Шкільний автобус №47 освітнього округу «Рідний Яр» виїжджав на маршрут щоранку, від понеділка до п’ятниці, уже стільки років, що його жовтий корпус став частиною пейзажу маленького міста. Події розгорталися наприкінці вересня, коли ранки ще темні, але вже холодні, а діти тільки-но встигають звикнути до нового навчального року.
Водій, сорокарічний Євген Мельник, знав цей маршрут краще, ніж власну кухню. Він знав, хто завжди спізнюється, хто забуває шапку, хто біжить до автобуса в останню секунду, тримаючи в зубах ще теплу грінку. Він чув кожен звичний шум — як дзенькотять металеві поручні, як хтось стукає підбором по підлозі, як позіхає найсонливіший семикласник.
І саме тому він одразу помітив те, чого інші не чули.
Два тижні поспіль, щодня, на третьому ряду праворуч, біля вікна, хтось тихо плакав. Не голосно, не істерично — більше схлипував, наче намагався ковтнути сльози, щоб ніхто не почув.
Там сиділа восьмирічна Ліля Харченко.
Вона була з тих дітей, які ніколи не кричать через дрібниці. Невисока, худорлява, з великим наплічником, що здавався мало не більшим за неї. Завжди з застібнутим до кінця курткою, завжди чемно стояла в черзі, не штовхалася, не встрявала в чужі розмови.
Але от ці тихі сльози…
Першого разу Євген подумав, що, може, вона просто посварилася з кимось з однокласників. Другого — що, можливо, не здала домашнє завдання. На третій день, коли він знову почув за спиною тремке всхлипування, сумніви зникли.
На четвертий день, коли діти вже розсідалися, він нарешті обернувся до третього ряду, вловивши в дзеркалі її скручені плечі.
— Лілю, — покликав він м’яко, щоб не звертати на неї уваги інших. — Все гаразд сьогодні?
Вона здригнулася, швидко витерла щось рукавом худі й підняла на нього очі.
— Угу… все нормально, — прошепотіла, намагаючись усміхнутися.
Усмішка вийшла кривою й водянистою. Очі блищали так, ніби сльози там жили постійно.
— Якщо щось трапилось, ти можеш мені сказати, — тихо додав Євген, удаючи, що ні з ким конкретно не говорить, щоб не привертати зайвої уваги.
— Ні, правда, все добре, — вона ледь кивнула, опустила погляд у коліна й аж втиснулася в спинку сидіння.
Він більше не наполягав. Дорога до ліцею була короткою, а автобус повним. Але його щось стисло всередині.
Так минув тиждень. Потім другий.
Кожного ранку — той самий плач. Ті самі тихі схлипування, сховані в шумі двигуна, дитячих голосів і музики з навушників старшокласників.
І кожного разу на його запитання:
— Як ти сьогодні, Лілю? —
вона відповідала:
— Все добре.
Тільки це «добре» звучало так, ніби от-от розсиплеться.
У п’ятницю після обіду, коли останню дитину було висаджено, маршрут добігав кінця. Ліля, як завжди, вийшла на своїй зупинці біля старих тополь, притискаючи наплічник до грудей. Вона майже не обернулася, тільки кивнула у відповідь на його «Па-па, гарних вихідних».
Автобус спорожнів. Євген доїхав до автопарку, припаркував машину за довгим рядком інших жовтих автобусів. Звична рутина: заглушити двигун, записати пробіг, зробити обхід салону.
Зазвичай він знаходив там лише забуті пенали, шапки чи обгортки від батончиків. І все ж цього разу, вже беручись до огляду, його ніби щось штовхнуло в спину.
Третій ряд праворуч. Місце Лілі.
Він дійшов до нього, постояв кілька секунд, наче дослухаючись до чогось невидимого, а потім опустився навколішки й підчепив пальцями передній край сидіння. У старих автобусах сидіння відкривалися, щоб можна було дістатися до ящиків інструментів, дротів або забутих речей.
Сидіння важко піддалося вгору.
Євген побачив темний простір під ним — і те, що лежало всередині.
Він завмер.
Під сидінням лежали три шкільні зошити, розірвані по краях, з пом’ятими, загнутими сторінками. Вони були так зчавлені, ніби їх хтось пхав туди поспіхом, озираючись через плече.
Зверху на зошитах — зіжмаканий коричневий конверт, трохи замурзаний, з чітким написом чорним маркером: «Лілія».
Почерк був рівний, упевнений, явно дорослий.
Конверт не був заклеєний.
Євген відчув, як у горлі стало сухо. Він узяв конверт в руки, намагаючись не залишити зайвих слідів, обережно розгорнув клапан.
Усередині — пачка надрукованих фотографій.
Перша — сіре зернисте фото двоповерхового будинку вночі. Вікна темні, тільки над дверима тьмяне світло ліхтаря.
Друга — той самий будинок, тільки ближче. Видно паркан, хвойні кущі перед входом, стежку до дверей.
Третя — вікно на другому поверсі. Штори трохи розсунуті, всередині — нічний напівморок.
Наступні — Ліля. Вона йде вулицею з наплічником, голова нахилена, в руках — пакет з булочкою. Вона на дитячому майданчику, сидить на гойдалці й сміється до когось поза кадром. Стоїть на зупинці, чекає автобус.
Фотографії були не наближені, не «пікантні», не такі, за які садять одразу. Але вони були неправильні від самого задуму. Хтось стежив за дитиною і фотографував її без її відома.
На одній із фотографій, де було видно вікно її спальні, ручкою було нашкрябане кілька слів:
«Я стежу. Не розповідай».
У Євгена по спині пробіг холод. Добре прогрітий сонцем салон раптом видався крижаним.
Він відклав фотографії й потягнувся до зошитів. Усі три були учнівські, з її ім’ям на обкладинці: «Харченко Лілія, 3-Б».
Він розгорнув перший. Усередині — сторінки в дрібному, тремтячому дитячому почерку. Не задачі, не диктанти. Записи. Наче щоденник.
«Сьогодні знову здається, що хтось стоїть біля нашого двору…»
«Вночі чула кроки, ніби хтось ходив біля вікна…»
«Не хочу говорити мамі, вона скаже, що це просто уявляю, як минулого разу…»
«Мені страшно йти зі школи, здається, що хтось іде позаду, але коли обертаюся — нікого…»
Чим далі він читав, тим сильніше стискалося серце.
Дівчинка, яка щоранку тихо плакала в нього в автобусі, жила в постійному страху, й ніхто з дорослих про це по-справжньому не знав.
Він акуратно закрив зошит, поклав усе назад під сидіння так, як було, опустив сидіння й різко підвівся.
Його руки трусило.
Одна думка стукала в голові, поки він замікав двері автобуса й крокував до адміністративної будівлі автопарку:
Хтось переслідує Лілю. І вона весь цей час залишалася з цим одна.
Офіс автопарку округу «Рідний Яр» зазвичай жив тихим, розміреним життям: рації, розмови про ремонт, графіки рейсів, кава в пластикових стаканчиках. Паніка там не прижилася.
Тому коли Євген зайшов усередину блідий, стиснувши щелепи, чергова диспетчерка Марта Журавець одразу випрямилася на стільці.
— Жень, з тобою все нормально? Ти як привид, чесне слово, — вона відсунула вбік свій блокнот.
Євген мовчки поклав на її стіл конверт і зошити.
— Це я щойно знайшов під сидінням. У дівчинки. Треба відразу викликати інспектора з ювенальної превенції. Зараз.
— Під сидінням? — Марта спершу глянула на нього з нерозумінням, потім потягнула до себе зошити й фото. Її обличчя змінилося, щойно вона побачила перші знімки. — Господи… Хто це… Хто це таке знімав?
— Я не знаю, — хрипко відповів Євген. — Але Ліля Харченко плаче в мене в автобусі щоранку вже два тижні. Вона чогось боїться. Дуже.
Марта не сперечалася. Вона взяла телефон, набрала номер дільничного, який працював зі школами, й коротко пояснила ситуацію.
За десять хвилин в офісі вже стояв інспектор ювенальної превенції — старший лейтенант Гнат Вальчук. Колишній опер, спокійний, з тих, хто не метушиться, а дивиться уважно й говорить мало, але влучно.
Він не торкався фотографій голими руками. Обережно перегорнув їх, позначив, що потрібно зібрати як докази, попросив у Марти чисті файли. Зошити теж поклав окремо.
— Ви правильно зробили, що принесли це сюди, а не вдома комусь показували, — сказав він Євгенові, відволікшись від паперів. — Самі по собі ці фото ще не містять прямої погрози чи явного злочину. Але це поведінка хижака. А дитячі записи це тільки підтверджують. Ми будемо реагувати серйозно.
— Вона в безпеці? — вирвалося в Євгена. — Ліля?
— Саме це я й збираюся з’ясувати, — відповів Вальчук.
Того ж дня він зателефонував директориці ліцею, пані Ніні Долинській, і домовився, щоб у понеділок вранці Лілю запросили до її кабінету. Він також дав розпорядження патрулям частіше проїжджати повз будинок Харченків у вихідні, не лякаючи сім’ю, але й не випускаючи район з поля зору.
Тієї ночі Євген майже не спав.
Щоразу, щойно він заплющував очі, перед ним знову виникали: темний будинок на фотографії, вікно Лілиної кімнати, білий напис на сірому папері: «Я стежу. Не розповідай».
І ще — її маленькі плечі, що тремтіли щоранку на третьому ряду праворуч.
Він відчував дивне, важке, майже батьківське бажання захистити її, хоча вона й була для нього лише «дитиною з автобуса». Але за ці роки всі його «пасажири» стали трохи «його» дітьми.
Понеділок зустрів місто холодним туманом. Ліхтарі ще світилися, коли перші діти підійшли до зупинок.
Коли автобус №47 під’їхав до Лілиної зупинки, Євген помітив її здалеку. Вона стояла біля стовпа, згорбившись, немов намагаючись сховатися в капюшон. Під очима — темні кола.
— Доброго ранку, Лілю, — м’яко сказав Євген, коли вона зайшла в автобус.
— Доброго, — прошепотіла вона й, не піднімаючи погляду, попрямувала до свого звичного місця.
Сьогодні вона навіть не намагалася витерти очі. Виглядала так, ніби взагалі не спала.
Євген сильно стиснув кермо, але промовчав.
Коли автобус під’їхав до ліцею, біля воріт уже чекав Гнат Вальчук. Він коротко кивнув Євгенові, коли той відчинив двері.
— Лілю Харченко, будь ласка, залишайся, — гукнула чергова вчителька при вході. — До тебе пані директорка просила зайти.
Інспектор підійшов до дівчинки, нахилився на її рівень:
— Привіт, Лілю. Я Гнат, працюю з нашою школою. Давай ми з пані директоркою трохи поговоримо, добре?
Вона нерішуче кивнула.
Євген дивився, як вони відходять, відчуваючи гостре бажання піти за ними. Але його місце — за кермом, а не в директорському кабінеті.
У кабінеті пані Долинської було тепло. На столі — папки, старі грамоти на стіні, кілька дитячих малюнків у рамці. У кріслі навпроти столу сиділа дитяча психологиня, яку запросили спеціально для розмови з Лілею, щоб та не почувалася на допиті.
Довго Ліля мовчала. Гладили рукою край стільця, крутила шнурок від худі, то відкривала, то знову стискала губи.
Першою заговорила психологиня:
— Лілю, ми нічого тобі не зробимо. Ми хочемо лише допомогти. Ми вже бачили деякі твої записи й фотографії, які ти ховала. Нам важливо почути від тебе, чому ти так боїшся.
Очі Лілі наповнилися сльозами майже миттєво.
— Я… я не хотіла, щоб мама знову хвилювалася, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Через що саме? — м’яко запитала пані Долинська.
І тоді Ліля, ніби нарешті зламавшись під вагою пережитого, почала говорити.
Вона розповіла, що вже кілька тижнів бачить чоловіка біля їхнього дому.
Інколи він стоїть біля дерев навпроти, там, де починаються городи. Інколи — через дорогу, наче просто гуляє. Один раз вона помітила його мало не біля їхньої поштової скриньки. Завжди ввечері, коли сутеніє. Обличчя майже не видно — темна куртка з капюшоном, інколи шапка.
— Ти говорила про це мамі? — спитав Вальчук.
— Один раз, — Ліля ковтнула сльози. — Коли він стояв біля нашої хвіртки. Я побігла в дім і сказала мамі. Вона виглянула у вікно, але там вже нікого не було. Вона сказала, що мені здалося, що це, напевно, хтось із сусідів просто проходив. Ми ж недавно переїхали…
Вони й справді переїхали у цей район лише три місяці тому, коли мама знайшла роботу в іншій частині міста.
— Мама сказала, що я занадто багато фантазую, — прошепотіла Ліля. — І що я не маю її лякати, бо вона й так втомлена.
Щоб не засмучувати її, Ліля перестала говорити про свої страхи.
Записи в зошиті стали її єдиною віддушиною. Вона писала, коли чула кроки за вікном, коли їй здавалося, що хтось іде позаду дорогою до школи, коли боялася засинати.
— А чому ти ховала зошити саме в автобусі? — обережно запитала психологиня.
— Я боялася, що він зайде у дім і знайде їх, — відповіла вона. — А в автобус він не зайде…
— А конверт? — спитав Вальчук. — З фотографіями.
Ліля затремтіла й міцно стиснула руки.
— Його поклали в нашу поштову скриньку, — прошепотіла вона. — Минулого тижня. Без марок, без нічого. Просто лежав там.
Кабінет завмер у тиші.
Це означало одне: людина, яка стежила за Лілею, підійшла до їхнього дому настільки близько, щоб особисто кинути конверт.
Вальчук підвівся.
— Ми відкриваємо кримінальне провадження, — сказав він уже іншим, службовим голосом. — Це не просто «дитячі страхи».
Тим часом у дворі ліцею Євген стояв біля автобуса, ніби чекаючи, поки хтось вийде й скаже, що все це виявилося нерозумінням. Що Ліля вигадала, що фото — дурний жарт.
Але за роки роботи з дітьми він навчився відчувати, де вигадка, а де справжній жах.
І це був справжній жах.
Розслідування розгорнулося швидко, наскільки це дозволяли обставини.
Патрулі їздили вулицею, де живуть Харченки, частіше, ніж зазвичай. Увечері машини поліції кілька разів непомітно проїжджали повз їхній двір, фіксуючи все на відеореєстратори. Але район був спокійний, приватний сектор, камери спостереження мали далеко не всі.
Вальчук обійшов сусідів, розпитав, чи не бачив хто незнайомців. Відповіді були розмиті: «наче хтось проходив», «в темряві не розбереш», «та зараз кого тільки не ходить».
Певний час здавалося, що вони обіймають порожнечу.
Поки раптом не з’явилася перша зачіпка.
У п’ятницю вранці, після чергового рейсу, коли діти вже виходили з автобуса, до кабіни нерішуче підійшов хлопчик років десяти — Марко, учень п’ятого класу, той самий, що завжди сідав ближче до середини й носив синю бейсболку.
— Пане Жень, — тихо покликав він, коли вже збирався зістрибнути на асфальт.
— Так, Марку? — Євген нахилився, щоб краще чути.
— Я… Я, може, скажу дурницю. Але… Пам’ятаєте, ви з директоркою говорили про якогось дядька, що лякає Лілю? — Він ошелешено глянув, чи ніхто не слухає.
— Хто тобі це сказав? — здивувався Євген.
— Я просто бачив, як ви біля входу стояли й говорили, — поспішно пояснив Марко. — І вона була там, Ліля. І ще той поліцейський.
— І що ти хотів сказати? — Євген відчув, як у грудях щось стиснулося.
— Я… здається, бачив того чоловіка, — видавив Марко. — Тижні два тому. Біля лісосмуги, там, де наша зупинка. Він ховався між деревами й дивився на автобус.
— Чому ти одразу нікому не сказав? — його голос прозвучав різкіше, ніж він планував.
— Я думав, то просто якийсь дядько… Ну, мало кого біля лісу буває. А потім забув, — знітився хлопець. — А зараз згадав…
Євген глибоко вдихнув.
— Дякую, що сказав, Марку. Це дуже важливо. Я передам це поліції. Добре?
Хлопчик кивнув і побіг до ліцею.
Через кілька хвилин Вальчук уже стояв біля того самого місця, про яке розповів Марко. Невелика лісосмуга за зупинкою, витоптана трава, кілька розкиданих пляшок і пачки від цигарок. На перший погляд — нічого незвичного.
Але серед цього сміття він помітив зім’ятий одноразовий паперовий стаканчик з-під кави, втиснутий у землю носком чийогось взуття. Поруч — чек із невеликого цілодобового магазину.
Час — 7:14 ранку.
Це було за п’ятнадцять хвилин до того, як автобус №47 під’їжджає до цієї зупинки.
Чек став першим реальним слідом.
З магазину, адреса якого була надрукована на чеку, взяли записи з камери спостереження. На них видно чоловіка в темній куртці з капюшоном, який купує каву. Більшість кадрів показували лише профіль, інколи тінь від козирка перекривала обличчя. Але в одному фрагменті він трохи нахилився до каси, і камера вловила частину його обличчя.
Цього було достатньо, щоб створити орієнтування.
Коли фото з камер звірили з базами, з’явився частковий збіг. Чоловік на відео дуже нагадував Ігоря Романюка — нещодавно умовно-достроково звільненого з колонії чоловіка, який відсидів термін за переслідування колишньої співмешканки та незаконне проникнення до її житла.
Прямого зв’язку з родиною Харченків у нього не було.
І саме це найбільше лякало.
Бо іноді таким людям не потрібен привід. Лише «зручна ціль».
Після цього патрулі біля будинку Лілі стали частішати й уважнішати. Мамі дівчинки пояснили, що є «певні підозри», але не називали ні імені підозрюваного, ні подробиць минулого. Вони просто сказали те, що Лілі було треба почути:
— Ми поруч. Ми стежимо. Ти зараз не сама.
Все вирішилося в ніч із суботи на неділю.
Було близько чверть до півночі, коли екіпаж поліції, що проїжджав повз вулицю Харченків, помітив темну постать біля сусідського живоплоту навпроти їхнього будинку.
Чоловік стояв у тіні, трохи присівши. Його положення було таким, що з того місця добре проглядалося вікно Лілиної кімнати.
Поліцейські вимкнули фари й під’їхали ближче, використовуючи інші машини як прикриття. Один вийшов з машини позаду, інший — ближче до перехрестя, щоб перегородити можливу втечу.
Коли раптово спалахнули ліхтарі, постать рвонула з місця.
— Стояти! Поліція! — крикнув один із патрульних.
Чоловік кинувся тікати в бік темного провулка. Біг був ривковим, панічним. Гупотіли кросівки об асфальт, десь загавкав собака.
Погоня тривала всього кілька кварталів, але здавалася довгою, як цілий марафон. Нарешті один із поліцейських, пришвидшивши крок, стрибнув уперед і збив утікача з ніг. Той упав на землю, заволав, намагаючись вирватися, але наручники клацнули швидко й жорстко.
У відділку, коли його обшукали, в рюкзаку знайшли фотоапарат, блокнот із записами розкладу шкільних автобусів і надруковані карти району з відміченими зупинками, часом відправлення автобуса №47 і приблизним часом, коли Ліля повертається додому.
Ім’я, зазначене в документах, підтвердило підозри: Ігор Романюк.
Справу віддали слідчим. Для суду знадобилося не так уже й багато часу, враховуючи попередні статті Романюка та зібрані докази.
Лілю разом із мамою взяла під опіку служба у справах дітей, їм надали психологічну допомогу, а також юристів і спеціального консультанта, який мав пояснювати всі процедури простими словами.
Євгена викликали дати свідчення. Він говорив небагато, лише розповів, як чув, як Ліля плакала в автобусі, як знайшов зошити й конверт. Усе решта вже сказали фотокамери, чеки й карти з рюкзака Романюка.
Після одного із засідань, коли він виходив із будівлі суду, до нього раптом підбігла маленька постать у блакитній курточці.
Ліля.
Вона зупинилася, наче соромлячись, потім різко кинулася йому на шию, обійнявши так сильно, як тільки могли її худі руки.
— Дякую, — прошепотіла вона в його плече. — Ви мені помогли.
Євген обережно обійняв її у відповідь.
— Ти зараз у безпеці, Лілю, — тихо сказав він. — І це головне.
Він відчув, як нарешті відступає той камінь, що цілий місяць лежав у нього всередині.
Осінь тягнулася далі — з дощами, контрольними, першими застудами й ранковими запізненнями.
Автобус №47, як завжди, виїжджав на маршрут у той самий час. Діти сміялися, штовхалися, забували рукавички.
Третє сидіння праворуч, біля вікна, нікуди не зникло. Там, як і раніше, сиділа Ліля Харченко.
Тільки тепер вона не притискалася до вікна, не ховала обличчя в рукави. Вона вдивлялася у двір ліцею, сміялася з подругами й іноді, коли зустрічалася поглядом із Євгеном у дзеркалі, махала йому рукою.
Жодних схлипувань.
Жодних крижаних записів у зошитах, захованих під сидінням.
Лише маленька дівчинка, якій нарешті знову дозволили дихати спокійно.
