Ми з Ларисою були разом майже десять років, перш ніж наш шлюб остаточно розсипався. Після розлучення я не провалив жодного обов’язку: я й далі забезпечував наших чотирьох дітей.
Навчання, харчі, ліки, дні народження, шкільні збори, гуртки — я платив за все без вагань. Як тільки треба було «терміново», я знаходив гроші. Як тільки Лариса писала: «Михайле, Остапу на форму», — я переказував. Як тільки дзвонив класний керівник: «Треба здати на екскурсію», — я здавав, навіть не питаючи, чи це справді необхідно.
Люди хвалили мене за «відповідальність». Я не сперечався. Не нарікав. Не ставив запитань. Не сумнівався.
Але що старшими ставали діти, то сильніше мене свербіло десь під ребрами — тихо, неприємно, настирливо.
Вони були красиві, розумні, здорові… тільки не схожі на мене.
Навіть трохи.
Інші очі. Інша структура волосся. Інші риси обличчя. Жодної схожості — навіть тієї дрібної, яку люди зазвичай знаходять у біологічних батьків і дітей: підборіддя, усмішка, лінія брів.
Усі довкола мене заспокоювали.
— Та буває! — махала рукою тітка.
— У підлітків усе змінюється, — казала сусідка.
— Генетика — штука хитра, — сміявся колега.
Я хотів їм вірити.
Я дуже хотів.
Але після ще одного «невинного» коментаря — у магазині, коли продавчиня кинула погляд на нас і сказала: «Ой, а діти зовсім не на вас» — у мене всередині щось клацнуло.
Того вечора я повернувся додому й довго сидів на кухні в тиші, дивлячись на чашку з холодним чаєм. І мені було соромно від самого себе. Соромно за думки. Соромно за підозру. Соромно за те, що я взагалі допускаю таке — про жінку, з якою прожив стільки років.
Та страх гриз сильніше за сором.
Я замовив ДНК-тести. Просто «щоб заспокоїтися». Просто «щоб закрити тему». Просто «щоб уже відчепилося».
Коли діти були у Лариси на вихідних, я оформив замовлення, забрав набори з пошти, розклав інструкції на столі й довго не міг почати. Руки були липкі, ніби я роблю щось брудне. Та потім я змусив себе.
«Це ж для правди», — сказав я вголос, хоча в квартирі нікого не було.
Зразки я взяв так, як вказано. А потім відправив. І почалося чекання, яке виявилося гіршим за будь-які підозри.
На початку грудня, у понеділок, коли надворі вже темніло рано, мені прийшло повідомлення: «Результати готові». Я сидів на тому самому місці на кухні, де колись допомагав дітям із домашніми завданнями: вирішував задачі з Остапом, клеїв аплікації з двійнятами, малював із Христинкою.
Я відкрив лист сам. Навмисно сам. Мені здавалося, що якщо поруч буде хоча б хтось, я не витримаю.
Першим я відкрив файл Остапа.
На секунду я навіть не зрозумів, що читаю. Ніби слова були знайомі, але не складалися в сенс.
Потім до мене дійшло.
Жодного біологічного зв’язку.
Я ковтнув повітря, але воно ніби застрягло. Пальці стали холодними. Серце провалилося кудись під підлогу.
— Ні… — прошепотів я. — Ні, це помилка.
Я відкрив наступний файл — одного з двійнят. Потім другого. Потім Христинки.
І кожен рядок бив однаково:
Не є біологічним батьком.
Не один. Не двоє. Не «випадково». А всі четверо.
Я сидів, тримаючи телефон двома руками, ніби боявся, що він випаде й розіб’ється — і тоді, може, зникне й правда. Але правда вже була в мені.
Та найбільше мене зламало не те, що вони не мої по крові.
Мене добив рядок унизу звіту.
Рядок, якого я не очікував. Рядок, який перевернув історію остаточно:
«Усі четверо неповнолітніх мають одного й того самого біологічного батька».
Я втупився в ці слова й не міг дихати.
Четверо дітей… народжених у різні роки… за час нашого майже десятирічного шлюбу…
І всі — від одного чоловіка.
Чоловіка, який не я.
Це означало лише одне: це було не «раз». Не «помилка». Не «п’яна ніч». Це було системно. Таємно. Рівно. Постійно. Впродовж усього нашого життя разом.
Я встав і пройшовся кухнею. Відкрив кран, щоб попити, але вода була ніби чужа. Я обперся на стільницю й довго дивився в одну точку.
У голові, як кадри, миготіли дрібниці, які я колись не помічав: як Лариса різко ховала телефон, коли я заходив; як казала «вийду на хвилинку» й зникала на пів години; як занадто легко говорила: «Не задавай дурних питань, ти мені довіряєш чи ні?»
Мені стало нудко від самого себе: я довіряв. Я дійсно довіряв.
А потім прийшов ще один удар.
Я вирішив зробити офіційне підтвердження — судово-генетичну звірку особи біологічного батька. Мені вже було байдуже, чи це «принизливо». Я хотів знати, хто саме дивився мені в очі, поки я виховував його дітей.
Коли лабораторія надіслала розширені результати, одна фраза зробила мою кров крижаною:
«Біологічний батько перебуває у близькій спорідненості з матір’ю».
Я прочитав двічі. Потім утретє.
«Близька спорідненість із матір’ю».
Тобто… це був не просто «інший чоловік».
Це був родич Лариси.
Рідня.
Людина, яка заходила в наш дім. Людина, з якою ми сиділи за одним столом. Людина, яку я возив на дачу, допомагав тягати меблі, з якою тиснув руку на сімейних святах.
Людина, яка дивилася, як я піднімаю на руки чужих дітей, і мовчала.
Я опустився на стілець і відчув, як десять років мого життя перетворюються на пил.
Увечері зателефонував Остап.
— Тату, ти завтра приїдеш? — спитав він буденно, навіть весело. — У нас гра, тренер казав, що ти обіцяв.
Я затис телефон між плечем і вухом, щоб не зірвати голос.
— Приїду, синку, — сказав я. І на цьому слові мене прошило. «Синку».
— Круто! — зрадів він. — Ти найкращий.
Я закрив очі.
Найстрашніше було навіть не в тому, що кров не моя. Найстрашніше — що любов була моя. Справжня. І ніхто не міг її «відмінити» папірцем.
Та водночас у мені піднімалася інша хвиля — холодна, жорстка. Бо мене використали. Десять років. День за днем.
Я не плакав. Не кричав. Не ламав меблі. Не дзвонив Ларисі з істерикою.
Натомість я встав, зробив глибокий вдих і взяв телефон.
Бо цього разу — не я мав бути тим, кого знову б’ють по живому.
Цього разу правда була в мене.
І правда нарешті прийшла додому.
