Це сталося пізньої осені, коли за вікнами нашої квартири вже дуже рано темніло, а в коридорі доводилося вмикати світло мало не з обіду.
Мій п’ятирічний син останнім часом почав поводитися дуже дивно. Він став напруженим, дратівливим, часто здригався від будь-якого шереху, особливо вночі. Я, як і багато батьків, спочатку списувала все на вік — може, кризовий період, може, підвищена вразливість, може, просто багата уява. У всіх дітей бувають страхи.
Але з кожним днем ставало тільки гірше. Він прокидався серед ночі з криками, вривався до нашої спальні в сльозах, затискаючи в руках улюблену іграшку, і повторював одне й те саме:
— Я їх чую… Вони шепочуть… Там хтось є…
Ми з чоловіком спочатку намагалися перевести все на жарт, щоб розрядити обстановку. Потім просто почали його заспокоювати, бо бачили: йому не до сміху. Я притискала його до себе, гладила по голові, витирала сльози й тихо шепотіла:
— Це просто сон, зайчику. Тобі наснилося. Тут нікого немає. Ми ж уже все дивилися.
Кілька разів, чисто заради його спокою, ми влаштовували мало не «обшуки» в дитячій. Оглядали кімнату буквально по сантиметру: заглядали під ліжко, відсували іграшки, відкривали й закривали шафу, зазирали за фіранки — і, звичайно, дивилися за те саме велике дзеркало в рамі, яке висіло на стіні біля ліжка. Дзеркало було майже в його зріст, він любив у ньому розглядати себе в різних костюмах та масках.
Нічого. Жодного разу ми не знаходили бодай найменшого натяку на щось «страшне». Порожні кути, складені конструктори, м’які іграшки й звичайні дитячі речі.
Я заспокоювала себе тим, що це вік, нервова система ще формується, що, можливо, він щось побачив у мультику, а тепер йому сниться. Ми з чоловіком навіть обговорювали, щоби менше включати йому страшні казки перед сном, хоча, здавалося, нічого по-справжньому моторошного він і не дивився.
Але вчора все змінилося.
Ми з чоловіком сиділи увечері у вітальні. Телевізор тихо бубнів, ми дивилися фільм, краєм ока гортавши стрічку в телефонах. У квартирі стояла приємна, звична тиша — лише інколи десь клацала батарея опалення чи скрипів паркет. Ми вже звикли, що син, якщо й прокидається, то тихо підкрадається до нашого ліжка й лізе під ковдру, нишком.
Та цього разу все було інакше.
У кімнату буквально влітає син. Обличчя бліде, все мокре від сліз, очі круглі, повні тваринного жаху. Губи тремтять, плечі ходять ходором, голос зривається на крик:
— Він повернувся! Він там, за дзеркалом! Монстр! Я його чую!
Чоловік різко поставив на паузу фільм, підвівся, розгублено глянув на мене. Я теж завмерла — такого страху в очах сина я ще не бачила.
— Синочку, — почав було чоловік, намагаючись говорити спокійно, — ми ж з тобою вже розмовляли… Ми все дивилися, пам’ятаєш? Там нікого немає.
— Будь ласка! — перебив його син, мало не захлинаючись від плачу. — Будь ласка, заберіть його! Він там! Я чую, як він шипить! Він шипить, мамо!
У нього тремтіли руки, він стискав кулачки так, що побіліли пальці. Він буквально втиснувся в мене, ніби намагаючись сховатися.
Чоловік важко зітхнув, як це роблять дорослі, коли думають, що зараз знову будуть «займатися дитячими страшилками». Але цього разу в його очах промайнуло щось ще — тривога.
— Гаразд, ходімо подивимось, — сказав він уже без жартів.
Я підвелася слідом, узяла сина за руку. Той водночас і хапався за мене, і ніби хотів зупинитися, боявся заходити в кімнату першим. Ми зайшли в дитячу.
Було незвично тихо. Зазвичай у цій кімнаті завжди щось «жило» — десь клацала нічна лампа, щось падало з полиці, шаруділи книжки, м’які іграшки лежали як попало, і це створювало відчуття руху. Зараз усе було… застиглим. Навіть темнота за вікном здавалася щільнішою.
Лише легке, майже неосяжне напруження наче висіло в повітрі.
— Ось, — прошепотів син, показуючи тремтячим пальцем на дзеркало. — Він там…
Ми з чоловіком підійшли ближче до стіни. Дзеркало, як завжди, відбивало нашу кімнату: ліжко, розкидані іграшки, нічник у вигляді хмаринки. Нічого незвичайного.
Ми завмерли, вдивляючись у власні відображення, в кути, у край рами. Тиша.
І раптом мені здалося, ніби… ніби край дзеркала ледь, зовсім ледь сіпнувся. Немовби десь за ним щось торкнулося стіни чи рухнулося. Так мало, що це легко можна було списати на уяву. На мимовільне тремтіння рук. На що завгодно.
Я відчула, як по спині пробіг холодок.
Чоловік, не кажучи більше ні слова, різко зробив крок уперед. Узявся за раму дзеркала обома руками й ривком зірвав його зі стіни, навіть не попередивши ні мене, ні сина.
Усе сталося за секунду. Дзеркало відірвалося від гачків, ми почули глухий скрегіт — і звільнилася темна порожнина між стіною й гіпсокартоном.
І в цю мить ми обоє закричали.
За дзеркалом, у вузькому отворі між стіною й гіпсокартонною обшивкою, повільно, важко, але виразно ворушилася величезна чорна змія.
Вона була товста, важка, її тіло темною, майже матовою стрічкою изгвинчувалося в тісному просторі. Чорна луска, ледь вловимо переливаючись, терлася об голий бетон і сухо, неприємно шаруділа. Саме цей шурхіт і чув мій син ночами. Це був не вітер, не старі труби, не «улітка в батареї» — це була жива істота.
Її голова була повернута в наш бік, але вона, здається, теж злякалася різкого світла й руху. У вузькій щілині світилися темні, блискучі очі. Я навіть встигла помітити роздвоєний язик, який то висувався, то ховався назад — саме так, як син казав: «він шипить».
Тоді до мене дійшло: він не вигадував. Він справді чув, як щось повзе за стіною, і як це «щось» шурхотить і шипить. А ми з чоловіком просто вирішили, що це дитяча фантазія.
Я відсмикнула сина, притиснула його до себе, закрила собою, чоловік інстинктивно відступив на крок назад, продовжуючи тримати дзеркало, ніби щитом. На диво, змія не кинулася вперед. Вона судомно сіпалася в тісному проміжку, намагаючись розвернутися.
Ми отямилися майже одночасно. Чоловік швидко поставив дзеркало набік, не закриваючи щілину, але й не підпускаючи сина близько.
— Тільки не підходь, — суворо сказав він синові. — Стій біля мами.
Я судорожно шукала телефон. Руки трусилися так, що він ледве не випав. Нарешті знайшла, розблокувала й, не роздумуючи, набрала службу порятунку.
— У нас у стіні… змія, — голос у мене зривався, слова здавалися абсурдними, але я говорила. Пояснювала, що дитяча кімната, що за дзеркалом, що велика, чорна, жива. Оператор, на диво, сприйняв усе спокійно, уточнив адресу, поверх, попросив відійти від стіни й чекати.
Ми відійшли в коридор, двері дитячої прикрили, але не до кінця, щоб чути, що там діється. Син тримався за мене, як за рятувальний круг, не відриваючись. Він тремтів усім тілом, але вже не кричав — лише шепотів майже беззвучно:
— Я ж казав… Мам, я ж казав… Він там був…
Я стискала його в обіймах і відчувала, як мені самій хочеться плакати — від страху, від шоку й від провини.
Рятувальники приїхали на диво швидко. Двоє чоловіків у формі зайшли до нас у квартиру зі спеціальними сумками, перчатками, гачками. Один із них спокійним голосом попросив нас із сином посидіти в іншій кімнаті й зачинити двері, щоб дитина нічого зайвого не бачила. Чоловік залишився з ними, пояснив ситуацію.
Я все одно чула уривки фраз: «Так, дійсно, гадюка чи щось подібне…», «Мабуть, із підвалу», «Отвір вузький, але вона знайшла собі хід», «Зараз будемо витягати».
Потім — шарудіння, глухі удари, чиєсь коротке: «Тримай! Обережно!» Син притиснувся до мене ще сильніше, закрив вуха долоньками, але час від часу все одно здригався.
Зрештою, один із рятувальників постукав до нас у кімнату й сказав, що все. Можна виходити.
У коридорі стояла довга ящик-ємність, кришка була закрита, але я чудово розуміла, хто всередині. Чорна змія, яку мій п’ятирічний син тижнями чув за стіною власної кімнати.
Рятувальники пояснили, що, скоріше за все, вона якимось чином пробралася з підвалу будинку — можливо, через щілини в комунікаціях, труби, тріщини. Потім, шукаючи тепле й тихе місце, просочилася в технічний простір між бетонною стіною й гіпсокартонною обшивкою. А ми якраз повісили туди велике дзеркало — і воно ідеально закрило її «житло». Там було темно, тихо та, очевидно, достатньо затишно для неї.
Саме там, за цією стіною, де наш син спав, грався, малював, і жила ця рептилія, час від часу повзаючи й шурхочучи, змушуючи його прокидатися серед ночі від шепоту й шипіння, як він це називав.
Тепер дзеркало знято. Отвір у стіні ретельно оглянули, простір між стіною й гіпсокартоном очистили, усі щілини залили й зашили. Ми дуже довго говорили з керівництвом ОСББ, з майстрами, дізнавалися, як таке взагалі могло статися. Нам пообіцяли провести додаткову обробку підвалу й перевірити всі можливі ходи.
А я, як мама, зробила для себе один дуже важливий висновок.
Я завжди буду вірити своєму синові. Навіть якщо він говорить про монстрів, яких чує вночі за дзеркалом. Навіть якщо його страх здається мені перебільшенням або фантазією. Діти іноді відчувають те, чого дорослі не чують просто тому, що ми занадто зайняті, втомлені або впевнені, що «такого не буває».
Тепер, коли він приходить до мене вночі й каже: «Мамо, мені страшно», — я більше не відповідаю автоматичне «Та це ж сон, іди спати». Я сідаю поруч, слухаю, запитую, що саме він відчуває, і, якщо треба, знову й знову перевіряю кожен куток.
Бо одна велика чорна змія за дзеркалом навчила мене тому, що іноді «монстр», про якого говорить дитина, виявляється дуже навіть реальним. І страшніше за будь-яку рептилію може бути лише те, що ти не повірила власній дитині вчасно.
