Чоловік побачив дівчинку, яка лежала без свідомості на узбіччі, а поруч — сліди дорослого чоловіка: коли дитина прийшла до тями, вона розповіла дещо жахливе.
Він їхав знайомою зимовою дорогою, якою десятки разів добирався до будинку доньки на околиці невеличкого міста. Голі дерева стояли чорними смугами обабіч траси, сніг збився в брудні кучугури, над полями висів низький сірий небосхил.
І раптом він помітив на узбіччі яскраву червону цятку.
Спершу навіть не сповільнився — вирішив, що це поліетиленовий пакет чи чиясь стара ганчірка, занесена вітром. Але щось у тому червоному відблиску кольнуло його так, що нога сама собою перенеслася на гальма.
Старенький «Ланос» повело на льоду, машину трохи розвернуло, але він вирівняв кермо й зупинився.
— Та що ж там таке… — пробурмотів собі під ніс, вимикаючи двигун.
Коли він вийшов, морозне повітря обдало обличчя, вдих аж різонув легені. Дорога була порожня, тільки вітер гойдав гілки й стягав щоки крижаної плівкою.
Чим ближче він підходив до тієї червоної плями, тим сильніше стискалося серце.
Це була дитяча пуховичка. Яскраво-червона, із білими смужками на рукавах. Точно така, яку він сам допомагав обирати внучці Лєрі на базарі кілька тижнів тому.
— Та ну, мало в кого така ж… — нервово всміхнувся він і вже хотів відвернутися.
Але потім побачив обличчя.
Ноги в нього стали ватяними. Земля пішла з-під ніг.
Це була вона.
Лєра лежала горілиць просто на снігу, ніби її хтось обережно поклав. Куртка розстібнута, шарф сповз на бік, на віях примерзли дрібні сніжинки. Щоки побіліли, губи посинішали, очі були заплющені.
— Лєро… — голос зірвався на шепіт. — Лєрочко, рідна моя…
Він упав на коліна поруч, обережно взяв її за плечі.
— Лєрко, чуєш? Прокинься, онучко… Ну ж давай, сонце, відгукнися…
Вона не рухалася.
Серце в діда гупало так голосно, що він перестав чути вітер, шурхіт дерев, далекі звуки машин. Було тільки це глухе «тук-тук-тук» у вухах і маленьке біле обличчя внучки.
Руки в нього тремтіли, але він почав розтирати її долоні, потім щоки, дмухати їй в обличчя теплим, гарячим після хвилювання повітрям.
— Жива… мусиш бути жива… — повторював він, більше до себе, ніж до неї.
Підвів голову — і помітив сліди.
Великі чоловічі відбитки, чіткі на свіжому снігу, тягнулися від узбіччя в бік лісосмуги. Поруч — інші, дрібніші, нерівні, ніби дитина бігла, ковзала, перечіплялася. І раптом маленькі сліди обривалися.
— Господи… — прошепотів він. — Що тут сталося?..
Страх обпік зсередини так, що на мить він застиг, не в змозі навіть вдихнути. Потім різко струсив головою, повернувся до Лєри й з новою силою почав розтирати її руки.
Пальці вже німіли від холоду, шкіра на власних руках боліла від тертя, але він не зупинявся.
— Лєро, давай… Дихай, чуєш? — він нахилився ще ближче. — Це ж я, дід твій, прокинься…
І раптом її тіло смикнулося. Вона різко, судомно вдихнула, наче виринула з-під криги, й широко розплющила очі.
Погляд спершу був скляний, порожній, ніби вона ще не розуміла, де знаходиться. Потім зіниці зосередилися на його обличчі.
— Діду… — ледь чутно прошепотіла вона, губи тремтіли. — Він… повернеться…
— Хто, дитинко? Хто повернеться? — дід відчув, як у нього холоне спина. — Що сталося? Ти ж мала бути в школі. Як ти тут опинилася?
Лєра ковтнула, наче їй боляче було навіть згадувати. Зуби трохи цокотіли від холоду, але голос став рівнішим.
— Після уроків до школи під’їхала машина… — почала вона. — Там був чоловік. Я його не знала. Він сказав, що мама попросила його забрати мене, бо затримується. Він знав моє ім’я… знав, як мама виглядає… І я… я повірила…
Дід слухав, не кліпаючи. Здавалося, мороз тепер ішов не з вулиці, а зсередини.
— Ми поїхали, — продовжила Лєра, стискаючи пальці в кулачки, — а потім мама написала, що вже вийшла з роботи і ніхто не мав мене забирати. Я сказала йому, що треба зателефонувати мамі… А він… він тільки сильніше натиснув на газ і сказав, щоб я не смикалася.
Дід відчув, як у нього на очах виступили сльози, але він тільки стиснув зуби й кулаки.
— Лєро… чому ти тоді тут, на дорозі?
— На світлофорі… — голос зірвався. — Я відкрила двері й вистрибнула.
Вона заплакала — тихо, беззвучно, сльози змішувалися з морозом.
— Він одразу теж вискочив. Я побігла до лісу. Він кричав, що все одно мене наздожене…
Дід накрив її плечі своєю курткою, потім руками, намагаючись хоча б трохи зігріти. Пальці в нього самі тремтіли, але він не давав цьому вибитися назовні в голосі.
— Потім… — Лєра міцно заплющила очі. — Раптом зупинилася ще одна машина. Водій, якийсь дядько, вискочив, запитав, що сталося. Той чоловік злякався, розвернувся й побіг у ліс. А я… я бігла далі, просто бігла… А потім… стало погано. В очах потемніло. Я ще пам’ятаю, як упала. Хотіла підвестися, але не змогла…
— Все, все… досить, — дід міцніше притиснув її до себе. — Ти вже зі мною.
Вона уткнулася носом йому в плече, намагаючись стримати ридання.
А дід усе одно дивився поверх її голови, туди, де в глиб лісосмуги вели ті великі сліди. І розумів: той чоловік все ще десь там.
— Так, так, я викликаю поліцію, — пробурмотів він, ледь дотягнувшись до кишені за телефоном.
Пальці не слухалися, ковзали по екрані, але він таки набрав «102».
— Слухаємо вас, — відповів жіночий голос.
— Тут… дитина… мою внучку намагалися викрасти… — слова змішувалися зі збитим диханням. — Між містом і селом, біля повороту на стару пилораму… Вона вистрибнула з машини, а він утік у ліс.
Операторка поставила ще кілька уточнювальних питань, попросила залишатися на місці й по можливості завести дитину в машину, щоб вона не змерзла.
— Чуєш, Лєрко, — дід підвівся й обережно взяв її на руки. — Зараз ми сядемо в машину, там тепліше.
Вона слабко кивнула.
Він посадив її на переднє сидіння, накрив ковдрою, яку завжди возив у багажнику «про всяк випадок». Увімкнув пічку на максимум, краєм ока стежачи за лісосмугою.
Дорога була, як і раніше, порожня, але відчуття було таке, ніби хтось дивиться з гущавини.
Через кілька хвилин посигналила машина, потім ще одна. На узбіччі зупинився бус поліції, слідом — «швидка».
Дід вийшов їм назустріч.
— Вона в машині, — хрипко сказав він. — Там… он там сліди в ліс.
Фельдшер поспіхом підійшов до авто, а двоє поліцейських — чоловік і жінка — посвітили ліхтарями по снігу, нахилилися, роздивляючись великі сліди.
— Треба групу з собакою, — сказав один. — І слідчу — негайно.
У «швидкій» було тепло й душно. Лєрі вкотре виміряли тиск, подивилися зіниці, перевірили, чи немає переломів. На щастя, крім переохолодження й кількох синців, серйозних травм не було.
— Мала ти, звісно, сміливість, — тихо сказав фельдшер, коли почув, як вона виплигнула на ходу. — Але краще б такого ніколи не доводилося робити.
Дід сидів поруч на табуретці та тримав її за руку, ніби боявся, що варто тільки відпустити — й вона зникне.
— Я доньці ще не дзвонив, — прошепотів він. — Як їй це сказати?..
Телефон сам наче спалахнув у кишені — дзвонила саме донька.
— Тату, ти вже під’їжджаєш? — весело пролунав її голос. — Лєра написала, що ти забереш її трохи раніше…
Дід відчув, як у грудях щось стислося в тугий вузол. Він глянув на внучку — та дивилася на нього великими очима.
— Доню… — почав він, і голос його зрадливо зламався. — Лєра зараз у «швидкій». Із нею все буде добре, чуєш? Але…
У відповідь він почув тільки різке:
— ЩО?!
У приймальному відділенні лікарні було людно й гамірно. Черга, чийсь плач дитини, запах ліків і хлорки. Лєру вже загорнули в теплу ковдру, дали гарячий чай.
Мама влетіла у відділення, як вихор. Хустка з’їхала набік, очі червоні, пальто застібнуте навскоси.
— Де вона? Де моя дитина?!
Коли вона побачила Лєру живою й відносно цілою, ноги в неї підломилися, й вона мало не впала просто біля стільця.
— Мам… — простягнула до неї руки Лєра.
Вони обнялися так міцно, ніби хотіли знову злитися в одне ціле, як колись, до всіх цих страхів.
— Я на хвилину відірвалася від телефону… — шепотіла мама, гладячи доньку по волоссю. — На хвилину…
— То не твоя вина, — тихо втрутився дід. — Вина того, хто це зробив. Тільки його.
До палати зайшла поліцейська у формі, невисока жінка з уважними очима.
— Можна? — запитала вона й, не чекаючи відповіді, зачиняла за собою двері. — Мене звати Олена, я слідча. Нам потрібно записати покази дівчинки, поки все ще свіжо в пам’яті. Я розумію, що вам важко, але чим більше вона згадає зараз, тим більше шансів, що ми його знайдемо.
Мама інстинктивно притисла Лєру до себе.
— Вона ж дитина…
— Саме тому, — м’яко, але твердо сказала Олена. — І саме тому ми мусимо діяти швидко.
Дід кивнув.
— Я буду поряд, — сказав він внучці. — Кожне слово я тут, чуєш?
— Лєро, — Олена присіла так, щоб бути з нею на одному рівні, й поклала блокнот на коліна. — Я розумію, що тобі страшно. Якщо ти не можеш сказати — можна показати, намалювати, будь-що. Головне — деталі.
— Я… я спробую, — ледве чутно сказала дівчинка.
Вона почала з того, що пам’ятала найкраще:
Шкільне подвір’я після останнього уроку. Діти, що виходять із будівлі, чийсь сміх, крики, машини, які під’їжджають, батьки махають із-за керма.
— Я чекала маму, — сказала Лєра. — Стояла, як завжди, біля воріт.
До тротуару неквапом під’їхав темно-сірий мікроавтобус без написів. Вікна трохи затоновані, але не повністю.
— Він опустив скло й усміхнувся, — продовжувала Лєра, стискаючи мамину руку. — Сказав: «Привіт, Лєрочко. Мама просила мене забрати тебе, вона затримується на роботі».
— Він назвав тебе на ім’я? — уточнила Олена.
— Так… І сказав: «Я працюю з твоєю мамою в офісі. Ти ж мене не пам’ятаєш? Я ж якось забігав…» — Лєра заплющила очі. — Я подумала, може, й справді бачила його колись. Він назвав мамине ім’я, місце роботи…
Дід і мама перезирнулися.
— Звідки він міг це знати? — прошепотіла мама.
Олена лише коротко записала щось у блокнот.
— Далі, Лєро. Що було потім?
— Я сіла в машину… — голос затремтів, але вона продовжила. — Він запитав, як справи в школі, пожартував, що «таку гарну дівчинку не можна залишати одну на вулиці». А потім телефон завібрував.
Вона витягнула з кишені свій старенький телефон і показала поїдений тріщинами екран.
— Це була мама. Вона написала, що вже виходить і нікому не казала мене забирати. Я… показала йому цю смску й сказала, що хочу вийти.
— І? — спитала Олена.
— Він перестав усміхатися, — тихо сказала Лєра. — Обличчя стало іншим. Сказав: «Сиди тихо й не вигадуй. Скоро доїдемо». І поїхав швидше.
У палаті запала тяжка тиша.
— Я намагалася відкрити двері, але він заблокував замки, — продовжила дівчинка. — А потім був той світлофор… Машин було мало, але ми якраз пригальмували.
— І ти… — Олена глянула їй просто в очі.
— Я зняла ремінь, — прошепотіла Лєра. — І смикнула ручку дверей. Вони випадково розблокувалися. Я штовхнула двері й вистрибнула.
У мами вирвався приглушений зойк.
— Я впала на сніг, дуже заболіло… — очі Лєри наповнилися сльозами. — А він одразу теж зупинився, вибіг, побіг за мною.
— Ти пам’ятаєш його обличчя? — обережно запитала Олена.
Лєра кивнула.
— Можу намалювати…
Поки лікарі готували їй чай, Олена дістала аркуш паперу й олівець.
— Зробимо так, — сказала вона. — Ти малюєш, як можеш, не переживай, що буде не схоже. Потім ми запросимо художника-криміналіста, він допоможе.
Лєра старанно намалювала прямі густі брови, тонкі губи, коротко стрижене волосся, невеликий шрам біля вуха.
— Він ще так пахнув… — раптом сказала вона. — Ніби димом і якоюсь сильною туалетною водою. І в нього був чорний годинник, такий великий.
— Дуже добре, — Олена навіть ледь усміхнулася. — Ти молодець.
Вона зібрала аркуші, попрощалася й пообіцяла зайти ще.
— Ми знайдемо його, — сказала вона вже в дверях. — Я тобі це обіцяю.
Наступні дні змішалися для Лєри в один.
Лікарня, аналізи, теплий чай, мамина рука в долоні. Дід, який приходив щодня, приносячи мандарини й старі журнали з кросвордами. І страх, що ночами підкрадався до ліжка й шепотів: «Він повернеться…»
Їй снився той мікроавтобус, морозяний асфальт, різкий вітер в обличчя, коли вона вистрибувала, і важкі кроки позаду. Вона прокидалася в холодному поту, а мама й дід по черзі сідали поруч, гладили по голові й повторювали, як заклинання:
— Ти вже в безпеці.
Одного дня прийшла Олена знову — не сама, а з худорлявим чоловіком у цивільному, з портфелем і планшетом.
— Це наш фахівець по фотороботах, — пояснила вона. — Якщо ти не проти, ми разом спробуємо скласти обличчя цього чоловіка, щоб оголосити його в розшук.
Лєра кивнула.
Вони довго підбирали форму очей, носа, лінію підборіддя. Екран планшета поступово наповнювався рисами, які все більше нагадували того, кого вона так боялася згадувати.
Коли фоторобот завершили, Лєре стало погано — знову закрутилася голова, в горлі підступив ком.
— Досить на сьогодні, — сказала Олена. — Ти й так зробила дуже багато.
Тим часом у місті почалися власні тривоги.
Новини швидко розлетілися: у районі школи намагалися викрасти дитину. Батьківські чати гуділи, як вулик. Хтось писав, що бачив підозрілу машину ще тиждень тому, хтось згадував, як незнайомий «дядько» розпитував дітей біля магазину.
Поліція обійшла всі камери спостереження біля школи й уздовж дороги. На одному записі вдалося роздивитися темно-сірий мікроавтобус із частково закритим номером. На іншому — як та сама машина кружляє біля інших шкіл у попередні дні.
— Він готувався, — сказала Олена, показуючи діду запис. — Вивчав маршрут, час, коли батьки забирають дітей. Це не випадковість.
Дід почув, як у нього в голові загуло, немов хтось увімкнув старий трансформатор.
— Якби я тоді не подзвонив Лєрі й не написав, що запізнюся… — прошепотів він. — Вона б теж думала, що хтось її має забрати.
Його мучило дивне почуття провини й водночас вдячності — випадковий збіг, який урятував їй життя.
Через кілька днів після виписки Лєра вперше вийшла на вулицю.
Дорога до школи здавалася іншою — знайомі будинки виглядали чужими, кожна припаркована машина викликала легку паніку. Мама міцно тримала її за руку, дід ішов з іншого боку, ніби вони створили навколо дівчинки живий коридор.
— Може, ще рано, — прошепотіла мама. — Можемо трохи почекати з уроками…
— Я хочу піти, — вперто відповіла Лєра. — Я не хочу все життя боятися.
У школі їй влаштували теплу зустріч: однокласники обережно обіймали, учителька взяла за руку й сказала, що вона дуже смілива.
А ввечері дід, як завжди, читав новини в телефоні. І раптом мало не випустив його з рук.
На екрані — фоторобот, який вони складали з Оленою. Поруч — запис: «Розшукується чоловік, підозрюваний у спробі викрадення неповнолітньої. Помітивши цю особу, негайно телефонуйте…»
— Ну що, — пробурмотів дід. — Хай тепер він боїться.
Пройшов тиждень. Потім ще один.
Лєра потроху звикала до думки, що життя продовжується: уроки, домашні завдання, тренування з танців, які вона так любила. Але вона більше ніколи не виходила зі школи, не переконавшись сто разів, хто саме її зустрічає.
Вона запам’ятала раз і назавжди правило, яке тепер повторювали всім дітям на класних годинах: «Не сідай у машину до незнайомої людини. Навіть якщо вона знає твоє ім’я й каже, що від мами».
Одного вечора, коли вони з мамою й дідом вечеряли, у двері подзвонили.
На порозі стояла Олена.
— Можна зайти? — запитала вона, і по тому, як у неї блищали очі, дід одразу зрозумів: щось сталося.
Вони сіли на кухні. Запах картоплі з підливою, чайник, що кипить на плиті, проста стара скатертина — звичайний вечір звичайної родини, крім того, що кожен в ній трохи тремтів від напруження.
— Ми його знайшли, — сказала Олена.
Тиша стала майже відчутною.
— Як? — прошепотіла мама.
— Фоторобот упізнали в сусідньому районі, — пояснила слідча. — Одній жінці він нагадав орендаря з гаражів, який останнім часом поводився дивно. Плюс — камери зафіксували той самий мікроавтобус біля супермаркету. Ми відстежили його маршрут, провели обшук…
Вона зробила паузу.
— Він затриманий. У гаражі знайшли речі, які можуть належати іншим дітям — рюкзаки, шапки… Зараз перевіряємо всі зникнення в області за останній час.
Мама прикрила обличчя руками. Дід мовчав, але по тому, як напружилися щелепи, було видно, що він ледве стримується.
— Він… щось сказав? — тихо запитав він.
— Поки що ні. Заперечує все, — знизала плечима Олена. — Але у нас достатньо, щоб тримати його під вартою. І твоя, Лєро, історія — ключова.
Дівчинка слухала, стискаючи в руці чашку з чаєм так, що побіліли пальці. Потім запитала:
— Мені доведеться його побачити?
— Лише якщо ти будеш до цього готова, — м’яко відповіла Олена. — Можливо, у суді. Але це буде не скоро. І ти не будеш одна — поруч будуть і мама, і дід, і психолог, і я.
Лєра довго мовчала, дивлячись на чай, у якому давно опустилася й розкисла маленька долька лимона.
— Якщо потрібно, — нарешті сказала вона, — я зроблю це. Щоб він більше ні з ким так не зробив.
Суд був не як у фільмах.
Не було ні гучних криків, ні кидання паперів. Зала середнього розміру, старі дерев’яні лави, тихі голоси адвокатів.
Лєра сиділа між мамою й дідом, тримаючись за їхні руки, наче за рятівні кола. Перед тим із нею довго працював дитячий психолог, пояснюючи, що вона може не дивитися на підсудного, якщо не захоче.
Коли його ввели, серце в неї підскочило кудись у горло. Він був трохи інакший — без охайної зачіски, з відрослою щетиною, у сірій тюремній формі. Але очі були ті самі.
Холодні. Порожні.
Він ковзнув по залі байдужим поглядом, зупинився на ній на мить, усміхнувся якоюсь кривою посмішкою — і відвернувся.
— Дихаємо, — прошепотів дід їй у вухо. — Я поруч.
Коли настала черга Лєри свідчити, вона встала, відчуваючи, як тремтять коліна.
— Ти можеш говорити, сидячи, — запропонував суддя, але вона похитала головою.
— Ні. Я хочу стояти.
І вона знову, уже вкотре, розповіла, як він під’їхав до школи, як назвав її по імені, як зненавиділий запах диму й парфумів в’ївся в пам’ять, як вона вистрибнула… і як лежала потім на снігу.
Цього разу вона не плакала. Голос трохи тремтів, але слова були чіткі.
Під кінець адвокат підсудного спробував було заплутати її запитаннями: чи точно вона впевнена, що це саме той чоловік, чи не могла вона помилитися від страху.
— Я дуже добре пам’ятаю, хто хотів мене забрати, — сухо відповіла вона. — Я ніколи його не забуду.
Вирок оголошували під кінець дня.
— Визнати винним у спробі викрадення неповнолітньої, — читав суддя, — а також у ряді епізодів, пов’язаних із домаганнями та підготовкою аналогічних злочинів…
Цифри років прозвучали, як удар молота.
Мама заплакала — тепер уже від полегшення. Дід глибоко видихнув, наче весь цей час затримував дихання.
Лєра просто сиділа й дивилася на свої долоні.
Вона думала не про нього. А про те, що, якби тоді не відчинилися двері машини, усе могло бути інакше.
Минуло кілька місяців.
Життя ніби повернулося в звичне русло, але насправді вже не було таким, як раніше.
Дорога до школи тепер була під пильним наглядом: встановили додаткові камери, зробили «кишеню» для зупинки авто, чергували патрулі. Дітям на класних годинах розповідали не тільки про правила дорожнього руху, а й про те, кому можна довіряти.
Лєра з подивом помітила, що багато однокласників стали обережніші: вже ніхто не сідав у машину до «знайомого знайомих».
Дід частіше забирав її зі школи, ніж раніше, хоч іноді й бурчав на свої болючі коліна.
— Нічого, — говорив він, поправляючи свою стару шапку. — Зате тебе бачу зайвий раз.
І щоразу, коли вони їхали тією самою дорогою, де вона тоді лежала, він мимоволі переводив погляд на узбіччя.
Сніг там щороку інший — то білий, то сірий, то взагалі голе поле. Але в його пам’яті назавжди лишилася та маленька червона пляма посеред зимового пейзажу.
Червона куртка на снігу, яка ледь не стала останнім, що він побачив у житті своєї внучки.
Тепер та куртка висіла в шафі, випрана й охайна, але Лєра її більше не надягала.
— Хочеш, віддамо комусь? — якось запитала мама. — Може, якійсь дівчинці в притулку?
Лєра задумалася й кивнула.
— Нехай у когось у ній будуть тільки хороші спогади.
Одного разу в школі попросили дітей написати невелике есе про те, що таке «бути сміливим».
Однокласники писали про пожежників, військових, лікарів.
Лєра написала про діда, який зупинив машину біля червоного плями на снігу, хоч міг і проїхати повз.
Про водія, який, нічого не знаючи, загальмував, коли побачив, як хтось біжить до лісу.
Про слідчу Олену, яка терпляче слухала дитячі зламані речення й складала з них цілу справу.
І про себе — маленьку дівчинку, яка, всупереч страху, відкрила двері на ходу.
— Сміливість — це не коли тобі не страшно, — написала вона в кінці. — Це коли ти робиш, як треба, навіть якщо дуже страшно.
Учителька тихо витерла куточком хустинки очі, дочитавши.
А дід, коли почув про цей твір, тільки посміхнувся й сказав:
— Головне, Лєрко, що тепер ти знаєш: якщо щось не так — завжди можна вискочити з «чужої машини». Хай то буде справжня машина, чи чиясь чужа воля, чи чужий страх.
Він говорив просто, по-своєму, але Лєра зрозуміла.
І коли наступної зими вони знову їхали тою ж дорогою, сніг лежав рівним білим полотном, а небо було чистим і світлим.
Вона глянула у вікно й раптом подумала, що ця дорога для неї тепер не тільки про страх, а й про те, що її тоді знайшли.
Що дід натиснув на гальма.
Що вона сама встигла відчинити двері.
Що інколи одна секунда й одне рішення означають різницю між тим, щоб залишитися маленькою червоною плямою на снігу — і тим, щоб повернутися додому.
