Світанок того недільного ранку, на початку вересня, застав нас на запиленій дорозі, що вела від села. Повітря було прохолодне, з різким запахом мокрої трави й диму з чужих коминів. Однією рукою я міцно тримала Соню — щоб не перечепилася об камінь, щоб не озирнулася, щоб не побачила моїх очей. Другою несла невеличку валізку: легку за вагою, але важку, як камінь, по суті — набиту не стільки речами, скільки моїми обманутими надіями.
Автобус уже пирхав біля зупинки, водій нетерпляче поглядав на годинник. Пара людей мовчки тиснулася ближче до дверей. Я зайшла останньою, посадила Соню біля вікна, сама сіла поруч. Двигун загудів, і село попливло назад.
Я поїхала, не попрощавшись із Марком. Він саме пішов на рибалку — на світанок, про який учора розповідав так захоплено, ніби то була найважливіша подія у світі.
Я дивилася у запилене вікно на поля, що відкотилися назад, і в голові раптом склалася проста й гірка істина: я не зустріла людину, за любов якої варто боротися.
А ж починалося все так красиво, так сліпуче-романтично, що аж дух перехоплювало.
Марк буквально увірвався в моє життя тоді, коли навчався на останньому курсі університету. Він був молодший за мене на кілька років, але поводився так, ніби вже все вирішив. Писав, дзвонив, підстерігав біля роботи, сміявся так щиро, що мені хотілося повірити: ось воно, другий шанс.
— Аліно, та ви тільки гляньте на себе, — казав він, дивлячись так, наче я — єдина на всій землі. — Я не знаю, як ви досі без мене жили.
Я тоді зніяковіло відводила очі, стискала ремінець сумки й думала: «Не поспішай, Алю. Уже один раз вірила — і втратила».
Мого першого чоловіка, Дмитра, не стало давно. Він був військовим, офіцером — прямий, чесний, надійний, як стіна. Після нього будь-які красиві слова здавалися мені дешевими, а посмішки — випадковими. Я навчилася не підпускати близько. Та Марк не давав мені шансу тримати дистанцію: сипав компліментами, приносив дрібні подарунки для Соні, підхоплював мене під лікоть, коли ми переходили дорогу, і завжди, завжди повторював одне:
— Я кохаю вас. І Соню кохаю. Я не уявляю життя без вас обох.
Соні тоді було чотири. Вона швидко звикла до нього, бо він умів бути веселим: будував із нею вежі з кубиків, читав казки, носив на плечах по парку й смішно перекручував голоси, коли грав «вовка» чи «лисичку».
Його напір, юна щирість і запал розтопили кригу в моєму серці, яке ще не оговталося після втрати Дмитра. І вже за три місяці після знайомства Марк переїхав до нас — у мою квартиру. Він ходив по кімнатах із таким виглядом, ніби то його власний дім, і весь час будував плани.
Одного вечора він обійняв мене на кухні, притис до себе, і в його очах справді було щось схоже на світло.
— Альцю, рідна… — шепотів він, — за місяць я отримаю диплом, і ми одразу їдемо до мене в село. Познайомлю тебе з батьками, з усіма родичами! Скажу їм, що ти — моя майбутня дружина! Ти ж згодна?
Я тоді усміхнулася — трохи винувато, трохи налякано.
— Добре… згодна.
І в душі жевріла боязка надія. Марк так часто говорив, що його мама — добра, гостинна, душа-людина, що любить гостей і вміє створювати затишок. Я вірила. Я так хотіла вірити, бо втомилася бути «сильною» на самоті.
Село, де Марк народився й виріс, зустріло нас тихим вечірнім сонцем. Світло було м’яке, золотаве, пил на дорозі світився, наче серпанок. Усі родичі жили поруч — хата до хати, город до городу, ніби ціла вулиця була одним великим родинним домом.
Я тоді ще не знала, що по сусідству живе місцева красуня Іринка — та, про яку тут говорили з гордістю: «наша медсестричка, наша зірочка». Закохана в Марка змалечку, як казали — «ще з пелюшок». Предмет загальної надії й майбутня, як усі вважали, ідеальна наречена.
Не знала я й про діда Тихона — батька Маркового батька. Він жив неподалік у своєму старенькому будиночку й часто ходив до сина в лазню, бо власна лазня давно перекосилася й розлазилася від часу. Дід Тихон був тихий, неквапний, з добрими очима. Доживав свій вік у спокої, частенько поглядаючи на горбочок за околицею, де під березою спочивала його жінка. І він знав: сьогодні чекають гостей — онук везе наречену.
Напередодні дід Тихон зайшов до сина й застав невістку Галину в похмурому, настовбурченому настрої.
— Що, знову з Сергієм не злагодили? — спитав він, уже готовий буркнути щось повчальне.
Та Галина, побачивши його, виплеснула все одразу:
— Привіт, діду. Ти в курсі, що Маркуша наш женитися зібрався? Завтра сюди свою обраницю привезе.
— Знаю, Сергій казав. Ну й нехай, хлопцеві пора. Навчання закінчив, роботу знайшов. Хай сім’ю заводить, — відказав дід. — Поки вітер не зніс.
— Та воно-то так, — фиркнула Галина, і обличчя її перекосилося. — Тільки обраниця ця… Старша за нього на три роки! І дитина при ній, чотирьох літ! Ніби наших, сільських, дівчат мало! Іринка наша — красуня, медсестра, роботяща… А ця хто? Невідомо, від кого дитина, яка рідня. Навіщо йому чужа ноша? Своїх дітей ще зможе нарожати! Певно, рада, що такого хлопця з вищою освітою підчепила…
— Галино, не діло це — в життя дітей лізти, — спробував вставити дід Тихон.
Та вона вже не слухала. В ній кипіла образа — на сина, на «міську», на те, що хтось посмів забрати Марка від «ідеального майбутнього», яке вона сама собі намалювала. І вона вирішила діяти тихо, отруйно: не старатися, не накривати пишного столу, не сяяти усмішками. Хай ця міська з першого погляду зрозуміє: її тут не чекали. «Окрутила» Маркушу — і рада.
Ми приїхали ближче до вечора. Втомлені, але ще зі світлими очікуваннями. Марк світився від щастя: рік не був удома, скучив за батьками, за дідом, за селом, за цим повітрям.
Двері відчинила його мати. Марк першим влетів у хату, поставив валізу біля порога, а я з Сонею скромно завмерли на вході, чекаючи, коли нас запросять.
— Синочку, Маркушеньку, рідний! — Галина обійняла його так, ніби боялася відпустити. — Нарешті ти вдома! Тепер у нас дипломований спеціаліст!
Вона наголосила на «у нас» і на «ти», і цей наголос чомусь одразу різонув мене. А її погляд, ковзнувши по мені й Соні, був холодний, оцінювальний — як на базарі, коли придивляються до товару.
— Мамо, а де тато? Дід Тихон? — Марк усміхався, нічого не помічаючи.
— У лазні вони. Зараз прийдуть. Чекали-чекали тебе…
Знову «тебе». Ніби нас поруч не існувало.
Потім Галина подивилася на мене й вимовила солодкаво, але колюче:
— А це, значить, і є та сама… Аліна? З дитям?
Вона повела мене з ніг до голови повільним, принизливим поглядом — і в мене всередині все стиснулося. Я звикла до різного. Але так — щоб із порога, без жодної спроби бути чемною — я не чекала.
— Ну, проходьте. Руки помийте. Марк, покажи, де в нас що, — кинула вона й відвернулася, ніби вже все вирішила.
З перших же слів мені стало ясно: тут мене не чекали. Марк же, здається, не помічав ні тону, ні погляду. Він узяв мене за руку й повів показувати хату — щасливий, як хлопчик, що привіз додому скарб.
Саме тоді повернулися з лазні батько Марка й дід. Сергій, чоловік Галини, виявився грубуватим, але щирим: обійняв міцно, поплескав Марка по плечу, а мені сказав просте:
— Ну, добрий вечір. Заходьте, не соромтеся.
Дід Тихон узагалі мав очі добрі, променисті. Він присів перед Сонею, усміхнувся:
— Ого, яка панночка до нас приїхала.
Соня одразу розквітла — вона чутлива до доброти. Вона навіть тихенько прошепотіла мені:
— Мамо, дідусь хороший.
Я лише кивнула, бо в горлі стояв клубок.
Сергій голосно сказав:
— Галино, давай на стіл, чого стали! Гості з дороги втомилися, зголодніли. Та й нам із дідом після пари підкріпитися не завадить!
Стіл накрили більш ніж скромно. Я бачила, як Марк на секунду підняв брови — він знав, на що здатна його мама, якщо хоче. Але він нічого не сказав. Я майже не їла: образа й погані передчуття стискали груди. Я тихо злилася на Марка: чому він не представив мене як належить? Де ті слова про «майбутню дружину»? Чому він дозволяє так зі мною говорити?
Сергій розлив по чарках домашнє вино й уже збирався сказати тост, але Галина випередила:
— Вип’ємо за тебе, синочку! За твій диплом, за нову роботу! Бажаємо тобі всього найкращого, ми в тобі не сумніваємося!
І знову — тільки «за нього». Потім ще один тост — і знову про Марка. І ще. Усі слова, усі побажання — лише йому. Ніби мене й Соні за столом не було. А Марк… він сяяв, сміявся, згадував щось із батьком і дідом — і мовчав. Жодного слова за нас. Жодного: «Це моя Аля». Жодного: «Це Соня, моя дівчинка». Він був глухий до того, що відбувалося в мене під носом.
Дід Тихон час від часу кидав на нас із Сонею добрі, співчутливі погляди, а тоді переводив гострі, колючі очі на Галину. Він усе розумів — і йому було гірко.
Соня, вихована й терпляча, від утоми вже клювала носом. Я нахилилася до Галини:
— Можна я вкладу Соню? Підкажіть, куди нам пройти?
Вона кивнула неохоче й махнула рукою:
— За мною.
У маленькій кімнатці стояло вузьке односпальне ліжко й тумбочка.
— Ось тут і спіть із дитиною. Постіль чиста, — кинула вона й вийшла, грюкнувши дверима.
Я вклала Соню, яка засинала на ходу, поправила ковдру. І тут же за дверима почула голос Галини — гучний, ясний:
— Каже, не прийде, втомилася, буде з дочкою спати.
У мене тоді ніби щось урвалося всередині. Я сіла на край ліжка, притулилася потилицею до стіни — і тихі, гіркі сльози покотилися щоками. «Що я тут роблю? Де та добра, гостинна мати, про яку він стільки говорив? Чому Марк не бачить? Чому мовчить?»
Якби була можливість — поїхала б одразу. Та надворі була чорна, глуха ніч, незнайоме село, чужий дім. Я плакала тихо, щоб не розбудити Соню. Плакала від образи — за нас обох. І заснула, коли вже не лишилося сил.
Прокинулася від дотику до руки. То був Марк.
— Аль, ходімо до моєї кімнати, — прошепотів він. — Що ти тут на цьому ліжку тіснишся? Там диван є. Я Соню перенесу. І… пробач, що я сьогодні так… головою в рідних пірнув. Вони ж по мені скучили. Завтра поговоримо. Про весілля, про все, обіцяю.
У його словах була ніжність, але не було головного — розуміння. Не було того короткого, потрібного мені речення: «Мамо, так не можна». Не було його.
Я не зімкнула очей до ранку. Прокручувала кожне слово, кожен погляд. Згадувала маму Дмитра — мою першу свекруху. Як вона, чужу й незнайому, обійняла мене, як плакала від щастя, що син знайшов таку жінку. Як ми говорили до півночі. Як вона стала мені другою мамою.
Я згадувала Дмитра — його силу, надійність, уміння бути стіною. Він ніколи, ні за яких обставин, не дозволив би комусь навіть косо на мене глянути. А тут… Маркова мати сказала все без слів. І Марк… просто усміхався й робив вигляд, що нічого не відбувається.
«Вони вважають, що їхній син помилився. У мене є дитина. І все через Соню. Але вони помиляються, якщо думають, що я дозволю принижувати себе чи її. Завтра ж поїдемо», — твердо вирішила я, зустрічаючи перші промені світанку у вікні.
За сніданком панувала ілюзія родинної ідилії. Усі згадували Маркове дитинство, шкільні витівки, сміялися. Сергій підкладав Соні цукерки, усміхався їй, а Галина дивилася на це з погано прихованим роздратуванням.
Потім вона зітхнула й сказала з нарочитою журбою:
— Та-а-а, синочку, скінчилося твоє безтурботне життя. Тепер доведеться спину гнути, годувати…
Її погляд упав на Соню, і в повітрі повисла невимовлена, але криклива фраза: «чужу дитину». Вона не сказала вголос — та сказала все.
Я глянула на Марка. Він дурнувато усміхався, роблячи вигляд, що не зрозумів натяку. Лише Сергій сердито грюкнув кулаком по столу:
— Галино!
Та моя чаша терпіння вже була переповнена.
І саме в цей момент Марк, ніби нічого не сталося, весело запропонував:
— Алю, Соню, ходімо, я покажу вам село, річку! Зайдемо до діда Тихона в гості!
Він узяв сонну Соню за руку й попрямував до виходу. Я, приголомшена, пішла за ним.
На прогулянці я висловила йому все. Усі образи, увесь біль, усю несправедливість — словами, які в мене кипіли цілу ніч.
— Марку, ти хоч розумієш, як вона на нас дивиться? Як говорить? — я ледве стримувала тремтіння. — Ти ж обіцяв. Ти казав: «майбутня дружина». Чому ти мовчиш?
Він відмахувався, ніби я вигадую.
— Та ти все не так зрозуміла, — казав він, заспокійливо торкаючись мого плеча. — Це просто мамина ревність. Вона ж звикла, що я її. Треба простіше до всього ставитися, не брати так близько до серця.
Він не розумів головного: мені не треба було, щоб він сварився з матір’ю. Мені потрібне було одне слово. Одне-єдине слово в наш захист. Але він був глухий і сліпий.
— Ладно, рідна, не кип’ятися, — гладив він мене по плечу. — Пару днів — і поїдемо. А завтра зранку я на рибалку зскочу, на зорі такий кльов! Ти й не уявляєш!
Вранці його вже не було.
На світанку він пішов, залишивши нас самих у хаті з його матір’ю.
Я вийшла з кімнати вмитися й у коридорі зіткнулася з Галиною. Її обличчя було перекошене злою образою.
— Марк сказав, що ви їдете. Через тебе, — прошипіла вона. — Коли я тепер сина побачу? Будеш тримати його на ланцюгу біля своєї спідниці! Годуй тебе та твою дитину…
Вона говорила й говорила. А я слухала — ніби збоку. І раптом зрозуміла, що в мені немає ні злості, ні бажання доводити. Є тільки холодна, кристальна ясність.
І несподівано для себе я відповіла спокійно, навіть із легкою, чемною усмішкою:
— Знаєте, Галино Петрівно, мій перший чоловік був військовим. Офіцером. Чесним, прямим, порядним. Він не вмів брехати й викручуватися. І він любив мене більше за життя. Але, на відміну від вашого сина, він не розписував свою любов словами — він доводив її вчинками. Щосекунди. І він ніколи, чуєте, ніколи не дозволив би нікому — навіть власній матері — принижувати мене чи нашу дитину. Він став би стіною.
Галина застигла, але я вже говорила далі — рівно, без крику:
— Моя перша свекруха, мама Дмитра, досі мені як друга мама. Вона безумно любить Соню. У неї успішна справа. Саме вона купила мені ту квартиру, в якій ми жили з вашим сином. І вже оформила на Соню — на її майбутнє — прекрасну трикімнатну в центрі міста. У мене, до речі, дві вищі освіти, і я вільно говорю трьома іноземними мовами. Після загибелі Дмитра вона не хотіла жити, але знайшла в собі сили — заради нас. І зараз вона єдина, хто щиро бажає мені щастя й каже, що мені потрібен чоловік, а Соні — батько.
Я бачила, як у Галини очі стають дедалі ширшими. В її обличчі з’явився шок — і щось схоже на раптовий страх.
— Що до грошей… — продовжила я так само спокійно. — Вашому синові й не снився той рівень доходу, який маю я. Я заробляю в рази більше. Мама передала мені в управління дві великі крамниці. Тож ваші побоювання, що Маркові доведеться «годувати чужу дитину», абсолютно безпідставні.
Галина стояла мовчки. Їй явно хотілося щось сказати — але слова не знаходилися.
А я, сама не знаючи звідки, відчула в собі твердість, якої давно не мала.
— І знаєте, — додала я, — я навіть вдячна вам. Бог помилок не робить. Ви відкрили мені очі за один вечір. Показали справжнє обличчя вашої сім’ї… і вашого сина. Мені не потрібна свекруха, яка бачить у мені ворога. І тим більше не потрібен чоловік, який не може постояти ні за мене, ні за свою «кохану» жінку, ні за дитину. Дякую вам за це. І окреме дякую за… чисту постіль. Усього вам доброго.
Я не стала чекати відповіді. Розвернулася й пішла збирати валізу.
Руки не тремтіли. На душі було порожньо й світло водночас — ніби щось важке відпало. Я розбудила Соню, одягла її, зав’язала шарфик, застібнула курточку.
— Мамо, куди ми? — сонно спитала вона, потираючи очі.
— Додому, сонечко, — відповіла я тихо. — До нашого дому.
І ми вийшли з тієї хати, не озираючись.
Ми йшли сільською вулицею до автобусної зупинки. Я міцно тримала Соню за руку й несла нашу маленьку валізку. Я не відчувала ані краплі жалю. Лише легкий сум — від того, що дозволила себе обдурити красивими казками.
Я зрозуміла: я завжди сумнівалася у своїй любові до Марка. Мені подобалася його закоханість, його натиск, його бажання бути з нами. Я думала, що зможу полюбити його за те, як він любить мене. Але це був не той вибір. Не та любов. Не те життя.
Автобус рушив, і я заплющила очі. Попереду була дорога. Дорога додому — до справжнього життя, до справжньої любові, яка, я знала, обов’язково мене знайде. Бо я навчилася цінувати себе й свою маленьку принцесу. А це — найголовніше.
