Це сталося на початку жовтня, у буденний, прохолодний ранок, коли у Львові ще темно, хоч уже давно час збирати дітей до школи. День, який мав бути таким, як сотні інших: робота з дому, кава, кілька нарад в онлайн-режимі, забрати доньку з ліцею після другої зміни.
Натомість він став тією точкою, з якої життя Катерини Гайди розділилося на «до» й «після».
Катерина сиділа за кухонним столом, схилившись над ноутбуком. На екрані миготіли робочі листи, в кутку стояла третя за ранок холодна кава. Вона встигла відповісти лише на перші два листи, коли телефон, покладений поруч, завібрував.
На екрані висвітився знайомий підпис: «Ліцей “Лісова Гора”».
Серце у грудях легенько сіпнулося — якісь дзвінки зі школи ніколи не бувають «просто так».
— Алло? — відповіла вона, ледве встигаючи провести пальцем по екрану.
— Пані Катерино? — голос завуча звучав стримано, але вловити в ньому спокій було неможливо. — Це з ліцею. Ваша донька Софія… Вона знепритомніла на уроці. Ми викликали “швидку”, її вже везуть до обласної дитячої лікарні.
У Катерини в голові залишилася тільки одна думка: тільки б дістатися до неї якнайшвидше.
— Я вже виїжджаю, — видихнула вона, навіть не дослухавши до кінця.
Ноутбук лишився відкритим, кава так і недоторканою. Кросівки — на ходу, куртка — на плечі, ключі й телефон — у кишеню. Вона майже бігла сходами, навіть не пам’ятаючи, як вибігла на двір і вскочила в машину.
Дорога до лікарні, яку вона проїжджала десятки разів мимо, тепер здавалася нескінченною. Руки тремтіли на кермі, думки скакали.
Як це — знепритомніла? Вона ж здорова. Вчора ще бігала по квартирі, репетирувала вірш. Нещодавно була в педіатра — все добре. Що я прогледіла?
Светлофор здавався ворогом. Люди, які повільно переходили дорогу, — перешкодою, яку хочеться об’їхати, навіть якщо це неможливо.
Вона влетіла на парковку лікарні, зупинивши машину ледь не навскіс. Двері приймального відділення відчинилися перед нею автоматично, але Катерині здалося, що вона сама вивалює їх із петель.
— Добрий день, мені потрібна моя донька, її щойно привезли зі школи, — випалила вона замість привітання, звертаючись до реєстраторки. — Софія Гайда. Вісім років.
Медсестра за стійкою, молода, в зеленому халаті, кинула погляд на монітор і кивнула:
— Так, Софійку вже підняли у відділення. Лікар її оглядає. — Потім додала майже буденно: — Ваші щойно вийшли від неї.
— Хто «мої»? — не зрозуміла Катерина.
— Мама, тато й… здається, сестра, — не дуже впевнено пояснила медсестра. — Вони представилися вашою родиною.
Катерина завмерла.
Вони вже тут?
Термін «швидка допомога» раптом став занадто буквальним. Вони встигли сюди швидше, ніж вона — хоча жоден із них не написав їй навіть коротке «Софія в лікарні».
Вона вже хотіла запитати, чому ніхто не подзвонив їй, але в цю мить з коридору, що вів до стаціонару, долинув знайомий сміх. Не гучний, не істеричний — звичайний, легкий, такий, яким люди сміються після спільної кави.
Катерина обернулася.
По коридору йшли її батьки й Іра. Мама поправляла шарф, тато щось шепотів, Іра дивилася в телефон, водночас усі троє тихо посміхалися.
Їй здалося, що у вухах зашуміло сильніше, ніж у старому тролейбусі.
— Катю, — першою заговорила мама, — ми вже все…
Але Катерина навіть не дослухала.
Вона просто пішла повз них, майже торкнувшись плечем батька, і не сказала ні слова.
— Ліворуч по коридору, палата 12, — крикнула вслід медсестра.
Катерина бігла цим коридором, не звертаючи уваги на запах ліків, на білі двері з табличками. Вона відчувала тільки власний подих і удар серця десь у горлі.
Коли вона відчинила двері в палату, світ на мить перестав бути стабільним.
Софійка лежала на вузькому ліжку, загорнута в лікарняну ковдру. Її завжди рум’яні щоки були блідими, як простирадло. Волосся стирчало в різні боки, очі — великі й блискучі.
— Мамо… — прошепотіла вона, губи ледь тремтіли.
Катерина кинулася до неї, взяла її маленьку долоньку в свою — теплу, але трохи вологу.
— Я тут, зайчик, я тут, — повторювала вона, не зовсім розуміючи, чи говорить голосом, чи тільки губами.
Лише за хвилину, коли дихання хоч трохи вирівнялося, її погляд змістився на столик, що стояв біля ліжка.
Там лежала тонка папка, зверху — кілька аркушів. На одному — знайома фраза:
«Інформована згода на проведення діагностичних обстежень».
Внизу — підпис.
Не її.
«Ірина Гайда».
Катерина відчула, як усередині щось хрустнуло.
— Мамо, — прошепотіла Софійка, наче боялася, що її знову покарають за слова. — Вони сказали, що ти зайнята роботою і не можеш приїхати… що краще, якщо тьотя Іра все підпише.
Катерина повільно вдихнула. Відчуття було таким, ніби повітря перестало вміщатися в легені.
Зайнята. Не можу приїхати.
На мить вона навіть не знала, що болить більше: те, що донька лежить бліда й налякана, чи те, що її власна родина спокійно сказала дитині, що мама «не може» прийти — тоді, коли Катерину ніхто навіть не попередив.
У дверях тихо скрипнула ручка.
До палати зайшов лікар у халаті з бейджиком: «д-р Колодій, педіатр».
— Пані Гайда? — уточнив він. — Добре, що ви вже тут. Ми чекаємо на ваш дозвіл, перш ніж проводити подальші обстеження.
Катерина вказала на папери.
— А це що? — її голос прозвучав холодно й рівно, хоча всередині все кипіло.
Лікар кинув погляд на підпис.
— Ваші родичі запевнили, що мають право підписувати згоду від імені сім’ї. Сказали, що з вами неможливо зв’язатися, а нам треба швидко діяти.
— Я єдина законна опікунка моєї доньки, — чітко вимовила вона. — Вас, можливо, ввели в оману.
Лікар ледь помітно стиснув губи.
— Ми справді кілька разів намагалися додзвонитися, але лінія була зайнята, а потім…
Катерина миттєво згадала: у той момент, коли їй мали б телефонувати, вона сиділа на нараді в Zoom. Телефон лежав поруч — але жодного виклику зі школи вона не пропустила.
Зате цілком могла пропустити дзвінок… від мами. Який, швидше за все, прийшов уже після того, як усе сталося.
— Хто дав вам номер моєї родини? — спитала вона коротко.
— У шкільній картці були контактні дані бабусі, — пояснив д-р Колодій. — Директор сказав, що вони теж можуть приїхати. Ми не знали деталей…
Катерина заплющила очі на секунду.
Шкільну анкету заповнювали ще на початку навчального року, поспіхом, між роботою й закупами зошитів. Тоді вона просто вписала номер мами як «додатковий контакт на випадок надзвичайної ситуації».
Ось він, випадок. І ось — результат.
— Добре, — нарешті сказала вона. — З цього моменту ви маєте справу тільки зі мною. Я присутня, досяжна й повністю відповідаю за всі рішення.
Лікар кивнув.
— Чудово. Тоді я попрошу вас зайти до мого кабінету трохи пізніше, я поясню детальніше, що ми вже зробили й що плануємо. Зараз Софії потрібно просто відпочити.
Він вийшов, і майже одразу в дверях знову з’явилися вона — мама, тато й Іра.
— Катю, — мама вже починала з тоном образи, — ми ж тобі допомогли.
— Так, — додала Іра, склавши руки на грудях. — Хтось мав ухвалювати рішення, доки ти «зайнята роботою».
Катерина повільно підвелася, не випускаючи руку доньки.
— Ви розумієте, що не подзвонили мені, хоча я — перша контактна особа? — спокійно запитала вона. — Ви приїхали, зайшли до палати раніше за мене й сказали моїй дитині, що я не могла прийти.
— Ми не хотіли її лякати, — знизала плечима мама. — Вона й так розхвилювалася. Ти ж завжди в роботі. Ми просто… взяли ситуацію на себе.
— Ви підписали згоду замість мене, — голос Катерини став ще тихішим. — Навіть не спробувавши зв’язатися зі мною.
— Та годі перебільшувати, — втрутився тато, махнувши рукою. — Усе ж добре, ми були поруч із внучкою, поки ти, як завжди, зайнята.
Катерина відчула, як у ній піднімається звична хвиля — не гніву, а тої втоми, яку вона роками відганяла.
Спогади одна за одною спливали в голові:
Як мама без її відома забирала Софійку з садочка «бо так зручніше».
Як Іра змінювала доньці куртку на «теплішу», яку сама купила, хоча Катерина вже придбала потрібну.
Як батько роздавав поради щодо школи, не питаючи, чи вона взагалі з ними погоджується.
«Ти ще молода, ти нічого не розумієш». «Ми вже виховали двох, нам видніше». «Не роби з дитини божка».
Раніше вона сприймала це як набридливу опіку, як щось, з чим легше змиритися, ніж сперечатися.
Аж поки їхні руки не дотягнулися до підпису під медичними паперами її доньки.
— Вийдіть, будь ласка, з палати, — сказала вона тихо, але твердим голосом.
— Що? — Іра підняла брови. — Ти не можеш заборонити нам бачитися з племінницею.
— Можу, — відповіла Катерина. — І зараз саме це й роблю.
У голосі було щось нове, чого вони, очевидно, не очікували.
Мама знову зітхнула, готуючись до довгих промов.
— Катю, не драматизуй. Ми твої рідні. Ми ж тобі допомагаємо.
— Допомога — це коли людина знає про неї й погоджується, — спокійно перебила її Катерина. — Те, що ви зробили сьогодні, — це не допомога. Це контроль. І брехня моїй дитині про те, що її мама «занадто зайнята», щоб бути поруч.
Тиша повисла у повітрі важким комком.
Іра зробила крок уперед.
— Та хай уже, — кинула вона. — Якщо ти хочеш грати в самостійну маму — грай. Не забудь потім, хто перший примчав у лікарню.
— Я не забуду, — сказала Катерина. — Саме тому й прошу вас: ідіть.
Вони відступили один за одним — не тому, що погоджувалися, а тому що вперше за довгий час побачили в її очах щось, чого не могли «перебалакати».
Двері зачинилися.
Лікарняна тиша стала інша — не та, що тисне, а та, що, навпаки, дає змогу нарешті вдихнути.
Софійка обережно підтягнулася ближче до матері, вчепившись у рукав її худі.
— Мамо, — прошепотіла вона, — я не хочу з ними говорити… Можна так?
Катерина погладила її по голові.
— Можна все, що не змушує тебе боятися, — тихо відповіла вона. — Ніхто не буде тебе змушувати.
У очах дитини майнула полегкість, така явна й глибока, що Катерина відчула, як під грудьми щось стискається від сорому:
Скільки разів я переконувала її «терпіти», бо «це ж бабуся», «це ж тітка», «не ображай дорослих»… І водночас відчувала, як вона напружується, коли вони надто сильно лізуть у її простір.
Зараз вона бачила це чітко, як на долоні.
Через пів години д-р Колодій запросив її до свого кабінету.
Лікар сидів за столом, на якому лежали аналізи, кардіограма й ще кілька папок.
— Пані Катерино, — почав він, — найбільший стрес ви вже пройшли. Стан доньки стабільний. Попередні аналізи показують, що це було поєднання різкого падіння рівня цукру в крові й сильного емоційного напруження.
— Емоційного? — перепитала вона.
— Так, — кивнув він. — Класна керівниця розповіла, що останнім часом Софія виглядала дуже втомленою, кілька разів скаржилася на головний біль, але казала, що «все добре». Сьогодні вранці вона прийшла до школи без сніданку — так, принаймні, казали діти. Потім був контрольний, після нього вона знепритомніла.
Катерина заплющила очі.
Той ранок промайнув у пам’яті: вона, з головою в роботі, швидкий бутерброд на стіл, Софійка, яка каже, що «не голодна», і Катерина, яка, поспішаючи на дзвінок, махнула рукою:
— Добереш у шкільній їдальні.
Восьмирічна дитина, яка, ймовірно, просто не хотіла зранку їсти без маминого погляду й двох хвилин спокійної розмови.
— Вибачте, — прошепотіла вона, сама не знаючи, кому саме адресує це слово.
— Ви не винні в тому, що дитина відчула стрес, — спокійно сказав лікар, наче читаючи її думки. — Ми всі живемо в напруженому світі. Але зараз важливо інше: створити для неї більш стабільний, передбачуваний простір. Менше конфліктів, менше емоційного тиску.
— Конфліктів… — повторила Катерина.
Вона подумала про те, як її мама вже кілька місяців наполягала, щоб Софійку перевели в «кращу школу», як Іра вимагала більше гуртків, «бо дитина має розвиватися», як будь-яке «ні» з боку Катерини зустрічалося фразою:
«Ти нічого не розумієш, ми тобі добра хочемо».
Лікар продовжив:
— Ми зробимо ще кілька обстежень, але попередньо можу сказати: із правильним відпочинком, харчуванням і емоційною підтримкою все має бути добре.
Повертаючись у палату, Катерина вже знала, що робитиме першою, щойно матиме вільну хвилину.
Не писати мамі. Не пояснювати Ірі «свою позицію».
А знайти хорошого сімейного адвоката й нарешті дізнатися, як юридично закріпити межі, які вона так довго намагалася просто «виставити словами».
Коли вона повернулася до Софійки, дівчинка дрімала. Катерина сіла поруч, дістала телефон і відкрила пошук. Пальці набрали: «сімейний адвокат Львів рекомендації».
Натиснула кілька оголошень, прочитала короткі відгуки, обрала номер і натиснула «зберегти».
Потім подзвоню, подумала вона. Не завтра. Сьогодні.
Вона відклала телефон, і в цей момент двері знову прочинилися.
— Ми зайдемо на хвилину, — пролунав мамин голос.
Катерина навіть не повернулася.
— Я просила вас залишити нас, — нагадала вона.
— Ти що, серйозно на нас ображаєшся? — Іра обперлася об одвірок. — Через якийсь підпис?
— Через те, що ви зробили, не спитавши мене й збрехавши моїй дитині, — відповіла Катерина. — І ще раз: вийдіть.
— Катю, — тато вже переходив на звичний тон, коли кожна фраза звучала як вирок, — ти трохи перегинаєш.
— Я перегинала всі ці роки, дозволяючи вам вирішувати за мене, — сказала вона. — Сьогодні — ні.
Вони постояли ще кілька секунд. Зрештою мама, зітхнувши, потягнула батька за рукав.
— Ходімо, — буркнула. — Нехай сама розбирається.
— От-от, — кинула вслід Іра. — Подивимося, як ти сама впораєшся, коли ми відвернемося.
Катерина ледь посміхнулася — не від радості, а від раптового усвідомлення:
Мені вже легше в цьому коридорі без вас, ніж у власній квартирі, коли ви приходите «в гості» й перевіряєте, як я виховую дитину.
Увечері д-р Колодій приніс остаточні результати й рекомендації.
— Нічого критичного ми не знайшли, — сказав він. — Але, будь ласка, слідкуйте, щоб донька не пропускала сніданки, пила достатньо води й мала час на відпочинок. І, — він зупинився, — якщо можна, менше конфліктних ситуацій удома. Вона дуже чутливо реагує на напруження дорослих.
— Постараюся, — кивнула Катерина.
Коли час виписки настав, Софійці дозволили йти додому того ж дня, ближче до вечора. Катерина допомогла їй одягтися, обережно зібрала рюкзак із книжками й малюнками, які вона встигла намалювати в палаті.
— Мамо, — тихо спитала Софійка, коли вони вийшли в коридор, — а вони там будуть?
— Хто?
— Бабуся, дідусь… тьотя Іра.
Катерина вдихнула.
— Вони можуть бути внизу, — чесно сказала вона. — Але ніхто не змусить тебе з ними говорити, якщо ти не хочеш.
Софійка кивнула, міцніше вхопившись за мамину руку.
Ліфт спустився на перший поверх. Двері відчинилися.
У холі вони й справді стояли. Мама з сумочкою, тато з руками в кишенях, Іра, як завжди, з телефоном.
— Нарешті, — з полегшенням видихнула мама. — Ми вже подумали, що ти тут заночуєш.
— Ми хотіли вас підвезти, — додала Іра. — Машина ж у тата.
Катерина не сповільнила кроку.
— Ми самі доїдемо, — сказала вона.
— Ти серйозно досі дуєшся через це? — Іра посміхнулася куточком губ. — Ми ж «зекономили» тобі нерви.
Катерина зупинилася.
Софійка притиснулася ближче, ховаючись майже за мамину куртку.
— Я не дуюся, — спокійно відповіла Катерина. — Я нарешті поставила межу. Ви перейшли її, коли вирішили, що можете підписувати папери замість мене й розповідати моїй дитині, що я не прийду, бо зайнята.
— Ти перебільшуєш, — знову махнув рукою тато. — Ти завжди все драматизуєш.
— Можливо, — кивнула Катерина. — Але сьогодні я дозволяю собі це право. І користуюся ним. Відтепер ви не ухвалюєте рішень щодо моєї дитини без мене. І не говорите з нею за моєю спиною.
— Ти ще повернешся, — скривилася Іра. — Не вперше ти так говориш.
Катерина подивилася на неї рівно.
— Ні, Іро, — тихо сказала вона. — Саме вперше.
Вона розвернулася й повела Софійку до виходу — крізь автоматичні двері, назустріч прохолодному вечірньому повітрю.
На вулиці вже сутеніло, але в небі ще лишалася вузька смужка світла. Софійка глянула вгору, потім на маму.
— Ми вже додому? — запитала вона.
— Так, — усміхнулася Катерина, стискаючи її долоньку. — Ми додому. Справді додому.
Їй раптом стало зрозуміло: та квартира, де вони живуть удвох, може бути набагато безпечнішим місцем, ніж ціла «родинна система», де будь-яке її рішення завжди стоїть нижче за чужі бажання.
Вона знала, що попереду буде непросто: розмови з адвокатом, можливо, зміна школи, нові правила для відвідин. Можливо, образи й шантаж.
Але тепер у неї було щось важливіше за страх — чітке розуміння власної відповідальності.
Цього дня все змінила не лише непритомність восьмирічної дитини у школі.
Все змінила мить, коли Катерина побачила підпис своєї сестри там, де мав стояти тільки її власний.
Мить, коли її донька прошепотіла: «Вони сказали, що ти занадто зайнята, щоб прийти».
І мить, коли вона вперше відповіла не «це ж родина, потерпи», а «ні».
Відтепер вона обрала бути не «зручною дочкою» й «слухняною сестрою», а мамою, яка захищає свою дитину — навіть якщо для цього доводиться відходити від тих, хто теж мав би захищати.
