Це сталося наприкінці теплого осіннього місяця, коли вечори вже були прохолодними, але люди все ще вірили, що літо нікуди не поділося. Я тоді щиро думала, що цей день стане найщасливішим у моєму житті. Весільна сукня, фата, квіти, музика — усе здавалося таким правильним, таким очікуваним, ніби я йшла дорогою, яку мені давно накреслили.
Але ніхто не попередив, що за цією дорогою може розпочатися інша — з глухими кутами, пастками й мінами, закладеними тими, від кого найменше чекаєш удару.
Я стояла біля свого столу, стискаючи в руках тонку ніжку келиха. Навколо сміялися, фотографувалися, офіціанти снували між столами, несучи тарілки з гарячим. У залі було тісно від шампанського й парфумів. Кришталеві люстри розсипали по блідих скатертинах золоті відблиски, а музика гучно гуло тлом.
І посеред усієї цієї краси я відчувала, як у мене тремтять руки.
— Лоро? — почула я знайомий голос.
Це була Еммі, моя найкраща подруга зі школи, та, що знала всі мої страхи й дурниці. Вона легенько торкнулася мого плеча, нахилилася до вуха, щоб перекричати музику:
— Ти тремтиш. Усе нормально? Це просто весілля, не іспит.
Я ковтнула повітря, але відповісти не змогла. Мій погляд був, як приклеєний, до фігури Клер — матері Макса.
Вона стояла трохи осторонь, біля столу з шампанським. Елегантна, в сукні кольору шампань, вона виглядала втіленням бездоганної свекрухи з глянцевого журналу: рівна постава, акуратна зачіска, дорогоцінні сережки, стримана усмішка. Люди підходили до неї, щось говорили, сміялися, а вона чемно кивала, ледь торкаючись їх погляду.
Я давно навчилася помічати дрібниці в її поведінці. Ледь помітний рух брови, коли хтось хвалив мене. Ледь чутний видих, коли Макс брав мене за руку при ній. Вона ніколи прямо не казала, що я їй не подобаюся, але кожен її жест нашіптував це голосніше за слова.
І ось зараз я побачила те, чого боялася без чіткої причини — але все одно боялася.
Клер акуратно відставила свій порожній келих на край столу, озирнулася — майже невимушено — й на мить залишилася сама. Її рука опустилася в маленьку сумочку-клатч. Витягла щось біле й крихітне, ледь помітне навіть під світлом люстри.
Маленька біла пігулка.
Вона піднесла її до мого келиха. Того самого, який щойно залишив офіціант переді мною, з тонкою бульбашковою піною на поверхні. Один короткий рух пальців — і пігулка зникла в золотистій рідині.
Мені здалося, що я чую, як вона тихо стукнула об скло, але, мабуть, це просто в голові дзвеніло.
На губах Клер майнула швидка, майже дитяча усмішка задоволення. Вона ніби сама собі сказала: «Готово». Потім взяла інший келих, уже зі столу поруч, зробила ковток — для природності — й знову опинилася серед гостей, ніби нічого не сталося.
— Лоро, ти бліда, — прошепотіла Еммі. — Хочеш води? Сісти?
— Бачила? — мій голос прозвучав чужим навіть для мене.
— Що саме?
Я перевела погляд на свій келих. Він усе ще стояв там, де офіціант його поставив. Шампанське в ньому тихо грало, бульбашки повільно піднімалися вгору. На стінках скла залишилася ледь помітна смужка — куди впала пігулка.
— Вона щойно… — я судомно ковтнула. — Вкинула щось мені в келих.
Еммі різко втягнула повітря.
— Ти впевнена? Може, тобі здалося?
Я відчула, як мене накриває спокій. Не той, що заспокоює, а холодний, логічний, майже механічний. У цьому стані я завжди складала найкращі плани.
— Ні, — сказала я рівно. — Я все бачила.
У цей момент діджей оголосив тости. Музика стихла, у мікрофон пролунало щось про «найкрасивішу пару вечора», люди засміялися й потягнулися до своїх келихів.
Макс ішов до мене, розгортаючи манжету сорочки, усміхаючись так широко, як я ще не бачила. Його очі світилися щирим щастям. Він нічого не знав. Для нього це був просто наш вечір.
Я подивилася на нього — і зрозуміла, що не маю права кричати зараз «вона намагається мене отруїти» посеред залу. Не сьогодні. Не ось так.
Мої пальці самі потягнулися до келиха. У грудях стискало так, що я ледве дихала.
«Якщо вона справді хоче мене позбутися, — промайнула думка, — вона не розраховує, що хтось помітить. Вона впевнена в собі».
Історія вчила мене: хто надто впевнений, той робить помилки.
Я відступила на півкроку, ніби даючи дорогу офіціантові, що пройшов повз. За цей короткий момент я непомітно поміняла келихи: свій, з пігулкою, підсунула ближче до того місця, де мала стояти Клер, а чистий келих взяла собі.
Рух був майже непомітний, настільки відпрацьований, ніби я роками тренувалася. Насправді я просто діяла на інстинкті.
Макс обійняв мене за талію.
— Готова слухати про те, які ми ідеальні? — усміхнувся він, схилившись до мого вуха.
— Давай просто переживемо цей вечір, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Гості піднімали келихи, хтось говорив привітальні слова. Я майже не чула, про що. Лише бачила, як Клер підходить до свого місця, бере келих — той самий, у який вона кілька хвилин тому щось кинула, впевнена, що це мій.
Вона дивилася в мій бік, її усмішка була бездоганною, як завжди.
— За нову сім’ю! — сказала вона голосно, так, щоб усі почули.
— За сім’ю, — хором повторили гості.
Я піднесла свій келих до губ, але лише змочила їх. У горло нічого не проходило.
Клер зробила великий ковток.
Я спостерігала за кожним її рухом. За тим, як м’яз на шиї ледь сіпнувся, коли рідина пройшла всередину. За тим, як вона поставила келих на стіл, знову посміхнулася комусь ліворуч, щось сказала сусідці по столу.
Минуло кілька хвилин.
Спершу я вирішила, що все-таки перебільшила. Можливо, це й справді було щось невинне — вітаміни, ліки, звичка. Я вже почала докоряти собі за підозрілість, коли побачила, як Клер ледь торкнулася рукою краю столу, наче шукаючи опори.
Її обличчя повільно втрачало колір.
— Лоро, подивися, — шепнула Еммі, — з нею щось не так.
Руки Клер стали напруженими, рухи — різкими, нервовими. Вона спробувала щось сказати, але слова прозвучали зламано. Потім її погляд на мить зустрівся з моїм. У цих очах було здивування. І страх.
Вона впала назад, просто на стілець, але той не втримав її, перекинувся. Клер опинилася на підлозі, хтось закричав.
Музика перервалася різким звуком, діджей щось заговорив у мікрофон, але його майже ніхто не слухав. Гості підхопилися, офіціанти кинулися до неї, хтось уже телефонував у «швидку».
— Мамо! — крикнув Макс так, як я ніколи не чула.
Він кинувся до неї, намагаючись привести до тями, говорив її ім’я, хтось підніс воду, хтось розстібав їй комір. Усе це злилося для мене в каламутну картинку, наче я дивилася кіно з далеких рядів.
Я стояла на місці, стискаючи в руці свій келих. Шампанське давно перестало грати.
Коли приїхала «швидка» й Клер відвезли, у залі залишилася порожнеча. Люди перешіптувалися, комусь було щиро шкода, комусь просто ніяково. Хтось підходив до мене, говорив «тримайся», наче це я щойно втратила свідомість.
Макс зник разом із машиною «швидкої».
Я сиділа в окремій кімнаті для наречених, куди мене провела адміністраторка ресторану. Еммі була поруч, тримала мене за руку.
— Ти зробила те, що мала зробити, — тихо сказала вона.
— Я поміняла келихи, — прошепотіла я. — Якби ні…
В уяві раз по раз спливав образ: я п’ю, а не вона. Я падаю, а не вона. Макс кричить моє ім’я, а не «мамо».
У якийсь момент двері відчинилися, і на порозі з’явився Макс. Він виглядав так, ніби за ці дві години постарів на десяток років.
— Вона в реанімації, — сказав він, навіть не сівши. — Стан тяжкий, але лікарі кажуть, що шанс є.
Я кивнула, не знаючи, що ще можна відповісти.
— Лоро, — він нарешті підняв на мене погляд, — ти ж була поруч, коли вона пила шампанське. Ти нічого… дивного не помітила?
Це питання повисло між нами, як ніж.
— Ні, — сказала я повільно. — Я бачила тільки те, що хотіла, щоб бачила вона.
Він не зрозумів. Або зробив вигляд, що не зрозумів.
Наступного дня я поїхала в лікарню. Не тому, що дуже хотіла бачити Клер, а тому, що знала: якщо не подивлюся їй в очі зараз, потім не пробачу собі.
У палаті стояв різкий запах ліків. Клер лежала підключена до апаратів, але вже прийшла до тями. Її обличчя було блідим, зморшки здавалися глибшими, ніж зазвичай.
Макс вийшов, залишивши нас удвох, після її короткого кивка.
Деякий час ми просто мовчали.
— Ти могла померти, — сказала я нарешті.
Клер ледь посміхнулася куточком губ.
— Я не збиралася вмирати, Лоро, — її голос був хрипким, але знайомим. — Це всього лише заспокійливе.
— Заспокійливе, — повторила я, відчуваючи, як у мені піднімається злість. — Тоді чому його подали в чужий келих?
Вона відвела погляд до вікна.
— Я хотіла, щоб ти виглядала… нестабільною, — вимовила вона нарешті. — Щоб усі побачили, що ти не вмієш стримувати себе. Щоб Макс відкрив очі.
— Від чого?
— Від твоїх маніпуляцій, — вона зустрілася зі мною поглядом. — Ти занадто швидко зайняла занадто важливе місце в його житті. Я лише хотіла його захистити.
Я засміялася, хоча сміх більше нагадував кашель.
— Тобто ти «захищала» свого сина, підсипаючи мені пігулки в келих на моєму ж весіллі?
— Це не мало вбити тебе, — сухо відповіла вона. — Ти б просто виглядала… неадекватною. Злякалася б, розплакалася, зіпсувала б свято. Люди дуже швидко роблять висновки.
Я зробила крок ближче до її ліжка.
— Але щось пішло не так, чи не так? — тихо запитала я. — Ти втратила контроль. Не я.
Вона змовкла. І в цій тиші я раптом зрозуміла, що найбільше її лякає не лікарня, не крапельниці й не можливі наслідки. Її лякає те, що її план провалився.
— Можливо, — прошепотіла я, — ти настільки намагалася все контролювати, що в якийсь момент просто втратила контроль над собою.
Ніякої сцени, ніяких криків. Я сказала це спокійно, ніби констатувала факт.
Вийшовши з палати, я відчула, що ноги ватяні.
Наступні тижні нашої з Максом спільної «молодої сім’ї» були схожі не на медовий місяць, а на затяжну зиму, що раптово прийшла посеред осені.
Між нами оселилося глухе мовчання. Ми говорили про побут, про роботу, про те, що потрібно купити в магазині. Але кожне слово обережно оминало головне.
Вночі він лежав поруч, але наче далеко.
— Ти ж знаєш, що вона не хотіла помирати, — якось сказав Макс, дивлячись у стелю. — Лікарі знайшли в крові заспокійливе.
— Знаю, — відповіла я.
— І вона клянеться, що не мала злого умислу.
— Вона хотіла принизити мене перед усіма, — я перевернулася до нього. — Зробити так, щоб твої родичі й друзі побачили в мені слабку, істеричну, ненадійну. Це, по-твоєму, «без злих намірів»?
Він замовк.
Я часто поверталася думками до того келиха. До тієї секунди, коли я поміняла їх місцями.
«Випила б я його, якби не поміняла?» — це питання переслідувало мене в душі, на кухні, у черзі в магазині.
Чесна відповідь була неприємною: так, випила б. Тому що довіряла. Тому що не звикла дивитися на кожен жест як на загрозу. Тому що досі вірила, що в сім’ї, навіть новій, люди не роблять одне одному такого.
Ця правда важко вкладалася в голові, але від неї не втекти.
Одне було очевидним: те, що сталося з тим келихом, назавжди змінило все, що я думала про своє місце в цій сім’ї.
Я перестала сприймати себе як «додаток» до Макса. Як ту, що має всім подобатися, щоб «увійти» в родину. У якийсь момент я зрозуміла: це не я намагаюся зайняти не своє місце — це хтось боїться, що я займу заслужене.
Одного вечора я стояла на кухні, мила келихи після чергового візиту родичів. Макс зайшов, сперся плечем об дверну раму й деякий час мовчки дивився, як вода стікає по склу.
— Ти тепер кожен келих перевіряєш? — тихо запитав він.
Я знизала плечима.
— Просто мию.
— Лоро… — він зітхнув. — Я між вами двома.
— Ні, — відповіла я, не обертаючись. — Ти між правдою й тим, у що тобі зручніше вірити.
Він не знайшовся, що сказати.
Того вечора я вперше ясно відчула: наша спільна дорога справді перетворилася на поле бою. Лінія фронту пролягла не лише між мною й Клер, а й десь посеред нашого ліжка, нашого столу, нашої щоденної розмови.
Я не знала, чим усе це закінчиться. Не знала, чи зможе Макс колись подивитися на ситуацію так само, як я. Чи визнає він, що в той вечір його мати перетнула межу, яку не можна перетинати.
Але я знала інше: назад уже не буде.
Келих, який я тоді не випила, залишив між нами невидиму тріщину. І кожного разу, коли ми піднімали тости на чиємусь дні народження чи сімейному обіді, я відчувала смак не шампанського, а того вибору, який зробила того вечора.
І десь глибоко в собі я розуміла: це була лише перша сутичка в довгій війні за те, ким я буду в цій родині — жертвою чи людиною, яка більше ніколи не дозволить підсипати щось у її келих.
