Я дивилася крізь забризкане брудом вікно електрички на одноманітні пейзажі за склом. По обидва боки колії тягнулися засніжені поля, чорніли голі дерева, що ніби тулитися до холодного залізничного насипу. На календарі — вже середина березня, а весною в наших краях і не пахне: зима вперто не хотіла здавати свої позиції.
«От би вже літо, — машинально подумала я, — коли рано світало б, було б тепло, і не довелося б щоранку натягувати на дітей ці безкінечні сорок шарів одягу».
Діти — моя найбільша радість і водночас найбільша турбота. Старший, шестирічний Іванко, майже п’ятирічна Вірочка і найменша, трирічна Катруся. Усі троє ще ходять у садочок, усі — малі, як горобці. Важко одній управлятися з трьома такими шибениками, але я не скаржусь. Дітям властиво швидко рости, і це божевільне дитинство промайне так само непомітно, як ця зимова заметіль за вікном.
От уже Іванко наступного року піде до школи, стане «дорослим чоловіком», як він сам каже, важливо надуваючи щоки. Молодші теж дорослішають на очах, стають самостійнішими, і від цього материнське серце тішиться, навіть якщо руки від утоми не підіймаються. Згадала їхні смішні мордочки — і сама собі всміхнулася.
Усе, абсолютно все, що я зараз роблю, кожен мій крок, кожен подих — заради них. Задля цих трьох крихіток із ясними блакитними очима.
Діти разюче схожі на свого тата: такі ж русяві, кирпаті, у веснянках. Я завжди знала, що в мене буде багато дітей. Змалку мріяла про велику родину. Навіть коли ми з подругами у дворі гралися в «доньки-матері», я завжди брала на себе роль мами з купою малюків.
Іванко, Вірочка, Катруся — вони наче стали живим втіленням моєї дитячої мрії. От тільки ніколи я не думала, що піднімати цих малюків мені доведеться отак — в старій сільській хатині, без підтримки чоловіка, без батьків, зовсім самій проти цілого світу.
Я виросла саме в цьому селі, де волею долі живу й тепер. У батьків я була єдиною й дуже улюбленою донькою.
У дитинстві я часто канючила:
— Мамо, тату, ну народіть мені братика!.. Ну хоча б сестричку! —
Вони лише сумно посміхалися й віджартовувались:
— От підростеш — тоді й сама собі народиш хоч десять, — казав тато жартома, а мама лише хитала головою.
Пізніше я зрозуміла, чому так. Грошей у нас вистачало впритул. Добре, якщо вдасться одну дитину на ноги поставити. Часи тоді в Україні були непрості, особливо в глибинці: усі жили скромно, без розкоші, тягнули як могли.
У школі я вчилася добре. Може, зірок з неба й не хапала, на олімпіадах не блищала, зате в щоденнику красувалися самі четвірки й п’ятірки. Я була вперта, старанна, в зошитах писала рівними рядками, домашні завдання виконувала вчасно.
У старших класах я вже точно знала, ким хочу бути: вчителькою української мови та літератури. По-перше, я сама дуже любила читати, губитися в світі книг. По-друге, у нас була чудова вчителька — Алла Сергіївна. На неї хотілося рівнятися.
Вона жила в хаті просто навпроти нашої. Її діти вже давно виросли й розлетілися по різних містах, чоловік помер рано, і Алла Сергіївна залишилася сама. Усе своє життя вона віддавала школі. Її очі буквально світилися, коли вона заходила до класу. Таке не приховаєш.
І зараз Алла Сергіївна ще жива, дай Боже їй здоров’я. У школі вже давно не працює, на заслуженому відпочинку. Іноді по-сусідськи наглядає за моїми дітьми, а вони її просто обожнюють. Ще б пак: колишня вчителька й казки розповідає так, що сам заслухаєшся, і вірші напам’ять декламує — аж мурахи по шкірі.
Вона частково замінює моїм дітям добру бабусю, якої в них по суті ніколи не було.
Після школи я, як і мріяла, вступила до педагогічного університету в обласному центрі. Велике місто, гуртожиток, зовсім інші люди — все було новим, трохи лячним, але захопливим.
Мені, як студентці з села, дали кімнату в гуртожитку, й почалася моя весела, але виснажлива студентська пора. Перший час я так жадібно вбирала нові знання, що ні на що інше, крім навчання, не залишалося ані хвилини. Зранку — лекції й семінари, потім — бібліотека, конспекти, швидкий перекус у студентській їдальні і бігом назад у гуртожиток.
А там — знову підручники до півночі.
На вихідні я завжди поверталася додому, в село. Сусідки по кімнаті умовляли залишатися в місті:
— Іро, ну хоч раз із нами в клуб, у кіно! —
Та мене тягнуло додому так, що серце стискалося.
Я була «домашньою» дівчинкою, тихою. Лише в рідній хаті я по-справжньому відпочивала. Мама й тато, скучивши за тиждень, оточували мене такою турботою, що я почувалася мало не принцесою.
Приходили подружки дитинства — ті, хто ще не роз’їхався по світах. В хаті було тепло, затишно, пахло маминими пирогами й свіжим борщем.
На другому курсі в мене вже з’явилися нові друзі в місті. Вони відкрили мені зовсім інше життя: нічні клуби, затишні кав’ярні, сучасні кінотеатри. Це все було весело, яскраво, але надто дорого для моєї кишені. Стипендія — крихітна, батьки допомагали, як могли, та багатіями ніколи не були.
Мені не хотілося тягнути з них останнє.
З особистим життям тоді якось не складалося, але я не засмутилася. «Ще все попереду, — думала я. — От вивчуся, стану на ноги, отримаю диплом — тоді вже й про романтику можна буде мріяти». Я була впевнена: сім’я в мене точно буде велика, багатодітна. Добре б ще й двійнят одразу народити — жартувала я з подругами.
А потім сталося те, що розділило моє життя на «до» і «після».
Це було раннього весняного ранку. На тумбочці завібрував мобільний. Ми з дівчатами ще спали, і відповідати зовсім не хотілося. Але десь під шкірою ворухнулося тривожне відчуття: «Не просто так телефон дзвонить у таку пору…»
Номер був знайомий — наша сусідка з села, Дарія Степанівна.
— Іринко… — її голос захлинався від плачу. — Доню, наш будинок згорів уночі… Мама з татом… не встигли вибігти…
У завжди спокійної, розважливої Дарії Степанівни голос зривався на крик.
— Приїжджай негайно… будь ласка, приїжджай…
Я сиділа на ліжку з телефоном у руці й не могла повірити. Потім подзвонили з поліції, із районної лікарні, куди привезли тіла батьків. Усі ці чужі люди повторювали одне й те саме: мами й тата більше немає.
Справжнє усвідомлення прийшло лише тоді, коли я побачила рідну хату.
Вікна — без шибок, чорні, як провалля. Стріха, почорнілі, закіптюжені стіни. У повітрі висів важкий, солодкуватий запах гару, який неможливо ні з чим сплутати. З-під заваленої покрівлі ще йшов сизий дим.
Я повільно опустилася на землю — ноги мене просто не тримали.
Надворі стояла середина квітня, той самий прекрасний весняний час, коли все навколо оживає. Птахи заливалися співом, з неба лагідно припікало сонце. Світ жив своїм життям, і це здавалося мені жахливо несправедливим. Така біда, а небо не впало на землю.
Того страшного дня мене забрала до себе Алла Сергіївна. Вона поїла мене солодким чаєм із якимись заспокійливими травами, не підпускала надокучливих сусідів, які так і норовили «поговорити». Мені тоді не хотілося бачити нікого.
Чуйна Алла Сергіївна все розуміла й суворо випроваджувала непроханих гостей:
— Дайте дитині спокій, — повторювала вона, зачиняючи за ними двері.
Потім були похорон, папери, довідки. Односельці допомагали, хто чим міг, і я була їм за це безкінечно вдячна. Сама я перебувала в якомусь тумані, ніби остовпіла всередині.
Світ без мами й тата здавався чужим і ворожим. Дев’ятнадцять років я була улюбленою донькою, про яку піклувалися, яку балували найменшою дрібницею…
Після сороковин Алла Сергіївна посадила мене за стіл, налила чаю й подивилася просто в очі:
— Іро, життя, як би це жорстоко не звучало, продовжується. Ти мусиш вчитися далі. Батьки б цього хотіли.
Я лише мовчки кивнула.
Я повернулася до міста — ніби не до університету, а в інше життя. У гуртожитку все було, як завжди: шум, сміх, чиїсь сварки в коридорі. Тільки в мені всередині ніби щось вимкнули. Я ходила на пари, конспектувала, відповідала викладачам, але жила автоматом.
Саме тоді в моєму житті з’явився Артем.
Ми вчилися на одному факультеті, він був на курс старший. Високий, трохи нескладний, з русявим чубом, кирпатим носом і рудуватими веснянками на щоках. Якось після лекції побачив, як я тягну важку сумку до гуртожитку, й усміхнувся:
— Давай допоможу, сусідко по факультету, — сказав він, легко вихоплюючи сумку з моїх рук.
— Не треба, сама донесу, — звично відмахнулася я.
— Я ж не пропоную заміж вийти, просто донесу, — засміявся Артем.
З того дня ми почали спілкуватися. Спочатку — як одногрупники, потім усе частіше й відвертіше. Він умів слухати, не перебиваючи, і смішити, коли на душі було зовсім темно.
Через рік ми вже подали заяву до РАЦСу. Гучного весілля не було — кілька найближчих людей, невеличкий стіл у кафе, дві обручки. Я була щаслива. Здавалося: ось вона, моя доросла сім’я, моя мрія про велику родину починає збуватися.
Ми жили в невеликій двокімнатній квартирі в місті, яка належала свекрусі.
З першого дня я відчувала: не полюбила вона мене. Холодний погляд, стиснуті губи, сухе «добрий день» замість «доню».
— Мамо, Іра ж непогана, — якось несміливо сказав Артем.
— Ти одружився — живи, як знаєш, — відрубала вона. — Тільки не думай, що я тут комусь у найми йду.
Місця в школах не було, роботи вчителькою я одразу не знайшла. Довелося влаштуватися у прибиральниці — спершу в торговому центрі, потім у лікарні. «Головне — щоб діти не голодні були», — заспокоювала я себе.
Незабаром у нас народився Іванко. Потім — Вірочка. А потім, коли Артем якраз перейшов на нову роботу на будівництві, я завагітніла втретє — майбутньою Катрусею. Бігати між змінами, дітьми, лікарями було важко, але я почувалася щасливою. Артем обіймав мене за плечі й жартував:
— Ну от, ти ж сама хотіла велику сім’ю. Тримай.
Катруся з’явилася на світ маленькою, але дзвінкоголосою. Ми всією сім’єю сміялися, коли вона бриніла, як дзвіночок.
А потім… потім усе знову обірвалося.
Того дня Артем, як завжди, поспішав на будівництво.
— Я швидко, — махнув він мені з порога. — Повернуся — підемо з Іванком сніговика ліпити.
— Дивись, не застудись, — сказала я, поправляючи йому шарф.
Ближче до обіду задзвонив телефон. Номер — незнайомий.
— Це дружина Артема? — запитав строгий чоловічий голос. — Вашого чоловіка привезли до лікарні… На будівництві впала плита…
Далі я пам’ятаю уривки: коридор, запах ліків, бліді стіни, лікар, який уникає мого погляду.
— Співчуваю… ми зробили все можливе…
Світ вдруге розсипався на шматки.
Похорон, чужі співчуття, порожня, тісна квартира. Свекруха, яка сиділа на стільці з кам’яним обличчям.
Через кілька днів вона мовчки поставила переді мною сумку:
— Збирай речі, Ірино.
— В якому сенсі? — я не зрозуміла.
— У прямому, — її голос лунав крижаним. — Квартира — моя. Мій син помер. Жити тут ти не будеш.
— Але ж у мене троє дітей! — прошепотіла я.
— Це твої проблеми, — відрізала вона. — Забирай своїх і йди.
Сваритися сил не було. Я знову зібрала в одну сумку все життя — дитячий одяг, кілька іграшок, документи. Ми повернулися в село, до батьківського будинку, який колись згорів.
За допомоги односельців і Алли Сергіївни вдалося відремонтувати одну кімнату — перекрити дах, вставити вікна. Але дім усе одно залишався ветхим, сирим. У теплу пору ще нічого, а взимку ми спали в одній кімнатці всі разом, притулившись одне до одного, щоб не змерзнути.
Я отримувала невелику пенсію по втраті годувальника на дітей і працювала прибиральницею в місті. Щодня — одна й та сама схема: уранці — електричка до райцентру, зміна з шваброю в лікарні, потім забрати дітей із садочка, знову електричка, вечеря, прання, приготування, і короткий, уривчастий сон.
Саме про все це я розповідала того дня старенькому в електричці.
Після скандалу з контролеркою він сором’язливо підсів ближче:
— Доню, не треба було через мене свої гроші витрачати… — прошепотів він. — У мене ж просто гаманець десь подівся.
— Та що ви, — я махнула рукою. — То таке.
— У вас діти? — запитав він, поглянувши на обліплений дитячими малюнками мій пакет.
— Троє, — відповіла я й усміхнулася. — Іванко, Вірочка й Катруся.
Він слухав мовчки, майже не перебивав, лише іноді ставив короткі питання.
— І батьки в пожежі… — тихо повторив він. — І чоловік на будівництві… А ти ще й чужу пенсію за мене заплатила…
— Не чужу, — знизала плечима я. — Сьогодні в мене зарплата, все одно їхати в місто. Якось розтягну до кінця місяця.
Електричка під’їхала до міста, ми вийшли разом. На пероні все ще стояла контролерка, поруч — двоє поліцейських.
— Ось він, безквитковий, — суворо сказала вона. — А ця — заплатила за нього своїми копійками, можете в протоколі зазначити.
— Доведеться проїхати з нами у відділок, — звернувся до дідуся один із поліцейських. — Особу встановимо, заяву напишемо.
— Я теж? — запитала я.
— Ви як свідок, ненадовго, — кивнув він.
У відділку я написала заяву, коротко виклавши, що бачила в електричці. Старенький назвався Миколою Андрійовичем, підтвердив, що гаманець справді загубив або його витягнули в натовпі. Поліцейський ледь помітно посміхнувся:
— Вам пощастило, що хоч хтось заступився. Не всі зараз готові свій останній десяток гривень за чужу людину віддати.
Я лише знітилася й глянула на годинник.
— Мені треба бігти на роботу, — сказала я.
— Іди, доню, — тихо мовив дідусь. — Дякую тобі.
Я побігла на маршрутку, навіть не озирнувшись. Чесно кажучи, вже наступного дня згадала про того дідуся лише мимохідь — стільки було клопоту.
Місяць пролетів, як один довгий день. Електричка, робота, садочок, хатні справи.
Одного разу в лікарні прорвало трубу, пацієнтів достроково розвезли по відділеннях, і нас, прибиральниць, відпустили раніше. Я встигла на більш ранню електричку.
До села приїхала ще засвітла. На вулиці лишався крихкий березневий холодок, але в повітрі вже пахло мокрою землею. Я швидко йшла знайомою доріжкою до своєї старої хати й раптом завмерла.
Біля нашої перекошеної хвіртки стояв чорний блискучий позашляховик. Така машина з’являлася в селі хіба що на великі свята, коли приїжджали якісь засмаглі «родичі з міста».
У мене всередині все похололо.
«Може, це до сусідів?.. — майнула думка. — А раптом соцслужби? Чи, не дай Боже, забирати дітей?..»
Я зробила кілька кроків ближче. На лавці біля хати сиділа Алла Сергіївна, а поруч — знайомий худорлявий дідусь у тій самій світлій курточці. Діти стрибали навколо нього, показуючи свої іграшки.
— Мамо! — вигукнула Вірочка, помітивши мене. — До нас дідусь приїхав на справжній великій машині!
Старенький підвівся, обережно сперся на тростину й усміхнувся:
— Добрий день, Ірино.
Я стояла, вчепившись у ручку воріт.
— Ви?.. — тільки й змогла прошепотіти.
Алла Сергіївна підвелася, витерла руки об фартух:
— О, нарешті прийшла. Заходь, доню. Нам усім є про що поговорити.
У хаті все було, як завжди: закіптюжена стеля, старий стіл, розхитаний табурет. Тільки на столі — несподівано повна миска цукерок, а поруч — велика коробка з новими дитячими черевиками.
— Сідай, будь ласка, — сказав Микола Андрійович, коли ми влаштувалися за столом. — Не лякайся. Я не з податкової й не з опіки.
— Я навіть не знаю, що сказати, — зізналася я. — Як ви мене знайшли?..
— У поліції, — спокійно відповів він. — Я попросив того молодого лейтенанта показати протокол. Там було твоє прізвище й адреса. А потім довго збирався з думками, перш ніж приїхати.
Він на мить замовк, розглядаючи мою тісну кімнату, дитячі малюнки на стіні, старий диван, де ночували ми вчотирьох.
— Розумієш, Ірино, — тихо заговорив він. — Я теж колись мав сім’ю. Дружину, сина. Син загинув в аварії. Дружина через рік пішла за ним. Залишився сам. Працював усе життя інженером, побудував півміста, відкладені гроші так і лежать на рахунку. Жив — ніби й не жив.
Він гірко усміхнувся:
— У тій електричці я не просто без квитка їхав. Я в той день уперше за багато років подумав: навіщо мені взагалі той гаманець, ті гроші, та й життя… І тут з’явилася ти. Зі своїми трьома малюками, зі своєю бідою — і з тим, як ти, не задумуючись, віддала за мене свої останні копійки.
Я почервоніла.
— Та то… таке… — пробурмотіла я. — Просто по-людськи.
— Оце «по-людськи» мене й вразило, — відповів він. — Тому я вирішив, що поки ще можу ходити й говорити, маю зробити щось по-справжньому корисне.
Він дістав із папки конверт і поклав переді мною.
— Тут — документи. Я маю порожню двокімнатну квартиру в місті. Хотів віддати її під оренду або комусь із далеких родичів, але потім подумав: вони й так не бідують. А ти з дітьми живеш у хаті, яка ледве тримається.
Я сиділа, ніби мене облили крижаною водою.
— Ви… жартуєте? — прошепотіла я. — Я не можу взяти в вас таке. Ми ж майже не знайомі.
— Ми знайомі більше, ніж багато хто, — м’яко заперечив він. — Я знаю твою історію від початку до кінця. Ти — чесна, працьовита, любиш дітей, допомагаєш навіть тоді, коли сама нічого не маєш. У мене нікого немає. Я хочу, щоб у тій квартирі жили ви.
— Але…
— Ніяких «але», — він раптом усміхнувся по-дитячому. — У мене є ще одна умова.
Я напружилася:
— Яка?..
— Ти повернешся до своєї мрії й станеш учителькою. Я вже говорив із директоркою однієї школи. Їм потрібна вчителька української мови й літератури. Завтра поїдемо — познайомишся.
— Завтра?.. — повторила я, не вірячи своїм вухам.
— А чого тягнути? — втрутилася Алла Сергіївна, тепло глянувши на мене. — Ти ж не для того стільки вчилася, щоб усе життя з мокрою ганчіркою бігати.
У мене защипало в очах.
— Я… боюся, — чесно сказала я. — А раптом не впораюсь, раптом діти важкі…
— Ти впораєшся, — твердо промовила Алла Сергіївна. — Я тобі допоможу, скільки зможу. А діти… діти завжди тягнуться до тих, хто любить їх по-справжньому.
Микола Андрійович подивився на Іванка, Вірочку й Катрусю, які в цей час, не соромлячись, рилися в коробці з цукерками.
— Якщо не хочеш думати про себе, подумай про них, — сказав він. — Вони заслуговують на інше життя.
Я опустила погляд на свої потріскані руки, на стару спідницю, що давно втратила колір. На обдерту підлогу в нашій хаті. На засніжений город за вікном, де вітер свистів крізь дірявий паркан.
І раптом уявила: світла квартира, теплі батареї, нормальне ліжко для кожної дитини, книжки на полицях, дзвінкий дитячий сміх.
— Гаразд, — тихо сказала я. — Якщо це справді серйозно… я погоджуюся.
Микола Андрійович видихнув так, ніби й сам тримав у собі це рішення весь цей час.
— От і чудово, — промовив він. — Завтра вранці приїду за вами. Приготуй документи, найнеобхідніші речі. Решту потім перевеземо.
Тієї ночі я майже не спала. Діти заснули швидко, втомлені емоціями й солодощами. А я лежала, дивилася в стелю й тихо шепотіла в темряві:
— Мамо, тату, Артеме… якщо чуєте… дайте мені сил не злякатися й не зіпсувати все.
Наступного дня чорний позашляховик знову стояв під нашою хвірткою. Ми з дітьми сіли всередину, притискаючи до себе маленькі напхані сумки.
Коли машина виїхала на трасу, Іванко серйозно запитав:
— Мамо, а цей дідусь тепер буде нашим дідусем?
Я зустрілася поглядом із Миколою Андрійовичем. Він ледь помітно кивнув.
— Якщо ви самі цього захочете, — відповіла я. — Дідусь Микола — дуже добра людина.
Він усміхнувся, а в очах у нього блиснули сльози.
У квартирі, куди ми приїхали, було світло й просторо. Чисті стіни, прості, але нові меблі, великий стіл на кухні. Нічого зайвого, але для мене це здавалося розкішшю.
— Це тепер ваш дім, — сказав Микола Андрійович. — Мій — дверима навпроти. Якщо що — стукайте.
Діти мчали з кімнати в кімнату, радісно вигукуючи:
— Дивись, тут вікно! А тут — батарея гаряча! Мамо, а можна мені он те ліжко?
Я стояла посеред кімнати й відчувала, як з плечей ніби спадає невидимий вантаж.
Через тиждень я вже виходила на роботу до школи — туди, куди колись мріяла потрапити. Директорка, невисока енергійна жінка, відвела мене до класу:
— Ось, Ірино, ваше царство. Сьомий «Б». Діти непрості, але розумні. Впораєтеся?
Я глибоко вдихнула й вперше за довгий час усміхнулася з упевненістю:
— Спробую.
Перший мій урок почався зі звичайного: журнал, перекличка, кілька збентежених поглядів учнів. Але коли я написала на дошці перше речення й почала говорити про слово, мову, книжки, щось усередині мене встало на своє місце.
Увечері, повернувшись додому, я застала таку картину: Микола Андрійович сидів на підлозі в нас у вітальні, а діти будували навколо нього «фортецю» з подушок.
— Дідусю, не рухайся, ти — лицар, якого замурували! — командував Іванко.
— Так, так, лицар-пенсіонер, — сміявся Микола Андрійович.
Я присіла на порозі й тихо подумала:
«Колись я віддала останні гроші зовсім чужому дідусеві в електричці. А тепер цей дідусь став для нас найближчою людиною. Мабуть, так і працює оте «по-людськи» — повертається, коли й не чекаєш».
Того вечора ми вперше сіли всі разом за один стіл — я, троє дітей і Микола Андрійович. За вікном середина весни нарешті змогла подолати затяжну зиму. А в мені тихо, але впевнено народжувалося нове відчуття: усе ще може скластися добре.
І коли я вкотре поцілувала дітей на ніч, а потім, уже вимкнувши світло, присіла біля вікна, у темній шибці відбилася не втомлена, зневірена жінка, а людина, яка знову має надію.
Я знала: попереду ще будуть труднощі. Але тепер я була вже не сама. У мене були діти. У мене було улюблене діло. І в мене був дідусь, якого мені подарувала звичайна поїздка в переповненій електричці того холодного березневого дня.
