Це трапилося наприкінці листопада, десь за пару тижнів до Святого Миколая. У Львові вже сутеніло рано, на тротуарах хрускотів перший приморожений сніг, а в маршрутках усі говорили про новорічні свята й подарунки для дітей.
Я тоді була в декреті й фактично весь мій світ крутився довкола нашого шестирічного сина Артема. Щоранку я відводила його в садок, а під вечір забирала. Ми мали свій сталий маршрут: від садка — через невеличкий сквер, де він бігав до гойдалок, а я сиділа на лавці з термогорнятком чаю й дивилася, як він сміється, знайомиться з іншими дітьми, ображається на дрібниці й за хвилину вже забуває.
Ми жили непогано. Чоловік, Ігор, працював в ІТ, мав хорошу зарплату, ми не рахували кожну копійку. Артем мав усе, що треба дитині: якісні кросівки, гарні речі, новий рюкзак із героями мультиків, конструктори, машинки, планшет з іграми. Іноді я ловила себе на думці, що, можливо, ми його навіть трохи балуємо, але щойно він забігав до кімнати й сміявся, ці думки розчинялися.
Того дня зранку мене підвела голова. Прокинулась ніби розбита: все гуділо, пальці мерзли, у скронях пульсувало. Я все одно відвела Артема в садок, але вже тоді відчула, що до вечора навряд чи «розходжуся».
Коли Ігор зателефонував під обід запитати, як справи, я нарешті зізналася:
— Слухай, мені якось зовсім кепсько. Голова тріщить. Забереш сьогодні Артьомчика із садка?
— Звичайно, — без вагань відповів він. — Якраз маю сьогодні короткий день. Можу потім заїхати з ним до мами, щоб ти мала тишу й виспалася.
— Подивишся по ситуації, — зітхнула я. — Я попробую полежати.
Я випила таблетку, увімкнула собі якийсь фоновий серіал просто як шум і лягла на диван у вітальні. Не пам’ятаю моменту, коли провалилася в сон.
Коли розплющила очі, на годиннику була майже шоста — саме час, коли садок зачиняється. Голова стала значно легшою, по кімнаті вже стелилися ранні сутінки. Я потягнулася за телефоном і набрала Ігоря.
— Привіт, — сказала я, — вже краще. Можеш не везти малого до твоєї мами, давай одразу додому. Я вже скучила.
— Добре, — відповів він. — Ми вже майже виїхали від садка. За десять хвилин будемо.
Я встала, навела легкий порядок на кухні, поставила воду для макаронів — знала, що Артем після садка завжди страшенно голодний. Я прислухалася до звуків з вулиці й, коли знайомий мотор загудів під вікнами, автоматично усміхнулася.
Я чула, як вискрипіли гальма, зачинилися дверцята машини. Чекала от-от почути характерне: «Маааам!» у коридорі й важке тупотіння кросівок.
Двері нарешті відчинилися.
— Ми прийшли, — кинув Ігор з передпокою.
Я визирнула з кухні — й завмерла.
Поруч із чоловіком стояла маленька дівчинка в рожевій шапці з помпоном, у старенькій, але чистій курточці. Вона стискала в руках невеликий потертий рюкзачок із відлізлими наліпками. Великі карі очі дивилися на мене насторожено.
Артема не було.
— Ігорю, — я відчула, як серце провалилося десь униз, — де Артем?
Дівчинка мимоволі ще більше притиснулася до нього. Ігор зняв руку з її плеча, спокійно роззувся, поставив ключі на тумбочку, наче нічого дивного не відбувається.
— Артем у Мії вдома, — сказав він так, ніби повідомив, що завіз його в басейн. — А це — Мія.
— В кого вдома? — я відчула, як у голові знову закалатало. — Ігорю, ти жартуєш? Чия це дитина? Де наш син?!
— Спокійно, — він підняв руки, як ніби я зараз мала накинутися. — З Артемом усе добре. Сядь, я зараз поясню.
— Я не буду сідати! — голос мій зірвався. — Ти прийшов додому без нашої дитини, з чужою дівчинкою, і кажеш — «спокійно»?
Мія опустила очі в підлогу, пальці вчепилися в ремінець рюкзака. Я вдихнула й видихнула, пам’ятаючи, що лякати її теж не можна.
— Ходи, мала, роззувайся, — м’яко сказала я вже до неї. — Проходь на кухню, я ввімкну тобі мультики.
Вона несміливо глянула на Ігоря.
— Іди, Мійко, — кивнув він. — Це — Артемова мама.
Я повела дівчинку на кухню, посадила за стіл, налила їй теплого чаю й поставила перед нею печиво. Вона тихо прошепотіла «дякую» й акуратно взяла одне.
Ми з Ігорем вийшли в коридор.
— Говори, — тихо сказала я, дивлячись йому в очі. — І краще почни з того, що Артем живий-здоровий і під наглядом.
— Живий, здоровий і дуже ображений на мене, — зітхнув Ігор. — Але, по-моєму, це вперше, коли він по-справжньому задумався над своєю поведінкою.
— Якою ще поведінкою?
Він провів рукою по волоссю, трохи помовчав, збираючись із думками.
— Коли я прийшов до садка, вони якраз виходили гуртом на подвір’я, — нарешті почав він. — Я зупинився трохи збоку, щоб подивитися, як він поводиться з іншими. І знаєш, що я побачив?
Я мовчки чекала.
— Стоїть Артем, — продовжив Ігор, — а поруч ця дівчинка, Мія. У неї старий рюкзачок, шапка не нова. І він при інших дітях починає її підколювати: мовляв, «дивіться, яка в неї драная сумка», «напевно, мама не може купити нову», «он у мене яка крута, з героєм». Деякі хлопці підхопили. Мія стоїть, мовчить, очі на мокрому місці.
Я відчула, як у мені все стискається від сорому, хоча мене там не було.
— Вихователька намагалася зупинити, — продовжив він, — але це вже другий чи третій раз, як вона мені сказала. Вони з нею говорили, а він — як стінка.
— Тобто він… — я шукала слова, — він знущався з неї через те, що в неї менше грошей?
— Так, — Ігор стиснув щелепи. — Наш син. Я стояв і слухав, і мені було огидно. Не стільки через нього, бо він — дитина, скільки через нас. Ми оба десь прогледіли.
У горлі в мене пересохло. Ми часто жартували, що Артем — «трошки принц», бо мав усе найкраще. Але ніколи не думала, що це так вистрілить.
— Я ж міг просто накричати, — продовжив Ігор, — наказати вибачитися, забрати планшет на тиждень. Він би поплакав і забув. А за кілька днів усе було б знову.
— То що ти зробив? — прошепотіла я.
— Поговорив із вихователькою, — сказав він. — Потім попросив познайомити мене з мамою Мії. Вона якраз прийшла забирати доньку.
Він сів на лавку в коридорі й кивком покликав мене сісти поруч.
— Її звати Оксана, — пояснив він. — Вона одна виховує Мію. Чоловік поїхав на заробітки й пропав. Вони живуть у старій «хрущовці» на кінцевій. Оксана працює в магазині касиркою, бере підробітки на вихідних. Я поговорив із нею чесно, не викручуючись. Сказав, що мій син ображає її доньку. Сказав, що мені за це соромно.
Я уявила цю незнайому жінку, втомлену після зміни, і нашого сина, що знущається з її дитини через рюкзак, який, можливо, купили з останніх грошей.
— І? — я ледве вимовила.
— Я запропонував одне… скажімо так, виховне рішення, — він зітхнув. — Тимчасовий «обмін». На кілька днів.
— Обмін дітьми? — я не повірила своїм вухам.
— Так, — спокійно повторив він. — Щоб Артем пожив там, як живе Мія. Щоб відчув, як це — коли у тебе немає трьох видів каші на сніданок, купи нових іграшок і тата, який працює в айті й може купити будь-який рюкзак. А Мія — щоб пожила тут, побачила, як може бути по-іншому, й отримала трохи тепла й спокою.
Я підскочила.
— Ти віддав МІЮДитину кудись, а нашого залишив у чужій квартирі?! Без мого дозволу?!
— По-перше, не «кудись», а до власної мами, — твердо відповів він. — По-друге, Оксана не чужа — з нею говорили й вихователька, і я. Я залишив їй свій номер, адресу, документи. Вона теж не погодилася одразу.
— А як ти її переконав?
— Вона глянула на доньку, — тихіше сказав він, — яка кожного дня приходить із садка зі сльозами, бо її принижує мій син… І сказала: «Якщо це справді допоможе йому змінитися — я згодна. А моя дитина тільки виграє, якщо кілька днів поживе без страху».
Мені стало важко дихати.
— Ігорю, а раптом Артем образиться на нас назавжди?
— Краще хай він образиться на мене зараз, — відповів він, — ніж виросте й стане дорослим чоловіком, який принижує слабших. У садку сьогодні — через рюкзак. Завтра — через зарплату, через те, де хто живе. Хіба ми такого сина хочемо?
Слова застрягли в мене в горлі. Я згадала слова, які сама часом говорила в його присутності: «подивися, як люди живуть», «ми не бідні, можемо собі дозволити». Не зі зла, просто з побутових розмов. А діти вбирають усе.
— На скільки днів? — нарешті спитала я.
— На три, — сказав Ігор. — Домовилися, що в п’ятницю я забираю Артема й везу додому, а Мію — назад до її мами. Якщо буде хоч найменша проблема — Оксана мені одразу дзвонить, і я забираю сина хоч серед ночі.
Я приклала долоню до чола.
— Він плакав?
— Плакав. Кричав, що не поїде нікуди, що це «несправедливо». Але я йому пояснив: несправедливо — це коли ти глузуєш із девочки, бо вона бідніша. А це — наслідок.
Я замовкла. Усередині мене боролося все: материнський страх і розуміння, що Ігор має рацію.
— Я не повністю згодна з твоїм методом, — нарешті сказала я. — Але, напевно, він справді перейшов межу.
— Я теж сумнівався, — чесно відповів він. — Але для нього просто «вибачся» — не урок. Він має відчути, що таке — бути на місці Мії.
Ми повернулися на кухню.
Мія сиділа тихо, обома руками тримаючи чашку, ніби боялася її розбити. Я придивилася: курточка хоч і стара, але випрана, шапка трохи розтягнута, чобітки вицвілі, але акуратні. Дитина була доглянута, просто видно — без «зайвого» достатку.
— Мійко, — обережно сказала я, — тобі смакує чай?
— Так, — вона несміливо глянула на мене й усміхнулася. — Дуже смачний. У вас… у вас тут гарно.
— Ти будеш кілька днів у нас гостювати, добре? — я постаралася, щоб голос звучав спокійно. — Спатимеш у Артема в кімнаті, ми з татом покажемо тобі, де що лежить.
— А Артем? — тихо спитала вона. — Він не буде сердитися?
— Це вже його питання, — втрутився Ігор. — Він тепер у тебе в гостях.
Мія опустила очі й ледь кивнула.
Увечері я не раз брала телефон до рук, щоб подзвонити Оксані, але щоразу зупиняла себе. Ні, не тому, що мені було байдуже — просто знала: якщо я зірву цю «угоду», все повернеться на круги своя.
Ближче до дев’ятої зателефонував сам Артем.
— Мамо, — голос був роздратований і ображений, — тут старий диван, телевізора в кімнаті нема, інтернету нема, а Міїна мама каже, що завтра ми поїдемо в садок маршруткою, а не машиною. Я не хочу тут жити!
Я глянула на Ігоря — той кивнув: мовляв, говори чесно.
— Артеме, — я вдихнула, — ти пам’ятаєш, що казав Мії про її рюкзак?
В слухавці — мовчанка.
— От зараз ти живеш так, як живе вона завжди, — продовжила я. — Це не покарання, це досвід. У тебе вдома буде ще багато нових речей. У неї — не факт. Але ти маєш зрозуміти, що це не привід для насмішок.
— Але ж… — почав він, і голос його зломився. — Я просто жартував.
— Якщо комусь від «жарту» хочеться плакати — це вже не жарт, — м’яко сказала я. — Сину, живи ці три дні так, як живе Мія. Допомагай її мамі, веди себе добре. Потім поговоримо. Я тебе люблю.
Він мовчав ще кілька секунд.
— Добре, — нарешті буркнув. — Але це все одно нечесно.
Я поклала слухавку й кілька секунд сиділа, вдивляючись у чорний екран. Ігор підійшов, обійняв за плечі.
— Ти була молодець, — сказав він. — Не зрадила рішення.
— Мені здається, що я зраджую власну дитину, — видихнула я.
— Ти не зраджуєш, — тихо відповів він. — Ти вчиш його любити по-справжньому.
Ці три дні були дивними й важкими для всіх.
Мія ходила по нашій квартирі обережно, ніби боялася щось зачепити. Вона кілька разів перепитувала, чи справді можна взяти цю іграшку, сісти на цей диван, відкрити холодильник і налити собі соку.
— Якщо хочеш — бери, — казала я. — Ти тут у нас як вдома.
— У вас… так багато всього, — одного разу прошепотіла вона, стоячи посеред Артемової кімнати й дивлячись на полички з машинками, книжками, конструктором.
— Це все Артемове, — пояснила я. — Він охоче поділиться.
Вона нічого не відповідала, лише взяла одну єдину машинку й потім весь вечір акуратно ставила її назад на те саме місце.
На вечерю я приготувала запіканку, курочку й салат. Мія їла повільно, чемно дякувала, відмовлялася від добавки:
— Я вже наїлася, — казала. — Я стільки не звикла.
Вночі, коли я заходила перевірити, як вона спить, бачила, що вона акуратно склала свою одіж біля ліжка, склала в рюкзак олівці й одну маленьку книжечку, яку принесла з собою.
Мені було і боляче, і соромно. Болісно — від думки, що хтось живе так щодня. Соромно — бо мій син робив із цього привід для глузування.
Другого дня зранку подзвонив Ігор.
— Ну як там наш «принц»? — запитала я.
— Уже не такий «принц», — сухо відповів він. — Сказав, що в них у ванній немає теплої підлоги, що постіль грубша, що в кімнаті прохолодно, бо батареї старі. А потім сам попросив допомогти Оксані вимити посуд.
— Сам? — здивувалася я.
— Практично. Вона, певно, йому сказала, що в домі всі мають допомагати, — посміхнувся Ігор. — І ще… Він бачив, як вона збиралася на другу зміну. Сказав, що вона «дуже втомлена». Може, нарешті починає щось розуміти.
Того ж дня я забрала Мію з садка сама. По дорозі додому ми зайшли в дитячий магазин — не як «спонсори», а як мама, яка веде чужу дитину, що тимчасово стала «своєю».
— Обери собі шапку, — сказала я. — Зима ж.
— Мені мама вже купила, — тихо відповіла вона, поправляючи свій старий рожевий помпон.
— Тоді обери, наприклад, заколки чи резинки для волосся, — не відступала я. — Бачу, ти любиш робити хвостики.
Вона довго крутилася біля стійки, врешті вибрала простий набір з кількома барвистими резинками.
— Ці, — прошепотіла.
— І ще ось цей рюкзачок, — сказала я раптом, сама здивувавшись власній сміливості. — Легкий і міцний. Тільки пообіцяй, що це буде не «подарунок від багатих», а просто річ, яку ти заслужила як сильна, добра дівчинка.
Очі Мії наповнилися сльозами.
— Мама скаже, що це дорого…
— Ми скажемо, що це моя ініціатива, — відповіла я. — І що я не можу спокійно дивитися, як дитину принижують за стару сумку.
Вона притисла рюкзачок до грудей так, ніби тримала щось неймовірно дороге.
Увечері третього дня Ігор забрав Артема від Оксани й привіз обох — і його, і Мію — до нас додому. Я вже чекала у вітальні, серце калатало.
Двері відчинилися, й на порозі з’явився мій син. Він виглядав ніби подорослілим: трохи втомленим, але якимось більш зосередженим.
Він не кинувся одразу до планшета, як зазвичай. Він підійшов до мене, зняв рюкзак і раптом міцно обійняв.
— Мамо, — голос у нього тремтів, — я вибачаюсь.
Я притиснула його до себе.
— За що, сонце?
Він відсторонився й глянув мені в очі.
— За те, що сміявся з Мії, — сказав він. — Я не знав, як вона живе. Не знав, що вона… що в них так мало всього. Я думав, що так, як у нас, — у всіх.
Я побачила, як краєм ока Мія опустила голову, але на губах у неї з’явилася тиха усмішка.
— Там холодно, — продовжував Артем, — але вона не скаржиться. Вона допомагає мамі мити посуд. І в них нема такого великого телевізора, як у нас, але вона каже, що їй і так добре, бо мама ввечері читає їй книжки.
Він ковтнув.
— Я був… поганим другом, мамо.
— Ти був дитиною, яка ще не все розуміла, — м’яко поправила я. — Головне, що ти тепер розумієш.
— Я більше ніколи не буду з неї сміятися, — швидко додав він. — І ні з кого, в кого старі речі. Можна я їй подарую свій старий конструктор? Він мені вже не так цікавий, а їй буде.
Мія підняла погляд.
— Ти вже й так мені багато всього показав, — несміливо сказала вона. — У тебе стільки іграшок.
— Але я хочу, — уперся Артем. — Бо я був… — він замовк, шукаючи слово, — невдячним.
Я глянула на Ігоря. Він мовчки стояв у дверях, спостерігаючи за ними обома, й в очах у нього стояла гордість — не за себе, за сина.
Того вечора ми сіли всі разом за стіл: я, Ігор, Артем і Мія. Ми їли простий борщ і картоплю з котлетами, але цей вечеря була особливою. Артем сам подав Мії хліб, притримав для неї стілець, розповідав, як вони у двірі гралися з дітьми, не обходячи її стороною.
Пізніше, коли Оксана прийшла забирати доньку, я запросила її на чай. Вона спочатку відмовлялася, соромилася, але все ж зайшла.
— Дякую вам, — сказала вона, обережно тримаючи чашку. — За те, що не відмахнулися, а вирішили щось змінити. І за те, що моя дитина ці дні жила без страху й образ.
— Це нам треба дякувати, — відповіла я. — За те, що погодилися.
На прощання Мія вийшла з новим рюкзачком на плечах, у новій шапці, але в тих самих старих, уже рідних чобітках. Артем проводжав її до дверей.
— Вибач, — тихо сказав він уже в коридорі. — За той раз.
— Я вже забула, — усміхнулася вона. — Тепер ми друзі?
— Так, — серйозно кивнув він. — Друзі.
Коли двері за ними зачинилися, я притулилася до Ігоря.
— Все-таки… — видихнула я, — твоя «радикальна» ідея спрацювала.
— Я сам боявся, — зізнався він. — Весь час був на телефоні, питав Оксану, як там наш. Але коли сьогодні зранку він подзвонив і сказав: «Тату, а можна ми з Мією будемо сидіти разом за одним столом у садку?» — я зрозумів, що не дарма.
— Ти змінив нашого сина, — сказала я.
— Ні, — поправив він. — Я просто дав йому можливість побачити світ не лише через вікно нашої машини. А вибір — його.
Того вечора, вкладаючи Артема спати, я ще раз запитала:
— Сину, що ти запам’ятав із цих трьох днів найбільше?
Він задумався.
— Що я дуже щасливий, — нарешті відповів. — І що це не моя заслуга. А ще… що Мія теж може бути щасливою, навіть якщо в неї немає всього, як у нас. Але я ніколи більше не буду ні над ким сміятися, мамо.
— Пам’ятай це, — сказала я й поцілувала його в чоло.
Коли він заснув, я вийшла з кімнати, сіла на кухні навпроти Ігоря й тихо промовила:
— Знаєш, сьогодні я теж зрозуміла дещо.
— Що саме? — усміхнувся він.
— Що іноді найкраще виховання — це не слова, а досвід. І що наші діти мають право бачити не лише «благополучну» сторону життя, щоб навчитися співчуттю.
Ігор кивнув.
— Головне, що він сам сказав «я щасливий» — і сам усвідомив, чому. Це й була мета.
У голові в мене крутилася фраза, яку того дня сказав Артем:
«Мамо, я не знав, наскільки я щасливий, і як живе Мія».
І мені здавалося, що цей урок він запам’ятає набагато довше, ніж будь-яке «не можна» чи відібраний планшет.
