mercredi, février 11, 2026
  • Семья
  • Романтический
  • Драматический
  • Предупреждение
  • О нас
  • Политика конфиденциальности
  • Login
Freemav
  • Семья
  • Романтический
  • Драматический
  • Предупреждение
  • О нас
  • Политика конфиденциальности
No Result
View All Result
Plugin Install : Cart Icon need WooCommerce plugin to be installed.
Freemav
  • Семья
  • Романтический
  • Драматический
  • Предупреждение
  • О нас
  • Политика конфиденциальности
No Result
View All Result
Plugin Install : Cart Icon need WooCommerce plugin to be installed.
Freemav
No Result
View All Result
Home Семья

Валіза на дні озера

maviemakiese2@gmail.com by maviemakiese2@gmail.com
décembre 14, 2025
in Семья
0 0
0
Валіза на дні озера

Того вечора було по-справжньому сиро — з тієї київської вогкості, що пробирає крізь шарф і залазить під комір. Було неділя, пізня осінь: у дворі вже давно погасли вікна, а набережна біля озера Тельбін спорожніла так, ніби місто видихнуло й заснуло.

Я не спала третю ніч поспіль. Після смерті чоловіка я звикла ходити пішки — без мети, просто щоб збити думки. Здавалося, поки ноги рухаються, голова не розвалиться від спогадів.

Мене звати Олена Карпенко. У мене один син — Роман. І невістка — Мар’яна. Принаймні так я думала.

Тієї ночі я вийшла, як завжди: темна куртка, ліхтарик у кишені, ключі стискаю в долоні. Біля озера тихо, вода гладка, як скло, тільки рідкі хвилі ледь ворушаться від вітру. Сосни й тополі шепочуться над головою.

І раптом — рух біля води.

Спочатку я вирішила, що то якийсь рибалка або пізній перехожий. Але постать була жіноча. Вона стояла під ліхтарем — світло жовте, тьмяне, від нього тіні здавалися довшими, ніж треба. Жінка то завмирала, то смикалася, ніби щось її підганяло.

Коли вона трохи повернула голову, я впізнала силует. Довге, рівне волосся, тонка шия, знайома хода — Мар’яна.

— Мар’яно?.. — хотіла покликати я, але голос застряг у горлі.

RelatedPosts

Нуль на екрані

Нуль на екрані

février 11, 2026
Одне вікно в грудні, яке змінило все.

Одне вікно в грудні, яке змінило все.

février 11, 2026
Я понял, что настоящая ценность не в хроме, а в тепле чужих рук.

Я понял, что настоящая ценность не в хроме, а в тепле чужих рук.

février 11, 2026
Сміттєві пакети на ґанку

Сміттєві пакети на ґанку

février 11, 2026

Було майже північ. Чого вона тут? Та ще й сама.

Я зробила крок ближче, але інстинкт змусив сховатися за дерево. Не знаю чому — просто відчула: краще мовчати й дивитися.

І тоді я помітила те, що вона тягнула.

Валіза.

Велика, чорна, така, яку беруть у поїзд або в літак. Вона виглядала важкою — Мар’яна тягнула її по камінню, і час від часу валіза чіплялася, скреготіла, ніби протестувала.

Мар’яна важко дихала. Подих у холоді був білий, як дим. Вона озирнулася — раз, другий, третій. Я затамувала подих, притиснувшись до кори, щоб не видати себе.

Потім вона стала навколішки просто біля води. На мить завмерла, ніби слухала, чи нема нікого поруч. І раптом — різко, без вагань — штовхнула валізу в озеро.

Глухий сплеск ударив по тиші.

Валіза не попливла. Вона повільно пішла вниз, на дно. Бульбашки піднімалися вгору й лопалися на поверхні.

Мар’яна стояла й дивилася на воду так, ніби чекала, поки щось зникне назавжди. Потім витерла руки об пальто, знову озирнулася, розвернулася й швидко пішла до стоянки, де темнів її автомобіль.

Я залишилася за деревом, мов камінь. Серце билося так голосно, що мені здавалося — вона почує. Але Мар’яна сіла в машину й поїхала.

А я ще довго стояла, дивлячись на чорну воду, яка знову стала гладкою, ніби нічого не було.

Наступного ранку я спустилася на кухню — випити чаю, зібратися з думками, переконати себе, що це був сон. Але Роман сидів за столом, обхопивши руками горнятко. Він виглядав виснаженим.

— Мамо, — сказав він, і голос у нього був якийсь чужий, — Мар’яна зранку поїхала. Сказала, що треба терміново до подруги в Дніпро. Не сказала, коли повернеться.

Дніпро. Це не «в сусідній район». Це далеко.

Я натягнула усмішку, хоча всередині все стиснулося.

— Ага… — пробурмотіла я. — Зрозуміло.

Але я не повірила.

Картинка валізи, що йде на дно, переслідувала мене весь день. Її погляд, її нервові озирки, ця поспішність — це не було «дивно». Це було навмисно.

Увечері, коли Роман поїхав на зміну, я повернулася до озера з ліхтариком. Стояла там само, де була Мар’яна. Вода була тиха, мовчазна. На землі я побачила ледь помітні сліди — ніби щось важке тягнули по камінню.

Я присіла, підсвітила — і в промінь потрапило щось блискуче. Маленький срібний медальйон, напівзаритий у вологу землю.

Я підняла його, обтерла бруд пальцем — і застигла.

Всередині була моя фотографія.

Мене ніби холодом обдало. У голові закрутилися думки: навіщо Мар’яні мій портрет у медальйоні? І чому вона викинула його разом із валізою?

Тієї ночі я не спала. Страх змішувався з недовірою до власних очей. Я перебирала в пам’яті кожну розмову з Мар’яною, кожну її усмішку за столом, кожне «Олено Петрівно, вам допомогти?». І що більше згадувала, то більше відчувала: я її зовсім не знала.

Наступного ранку я поїхала в місто до свого старого знайомого — колишнього дільничного, пана Богдана Келера. Він давно на пенсії, але знайомства йому досі дзвонять.

Я розповіла все — але не назвала імені Мар’яни.

— Уявімо, — сказала я обережно, — що хтось бачив, як інша людина викидала щось підозріле в озеро. Це достатньо, щоб перевірити?

Він насупився, потягнувся до окулярів.

— Залежить, що саме. Але якщо ти впевнена, що це не сміття… можна глянути тихо, без зайвого шуму.

Після обіду Богдан і двоє водолазів були біля Тельбіна. Я стояла на березі, стиснувши руки в кишенях так, що пальці заніміли. Минуло майже дві години, і один із водолазів виринув та махнув рукою.

Вони знайшли її.

Валізу.

Коли її витягнули на берег, у мене підкосилися ноги. Чорна, мокра, важка — як доказ, який не хочеш бачити.

Водолази переглянулися й обережно розстібнули блискавку. Я затримала подих, готуючись до найгіршого — до того, про що страшно навіть подумати.

Але всередині не було тіла.

Те, що було, виявилося іншим холодом — таким, від якого кров стигне не від жаху, а від огиди.

Всередині були десятки фотографій — моїх. Одні старі, інші свіжі. Зняті так, ніби хтось стежив за мною: біля під’їзду, в магазині, на лавці, навіть у вікні моєї кухні. Жодної з цих фотографій я не давала. Жодної не знала.

Там же — клапті одягу, порізані ножем. Розірвані листи, які я писала Романові ще тоді, коли він був студентом. І навіть стара сорочка мого покійного чоловіка — порубана на стрічки.

Це було не «випадково». Це було… нав’язливо. Хворобливо.

Богдан подивився на мене важко.

— Олено… хто б це не зробив, у нього серйозні проблеми. Тобі треба бути обережною.

Я кивнула, ніби мене підвісили на нитці й забули, як зняти. У мене більше не було сумнівів: Мар’яна мене ненавиділа. Але чому? Я ніколи її не принижувала. Навпаки — прийняла, захищала, навіть коли знайомі шепотіли, що вона вийшла за Романа «вигідно».

Того ж вечора Роман повернувся раніше. Він потер скроні, сів важко, як людина, що не знає, з чого почати.

— Мамо… Мар’яна останнім часом дивна. Дзвонить пізно, шепоче, а як я заходжу — замовкає. Мене це дратує.

Я відкрила рот — і не змогла одразу сказати правду. Бо це означало розірвати синові життя на шматки. Я вагалася — і в цю мить задзвонив телефон.

Роман підняв слухавку — і в нього з обличчя зійшла кров.

— Це поліція… — сказав він повільно. — Кажуть, вони знайшли щось… біля озера.

У мене серце стукнуло в груди.

— Що? — прошепотіла я.
— Кажуть, серйозна справа. Вони їдуть сюди.

Коли через п’ятнадцять хвилин у двері постукали, я вже знала: назад дороги немає. Я відчувала це так само ясно, як тоді, коли побачила валізу, що тоне.

Офіцер говорив тихо, по-людськи, без зайвого пафосу.

— Пані Карпенко, — сказав він, — у нас є підстави вважати, що ваша невістка може бути причетна до серії справ із шахрайством із документами… і, можливо, до чогось значно гіршого.

Далі все пішло, як у тумані: допити, папери, дзвінки, нові й нові факти, від яких хотілося впасти на підлогу й заплющити очі.

Виявилося, Мар’яна була не Мар’яною.

Її справжнє ім’я — Емілія Руденко, жінка з довгим шлейфом фінансових афер у різних областях. Вона знаходила вразливих людей — вдів, родини, де є довіра, — втиралася в серце, а потім виводила гроші й зникала.

Але цього разу вона зайшла далі.

Поліція знайшла докази, що вона підробляла підпис Романа на банківських переказах. Медальйон і фото були частиною її плану: вона хотіла зробити так, щоб я виглядала нестабільною — ніби це я щось ховаю, я щось підлаштовую. Щоб коли з рахунків зникнуть гроші, вказали на мене.

Її затримали в мотелі на околиці Дніпра. Коли офіцери зайшли, вона навіть не розплакалася і не виправдовувалася. Лише криво всміхнулася й сказала:

— Вас мали стерти легко.

Роман був розбитий. Спочатку він відмовлявся вірити. Потім — коли доказів стало забагато — в нього ніби щось зламалося всередині. Одного вечора він підійшов до мене, обійняв так міцно, що я відчула, як тремтять його плечі.

— Пробач, мамо… — голос у нього був хрипкий. — Ти мала рацію. Я мав це побачити.

Я притисла його до себе, як малого.

— Ні, сину. Ти її любив. Ти не був сліпий — ти був добрий.

Після суду Мар’яна — ні, Емілія — отримала вирок і поїхала в колонію. Вкрадені гроші повернули. Роман почав збирати своє життя заново — повільно, боляче, але чесно.

А я й досі інколи ходжу до озера. Там знову спокійно. Вода блищить під сонцем, діти бігають уздовж берега, і ніхто не знає, що колись під цією гладдю лежала валіза з чужою ненавистю.

Я думаю про ті фотографії, про холод у грудях, про те, як важко було прийняти правду.

Зло не завжди ховається в темряві. Іноді воно усміхається тобі через стіл, подає салат і питає, як справи.

А іноді ти бачиш його відбиття у воді — надто пізно.

Loading

Post Views: 58
ShareTweetShare
maviemakiese2@gmail.com

maviemakiese2@gmail.com

RelatedPosts

Нуль на екрані
Семья

Нуль на екрані

février 11, 2026
Одне вікно в грудні, яке змінило все.
Семья

Одне вікно в грудні, яке змінило все.

février 11, 2026
Я понял, что настоящая ценность не в хроме, а в тепле чужих рук.
Семья

Я понял, что настоящая ценность не в хроме, а в тепле чужих рук.

février 11, 2026
Сміттєві пакети на ґанку
Семья

Сміттєві пакети на ґанку

février 11, 2026
Візок, що став домом.
Семья

Візок, що став домом.

février 11, 2026
Иногда семью выбирают не по крови, а по поступкам.
Семья

Иногда семью выбирают не по крови, а по поступкам.

février 11, 2026
  • Trending
  • Comments
  • Latest
Рибалка, якої не було

Коли в тиші дому ховається страх

février 5, 2026
Друга тарілка на Святвечір змінила життя

Коли чужий святкує твою втрату

février 8, 2026
Друга тарілка на Святвечір змінила життя

Замки, що ріжуть серце

février 8, 2026
Камера в салоні сказала правду.

Папка, яка повернула мене собі.

février 8, 2026
Парализованная дочь миллионера и шаг, который изменил всё

Парализованная дочь миллионера и шаг, который изменил всё

0
Голос, который не заметили: как уборщица из «Москва-Сити» стала лицом международных переговоров

Голос, который не заметили: как уборщица из «Москва-Сити» стала лицом международных переговоров

0
Байкер ударил 81-летнего ветерана в столовой — никто и представить не мог, что будет дальше

Байкер ударил 81-летнего ветерана в столовой — никто и представить не мог, что будет дальше

0
На похороні немовляти вівчарка загавкала — те, що знайшли в труні, шокувало всіх

На похороні немовляти вівчарка загавкала — те, що знайшли в труні, шокувало всіх

0
Нуль на екрані

Нуль на екрані

février 11, 2026
Одне вікно в грудні, яке змінило все.

Одне вікно в грудні, яке змінило все.

février 11, 2026
Как я вернулся в войну ради одной собаки.

Как я вернулся в войну ради одной собаки.

février 11, 2026
Запасной ключ стал последней каплей.

Запасной ключ стал последней каплей.

février 11, 2026
Fremav

We bring you the best Premium WordPress Themes that perfect for news, magazine, personal blog, etc.

Read more

Categories

  • Uncategorized
  • Драматический
  • Романтический
  • Семья

Recent News

Нуль на екрані

Нуль на екрані

février 11, 2026
Одне вікно в грудні, яке змінило все.

Одне вікно в грудні, яке змінило все.

février 11, 2026

© 2026 JNews - Premium WordPress news & magazine theme by Jegtheme.

No Result
View All Result
  • Семья
  • Романтический
  • Драматический
  • Предупреждение
  • О нас
  • Политика конфиденциальности

© 2026 JNews - Premium WordPress news & magazine theme by Jegtheme.

Welcome Back!

Login to your account below

Forgotten Password?

Retrieve your password

Please enter your username or email address to reset your password.

Log In