Грудневий вечір був такий, що аж щелепи зводило від холоду. Сніг летів не пластівцями, а дрібною колючою крупою, і вітер гнав його вздовж під’їзду так, ніби навмисно знущався з кожного, хто виходив надвір. У під’їзді ще пахло теплом батарей і чужими вечерями, а за дверима — мінус шістнадцять і холод, який одразу влітав у легені.
Артем стояв у дверях і дивився не на дружину, не на сина — а кудись повз них, туди, де в його уяві вже було інше життя. У нього в очах не було ні сумніву, ні сорому. Лише роздратування, ніби вони затримували його на пів кроку від «щастя».
— Артеме, не треба… — голос дружини зривався. Вона притискала до себе дитячу курточку, а в другій руці стискала інгалятор, як останню надію. — Він же задихається…
Хлопчик кашляв так, що аж плечі здригалися. Той кашель був не «простудний», не звичайний — він був сухий, надсадний, ніби в горлі щось перекривало повітря. Здавалося, ще трохи — і стане по-справжньому страшно.
— Мамо… — прохрипів він і потягнувся до неї, вчепився маленькими пальцями в рукав її пуховика. — Я… я не можу…
Дружина швидко піднесла інгалятор, намагаючись говорити спокійно, щоб не лякати сина:
— Дихай, зайчику. Отак. Повільно. Дихай…
Артем глянув на них секунду — і відвернувся.
— Мені байдуже, — кинув він різко. — Забирайся.
— Ти ж… ти ж тато! — вирвалося в неї. — Ти що робиш?!
У відповідь — лише рух руки й важкий, злий звук дверей, що зачиняються.
Грюк.
І одразу ж — дзвінкий сміх із квартири. Сміх нової коханки Артема, такий легкий, ніби щойно не сталося нічого страшного. Ніби за дверима не стоїть жінка з дитиною, якій нема куди подітися в мороз.
— Ну все, — сказав Артем уже в коридорі своєї квартири, обіймаючи дівчину за талію. — Хай котяться. Нарешті тиша. Тепер у нас нове життя почнеться.
Коханка притиснулася до нього, кокетливо підняла брови:
— Нове життя? І що, прямо без «хвостів»?
— Без, — коротко відрубав він і посміхнувся так, ніби щойно виграв.
Вона оглянула квартиру, оцінила ремонт, техніку, меблі. Її погляд ковзнув по полицях, по дверях у кабінет, і в очах з’явився інтерес.
— А ти казав, у тебе… — вона зробила паузу, — є дещо серйозне.
Артем ніби тільки цього й чекав.
— Хочеш, покажу? — сказав він із самовдоволеним блиском. — Пішли.
Він провів її в кабінет. Там було тихіше, темніше, і від цього його «таємниця» здавалася ще соліднішою. На стіні висіла картина — звичайний пейзаж, який він колись повісив не через любов до мистецтва, а тому що за ним зручно ховалося те, чим він пишався.
Він уперся пальцями в край рами, зсунув картину — і показав металеві дверцята сейфа.
Коханка присвиснула:
— Ого… А це вже цікаво.
Артем, відчуваючи, як у ньому розростається задоволення, набрав код. Цифри він пам’ятав «до тремтіння» — настільки часто прокручував у голові картину, як колись відкриватиме сейф перед кимось, хто дивитиметься на нього із захопленням.
Клац.
Дверцята прочинилися.
— Дивись, — сказав він і потягнув на себе.
І в ту ж секунду усмішка на його обличчі згасла.
Всередині — порожньо.
Не «майже», не «десь у кутку лежить», не «зверху прибрали». Порожньо так, що очі не могли в це повірити. Жодної пачки грошей. Жодного конверта. Жодних документів. Ні на квартиру, що дісталася йому від матері. Ні на будинок у селі. Нічого.
Лише одна стара чорно-біла фотографія, покладена рівно посередині, ніби спеціально — щоб він її побачив першою.
Чоловік у робочій спецовці стояв біля токарного верстата й усміхався. Вуса, прямий, чесний погляд — такий, який буває в людей, що прожили життя без хитрощів.
Артем узяв фото тремтячими пальцями. Перевернув.
На звороті — акуратний почерк, коротка фраза, яка обпекла його, наче розпеченим металом:
«Оце і є твоя справжня спадщина. Більше — нічого».
Його обличчя стало білим. У голові наче дзенькнуло порожнім відром. Він навіть не одразу вдихнув.
— Це… що за жарт? — прохрипів він, хоча сам чув: голос у нього зламався.
Коханка нахилилася, зазирнула всередину сейфа, і її обличчя швидко втратило захват.
— Де гроші? — різко запитала вона. — Де документи? Ти ж казав…
Артем не міг відповісти. У скронях стукала кров, долоні спітніли, і мозок гарячково шукав пояснення, яке б не було катастрофою.
Коханка вихопила в нього фото, глянула — і криво посміхнулася:
— Хто цей брудний робітник? — хмикнула вона. — Ти що, з якоїсь діри родом?
Артем стиснув зуби. Фото було не просто «якимось». Він упізнав того чоловіка. Це був його дід — той самий, про якого мати говорила з повагою, а він сам у молодості лише відмахувався: «Та що там твій завод…»
Дід усе життя працював. Не кричав про «мільйони», не хизувався, не будував з себе великого пана. Передав сім’ї єдине, що мав по-справжньому: свій верстат. Верстат, який тепер стояв у старому сараї біля будинку в селі — у тому будинку, який Артем теж рахував «своїм», бо так звик.
Йому стало холодно не від зими — від того, як швидко все в нього під ногами розсипалося.
Він відчув паніку: обман, який він роками плекaв, підживлював, прикрашав словами й позою «успішного», раптом тріснув і посипався.
І в цю мить — різкий, наполегливий стукіт у двері.
Глухий, твердий, без прохання. Як вирок.
Артем здригнувся.
— Хто там ще… — буркнув він, але голос видав страх.
Стукіт повторився.
— Артеме! — пролунав голос із-за дверей. Спокійний. Рівний. Але такий крижаний, що від нього тремтіли коліна. — Відкрий. Мені потрібні документи сина. Або тобі подобається ідея, що я зараз викликаю поліцію й розповідаю, як ти вигнав хвору дитину на мороз?
Коханка відступила на крок, очі в неї округлилися:
— Вона… вона що, реально…
Артем ковтнув. Плечі напружилися, наче він збирався не відчиняти, а воювати. Але він уже чув у тому голосі: це не шантаж. Це рішення.
Він підійшов до дверей і відчинив.
Дружина зайшла без поспіху. Без істерики. Без сліз. Вона навіть не глянула на нього — ніби він уже був порожнім місцем у її житті.
На її щоках ще був слід холоду, на волоссі — дрібні сніжинки, а в очах — та сама тиша, яка буває після того, як людина пережила межу.
Вона швидко пішла до шафи, до тумбочки, де лежали папки. Руки рухалися чітко, зібрано. Взяла паспорти. Свідоцтво про народження сина. Медичні папери. Ніби давно знала, що саме їй треба забрати.
Коханка стояла осторонь і не знала, куди подітися. У її погляді вже не було тріумфу — лише переляк, що вона опинилася не в «казці про багатого чоловіка», а в брудній реальності.
Дружина помітила фотографію, що впала на підлогу, коли Артем рвонув її з рук. Нахилилася й підняла. Подивилася — коротко, уважно. Наче в тій фотографії було більше правди, ніж у всіх Артемових словах за роки.
А потім вона розвернулася.
Подивилася прямо на Артема вперше за весь цей час.
І сказала рівно, не здригнувшись:
— Це був останній раз, коли ти нас бачив.
Він відкрив рот, ніби хотів щось крикнути: «Почекай!», «Ти не маєш права!», «Це все не так!» — але жодне слово не вилетіло. Бо всередині в нього була порожнеча, така сама, як у сейфі.
Дружина вийшла. Не озирнулася. Двері зачинилися без грюкоту — тихо, але остаточно.
Коханка нервово видихнула:
— Ну й цирк… — і одразу ж, ніби згадавши про сейф, різко повернулася до Артема: — То де твоє «багатство»?
Артем не відповів. Він повернувся до кабінету, ніби в нього було одне-єдине бажання: переконатися, що це сон, що зараз він знову загляне — і все буде на місці.
Він нахилився до відкритого сейфа.
Порожні полиці. Нічого.
І тоді він помітив: у глибині металевої скриньки щось блиснуло. Ніби тонкий відблиск, який можна не помітити, якщо дивитися тільки на пустоту.
Він простягнув руку й дістав.
Записка.
На звороті — знайомий почерк. Почерк його матері.
«Якщо мій син вибере шлях зради, хай знає: йому не дістанеться нічого, окрім того, що він заробив сам».
Підпис.
У Артема підкосилися ноги. Він схопився за дверцята сейфа, ніби вона могла його втримати.
Перед очима раптом спливли спогади: як мати просила його зберегти сім’ю. Як говорила тихо, втомлено, але твердо:
— Не ламай. Бо потім не склеїш.
Як попереджала:
— Підеш кривою стежкою — я тебе знати не буду.
Тоді він сміявся. Тоді йому здавалося, що мати просто «драматизує», що вона нікуди не дінеться, що все «йому й так належить». Він був певний: квартира — його, будинок у селі — його, усе — його.
А вона… вона зробила те, чого він не чекав.
Вона переписала все на невістку. На ту саму жінку, яку він щойно вигнав за двері разом із хворою дитиною.
Коханка, не розуміючи, вихопила в нього записку, пробігла очима, скривилася:
— Я не зрозуміла… це все? — вона смикнула його за плече. — Де твої мільйони? Де будинок? Де квартира?
Артем повільно видихнув, але повітря не приносило полегшення. Він стояв, як людина, яку обікрали не грабіжники, а власні вчинки.
Коханка фиркнула, і в її голосі вже не було ні ніжності, ні флірту — лише холодний розрахунок:
— Неймовірно. Я зв’язалася з жебраком.
Вона схопила сумку, різко розвернулася й пішла. Дверима грюкнула так, що шибка в рамі здригнулася.
І знову настала тиша.
Артем залишився сам. Сам — з порожнім сейфом. Сам — із фотографією діда, єдиним, що лишилося йому «по праву». Сам — із запискою матері, яка не кричала, не проклинала, а просто ставила крапку там, де він сам давно все перекреслив.
Він стояв і дивився на чорно-білу усмішку чоловіка у спецовці, на токарний верстат позаду, на простий, прямий погляд.
І раптом уперше за весь вечір йому стало по-справжньому моторошно не від холоду й не від пустого сейфа.
А від думки, що він щойно вигнав на мороз власного сина — і навіть не озирнувся.
А тепер уже не було чого повертати. Не було перед ким хизуватися. Не було кого принижувати. Не було кому брехати.
Лише тиша, яка не сміялася, не виправдовувала й не пробачала.
