Цікаві історії
Наприкінці холодної, вітряної осені, коли над полігоном на Черкащині ще стояв запах вогкості, дизелю й сирої землі, у одній військовій частині служив тихий, непримітний солдат строкової служби — Андрій Коваль.
У частині всі знали його як мовчазного хлопця з центральної України. Він рідко з кимось заговорював першим, уважно слухав командирів, ніколи не перечив і завжди виконував накази до дрібниць. Коли інші сміялися в курилці, обговорювали футбол чи вихідні, Андрій сидів збоку на лавці, дивився в телефон, іноді гортав фотографії мами й дому.
— Дивись, знову цей «тихий» у своєму світі, — якось пирхнув один із сержантів, проходячи повз. — Ні слова зайвого.
— Та що з нього візьмеш, — відмахнувся інший. — Мамин синок.
Спершу ці слова Андрій просто ковтав. Він знав: у армії не люблять тих, хто скаржиться, — так мама вчила ще до призову. «Терпи, синку, але свою гідність не віддавай», — казала вона, поправляючи йому комір, коли проводжала до військкомату.
У казармі швидко поділилися на «своїх» і «чужих». «Свої» — голосні, зухвалі, ті, хто завжди щось вимагав, голосно сміявся, міг і в грубій формі пожартувати над молодшими. «Чужі» — ті, хто просто хотів відслужити й повернутися додому, не встряваючи в конфлікти. Андрій був із других.
Спочатку жарти здавалися невинними.
— Ей, Коваль, а чого ти такий серйозний? — з посмішкою підштовхував його ліктем один із старших солдатів, Сашко. — Посміхнись, ти ж не на похороні.
— У нього, мабуть, ще мама з батьком за ручку водять, — сміявся інший. — Хай привозять йому компот у трилітровій банці.
Андрій намагався усміхатися у відповідь, хоч усередині ці слова дряпали. Він сприймав це як армійську «дідівщину», яка колись закінчиться. Але жарти поступово ставали жорсткішими.
Одного ранку він повернувся з наряду й побачив, що його тумбочка відкрита, речі викинуті назовні, шкарпетки розкидані по всій казармі.
— Хлопці, ви що робили? — тихо запитав він, збираючи білизну.
— Перевірка бойової готовності, — задоволено відповів сержант Мельник, який любив командувати іншими не тільки за статутом, а й «для профілактики». — Швидкість реагування на надзвичайну ситуацію.
Усі засміялися.
Іншого разу він прийшов на відбій і відчув, що матрац під ним мокрий. Хтось навмисне вилив воду на його койку.
— О, дивіться, малий ще й ночами «мокрий», — радісно вигукнув один з «авторитетів» взводу. — Ну точно, мамин синок.
Сміх прокотився рядами. Андрій стиснув зуби, перевертаючи матрац, і мовчав.
— Скажи хоч щось, — прошепотів йому сусід по ліжку, Юрко, який іноді намагався відійти від загальної зграї. — Бо вони так не зупиняться.
— Та навіщо, — хрипко відповів Андрій. — Скоро дембель — якось перетерплю.
Найбільше боліли не жарти й не мокрі матраци. Найбільше різали слова про маму.
Одного вечора, коли в казармі всі готувалися до відбою, сержант Мельник, проходячи між ліжками, зупинився біля Андрія.
— Слухай, Коваль, — сказав він голосно, щоб чули всі. — А мама твоя знає, що з тебе тут ніякий солдат? Чи вона в тебе така сама, м’яка, як ти?
Хтось хихикнув.
— Та сто відсотків, — додав інший. — Напевно, плаче, як тільки в автобусі хтось на неї голос підвищить.
— А може, вона тобі досі ліжко застеляє? — кинув третій.
— Мовчати будеш? — нахилився Мельник ближче, вдивляючись Андрієві в очі.
У грудях щось обірвалося. Андрій відчув, як у нього горить обличчя.
— Маму не чіпайте, — прорізався нарешті його голос.
— Ого, заговорив, — удавано здивувався сержант. — Значить, мама — святе?
Він зробив крок назад і, вже йдучи, кинув через плече:
— Та в тебе, напевно, й мама така ж слабка, як ти!
Ці слова закарбувалися в пам’яті. «Слабка? Мама?» — він повторював це подумки, лежачи вночі на ще ледь вологому матраці. Перед очима ставали її руки — натруджені, але сильні, її погляд, коли вона стояла на пероні й тримала себе в руках, щоб не заплакати при ньому.
Тієї ночі він майже не спав.
Дні тягнулися один за одним. Навчання, наряди, полігон, казарма, кухня, прибирання території. Хлопці, що старші за призовом, усе більше «розслаблялися», перекладаючи роботу на молодших.
— Коваль, умивальник твій.
— Коваль, заступиш за мене в наряд, бо в мене справи.
— Коваль, принеси, віднеси, поміняй, приберись.
Він робив усе мовчки. Здавалося, що так легше — не сперечатися, не конфліктувати. Але всередині наростав клубок.
Одного дня, під час короткої перерви, коли більшість пішла курити за клуб, він залишився біля розетки заряджати телефон. На екрані — пропущені виклики від мами.
«Потім передзвоню», — кілька разів подумав він раніше. Але цього разу натиснув «подзвонити».
— Алло, синку? — її голос був теплим і водночас трішки тривожним. — Як ти там? Не мерзнеш? Їсти дають нормально?
— Нормально, мам, — автоматично відповів він, як завжди. — Усе по-старому.
— Точно? — вона не поспішала відпускати тему. — Бо ти якось рідше дзвониш останнім часом.
— Просто втомився, — сказав він. — Полігон, навчання…
— Андрію, — м’яко, але наполегливо перебила вона. — Я тебе з дитинства знаю. Ти коли так говориш, значить, щось не так.
Він замовк. У горлі раптом утворилася грудка. Перед очима спливли картинки: мокре ліжко, розкидані речі, насмішки, погляди, фраза про «слабку маму».
— Мамо… — вирвалося в нього.
— Що, синочку? — голос на тому кінці став зовсім серйозним.
Він ковтнув.
— Вони… знущаються з мене, — нарешті прошепотів він. — Тут… деякі. Кажуть, що я слабкий. Тебе ображають. Речі викидають, воду в ліжко ллють. Я… не знаю, що робити.
На тому кінці дроту запанувала коротка тиша.
— Андрію, — повільно сказала мама. — Чому ти мовчав стільки часу?
— Не хотів тебе засмучувати, — чесно відповів він. — Думав, перетерплю.
— І скільки це триває? — її голос став стримано-холодним, таким, який він чув рідко.
— Давно, — тихо сказав він. — Особливо останній місяць.
— Хто головний серед тих, що знущаються? — коротко запитала вона.
— Сержант Мельник і ще кілька старших.
Мама глибоко вдихнула.
— Добре, — сказала вона. — Я зрозуміла. Більше нічого не роби сам. Не відповідай їм нічим, не лізь у бійку. Завтра… ні, протягом кількох днів, упораюсь зі своїми справами й приїду.
— Мамо, не треба, — швидко відповів він, раптом злякавшись. — Тут же… армія. Не хочу, щоб на тебе кричали.
У слухавці пролунав короткий, майже іронічний смішок.
— Синку, — сказала вона. — На мене тут давно ніхто не кричить. Навпаки. Сидітимуть рівно й слухатимуть. Ти мене знаєш.
— Знаю, — ледь усміхнувся Андрій, але в голосі залишалася тривога. — Та все одно…
— Не хвилюйся, — спокійно відповіла мама. — Просто дочекайся. І якщо щось буде зовсім погано — ще раз подзвони.
— Добре.
Вони поговорили ще кілька хвилин про дрібниці: про кота, який роздер нові штори, про сусідку Галю, яка знову поскаржилася на ліфт, що застряє. Коли він поклав слухавку, стало трошки легше, хоч сором за власні сльози ще пік.
Кілька днів минули напружено. Андрій ловив на собі звичні насмішкуваті погляди, чув знайомі репліки, але тепер у нього всередині було вже не порожньо. Десь глибоко сиділа думка: «Мама сказала, що приїде».
— О, бачте, — якось буркнув Мельник, помітивши, що Андрій став менше реагувати на підколки. — Наш «тихий» щось зовсім у собі замкнувся. Мабуть, мамі поскаржився?
Хлопці засміялися.
— Та кому він там потрібен, — відмахнувся хтось. — Мати в нього напевно така сама, беззахисна.
Андрій стиснув кулаки, але згадав мамині слова: «Не лізь у бійку. Дочекайся».
У казармі ходили свої чутки, своя «армійська правда». Кажуть, у когось батько — поліцейський, у когось — місцевий чиновник, у когось — бізнесмен. Усі ці «родинні легенди» або перебільшували, або, навпаки, замовчували. Про маму Андрія мало хто знав щось конкретне. Він просто казав: працює у війську.
— Та що там за «військо», — хмикав Мельник. — Військкомат якийсь, папірці перекладає.
Слова різали, але Андрій мовчав.
Одного ранку, коли рота вийшла на ранкове шикування, над плацом зависла незвична тиша. Командир роти, капітан Слободян, стояв напружений, перевіряючи стрій. Хлопці переминалися з ноги на ногу, ховали руки в рукавах шинелей.
І тут на плац заїхала темна службова машина. Дверцята відчинилися, і з неї вийшла жінка у формі.
Висока, струнка, з прямою спиною. На плечах — полковницькі погони, на грудях — кілька бойових нагород. Коротка стрижка, зібраний, жорсткий погляд. Її кроки по бетону було чути навіть крізь шум вітру.
— Струнко! — крикнув черговий по роті, сам мимоволі випрямившись.
Шапки злетіли з голів, солдати витягнулися в лінію.
Жінка йшла повільно, уважно поглядаючи на обличчя в строю. Зупинилася навпроти капітана, коротко привіталася, показала посвідчення. Вони перекинулися кількома фразами, яких у строю ніхто не чув.
— Рота, вільно! — нарешті прозвучала команда. — Продовжуємо заняття, окрім…
Він назвав кілька прізвищ, серед яких було й:
— Коваль! До мене!
У Андрія мороз пробіг по шкірі. Він вийшов зі строю, підійшов ближче, відчуваючи на собі десятки здивованих поглядів.
Жінка повернулася до нього. На мить з її обличчя зникла службова маска, в очах з’явилося тепло.
— Здрастуй, синку, — сказала вона тихо, але так, що чули й інші.
— Добрий день, мамо… — так само тихо відповів він, ледь усміхнувшись.
Шепіт прокотився строєм.
— Це… його мати?
— Полковник?..
— Ого…
Капітан миттєво підхопився:
— Товаришу полковник, перейдемо в приміщення?
— Так, — коротко кивнула вона. — Я хочу побачити умови, в яких служить мій син. І поговорити з особовим складом.
Вони разом рушили в бік казарми. Коваль ішов позаду — між мамою й командиром. За їхньою спиною хлопці перезиралися, перешіптувалися.
— Ти знав? — штурхнув Юрко сусіда.
— Ні, — той лише похитав головою. — А він і не хвалився.
— Мати — полковник спецназу, — прошепотів хтось. — Оце так «слабка».
У казармі було прохолодно й пахло старим деревом, пилюкою та свіжозвареною кавою з термоса чергового. Полковниця — Олена Коваль — зайшла всередину, уважно оглянула ряди ліжок, тумбочки, вікна з облізлою фарбою на рамах.
Її погляд зупинився на Андрієвій койці. На матраці ще залишилися ледь помітні розводи від недавніх «жартів». Тумбочка стояла трохи в стороні — хтось недавно її зрушував.
— Тут він спить? — спокійно запитала вона.
— Так, товаришу полковник, — кивнув капітан.
Вона підійшла ближче, торкнулася рукою пружин, глянула на стелю. Потім обернулася до сина.
На його обличчі ще не зійшли жовтуваті сліди від старих синців. Один — під вилицею, інший — біля скроні, замаскований не до кінця зійшлою гематомою.
— Це що? — холодно запитала вона.
— Навчання, мамо, — інстинктивно збрехав Андрій. — На полігоні…
Олена глянула на нього так, як дивилася лише тоді, коли він у дитинстві пробував обманювати.
— Я не люблю, коли мені брешуть, — сказала вона вже голосніше. — Особливо свої.
Капітан ковтнув.
— Можливо, кілька разів були… непорозуміння між особовим складом, — обережно почав він. — Але у межах, так би мовити, хлопчачих стосунків…
— Хлопчачі стосунки — це коли разом тягнуть пораненого з поля бою, — різко обірвала його полковниця. — А не коли один на одного знущання зганяють.
Двері казарми скрипнули — на порозі з’явилися кілька солдатів, серед них і сержант Мельник. Побачивши полковницю, він миттєво витягнувся по стійці «струнко».
— Товаришу полковник! Сержант Мельник! — голос його злегка тремтів.
Олена повільно підійшла ближче, поглядом окинувши його з ніг до голови, а потім перевела очі на сина.
— Це один з тих, хто тобі «допомагає служити»? — спокійно запитала вона, навіть не дивлячись на Мельника.
У казармі запала мертва тиша. Андрій відчув, як у нього спітніли долоні. Він подивився на Мельника — той уперся поглядом у стіну, наче намагаючись розчинитися в ній.
— Так, — тихо сказав Андрій.
Сержант здригнувся.
Олена розвернулася до нього обличчям.
— Сержант Мельник, — почала вона рівним, офіцерським голосом. — Ви знаєте, хто я така?
— Так, товаришу полковник, — ледве вимовив він. — Полковник спецпризначенців.
— То ви повинні розуміти, — продовжила вона, — що для мене слова «побратим», «товариш по службі» не порожні. Я бачила, як у найважчі моменти хлопці закривали одне одного собою. А ви, в мирній казармі, замість того, щоб підтримувати молодшого солдата, знущаєтеся з нього.
Вона зробила паузу.
— Ви служите для чого? Щоб форму носити й на «дембельський альбом» фотографії збирати? Чи щоб захищати країну?
— Для захисту, товаришу полковник, — майже прошепотів той.
— Захист починається тут, — вона обвела рукою казарму. — З того, як ви ставитеся до тих, хто слабший або тихіший за вас. Якщо ви тут топчете своїх, що ви будете робити на фронті?
Слова її лунали в холодному повітрі казарми, наче удари.
— Ви повинні захищати Батьківщину, а не знущатися з товаришів, — сказала вона нарешті, чітко відділяючи кожне слово.
Ніхто не сміявся. Ніхто не переминався з ноги на ногу. Навіть старий годинник на стіні, здавалося, почав тикати повільніше.
Капітан стояв блідий, розуміючи, що це вже не просто «розмова».
— Товаришу полковник, — обережно промовив він. — Я готовий відповісти за недогляд…
— Відповісте, — твердо кивнула вона. — Але спочатку я хочу поговорити з особовим складом. Усі, хто був причетний до знущань над моїм сином, вишикуватися тут. І не тільки як його мати говорю — як офіцер, який на фронті не раз бачив, що робить нестатутне ставлення в підрозділах.
Хлопці вийшли, один за одним стаючи в ряд. Мельник — перший, потім двоє тих, хто сміявся найгучніше, далі ще кілька. Дехто з опущеними очима, дехто — напружено витягнувшись.
Олена пройшлася перед ними, неначе на шикуванні.
— Давайте без красивих слів, — тихо почала вона. — Не любите його — це ваше право. Не всі всім подобаються. Але те, що ви робите, — не «жарти» й не «армійська традиція». Це — слабкість.
Вона зупинилася.
— Справжня слабкість — це коли ви гуртом лізете на одного тихого хлопця. Справжня сила — це коли ви можете стати за нього, навіть якщо він вам не подобається.
У Мельника сіпнулися кутики рота.
— Я… — почав він, але слова застрягли.
— Що «я»? — підняла брову полковниця. — Ви вибачитися можете? Чи це теж для вас «слабкість»?
Він ковтнув.
— Коваль, — нарешті сказав він, повертаючись до Андрія. — Я… перегнув. Ми перегнули. Вибач.
Ці слова прозвучали незграбно, але щиро. Погляди інших теж змінилися — від зверхніх до винуватих.
Андрій стояв, не знаючи, куди подіти руки. Він ніколи не бачив, щоб Мельник комусь вибачався.
— Добре, — тихо відповів він. — Приймаю.
Олена зробила крок назад.
— Це не кінець, — сказала вона вже всім. — З командуванням частини ми ще окремо поговоримо. І про умови служби, і про ставлення до особового складу. Але запам’ятайте: у цій формі ви не маєте права поводитися, як дворові хулігани.
Вона глянула на сина. У його очах уже не було того потухлого, втомленого світла. Там з’явилася іскра — іскра гідності.
Після того, як полковниця Коваль поїхала, частина наче змінилася. Не миттєво, не казково, але відчутно.
Мельник став помітно стриманішим. Він уже не кидав принизливих реплік, а якщо й жартував, то так, щоб самому потім не було соромно. Декому з хлопців це не подобалося — «атмосфера вже не та» — але всередині вони розуміли: старі порядки дали тріщину.
Капітан Слободян зібрав особовий склад і провів окрему бесіду. Говорив не довго, але жорстко про те, що нестатутні взаємовідносини більше не будуть «непомітними».
— Тут не радянська армія, — сказав він. — І не фільм про «дідівщину». Хто хоче показувати себе «крутим» — беріть відповідальність, а не шукайте тихішого, щоб його топтати.
Андрій помічав ці зміни якось збоку, ніби дивлячись на власну історію зі сторони. До нього ще підходили — хтось із щирими вибаченнями, хтось із незграбними жартами, аби якось згладити напругу.
Юрко якось тихо сказав:
— Слухай, у тебе мама… крута. Я б свою нізащо сюди не пустив.
— І я думав, що не пущу, — усміхнувся Андрій. — Але вона сама вирішує.
— І правильно робить, — з повагою кивнув Юрко.
Увечері, коли над частиною темніло небо, а у вікнах казарми запалювалося жовте світло, Андрій сидів на своєму ліжку й крутив у пальцях телефон. На екрані — нове повідомлення від мами: «Тримаєшся, синку? Пиши, якщо що».
Він відповів: «Усе нормально. Дякую, що приїхала».
За хвилину прийшла відповідь: «Я завжди поруч, навіть якщо ти думаєш інакше. Пам’ятай це».
Він поклав телефон на тумбочку й глянув на стелю. Страх, який ще недавно стискав груди, відступив. Було ще непросто — служба залишалася службою, з її навантаженням, суворістю, недосипанням. Але те відчуття безвиході, коли тебе тиснуть, а ти не маєш права голосу, зникло.
У ту ніч ніхто не виливав воду на його ліжко. Ніхто не викидав речі з тумбочки. Навіть жорсткі жарти обходили його стороною. Не через страх перед «мамою-полковником» — хоча й це грало свою роль, — а тому, що всі раптом побачили: у нього є той, хто за нього заступиться. І це змусило задуматися: а хто заступиться за них, якщо вони опиняться на його місці?
Кілька тижнів потому, під час чергових навчань, коли рота відпрацьовувала евакуацію умовно поранених, саме Андрій першим кинувся тягнути «пораненого» побратима з імпровізованого поля бою. Він важко дихав, спина нила, але руки не відпускали лямок.
— Ти чого так рвешся, Коваль? — жартома кинув після заняття Мельник, уже без колишньої зверхності.
— Бо це мій товариш, — відповів Андрій, витираючи піт з чола. — А не «тихий» чи «слабкий».
Сержант подивився на нього уважніше й мовчки кивнув.
У ту ніч багато хто в казармі думав про своїх матерів. Про тих, що чекають вдома, моляться за своїх синів, крадькома витирають сльози. Дехто уявляв їх у халатах на кухні, дехто — у робочій формі, зморених після зміни.
А Андрій знав напевно: десь у військовій частині, за сотні кілометрів, його мама теж стоїть на плацу в полковницьких погонах, дивиться в очі своїм бійцям і так само говорить їм про честь, гідність і справжню силу.
Ті, хто ще вчора сміявся над «слабким солдатом» і його «мамою», тепер по-іншому дивився на форму. Вони зрозуміли: сила — це не крики, не кулаки, не приниження інших.
Справжня сила — це мати мужність стати на захист того, кого ображають. Бути опорою, а не тим, хто штовхає.
І коли наступного разу хтось у казармі спробував пожартувати над новачком, Мельник тільки хмикнув і сказав:
— Обережніше з язиком. Тут у кожного може бути мама в погонах.
Усі засміялися, але вже по-іншому — без злості, без глузування.
Того вечора, лягаючи спати, Андрій подумав: «Я, може, й тихий. Але точно не слабкий. Бо за мною стоїть вона. І я теж маю навчитися стояти за інших».
У ту ніч багато хто зрозумів: сила — це не крики й не кулаки, а мужність захистити тих, кого любиш і з ким стоїш в одному строю.
