Було спекотне літо, кінець червня. Вікна в кухні були прочинені настіж, із двору тягнуло гарячим пилом і запахом кропу з грядки. Сонце билося в старенькі шибки, а на плиті тихо булькав суп.
Наталя стояла, трохи зігнувшись над каструлею, і машинально помішувала дерев’яною ложкою. Вона любила ці кілька хвилин тиші посеред дня — коли обід майже готовий, Діма доробляє завдання у своїй кімнаті, а Антон порається у дворі чи в гаражі. Раніше ці хвилини були схожі на маленьке домашнє щастя. Тепер — радше на коротку паузу перед черговою сценою.
За спиною почулося те саме характерне покахикування. Наталя навіть очі заплющила на секунду — ніби від цього хтось інший зайде на кухню. Але диво не сталося.
У дверях з’явилася Валентина Ігорівна. Вона рухалася своєю фірмовою ходою — повільною, тяжкою, ніби кожен її крок нагадував: «я тут головна». Легенький запах дорогих, але задушливих парфумів миттю перебив аромат супу.
— Знову картоплю переварила, — без привітання констатувала свекруха, заглядаючи через плече. — Хіба так готують? Мій Антончик любить, щоб картопелька була ціла, не розлазилась.
Наталя стиснула зуби й нічого не відповіла. За цей рік вона навчилася проковтувати подібні репліки, але кожна з них усе одно дряпала десь під ребрами.
«Не відповідати. Не чіплятися за слова. З’їсти обід і розійтися по кімнатах», — подумки повторила вона власну мантру.
У цей момент на кухню зайшов Антон. У футболці, трохи змокрілій від спеки, з ключами від машини в руці. Він нахилився й чмокнув Наталю в щоку.
— Суп смачнючий виходить, — усміхнувся він. — Пахне так, що я вже голодний.
— То тому, що ти завжди голодний, — Валентина Ігорівна важко сіла за стіл. — А взагалі, м’ясо треба було спочатку обсмажити, потім у суп кидати. Так воно й насиченіше, і смачніше.
Антон на мить скосив очі на матір, потім на дружину, знизав плечима — і вийшов. Як завжди, «не помітив».
Наталя вимкнула плиту, почала накривати на стіл: тарілки, ложки, хлібниця, салат у скляній мисці. І саме в цю домашню, майже затишну картинку влетів голос із кімнати:
— Мааам! — вигукнув Діма. — Можна я після обіду до Серьожі піду? У нього новий конструктор, ми танк будемо збирати!
— Побачимо, — відповіла Наталя, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Спочатку дороби задачі, добре?
— Уроки влітку? — Валентина Ігорівна театрально схопилась за голову. — Дитині що, відпочивати не можна? Замучила хлопця своїми заняттями. От за нашого часу діти ціле літо на вулиці ганялися, пил ковтали — і нічого, виросли людьми.
У дверях з’явився світловолосий хлопчик — восьмирічний Діма. Він, як завжди, насторожено прислухався до інтонацій дорослих.
— Дімочко, йди сюди, — кликнула його бабуся солодким голосом, який Наталя вже давно розрізняла від справжньої ніжності. — Бабуся тобі цукерочку дасть. Не слухай маму, ніяких уроків влітку не треба.
Хлопчик мимоволі глянув на маму.
— Валентино Ігорівно, — Наталя спокійно поклала на стіл ложки, — ми з Дімою домовилися: годинку на день він читає й трохи рахує. Ми ж хочемо, щоб у школу не повертатися з нуля.
— Ви домовились! — голос свекрухи одразу загострився. — А мене хто питав? Я в цьому домі живу, чи вже ні?
Цю фразу Наталя чула частіше, ніж «добрий ранок».
Рік тому Валентина Ігорівна переїхала до них. До того життя було іншим. Десь важким, десь неспокійним, але іншим.
Ще три роки тому Наталя вважала, що їй нарешті пощастило. Після непростого розлучення, коли вона залишила колишньому чоловікові маленьку однокімнатну квартиру лише б швидше поставити крапку, вони з Дімою жили в орендованих «однушках». Переїжджали з району в район, із однієї кухоньки в іншу.
Антон з’явився в її житті, як здавалось тоді, «вчасно». Спокійний, неконфліктний, із власним будинком на околиці міста. З невеликою майстернею, де він підробляв ремонтом машин.
— Будинок на маму оформлений, — якось побіжно кинув він, коли вони складали перші спільні плани. — Так надійніше. У мами ніхто нічого не відбере, якщо що. Це формальність, я ж його будував, я й плачу за все.
Наталя тоді не надала цьому значення. Офіційно будинок — мамин, але живе там син зі своєю сім’єю — звична історія. Їй після орендованих квартир навіть думати про документальні тонкощі не хотілося.
Перші два роки після весілля були схожі на затишний сон. Антон уважно ставився до Діми, возив його на риболовлю, лагодив разом із ним старі велосипеди.
— Тату, дивися! — кричав тоді Діма, вперше назвавши Антона «татом». — Вийшло!
І Антон, щиро усміхаючись, хвалив його, ніби свого рідного.
Будинок був просторий, із великим подвір’ям. Наталя розбила город, посадила помідори, полуницю й свої улюблені чорнобривці вздовж доріжки. Дім наповнився запахами свіжоспеченого пирога, свіжоскошеної трави й дитячим сміхом.
А потім одного дня Антон повернувся додому з серйозним обличчям.
— Мама вирішила продати свій будинок у селищі, — сказав він, роззуваючись у коридорі. — Перебирається до нас.
— Як це — до нас? — не відразу зрозуміла Наталя.
— Ну, куди їй ще? Там сама, великий дім, город. Тут ми, онук. Та й тобі легше буде — допоможе іноді. Все логічно.
За тиждень Валентина Ігорівна переступила їхній поріг із двома великими валізами й голосно виголосила:
— Я маю право жити у своєму домі! Або ти проти того, щоб рідна мати з сином жила?
Наталя тоді лише зніяковіло посміхнулася.
«Освоїться — й усе налагодиться», — тихо сказав Антон того вечора, обіймаючи дружину. — «Потерпи трохи».
Трохи розтягнулося на рік.
За цей рік свекруха не вимила жодного разу підлогу на кухні, але встигла переробити весь будинок «під себе».
Спочатку переставила меблі у вітальні. Сказала:
— Так простір кращий, а то ви все якось не по-людськи поставили.
Потім викинула кремові штори, які Наталя обирала майже тиждень, і повісила власні — із величезними трояндами, важкі, темні.
— Має бути багатенько, а не як у лікарні, — коментувала вона.
Телевізор майже не замовкав: серіал за серіалом, новини, ток-шоу. Гучність — на максимум.
— Антоне, може, скажеш мамі, щоб хоч увечері тихіше зробила? — якось несміливо запитала Наталя. — Діма сидить над завданнями, а йому голосно.
Антон лише зітхнув:
— Та хай дивиться. Що їй ще робити? Не драматизуй, Наталю, мама нормально поводиться. Це ти занадто все близько до серця сприймаєш.
Так вони й жили: між двома крайнощами — її мовчазним терпінням і материнською впевненістю, що «в цьому домі все моє».
Останні місяці все загострилося.
Минулого місяця Наталя купила Дімі нові кросівки. Добрі, але зі знижкою — знала, що свекрусі будь-яка трата не сподобається.
Та все одно вибухнула буря.
— Розтринькувачка! — кричала Валентина Ігорівна так, що, здавалося, сусіди мали б чути. — Гроші на вітер викидає! Мій Антон три роки в одних черевиках ходив, і нічого!
— Це мої гроші, — спокійно відповіла Наталя, хоч голос уже тремтів. — Я сама їх заробила. Я Дімі купила.
— Твої гроші? — свекруха трохи пригнулася вперед, ніби готуючись до удару. — У моєму домі немає «твого» й «мого»! Тут усе спільне! І нічого свої порядки встановлювати!
Антон у цей момент мовчки пішов у гараж. Повернувся тоді, коли вдома вже було тихо.
— Проїхали, — тільки й сказав він, обіймаючи Наталю за плечі. — Мама погорячкувала.
Наталя тоді кивнула. Але десь у глибині вже щось надломилося.
Тепер, за обідом, усе знову закрутилося по знайомому колу.
Наталя розлила суп по тарілках, поставила перед кожним. Діма слухняно сів, поправив ложку, як його вчили в школі.
— От за нашого часу жінки чоловіків поважали, — голосно зітхнула Валентина Ігорівна, зачерпуючи суп. — А зараз що? Самі собі на умі. Сидять тут, правила встановлюють.
— Мамо, досить, — буркнув Антон, навіть не підводячи очей.
— Що «досить»? — підвищила голос свекруха. — Я правду кажу! Твоя жінка мене за людину не вважає. Готує абияк, дитину замучила своїми задачками, гроші витрачає невідомо на що.
Наталя нарешті не витримала:
— Я працюю медсестрою у дві зміни, — сказала вона рівно. — Утримую свою дитину, ще й по дому все роблю. Що саме вам не подобається, Валентино Ігорівно?
Валентина Ігорівна повільно поклала ложку в тарілку й відкинулася на спинку стільця.
— А не подобається мені те, — вимовила вона кожне слово чітко, — що ти забула, у чийому домі живеш.
Вона ткнула пальцем у підлогу.
— Захочу — і вижену тебе звідси разом із твоїм заморишем. Це МІЙ дім, мені його син подарував!
— Мамо! — Антон нарешті підняв очі. — Ти що таке кажеш?
— А що? Правду! — не зупинялася вона. — Будинок на мене оформлений, я тут господиня. А вона хай знає своє місце!
Діма завмер із ложкою посередині.
Його погляд метнувся до мами, потім до бабусі. Нижня губа затремтіла, очі блиснули від образи та страху.
— Дімочко, йди до себе в кімнату, — тихо сказала Наталя. — Порозв’язуй задачки.
Хлопчик ковтнув клубок у горлі, мовчки встав і вийшов.
Наталя теж підвелася. Вона відчула, як у грудях підіймається хвиля — не крику навіть, а щось глибше: рішучість.
— Знаєте що, Валентино Ігорівно, — сказала вона, дивлячись прямо свекрусі в очі. — Я більше це терпіти не збираюсь.
— От і котися звідси! — заволала та, враз упавши в істерику. — Бери свого замориша й котися! Цей дім мені син подарував!
Наталя відчула, як щось у ній… заспокоїлося. Ніби довго-довго тріщало, а потім — клац. І тиша.
— Добре, — сказала вона тихим, але твердим голосом. — Ми підемо.
— От і правильно! — аж засвітилася Валентина Ігорівна. — Нічого тут нахлібницями сидіти! Знайдеш собі іншого дурника, який твого шмаркача терпітиме!
— Мамо, припини! — Антон обурено відсунув тарілку.
— Мовчи! — огризнулася вона. — Ти сліпий, чи що? Не бачиш, як вона тобою вертить? Причепилася зі своїм виродком, мій дім окупувала!
І тут із коридору пролунав тоненький, але твердий голосок:
— Я не виродок!
Усі обернулися. У дверному прорізі стояв Діма. Маленькі кулачки стиснуті, обличчя червоне, очі повні сліз і гніву.
— Ти зла! — видавив він. — Зла бабуся! Я тебе ненавиджу!
На мить у кухні запала абсолютна тиша.
Валентина Ігорівна зойкнула:
— Що?! Як ти смієш, щеня! У моєму домі! Та я тобі зараз…
Вона рвонула до хлопчика, але Наталя встала між ними, ніби стіна.
— Не смійте чіпати мого сина, — тихо, але так, що в голосі вчувалося залізо.
— Твого сина? — засичала свекруха. — Та хто ти така взагалі? Ніхто! Бездомна приблуда. Зі своїм убл…ком по орендованих хатах швендяла, поки мій дурний син тебе не підібрав!
Наталя повільно повернула голову до Антона.
— Скажи хоч щось, — майже пошепки промовили її очі.
Антон сидів, дивлячись у тарілку. Ніби його це не стосувалося.
— Дімо, — спокійно сказала Наталя, не відводячи погляду від чоловіка, — йди, будь ласка, у свою кімнату. Збери у рюкзак найулюбленіші іграшки.
— Мамо, ми… їдемо? — захлипнув він.
— Так, сонечко, — Наталя вперше за день м’яко усміхнулася. — Поїдемо до бабусі Галини та дідуся Миколи.
Хлопчик кивнув і побіг.
— От і котіться! — не вгамовувалась Валентина Ігорівна. — Тільки мої речі не чіпайте! Тут усе моє!
Наталя не відповіла. Вона вийшла зі своєї позиції «виправдовуватися» так само раптово, як люди виходять із задушливої кімнати на свіже повітря.
У спальні вона дістала з антресолі дві валізи — старі, але міцні. Почала складати речі. Акуратно, без метушні.
Спочатку — свій одяг: кілька суконь, джинси, робочі халати, светр, який подарувала мама. Потім — речі Діми. Футболки, шорти, спортивний костюм, шкільна форма.
У дверному отворі, як тінь, стояла свекруха.
— Це плаття тут куплене! — ткнула вона пальцем. — Залиш його!
— Це плаття я привезла з собою, коли до вас переїхала, — навіть не обертаючись, відповіла Наталя.
— Брехня! Антоне! — закричала Валентина Ігорівна. — Скажи їй!
Антон так і не зайшов.
Наталя дістала з тумбочки конверт із заощадженнями, взяла документи — свої та сина, свідоцтво про народження Діми, медичні книжки. Маленьку шкатулку з маминими прикрасами — скромними, але дорогими серцю. Усе склала в окрему сумку.
— Що це ти там? — свекруха кинулася було до неї. — Покажи!
— Це мої документи й документи мого сина, — Наталя відступила на крок. — Не чіпайте.
У дитячій Діма сидів на ліжку, міцно обіймаючи плюшевого ведмедика.
— Мамусю, ми сюди більше не повернемося? — очі в нього знову блиснули.
— Не знаю, любий, — чесно відповіла вона. — Побачимо.
Вона поклала в рюкзак його улюблені книжки, альбоми для малювання, коробку з олівцями, новий зошит, у якому вони вчора разом виводили рівняння.
Свекруха ходила слідом, бурмочучи:
— Крадійка… Тільки спробуй щось моє забрати, я поліцію викличу…
Наталя раптом спинилася.
— Добре, — сказала вона. — Зараз покличу сусідів. Нехай Ніна Василівна з Петром Івановичем подивляться, що я забираю. Щоб потім не було розмов, ніби я щось украла.
— Та будь ласка! — засміялася Валентина Ігорівна. — Поклич хоч піввулиці!
Наталя вийшла на двір. На сусідньому подвір’ї, у солом’яному капелюшку, поливала грядки Ніна Василівна.
— Ніно Василівно, — покликала Наталя, й голос раптом зрадницьки затремтів. — Можна вас на хвилинку?
Сусідка поставила лійку, витерла руки об фартух і підійшла до паркану.
— Що сталося, Наталю? Ти ж біла, як стіна.
— Ми з Дімою їдемо, — коротко пояснила вона. — Назавжди. Не могли б ви з Петром Івановичем зайти до нас? Просто… щоб побачити, що я забираю. Щоб потім не було звинувачень.
В очах Ніни Василівни спалахнули і жаль, і щось схоже на гнів.
— Боже, до чого вже дійшло… — прошепотіла вона. — Звісно, Наталю, зараз чоловіка покличу.
За кілька хвилин в їхній передпокій зайшли Ніна Василівна з Петром Івановичем.
— Навіщо ви їх сюди тягли? — накинулася Валентина Ігорівна. — Цирк вирішили влаштувати?
— Ми тут як свідки, — твердо відповів Петро Іванович. — Щоб потім ні в кого не було претензій, що Наталя щось у вас забрала.
При них Наталя ще раз пройшла по кімнатах.
— Ось, — спокійно перелічила вона, — дві валізи з нашими речами, сумка з документами й грошима, рюкзак із дитячими іграшками та книжками. Більше нічого. Усі меблі, техніка, посуд, постіль — усе залишається.
— І правильно! — гаркнула свекруха. — Нічого моє добро тягати!
— Валентино Ігорівно, — невдоволено похитала головою Ніна Василівна, — як вам не соромно? Наталя ж за цей дім як за свій дбала. І город, і квіти, і чистота…
— Не ваша справа! — відмахнулася та. — У чужий монастир зі своїм статутом не лізуть!
Наталя винесла валізи у двір, поставила біля хвіртки. В телефоні відкрила додаток, викликала таксі.
Діма встав поруч, притискаючись до її руки.
— Мамо, а дядько Антон з нами не поїде? — тихо запитав він.
— Ні, сонечко, — так само тихо відповіла вона.
Лише тоді, ніби зачувши це «ні», у дверях нарешті показався Антон.
— Наталю, — сказав він розгублено, — ти серйозно? Куди ти зібралася?
— До батьків, — просто відповіла вона.
— Навіщо? Ми ж можемо поговорити, усе вирішити…
— Що вирішити, Антоне? — Наталя глянула йому просто в очі. — Твоя мама при мені вигнала мене з дитиною з дому. Назвала мого сина виродком. А ти сидів і мовчав.
— Вона зі злості, — забарабанив пальцями по одвірку Антон. — У неї характер такий. Мама ж не хотіла…
— Я почула все, що вона «не хотіла», — перебила Наталя. — І побачила, як ти мовчиш.
Від воріт задиміло — приїхало таксі. Водій вийшов, допоміг покласти валізи в багажник.
Наталя відчинила задні дверцята.
— Я подам на розлучення, — сказала вона спокійно, майже буденно.
— Наталю, зачекай! — схопився Антон. — Не треба так одразу! Давай спокійно все обговоримо!
— Поговорити треба було тоді, коли твою маму заносило, — відповіла вона. — А не коли ми вже сідаємо в таксі.
Вона сіла поруч із Дімою, дверцята зачинилися. Машина рушила.
Діма поглянув у заднє вікно: на подвір’ї стояли Антон і Валентина Ігорівна. Антон — розгублений, мати — все ще щось кричала, розмахуючи руками.
— Мамо, — прошепотів хлопчик, — ти плачеш?
Наталя торкнулася щоки тильною стороною долоні — пальці виявилися вологими.
— Ні, зайчику, — ледь усміхнулася вона. — Просто дуже втомилася.
Дорога до батьків зайняла трохи більше двох годин. За вікном миготіли поля, заправки, придорожні кіоски з кавунами. Місто зустріло їх спочатку заторами, а потім знайомим подвір’ям старого будинку, де Наталя виросла.
Двері відчинила мама — Галина Андріївна. Вона глянула на доньку, на заплакані очі Діми, на валізи — й нічого не запитала.
— Заходьте, мої хороші, — тільки й сказала. — Дімку, дідусь у кімнаті, він тобі нову книжку про динозаврів купив.
Діма скинув кросівки й побіг у середину.
Наталя ступила в знайомий коридор, відчула домашній запах — трохи смаженої картоплі, трохи прального порошку й чогось рідного, невловимого. І раптом усе напруження дня, місяців, останнього року накотилося разом.
Вона опустила сумку на підлогу й буквально впала в мамині обійми.
— Все, доню, все, — шепотіла Галина Андріївна, гладячи її по спині. — Плач. Потім розкажеш.
Увечері, коли Діма, змучений дорогою й емоціями, заснув на розкладному дивані в бабусиній кімнаті, Наталя сіла на кухні навпроти батьків і розповіла все. Від першої фрази про «свій дім» до останнього «я подам на розлучення».
Микола Степанович сидів, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.
— Правильно зробила, що пішла, — заговорив він нарешті. — Не треба було терпіть таке. Шкода тільки, що раніше нам не сказала.
— Я думала, Антон схаменеться, — втомлено відповіла Наталя. — Думала, поговорить із мамою, поставить її на місце.
— Мамин синочок він у тебе, — зітхнула Галина Андріївна. — Таким простіше нову дружину знайти, ніж з матір’ю посперечатися.
Телефон на столі вже кілька разів здригався. Антон дзвонив без упину. Наталя перегорнула виклики, подивилась — і поклала смартфон екраном донизу.
Зрештою надіслала одне коротке повідомлення:
«Не дзвони. Спілкуватимемось через адвокатів».
Наступного дня, узявши всі документи, Наталя пішла до юриста.
Той уважно вислухав, переглянув папери, покрутив у руках обручку, яку вона зняла й поклала на стіл.
— Спільного майна у вас немає, — підсумував він. — Будинок записаний на матір чоловіка, дитина — тільки ваша. Розлучення буде простим. Через місяць усе оформимо, якщо чоловік не буде заперечувати.
— Не буде, — сумно всміхнулася Наталя. — Він за все життя ні разу проти мами не заперечив.
Через три дні Антон приїхав до батьків. Микола Степанович зустрів його в коридорі.
— Я хочу з Наталею поговорити, — почав Антон із порогу.
— Наталя не хоче, — спокійно відповів батько. — І Діму не чіпай. Хлопцю й так вистачило.
— Але я все пояснити мушу! — спробував прорватися Антон. — Я маму до себе заберу, хай вона в себе, ми з Наташею тут окремо…
— Пізно, — перебив його Микола Степанович. — Треба було тоді пояснювати — матері, а не нам.
Він так і не пустив зятя далі порогу.
Минув місяць. Розлучення оформили швидко. Антон підписав усі папери мовчки, навіть не намагаючись щось переглянути чи сперечатися.
Життя почало входити в інший ритм.
Наталя влаштувалася медсестрою в міську лікарню — робота знайома, колектив непоганий. Батьки допомагали з Дімою: забирали зі школи, ходили на батьківські збори, будували з ним фортеці з подушок.
Хлопчик перший час часто питав:
— Мамо, а тато Антон… він нам не злий?
— Ні, — відповідала Наталя чесно. — Він просто слабкий.
У новій школі Діма швидко знайшов друзів. Вчителька казала, що він розумний, але трохи замкнутий. З часом і це почало мина́ти.
Одного осіннього вечора, коли за вікном уже хуга гнала жовте листя по двору, зателефонувала Ніна Василівна.
— Наталю, — прозвучав у слухавці знайомий голос, — не ображайся, що турбую. Хотіла сказати… Антон ваш так і живе з матір’ю.
Вона коротко переказала останні сільські «новини».
Валентина Ігорівна тепер командувала сином ще жорсткіше. Змушувала вставати раніше, готувати сніданок, мити посуд, копатися на городі.
— Він у нас аж схуд, — співчутливо зітхнула Ніна Василівна. — Осунувся, очі постійно втомлені. На роботу спізнюється, каже, мама не відпускає, поки все не зробить.
— І що вона про мене говорить? — байдуже поцікавилася Наталя.
— Та всім розказує, яка ти невдячна, — відповіла сусідка. — Що вона тебе, мовляв, прихистила, а ти втекла. Тільки, знаєш, ніхто вже не вірить. Усі бачили, як ти за тим домом доглядала.
Наталя відклала телефон і ще довго сиділа біля вікна з чашкою теплого чаю. На підвіконні лежали шкільні зошити Діми, поруч — його малюнок: будинок, дерево й троє людей, які тримаються за руки. Вона, Діма й дідусь із бабусею.
— Знаєш, — якось сказала Галина Андріївна, коли вони ввечері мили посуд, — якби все залишилося так, як було, через десять років ти б себе не впізнала. Згнила б там від образи. А так — у тебе є робота, син, ми. Не так уже й погано.
Наталя усміхнулася.
Так, життя стало іншим. Не таким, про яке мріяла у день весілля з Антоном. Але воно було чесним. Без криків, без постійних принижень, без вічного «ти живеш у моєму домі».
Тепер був дім, у якому ніхто не виганяв її фразами про «замориша» й «приблуду». Дім, де Діма не стискав кулаки від слова «виродок», а засинав, слухаючи спокійний голос дідуся й тихе мамине «добраніч, сонечко».
І це коштувало дорожче за будь-який запис у свідоцтві на нерухомість.
