.
— Вони всі носили. Казали, щоб не заразитися моєю хворобою.
Еляна сіла поруч, обережно взяла його за руку.
— Богдане, твоя хвороба не заразна. Вона не передається. Ти можеш говорити, гратися й обійматися — це не небезпечно, — сказала вона.
Очі хлопчика наповнилися сльозами.
— Тоді… чому ніхто не хоче бути зі мною?
— Я хочу. І я не піду, — відповіла Еляна й відчула, як Богдан вперше притиснувся до неї — так, ніби шукав сонця після довгої темряви.
Та не всім у домі подобалася ця близькість. Приватний лікар родини, доктор Роман Іваненко, приходив тричі на тиждень. Він був високий, років п’ятдесяти, із посивілими скронями та аурою зверхності, що заповнювала кімнату. В одну з листопадових серед, коли Еляна й Богдан збирали пазл на килимі, він увійшов і різко «розрізав» повітря голосом:
— Що це таке?
Еляна підвелася.
— Добрий день, лікарю. Ми тренували координацію, пазл…
— Богдан має бути в ліжку. Протокол ясний: повний спокій.
— З повагою, але трохи руху стимулює кровообіг і запобігає атрофії м’язів… — обережно заперечила Еляна.
Іваненко подивився так, ніби вона смішна.
— Ви лікуєте складні комбіновані імунодефіцити?
— У мене підготовка з інтенсивної педіатрії.
— Я цього не питав. Вам не потрібно розуміти клінічну картину, пані Гінер. Ви маєте виконувати накази. Мої накази.
Коли вона попросила показати останні аналізи, він відрубав:
— Ви сумніваєтесь у моєму діагнозі? Ви перевищуєте повноваження. Ваша робота — давати ліки точно в час і тримати дитину в спокої. Крапка.
Потім він зробив Богдану ін’єкцію заздалегідь набраним шприцом. Хлопчик стиснувся. Еляна дивилася — безсила й лютуючи всередині.
Тієї ночі вона зачинилася в кімнаті й відкрила ноутбук. Її доступ до баз даних і статей був ще з університету й практики. Вона ввела «кардіопатія + первинний імунодефіцит» і почала звіряти призначені ліки одне за одним. І тоді її прошило: багато «симптомів» Богдана були буквальними побічними ефектами цієї суміші. У голові стало страшно тихо. «А якщо він не хворий? А якщо його роблять хворим?» — подумала вона, і від цієї думки захотілося блювати.
Наступні дні Еляна стала тінню-спостерігачкою. В кишені халата з’явився блокнот: вона записувала все до хвилини — стан до прийому, стан після, сонливість, скарги, апетит. Схема вимальовувалася лячно чітка: перед дозою Богдан був хоч трохи живіший. Після — «провалювався» в млявість. Ліки не полегшували симптоми — вони їх народжували.
У четвер, коли настав день зміни постелі, сталося те, що перевернуло все. Антон Бартош наполягав, що в кімнаті діють «особливі протоколи прибирання», і їй не слід втручатися. Але Еляна більше не могла.
— Богдане, я поміняю простирадла й подушки. Буде чисто й свіжо, — сказала вона, намагаючись звучати весело.
— Я можу допомогти?
— Твоя місія — перевіряти, чи я все роблю правильно, — усміхнулася Еляна.
Знімаючи наволочки, вона відчула дивний запах — той самий хімічний, який стояв у кімнаті, але концентрований. Подушки були важкі, із щільного синтетичного матеріалу. На третій вона відчула: вага нерівномірна. Усередині біля блискавки щось тверде. Серце завмерло. Вона розстібнула внутрішній чохол — і побачила марлевий «пакетик», як чайний, наповнений тонким білим порошком. Вона перевірила решту — у кожній таке саме. Вісім подушок — вісім пакетиків. Розміщених так, щоб дитина вдихала це вночі.
Еляна відчула, як у ній піднімається хвиля холодного жаху. «Боже…» — встигла подумати вона й обережно сховала три пакетики на дно сумки — як доказ. Потім швидко вдягла наволочки назад, ніби нічого не сталося, і сказала Богданові:
— Знаєш що? Вони якось дивно пахнуть. Я принесу інші — чисті, з білизняної комори, добре?
— Добре, тітко, — довірливо кивнув він.
Після обіду прийшов доктор Іваненко. Він увійшов — і одразу кинув погляд на ліжко.
— Де спеціальні подушки Богдана? — голос став різкішим.
— Я віддала їх у пральню. Було відчуття затхлості, — спокійно збрехала Еляна, хоча серце гупало так, ніби її зараз викриють.
Лікар зблід — і це було помітно навіть крізь його «професійну» маску обурення.
— Що ви наробили? Їх не можна прати! Вони ортопедичні, імпортні, дуже дорогі. Вони… для його дихання. Де вони?
— У пральні, в мішку. Можу принести, — сказала вона.
— Негайно. Він не може спати без них. Це небезпечно, — випалив Іваненко.
Ця паніка була відповіддю. Еляна «пішла» в пральню, але подушки сховала в комірчині для інвентарю. Вона хотіла одного: побачити, що буде, якщо Богдан проспить ніч без цього порошку. Вона замінила «спеціальні» подушки звичайними, чистими.
Наступного ранку о 6:30 Еляна прокинулася від звуку, якого в цьому домі не було від самого її приїзду: глухого гуркоту — і дитячого сміху. Вона влетіла до кімнати й застигла. Богдан був не в ліжку. Він сидів на підлозі біля вежі з дерев’яних кубиків, яку щойно завалив. Щоки рум’яні, очі сяють. Він підхопився й закричав:
— Тітко Еляно! Дивись, я сильний! Я будую замок!
У Еляни навернулися сльози. Її підозра стала фактом: хлопчик не був «зламаний хворобою». Його ламали.
Того дня вони гралися довго. Богдан бігав по кімнаті, просив ще одну книжку, потім ще, сміявся так голосно, що здавалося, будинок нарешті дихає.
— Тітко Еляно, а можна в сад? — благально спитав він.
— Подивимось, що скаже тато, добре? — відповіла вона, вже знаючи: справжня боротьба ще попереду.
Коли по обіді повернувся Юліан Алкозер, він побачив не блідого «майже непритомного» хлопчика, а Богдана, який підстрибував на ліжку й сміявся, а Еляна намагалася його вмовити злізти. І реакцією Юліана була не радість. Паніка.
— Що з ним? Чому він такий збуджений? — голос тремтів.
— З ним усе гаразд. Він просто активніший. Йому краще, — сказала Еляна.
— Це ненормально… Доктор Роман казав: така активність — перед приступом. Потім він «падає», — Юліан відступив, ніби побачив небезпеку.
— Приступом чого? Він щасливий. Він поводиться як звичайна дитина, — твердо сказала Еляна.
Але страх переміг. Юліан подзвонив лікарю. Іваненко примчав за п’ятнадцять хвилин, ніби чекав. Побачив Богдана на підлозі — й урочисто сказав:
— Як я й боявся. Фаза передприступу. Треба стабілізувати.
Він приготував шприц. Еляна стала між ним і дитиною.
— Ні. Йому не треба цього. Він не в «передприступі». Він живий.
— Відійдіть, або я викличу охорону, — холодно кинув лікар.
Еляна подивилася на Юліана в розпачі.
— Пане Алкозер, подивіться на нього. Він у найкращій формі відтоді, як я тут.
Юліан вагався — але страх, який роками в ньому плекали, зламав його.
— Докторе… ви впевнені? — спитав він.
— Абсолютно. Якщо не зробимо зараз — вночі буде приступ. Він не переживе, — сказав Іваненко.
І він уколов Богдана. За двадцять хвилин хлопчик, який сміявся й бігав, знову перетворився на «симптом»: сонний, апатичний, із порожнім поглядом. Еляна стояла й відчувала, як у неї зсередини все кричить. А вночі Іваненко повернувся з «новими подушками», заявивши:
— Імпорт. Тільки ви або я можемо їх чіпати, пане Алкозер.
Еляна зрозуміла: одних доказів із подушок замало. Потрібно зламати систему. І відповідь прийшла випадково в понеділок, коли вона побачила, як автівка Іваненка заїхала у двір на «незапланований» візит — і лікар пішов не нагору, а в кабінет Юліана. Еляна взяла піднос із водою — як привід — і в коридорі почула розмову крізь прочинені двері.
— Стан Богдана погіршується, Юліане, — промовляв Іваненко м’яко, наче співчутливо. — Ліків уже недостатньо. Імунна система руйнується.
— Що це означає?.. — голос Юліана зривався.
— Наступний етап. Спеціальні аналізи, «генетичні панелі», біопсія… Матеріали треба відправити в лабораторію за кордон. Це дорого, звісно. Але без цього… я сумніваюся, що йому лишилося більше ніж пів року. З цим — виграємо час. Можливо, ще кілька місяців.
— Скільки? — прошепотів Юліан.
— Приблизно вісім мільйонів гривень, — прозвучало рівно.
Еляну немов крижаною водою облили. Це була не «помилка діагнозу». Це була афера. Методична. Жорстока. Лікар малював смертний вирок, щоб викачати гроші з батька, зламаного провиною.
Вона вибігла в свою кімнату, тремтячи, дістала з сумки марлеві пакетики й набрала номер людини, яка могла повірити їй як фахівцю. Того ж дня вона вирвалася з маєтку під приводом «термінових сімейних обставин», викликала таксі й поїхала до Північної обласної дитячої лікарні, де колись проходила практику.
— Доктор Гліб Соломій тут? Скажіть йому, що прийшла Еляна Гінер. Це терміново, — просила вона на посту.
За кілька хвилин вийшов сивий лікар у потертій білій накидці з добрими, але уважними очима.
— Еляно? Що сталося? Ти бліда, як стіна.
— Мені потрібна ваша допомога. Вони вбивають дитину, — видихнула вона.
В кабінеті, де пахло кавою й папером, Еляна виклала все: ізоляцію, двадцять препаратів, дивні протоколи, подушки з порошком, і розмову про вісім мільйонів. Вона показала список ліків і три пакетики. Гліб Соломій довго мовчав, вивчаючи призначення. А потім у нього змінилося обличчя — від скепсису до люті.
— Це… безумство. Тут є поєднання, яке може зупинити серце навіть дорослому. А в цих пакетиках, імовірно, бензодіазепін — седатив. Дитина вдихає це щоночі… — він зціпив зуби. — Це не медицина. Це злочин.
— Але як довести? Юліан не повірить. Він боїться. Він вірить Іваненку, як Богові, — прошепотіла Еляна.
— Нам потрібен батько. Треба вивезти хлопчика сюди, зробити токсикологію й нормальні обстеження. Не «заказні», а справжні. І швидко, — сказав лікар. — Я підтримаю. Аналізи зробимо пріоритетно.
Еляна повернулася в маєток уже іншою — не «нянею», а людиною, яка тримає шанс на життя. Увечері вона перехопила Юліана в холі, коли він спускався з телефоном і втомою на плечах.
— Пане Алкозер, нам треба поговорити. Негайно, — сказала вона.
— Завтра, міс Гінер… — почав він.
— Ні. Це не може чекати. Ідеться про Богдана… і про «вісім мільйонів», які доктор Іваненко збирається з вас здерти «на аналізи», — відрізала Еляна.
Юліан зблід.
— Ви мене підслуховували? Ви звільнені. Антоне! — крикнув він.
— Ви можете мене вигнати, — сказала Еляна, і її голос відлунням ударив об мармур. — Але спершу ви мене вислухаєте. Ваш син не вмирає від хвороби. Його отруюють.
Вона поклала на стіл марлевий пакетик.
— Це було вшите у «спеціальні подушки». Дитина вдихає седатив щоночі. А ось — список препаратів, які дають йому вдень. Симптоми — це побічні дії.
Юліан дивився на пакетик, як на гадюку. Його світ розсипався в очах.
— Ви… розумієте, що ви говорите? — прошепотів він.
— Я теж втратила брата, — тихо сказала Еляна. — Я знаю, як звучить безнадія. Доктор Іваненко роками тримав вас на гачку провини. Але ваш син може бути здоровим. Потрібна одна річ: везіть його зараз у лікарню. Доктор Соломій чекає. Кров, токсикологія, ЕКГ. За годину ви знатимете правду.
Юліан стояв, ніби його хтось тримав за горло. Потім здригнувся і видихнув:
— Добре. Антоне, готуйте машину. І теплу ковдру.
За п’ятнадцять хвилин він виніс Богдана на руках — сонного, загорнутого, маленького. Вони поїхали до Північної обласної дитячої лікарні. Там пахло не мармуром і дорогими парфумами — там пахло хлоркою й реальністю. ЕКГ показало норму. Рентген — чисті легені. Аналізи крові — без ознак імунодефіциту. А токсикологія… токсикологія вдарила вироком по «лікарю».
— Ваш син фізично здоровий хлопчик, — сказав доктор Соломій, дивлячись Юліану в очі. — Але в крові — високий рівень седативів і сліди ще кількох препаратів. Це отруєння. Якби так тривало далі — нирки й печінка не витримали б.
Юліан опустився на пластиковий стілець і закрив обличчя руками. Сльози текли мовчки. Не від полегшення — від люті й жаху: у нього вкрали роки дитинства його сина.
Вони повернулися в маєток до світанку. Юліан ніс Богдана, який спав уперше спокійно, без «спеціальних» подушок. У холі їх зустрів Антон Бартош.
— Пане Алкозер… усе гаразд?
— Заберіть усі подушки, які приніс доктор Іваненко. Усі «спеціальні». І всі ліки з кімнати. Негайно. Я не хочу, щоб це залишилося в домі, — сказав Юліан крижаним голосом.
Того ранку Богдан прокинувся й — наче хтось уперше зняв з нього пута — зістрибнув з ліжка й побіг коридором:
— Тітко Еляно! Я голодний! Я сильний!
Еляна обійняла його й заплакала, не соромлячись. А Юліан стояв у дверях і дивився так, ніби вперше за довгий час дозволив собі повірити, що життя може бути іншим.
О 10-й ранку чорна автівка Іваненка знову заїхала у двір. Він ішов із портфелем і самовпевненою усмішкою — напевно, обговорювати переказ «восьми мільйонів». У холі його зустрів Юліан.
— Романе, як завжди пунктуальний, — сказав Юліан і не відвів погляду.
— Стан критичний. Ми не можемо втрачати часу, — відповів Іваненко й рушив до сходів.
— Не потрібно підніматися, — тихо сказав Юліан. — Богдан… поруч.
У цей момент Богдан пробіг коридором, сміючись, наздоганяючи Еляну. Лікар завмер. Його обличчя змінилося: розгубленість — потім паніка.
— Він не повинен бігати! У нього буде приступ! — випалив Іваненко.
— Цікаво, — холодно відповів Юліан. — Без твоїх подушок і твоїх «ліків» він — нормальна дитина. У мене є аналізи. Є токсикологія. Я знаю про седативи. І знаю про твої «вісім мільйонів».
Іваненко сіпнувся до виходу, але Антон уже стояв у дверях.
— Доктор нікуди не піде, — сказав дворецький рівно.
Юліан дістав телефон.
— Я викликаю поліцію. І адвоката.
За двадцять хвилин у двір заїхали патрульні. Доктора Романа Іваненка забрали за шахрайство, вимагання, зловживання медичною практикою та насильство над дитиною. Коли на нього вдягали кайданки, Богдан підійшов до тата й тихо спитав:
— Тату, чому вони забирають доктора?
Юліан присів навпочіпки й обійняв сина.
— Бо він був поганою людиною, чемпіоне. Він спеціально робив так, щоб ти не міг бігати. Але більше він цього не зробить. Тепер ти можеш бігати скільки захочеш.
Богдан міцно обійняв батька.
— Дякую, тату, що врятував мене…
Юліан підняв погляд на Еляну.
— Ні, чемпіоне. Дякуй тітці Еляні. Вона врятувала нас обох.
У наступні місяці тиша зникла з маєтку. Її витіснили сміх, тупіт маленьких ніг, питання «а чому небо таке?» й «а можна ще одну казку?». Юліан скоротив роботу й уперше почав бути поруч: учив Богдана плавати в тому самому басейні-«лагуні», читав на ніч, готував йому прості речі — навіть варив борщ, хоч спершу виходив кумедно. Дім перестав бути музеєм провини.
Розслідування показало: Іваненко використовував схожу схему й в інших заможних сім’ях — знаходив слабке місце, вигадував складний діагноз, ізолював дитину, продавав «рятівні протоколи» й вимивав гроші. Але саме Богдан став тією справою, де все розсипалося — через одну вперту няню, яка не прийняла «так треба».
Еляна перестала бути просто працівницею. Вона лишилася поруч, бо Богдан до неї тягнувся, а Юліан… Юліан уперше дивився на неї не як на персонал, а як на людину, якій він довіряє більше, ніж будь-коли довіряв лікарям. Одного холодного дня, коли листопад вже віддавав груднем і сад був порожній, Юліан підійшов до неї на терасі й сказав прямо:
— Я не знаю, як віддячити.
— Я просто робила свою роботу, — відповіла Еляна.
— Ні. Ти зробила більше. Ти повернула мені сина. І повернула мене самого, — сказав він. — Я… закохався в тебе, Еляно. У твою сміливість. У твою доброту. У те, що ти боролася за нього, ніби він твій.
Еляна розгубилася.
— Юліане… ти мій роботодавець…
— Технічно Богданові вже не потрібна няня, — сумно всміхнувся він. — Але йому потрібна мама. А мені — партнерка.
І тоді в коридор влетів Богдан, щоки червоні від бігу.
— Тату! Тітко Еляно! Ви бачили, як я стрибнув? — і, не чекаючи відповіді, обійняв Еляну так міцно, що вона ледь не впала.
Юліан присів і спитав у сина, дуже просто:
— Богдане, а як би ти поставився до того, щоб Еляна стала нашою сім’єю?
Хлопчик завмер, очі округлилися.
— Ви… ви будете разом? Вона буде… мамою?
— Якщо ти цього хочеш, — сказав Юліан.
— Так! — закричав Богдан. — Будь ласка, тітко Еляно, скажи «так»! Я хочу, щоб ти була зі мною!
Еляна засміялася крізь сльози й прошепотіла:
— Як я можу відмовити? Так.
Трохи згодом, уже на початку зими, вони зробили тиху церемонію в саду — без пафосу, без зайвих гостей, просто для себе. Богдан був найщасливішим «пажем» у світі, а доктор Соломій прийшов як людина, яка допомогла поставити крапку там, де мала бути правда.
А одного суботнього ранку, коли за вікном хрустів іній, Богдан залетів у спальню й голосно заявив:
— Мамо, тату, вставайте!
Еляна сіла на ліжку, сміючись.
— Доброго ранку, маленький торнадо.
— Мамо, правда, що я скоро не буду один? Що в мене буде братик? — випалив він.
Юліан м’яко обійняв Еляну. Вона була на третьому місяці вагітності — і в цьому домі вперше з’явилося майбутнє без страху.
— Звідки ти це знаєш, детективе? — усміхнувся Юліан.
— Бо тато весь час гладить мамин животик, — гордо відповів Богдан. — А я навчу братика лазити по дереву в саду!
Еляна притиснула сина до себе й відчула, як той смуток, що колись висів у мармурових коридорах, розтанув остаточно. Маєток, який був золотим склепом провини, став домом — живим, гучним, теплим. І все почалося з того, що одна людина наважилася перевірити подушки й не погодилася мовчати.
Висновок і поради
Якщо «діагнози» звучать суперечливо, а лікування лише погіршує стан — вимагайте друге (і третє) незалежне обстеження.
Не дозволяйте ізолювати дитину без чітких медичних підстав і документів: контроль і страх — найзручніший ґрунт для зловживань.
Фіксуйте все: назви препаратів, дози, реакції, час — записи й зразки можуть стати вирішальними доказами.
