Пізнього осіннього вечора, у п’ятницю, десь близько сьомої, я повертався додому з роботи з тією звичною втомою, коли в голові ще крутяться справи, а ноги самі несуть до дверей. На вулиці вже темніло, повітря було прохолодне, і я подумки радів тільки одному: зараз зайду, поцілую доньку, перекинусь словом із дружиною — і нарешті видихну.
Я ще навіть не встиг як слід зайти на подвір’я, як завмер.
Прямо перед дверима стояла моя донька. Їй лише чотири. Але вигляд у неї був такий, ніби вона тут головна і саме вона вирішує, хто й коли має входити. Ніби виставила караул.
На плечах — маленький рожевий рюкзачок. Не той, що для садочка з запасними колготками, а «парадний», який вона любила носити, коли кудись «по-справжньому» збиралася. А поряд… поряд стояла маленька валізка на коліщатках. Та сама, яку ми купили для поїздок на Чорне море: невелика, яскрава, з ручкою, яку вона гордо тягнула за собою, як доросла.
Я мимоволі зробив крок назад, ніби переконався, що не переплутав двері. Потім знову подивився на неї — ні, це точно моя донька. І валіза — точно наша. І її обличчя…
Очі в неї були блискучі, червоні. Вії злиплися. Вона плакала. Не просто «трошки образилась», а так, як діти плачуть, коли їм здається, що світ несправедливий і жодні компроміси тут не працюють.
— Доню… — я навіть голос знизив, ніби боявся її сполохати. — Ма… моя люба, що сталося?
Я одразу присів навпочіпки, щоб бути на її рівні. Це ж дитина. Чотири роки. Я хотів побачити її очі ближче, зрозуміти, чи їй не боляче, чи ніхто не налякав.
— Чому ти тут стоїш? — обережно продовжив я. — І чому з валізою? Щось трапилося?
Вона не відповіла одразу. Спершу глибоко вдихнула, ніби набирала повітря перед промовою. Як акторка, яка вже знає свій текст і зараз його видасть без запинки. Підборіддя трохи підняла, плечі розправила.
— Тату… — голос тремтів, але вона трималася. — Я йду з цього дому.
У мене в грудях щось стиснулося так, що на секунду навіть подих перехопило.
— Ти… — я ковтнув. — Ти що сказала?
В голові одразу промайнуло все найстрашніше, на що здатен батьківський мозок у такі секунди: її хтось образив? В садочку щось сталося? Хтось накричав? Вона злякалася? А раптом… ні, не думати про це. Але думки самі бігли, як скажені.
— Куди ти хочеш іти? — швидко запитав я, намагаючись говорити спокійно. — Чому? Тобі боляче? Хтось тебе образив? Доню, скажи мені.
Вона насупила брови. Нижня губа в неї затремтіла, як буває перед новою хвилею сліз. Але вона ніби тримала себе в руках, бо це було «серйозне рішення», і плакати зараз — не по статусу.
— Я… — вона знову вдихнула, — я більше не можу тут жити!
Сказала так драматично, що мені здалося: вона або десь це почула, або справді репетирувала. Такий тон буває в серіалах, коли героїня заявляє: «Я йду назавжди». І от моя чотирирічна донька стоїть із валізою й грає ту ж сцену, тільки абсолютно щиро.
Я відчув, як у мене холонуть пальці.
— Поясни мені нормально… будь ласка, — сказав я вже зовсім серйозно. — Що саме сталося? Чому ти так вирішила?
Вона подивилася на мене так, ніби я зараз мав сам усе зрозуміти, але чомусь не розумію. Потім дуже тихо, але з таким обуренням, наче я — суддя, а вона приносить головний доказ, сказала:
— Я більше не можу жити з твоєю жінкою.
Я кліпнув раз. Другий. Мені знадобилася секунда, щоб мозок це переварив.
— З моєю… жінкою? — перепитав я, обережно, ніби від цього слова щось залежало.
Вона кивнула так різко, що рожевий рюкзачок на плечах ледь не з’їхав.
— Так!
Я вже починав здогадуватися, куди це йде, але все одно спитав, бо мусив переконатися, що правильно почув.
— Ти маєш на увазі… маму?
— Так! — вигукнула вона й аж підскочила від власного обурення. — Я її більше не люблю!
От тут у мене всередині щось клацнуло. З одного боку — полегшення, бо це не садочок, не травма, не біда. З іншого — мені стало смішно так, що я ледве втримав обличчя. Бо звучало це не як дитяча образа, а як доросла заява про розлучення.
Я, звісно, не засміявся одразу. Я тримався.
— Добре… — сказав я максимально рівно. — І що такого зробила мама?
Вона підняла руки вгору, як людина, яка пояснює очевидне.
— Вона… — донька зробила паузу для ефекту, — вона монстр! Справжній монстр!
Сказала це так, що в мене в голові мало не намалювалася картина: мама в плащі, з ліхтариком, з таємним планом «як зробити дитині життя нестерпним». Я стис губи, щоб не розсміятися.
— Монстр… — повторив я, ніби перевіряв це слово на смак. — І чому ж вона монстр?
Донька почала загинати пальчики, як бухгалтер, що складає список боргів.
— Вона не дає мені дивитися телевізор! — перший пальчик. — Не дає їсти шоколад! — другий. — І вона весь час змушує мене прибирати в кімнаті! — третій. — Постійно! Весь час!
Вона так видихнула «весь час», ніби це тривало вічність. Ніби її дитинство вже зруйноване, а надії на щастя майже немає.
Я відвернувся на секунду, бо відчув, що посмішка зараз зрадницьки вилізе на лице. Я навіть кашлянув, удаючи, що просто прочищаю горло.
— Я бачу… — пробурмотів я, намагаючись бути «папою, який розбирається в конфлікті». — То вона… не дає мультики, не дає шоколад і змушує прибирати. Серйозні звинувачення.
— Дуже серйозні! — підхопила донька, і в її голосі було стільки впевненості, ніби вона щойно виграла справу в суді.
Я повернувся до неї, знову присів рівніше, щоб не виглядати зверхньо.
— Добре, — сказав я. — Припустімо. І що ти вирішила?
Вона гордо випрямилася ще більше. Як людина, яка довго думала і знайшла вихід.
— Я йду.
— Я зрозумів, — кивнув я. — Але… куди?
Вона на секунду зам’ялася, ніби зважувала: сказати одразу чи тримати інтригу. Потім видала з пафосом:
— Далеко від твоєї жінки!
Я майже пирснув. «Твоєї жінки» — це було так по-дорослому, що я мало не запитав: «А документи на квартиру хто ділитиме?» Але я тримався.
— Ммм, цікаво, — я зробив вигляд, що розглядаю варіанти. — А “далеко” — це куди саме? Назва місця є? Адреса? План?
Вона з полегшенням, ніби я нарешті став у курс справи, сказала:
— До бабусі!
І це прозвучало як фінальна крапка. Як рішення, що не підлягає оскарженню.
— До бабусі? — перепитав я.
— Так! — донька енергійно кивнула. — Бабуся мені дозволяє мультики! І бабуся завжди дає шоколадку!
Слово «завжди» прозвучало як головний аргумент у цьому житті. Не «інколи», не «коли попросиш», а «завжди». Ось де справжня свобода.
От тут я вже не витримав. Мене накрило сміхом, але я намагався сміятися тихо, щоб не образити її серйозність. Та все одно плечі затрусилися.
Донька дивилася на мене з легким нерозумінням: мовляв, що тут смішного? Вона ж пояснює важливе. Вона не грається — вона вирішує долю.
— Тату, — сказала вона строго, — ти чого?
Я витер очі, бо від сміху аж сльози виступили. І швидко зробив обличчя «серйозного дорослого», хоча це було майже неможливо.
— Ні-ні, все добре, — видихнув я. — Просто… ти така… рішуча.
— Бо я вже все вирішила, — підкреслила вона.
Вона стояла з таким виглядом, ніби їй не чотири, а сорок. Ніби вона пережила іпотеку, три ремонти і двох начальників — і тепер точно знає, що з «монстрами» треба розходитись.
Я простягнув руки й обережно взяв її на руки. Вона спершу хотіла чинити опір — бо ж «я йду» і «я доросла», — але все одно притулилася. Тепла, маленька, з рюкзачком, який упирався мені в груди.
Я міцно її обійняв і поцілував у маківку.
— Моя маленька принцесо… — прошепотів я. — Ходімо додому. Я поговорю з цим монстром.
Вона підняла на мене очі — ще трохи мокрі, але вже не такі сумні. І запитала тихо-тихо, наче боялася, що я зараз передумаю:
— Тату… ти правда з нею поговориш?
Я посміхнувся — тепліше, м’якше.
— Звісно, — відповів я. — Але спочатку ми розпаковуємо валізу, добре?
Вона уважно подивилася на свою валізку, ніби оцінювала, чи не зраджує це її принципам. Потім зітхнула так, як зітхають люди, що роблять великодушний крок назустріч.
— Добре, — погодилася вона. — Але ти все одно поговори.
— Поговорю, — пообіцяв я.
Я поставив її на землю. Вона взялася за ручку валізи й потягнула її назад у дім — повільно, але гордо, з виразом маленької переможниці. Наче щойно виграла важливі переговори.
— Я йду… — пробурмотіла вона ще раз уже тихіше, для себе. — Ну… поки що я повертаюся. Але якщо що — я піду до бабусі.
— Я почув, — серйозно кивнув я. — Я занотував.
Вона задоволено кивнула й зашурхотіла колесиками по підлозі.
А я стояв біля дверей, дивився їй услід і думав: як же воно смішно й зворушливо, коли дитина вперше намагається «захистити свої права» — по-дитячому, наївно, чесно. І як важливо в такі моменти не зламати її серйозність насмішкою, а прийняти, обійняти й тихо домовитися.
Я зайшов слідом, уже з посмішкою, і подумки готувався до «серйозної розмови з монстром» — тобто з мамою, яка просто хотіла, щоб у дитини були межі, здорові звички й прибрана кімната.
Донька ж тим часом тягнула валізу в коридор і, не знімаючи рюкзачка, оголосила на весь дім, як наказ:
— Я прийшла! Але я ще думаю!
І в цьому було все її чотири роки: максимальна драма, абсолютна щирість і така кумедна, зворушлива впевненість, що бабуся — це країна шоколадок і мультиків, а мама — «монстр», який хоче порядку.
Та цього вечора ми всі точно запам’ятали одне: якщо в домі з’являється валіза на коліщатках — значить, переговори треба починати негайно.
