Наприкінці липня, у п’ятницю ввечері, я складала купальники й сукні в валізу так, ніби це був звичайний виїзд з подругами — море, сонце, сміх, ранкова кава на набережній. Я й справді була впевнена в собі жінка, і чоловік не раз казав, що я йому «як свято».
— Марино, ти в мене найкраща, — любив повторювати Андрій, обіймаючи ззаду, коли я фарбувала губи перед дзеркалом. — От дивлюся на тебе — і думаю: як мені пощастило.
Я звикла до цих слів. Вони стали частиною дому, як наші ключі на гачку в коридорі чи чашка з тріщинкою, з якої Андрій пив чай.
Але того вечора мене вкололо щось дрібне й холодне. Не образа, не підозра — швидше, відчуття, ніби повітря в кімнаті змінилося, а я не можу пояснити чому. Андрій стояв у дверях спальні й дивився, як я складаю речі. І усміхався. Тільки ця усмішка була… не його. Надто легка. Надто радісна.
— Ти точно не проти, що я їду? — спитала я, навмисно просто, як завжди.
Раніше на цьому місці він одразу напружувався:
«А з ким ти там будеш?»
«А хто ще їде?»
«А навіщо тобі оті вечірні прогулянки?»
А тут він махнув рукою, ніби відпускав мене не в дорогу, а в магазин за хлібом.
— Та звісно, їдь, — сказав він занадто швидко. — Відпочинь. Тобі це треба.
— Отак просто? — я спробувала всміхнутися.
— А що? — Андрій знизав плечима. — Ти ж заслужила.
І знову — та сама усмішка. Ніби він щось уже вирішив і тепер просто чекав, коли я нарешті вийду за двері.
Ми прожили разом багато років. Я знала, як він мовчить, коли ображений. Як грюкає шафкою, коли нервує. Як переставляє кружку з місця на місце, коли йому щось не подобається, але він не хоче сварки. І я знала: так він не усміхається просто так.
Тієї ж ночі, поки Андрій був у ванній, я відкрила шухляду з дрібницями, витягла маленьку камеру, яку колись купувала «на всяк випадок». Вона була розміром з коробочку від навушників. Нічого особливого — просто маленька річ, яку легко сховати.
Я діяла тихо. Без театру. Без «викриття» і без сцени. У голові в мене крутилася одна думка: «Він поводиться дивно. Я хочу розуміти — чому».
Я поставила камеру так, щоб вона дивилася на ліжко. Не на двері, не на вікно — саме на ліжко. Наче сама собі сказала: «Давай, Марино. Якщо там зрада — ти її побачиш».
Мені навіть було соромно перед собою. Я ніколи не вважала себе жінкою, яка шпигує. Але цього разу інтуїція просто не відпускала. Андрій ніби жив у передчутті мого від’їзду, як людина, що рахує хвилини до того, як стане вільною.
У суботу зранку ми попили чай на кухні. Андрій був спокійний, навіть лагідний.
— Ти не забудь крем від сонця, — сказав він. — І капелюх.
— Та я ж не дитина, — відмахнулася я, але мені чомусь стало не по собі від його «турботи».
— Ну й що, — він потягнувся й поцілував мене в щоку. — Їдь, красуне.
Я вийшла з під’їзду з валізою і відчула, як у грудях з’явився дивний тиск. Наче я лишаю не просто квартиру. Наче я лишаю щось, що вже не буде моїм, коли я повернуся.
Дорога, потяг, сміх подруг, перші хвилини біля моря — усе мало б мене розслабити. Ми приїхали на узбережжя, заселилися, кинули сумки й одразу побігли до води. Сонце вже пекло по-літньому, пісок був гарячий, а море — як тепла ковдра.
— Нарешті! — раділа Іра, розкидаючи руки. — Я мріяла про це пів року!
— А ти, Маринко, чого така тиха? — підколола Світлана. — Не вірю, що ти без думок про роботу.
— Та все нормально, — сказала я й усміхнулася. — Просто… втомилась.
Я лягла на рушник, заплющила очі, вдихнула солоний запах. І раптом, уже майже без причини, згадала ту Андрієву усмішку.
«Надто радісну».
Мене потягло до телефону. Не як до забороненого. Як до відповіді. Я відкрила застосунок камери — просто з цікавості, сказала собі. «Просто подивлюся, чи все нормально».
Екран завантажився.
І в ту ж мить мені стало холодно, хоча навколо було сонце й спека.
На записі я побачила нашу спальню. Порожню. Тишу. Звичну ковдру, що я акуратно розправила перед від’їздом. Шафу з дзеркалом. Край тумбочки.
Далі двері відчинилися.
Андрій зайшов у спальню й сів на край ліжка. Не озираючись. Не поспішаючи. Просто сів — і кілька секунд сидів нерухомо, ніби збирався з думками.
Я затамувала подих.
«Ну давай… покажи, що там у тебе за “радість”».
Потім він висунув шухляду, дістав аркуш паперу й ручку. І почав писати. Повільно. Акуратно. Зупиняючись, ніби добирав слова.
Моє серце стиснулося. Він писав занадто довго для «просто записки».
— Що ти там пишеш?.. — прошепотіла я в телефон, як божевільна, хоч розуміла: він мене не чує.
Андрій дописав, поклав лист рівно посередині ліжка. Поруч — ще якісь документи, складені стосиком. Так педантично, як він умів робити, коли хотів, щоб усе виглядало «правильно».
Я вдивлялася в екран і не розуміла: де ж та «інша жінка»? Де сцена зради, яку я готувалася пережити?
А тоді він підвівся, підійшов до шафи й відчинив дверцята.
І я побачила те, у що спочатку відмовилася вірити.
Він витяг велику валізу. Розклав її на підлозі. І почав складати речі.
Сорочки. Джинси. Домашні футболки. Навіть зарядку від телефона. Навіть бритву.
Я сиділа на пляжі, тримаючи телефон так міцно, що пальці побіліли.
«Ні… Ні. Це не може бути…»
Але все на екрані було реальне, різке, просте. Андрій не ховався. Він не метушився. Він збирався так, ніби давно все вирішив.
І тоді мене накрило. Не ревнощі. Не образа. А чистий, крижаний жах від усвідомлення: він пакує валізу, щоб піти. Поки я у відпустці. Таємно. Без розмови. Без пояснень.
Я перевела погляд на ліжко. Аркуш, який він писав, лежав зверху. А під ним — те, що я впізнала навіть із камери: папери на розлучення.
У мене перехопило горло.
Він вирішив піти саме зараз, бо не хотів скандалів, сліз, розмов, моїх запитань. Він хотів просто зникнути з мого життя, поки я купаюся в морі й сміюся з подругами.
Це було гірше за будь-яку зраду.
Я ніби перестала чути шум хвиль. Подруги щось говорили — сміялися, кликали мене до води — але я бачила тільки спальню й Андрія, який спокійно складає своє життя в валізу.
— Марино, ти чого зблідла? — Іра нахилилася до мене. — Тобі погано?
Я ковтнула, ледве ворухнула губами:
— Я… зараз…
Я встала, відійшла трохи вбік, щоб вони не бачили мого обличчя. В голові стукало одне: «Подзвонити. Негайно подзвонити».
Я набрала Андрія.
Гудок. Другий. Третій.
Він не взяв.
Я набрала знову.
Тиша.
Я дивилася в застосунок: Андрій уже закривав валізу. Перевіряв кишені куртки. Ходив по кімнаті, ніби щось шукав. Потім узяв папери з ліжка — акуратно, без нервів — і поклав кудись у теку.
Мені хотілося кричати. Але голос застряг у горлі.
І тоді я зрозуміла, чому його усмішка напередодні була «надто радісною». Він не тішився моєю відпусткою. Він тішився тим, що мене не буде.
Андрій узяв валізу за ручку й вийшов зі спальні. Камера ще якийсь час показувала порожнє ліжко. Посередині — нікого. Як і в моєму житті в ту секунду.
Я опустилася на лавку біля пляжу й відчула, як по спині пробіг холод. Мене ніби зрадили не іншим тілом — мене зрадили втечею.
Це справді було страшніше за зраду. Бо зрада — це хоч якесь пояснення, хоч якась причина. А тут — тиша. Вирішили без мене. Викинули мене з власного життя так легко, як знімають з вішалки піджак.
Я подивилася на море — і воно вперше здалося мені чужим. Сонце пекло, люди сміялися, а в мене перед очима стояла валіза на підлозі нашої спальні й рівний стос паперів на розлучення.
І от тоді, на тій гарячій набережній, я зрозуміла ще одну річ: я ставила камеру, щоб побачити зраду. А побачила, як людина, що роками казала «я тебе обожнюю», тихо й холодно обирає зникнути.
Це і було те, від чого в мене застигла кров.
