Ця історія трапилася на початку холодної весни, коли над Дніпром ще висів туман, а вулиці Києва тільки-но відтавали після зими.
У великому маєтку, що височів на пагорбах над містом, жив Олександр Доваль — молодий, привабливий і успішний бізнесмен, який рідко чув у свій бік слово «ні».
Він мав усе — компанії, дорогі автомобілі, золоті годинники, — окрім одного, чого не купиш за гроші: спокою.
Після гучного й болісного розриву з нареченою, обговорюваного в новинах і плітках, Олександр став замкненим і підозріливим. Він більше не довіряв жодній «безкорисливій» усмішці й був переконаний: кожен хоче від нього вигоди.
Саме тоді в його домі з’явилася нова покоївка — Люба Гриценко, двадцятидворічна дівчина з тихого поліського села. У неї були м’які, медового кольору очі й сором’язлива, але тепла манера говорити — її голос звучав, наче тиха мелодія, що ледь вловимо бринить у повітрі.
Люба приїхала до столиці після того, як залишилася сиротою. Робота в такому домі була для неї шансом утриматися на ногах. Усе в маєтку Олександра вражало її — високі стелі, оксамитові килими, картини в позолочених рамах. Але вона ніколи нічого не торкалася без потреби. Вона лише сумлінно працювала: мила, витирала пил, прасувала сорочки — і завжди йшла з кімнати, залишаючи по собі легкий запах чистоти й стриману, чемну усмішку.
Спочатку Олександр майже її не помічав. Для нього вона була просто ще одним працівником у довгому списку людей, які обслуговують його життя.
Та однієї холодної ночі, коли він, насуплений, сидів сам біля каміна в вітальні, тишу раптом прорізав тихий наспів.
З коридору долинув її голос. Люба наспівувала стару колискову — таку, як колись тихо наспівували бабусі дітям перед сном. Її голос тремтів, але від того здавався ще чистішим.
Щось у цій мелодії торкнулося того куточка в його душі, про який він давно забув.
Тієї ночі, уперше за багато місяців, він заснув без снодійного й без важких, тривожних думок.
За кілька днів він сидів у своєму кабінеті з приятелем, який завжди говорив прямо. Той, сьорбнувши кави, скривився й сказав:
— Сашку, ти обережніше зі своєю новою покоївкою. Солодкі обличчя часто ховають дуже гіркі наміри.
Слова, сказані майже жартома, застрягли в голові Олександра. Його горда, втомлена недовіра одразу відгукнулася.
«Усі однакові, — подумав він. — Усі щось хочуть».
Тієї ж ночі він вирішив її перевірити.
Вечір був тихий, у вікна ледь постукував дощ. Олександр спеціально залишився у вітальні й «заснув» на м’якому дивані, розкинувшись так, ніби його зморило після важкого дня.
На журнальний столик поруч він поклав усе, що могло б спокусити будь-кого: свій найдорогий золотий годинник, відкритий гаманець, з якого виднілися кілька карток, і рівну пачку купюр.
Люба завжди приходила прибирати ввечері, ближче до ночі, коли в домі втихав рух.
Близько десятої двері вітальні несміливо прочинилися. У кімнату босоніж зайшла Люба. На ній був простий домашній одяг і легкий фартух, волосся зібране ззаду в скромний вузол. В одній руці вона тримала невелику лампу, щоб не вмикати яскраве світло й не будити господаря.
Вона ступала обережно, наче боялася зламати тишу.
Олександр лежав із напівприкритими очима, крізь вії стежачи за кожним її рухом. Він чекав, коли її погляд зачепиться за купюри, коли в її очах спалахне той знайомий блиск жадібності, який він бачив так багато разів.
Він був упевнений: рано чи пізно всі показують своє справжнє обличчя.
Але те, що сталося далі, змусило його завмерти.
Люба навіть не підійшла до столика. Спершу вона підняла погляд на нього. Побачивши, як він, наче спить, злегка здригнувся від протягу, вона зітхнула так тихо, що він ледь почув.
Вона поставила лампу на підлогу, підійшла ближче й повільно накинула йому на плечі вовняну ковдру, яку взяла з крісла. Рух її рук був ніжним і дуже обережним, наче вона торкалася не багатого господаря, а когось, кому щиро співчуває.
— Було б не так самотньо… — ледь чутно прошепотіла вона, думаючи, що він не може її почути.
Потім вона таки повернулася до столика. Олександр завмер ще дужче.
Люба взяла в руки золотий годинник. Але не так, як крадуть, а обережно, двома руками, наче щось, що належить людині, яку вона поважає. Діставши з кишені маленьку чисту хустинку, дівчина акуратно витерла з годинника пил і відбитки пальців, уважно оглянула, чи немає подряпин, і поклала точно туди, де він лежав раніше.
Гаманець і гроші вона навіть не торкнула.
Перш ніж піти, Люба ненадовго завмерла. Потім дістала зі своєї кишені маленьку, ретельно висушену ромашку й акуратно поклала її на край столика. Після цього розгорнула невеликий аркуш паперу, щось швидко дописала й поклала записку поруч.
Вона вимкнула лампу, ще раз поглянула на «сплячого» господаря й вийшла, тихо прикривши за собою двері.
Лише тоді Олександр розплющив очі. Серце билося частіше, ніж після будь-якої ділової зустрічі.
Він потягнувся до записки. На папері тремтливим почерком було виведено:
«Іноді тим, хто має все, найбільше потрібно одне — щоб їх побачили добрими».
Ту ніч він уже не спав.
Фраза з записки крутилася в голові, викликаючи дивне відчуття — водночас болю й полегшення.
Наступного ранку він стояв біля вікна свого кабінету й дивився на кухню, звідки долинав стукіт ножа. Люба стояла біля столу, чистила овочі, інколи відкидаючи з чола пасмо волосся.
У ній було щось зовсім інше, ніж у більшості людей навколо нього. Її мовчання не було холодним чи образливим — воно було спокійним. Вона не намагалася вразити його розумом чи чарівністю. В її очах не було ані страху, ані жадоби.
Це було так незвично, що майже боліло.
День за днем він думав про неї все більше.
Через кілька днів він повторив свій «експеримент». Знову «заснув» на дивані у вітальні, знову залишив годинник, гаманець, гроші.
І знову — та сама картина.
Люба несміливо заходила в кімнату, накривала його ковдрою, тихенько казала щось добре — про те, щоб він нарешті відпочив, щоб сни були світлими, — і, вимкнувши світло, виходила.
Але тієї ночі він не витримав.
Коли вона вже збиралася вийти, Олександр розплющив очі.
— Чому ти це робиш? — запитав він неголосно.
Люба завмерла, різко обернулася, її серветка випала з рук на підлогу.
— Пане Олександре! Я… я думала, ви спите, — розгублено прошепотіла вона.
— Я прикидався, — зізнався він, сівши й спустивши ноги з дивана. — Хотів побачити, яка ти насправді.
Вона опустила очі, щоки залилися рум’янцем.
— Ви… перевіряли мене? — тихо спитала вона.
Він кивнув.
— Я звик, що від мене завжди щось хочуть. А ти… ти залишаєш тільки квіти й добрі слова. Навіщо?
Люба помовчала, потім несміливо підвела на нього погляд.
— Бо колись мені сказали: якщо людина ховається за своїм багатством, вона зрештою лишається серед речей, але без людей, — прошепотіла вона. — А ви… ви виглядаєте дуже самотнім.
Олександр не знайшовся, що відповісти. Ніхто не говорив із ним так просто й чесно вже багато років.
Тієї ночі вони вперше по-справжньому поговорили.
Вони сиділи в напівтемній вітальні: Люба на краєчку крісла, Олександр — навпроти, зі спущеними рукавами, без годинника, наче звичайна людина, а не «господар маєтку».
Вона розповідала про своє село, про невелику хату, де колись пахло свіжоспеченим хлібом, про бабусю, яка вчила її радіти навіть простій ромашці край дороги.
Він — про очікування батька, який мріяв бачити в ньому лише успішного бізнесмена, про постійний тиск, про страх, що всі навколо цінують у ньому тільки гроші й прізвище.
Розмова затяглася до світанку.
З того вечора в домі щось змінилося.
Світло люстр перестало здаватися холодним, кімнати — порожніми. Олександр почав частіше виходити з кабінету, заходив до кухні «просто спитати про чай», запрошував Любу поснідати разом, якщо той ранок видавався особливо тихим.
Він питав її думку про музику, яку крутили по радіо, показував листи, що дратували, й сміявся, коли вона чесно казала:
— Оце взагалі не схоже на щирість.
Між ними виростало щось дуже тихе й реальне. Не пристрасть із серіалів, не казкове кохання з першого погляду, а повага, що трималася на чесності й простій людяності.
Одного пообіддя Олександр вийшов у сад і завмер.
На старому дерев’яному столику під терасою лежали десятки ромашок, розкладених у рядки. Вони повільно сушилися під сонцем.
— Чому саме ромашки? — запитав він, коли Люба принесла відро води й побачила, куди він дивиться.
Вона усміхнулася по-дитячому просто.
— Бо навіть найпростіша квітка може змусити усміхнутися того, хто й так має все, — відповіла вона. — Їх легко знайти, але не всі їх помічають.
Йому хотілося сказати, що це стосується й неї самої, але він промовчав.
Та іншим людям ця тиша не подобалася.
Один із ділових партнерів Олександра, заздрісний чоловік, який звик бачити в ньому холодного розрахункового гравця, помітив зміни. Усмішки, з якими Олександр залишав зустрічі, м’якість у голосі, коли він відмовлявся від сумнівних схем.
Якось за кавою той партнер з удаваною турботою кинув:
— Ти обережніше з тією своєю сільською «святою». Дуже вже правильні дівчата часто виявляються найспритнішими. Зараз вона тобі ромашки кладе, а потім квартиру перепише.
Сумнів, до якого Олександр був так звичний, тихо повернувся.
На мить він дозволив цьому ядру зайти всередину.
І цього виявилося досить, щоб зламати те крихке, що між ними з Любою виростало.
Наступного ранку в домі було надто тихо.
Люба не прийшла до кухні, не загриміла посудом, не наспівала свою ледь чутну пісеньку.
На столі в їдальні, там, де зазвичай лежали її сушені ромашки, цього разу була тільки одна квітка й акуратно складений аркуш паперу.
Олександр розгорнув записку.
«Будь ласка, не хвилюйтеся за мене, пане Олександре. Я завжди буду вдячна за наші розмови. Але краще піти, перш ніж стати ще однією тінню у вашому житті. Бережіть себе. — Л.»
Вона пішла. Без скандалів, без вимог, без сцен. Просто зникла.
Він шукав її. Дзвонив у агентство, питав у знайомих, розпитував сусідів. Але місто було великим, а такі дівчата вміють зникати тихо.
Минуло кілька місяців.
Життя розкладалося по місцях: зустрічі, контракти, перельоти. Але жодна з цих справ не заповнювала ту порожнечу, яка залишилася після того, як Люба пішла.
Якось, під час поїздки в невелике приморське містечко на півдні України, Олександр вирішив прогулятися вузькими вуличками біля моря. Вітер ніс запах свіжого хліба й солоного повітря.
На одному з поворотів він побачив маленьку пекарню з дерев’яною вивіскою, на якій від руки було виведено: «Любині Ромашки».
Серце в нього стиснулося так, що він на мить зупинився.
Він відчинив двері. Усередині було тепло й пахло здобою. За прилавком стояла вона — Люба. Волосся зібране, рука в борошні, очі світилися тим самим м’яким світлом, яке він пам’ятав.
Щойно вона його побачила, руки її завмерли, а качалка випала на підлогу.
— Я думала, ми більше ніколи не зустрінемось… — ледь чутно сказала вона.
— Я теж, — відповів він, і голос його зрадницьки задрижав.
Він підійшов ближче й дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку, трохи пожовклу ромашку. Ту саму, яку він колись підняв зі столу й носив із собою всі ці місяці.
— Ти ніколи нічого в мене не взяла, Любо, — тихо промовив він, поклавши квітку на прилавок. — Але ти забрала в мене страх відкрити серце.
Очі Люби наповнилися слізьми. Вона усміхнулася так, як усміхалася колись у його домі — просто й по-справжньому.
І цього разу Олександр не прикидався сплячим, не ховався за масками успіху й холодного розрахунку.
Він стояв перед нею по-справжньому — беззахисний, але живий — і дивився на єдину людину, поруч із якою відчував себе не самотнім, а живим.
