Події сталися наприкінці осені, коли сутеніє ще до вечері, а вікна тьмяно віддзеркалюють лампи. Того вечора жар обпалював мене так, що кожен вдих давався ціною зусилля, кожен рух — наче відлуння болю в кістках. Голова йшла обертом, пальці дрібно тремтіли, і єдине бажання було — притиснутися щокою до прохолодної наволочки й заснути без снів.
Двері рипнули, у коридорі важко брязнув ключ. Андрій кинув сумку на тумбу, зняв черевики, буркнув:
— І що це за запах? Чому в домі не пахне їжею? Де вечеря? — і вже з порогу стиснув губи так, ніби побачив щось огидне.
Я спробувала підвестися. Світ поплив, підлога під ногами хитнулася.
— У мене висока температура… — прошепотіла я. — Сьогодні не можу. Дай мені одну ніч перепочити, завтра все приготую.
Він зблиснув поглядом.
— Оце ти дружина? Сидиш удома, на моїй шиї, — а навіть каструлі борщу не здатна зварити? Для чого ти тоді? — голос розрісся в кімнаті, став різким, різонув по нервах. І раптом — сухий удар, свист повітря, гаряче полум’я на щоці.
Я вчепилася пальцями в край дивана, щоб не впасти. Сльози виступили самі, але я ковтнула їх, смак солоний, як несправедливість.
— Андрію… — тихо. — Мені справді зле.
Відповіддю було грюкання дверей спальні. У тиші, де чутно, як годинник відмірює секунди, мені раптом стало холодно. Я збагнула просту, тверезу річ: той, кого я називала чоловіком, ніколи не сприймав мене як людину поруч. Не бачив рівною. Йому потрібна була тінь, прислуга, а не партнерка.
Ніч минала в маренні. Тіло кидало то в жар, то в озноб. Я слухала, як у батареї шипить вода, і думала про дві речі: про біль у щоці та про порожнечу там, де мала б бути підтримка. Коли сіріло, у вікні розпливалися дерева, я вже знала відповідь. Випросталася, дістала зі шухляди папери, розклала їх на столі. Руки тремтіли, але кожен рух був зосереджений: прізвище, ім’я, підпис. Лінія ручки на білому аркуші здалася мені тонкою стежкою, що виводить із густого лісу.
Я спустилася до вітальні. Андрій саме вмикав чайник, мовчазний, похмурий.
— Ми розлучаємось, — сказала рівно. — Я так більше не житиму.
Він кліпнув, наче не почув. У ту ж мить із кухні влетіла пані Галина, свекруха. Хустка зсунулася на потилицю, у руці — кухонний рушник, голос — як грім:
— Що ти верзеш? Розлучення? Думала, що ми злякаємося? Це тобі не готель: зайшла-вийшла коли заманеться!
Я стисла в пальцях папку. Вона підскочила ближче, тицяючи в мене пальцем:
— Вийдеш із цього дому — жебракуватимеш! Кому ти потрібна, така? Хто тебе візьме? — її слова били швидко, зневажливо.
Те було, мов другий ляпас. Але цього разу очі залишалися сухими. Я підвелася, вирівняла плечі, відчула, як зсередини піднімається тиха, тверда хвиля — не крик, не гнів, а ясність. Подивилася свекрусі просто у вічі й сказала спокійно, майже пошепки, але так, що в кімнаті стало чутно кожен склад:
— Жебракувати на вулиці все одно краще, ніж жити в цьому домі без гідності. Принаймні жебраки — вільні. Я краще проситиму милостиню, ніж буду вашою тінню.
Кухня змовкла. Навіть чайник, здавалося, перестав подихати парою. Андрій, який уже розтуляв рота, щоб накричати, завмер. Момент повис у повітрі, як нитка, що от-от урветься.
Я зібрала маленьку валізку: кілька суконь, документи, аптечку, улюблену гребінку — усе небагате моє «потім».
— Куди ти підеш? — кинув Андрій, але голос був не такий упевнений.
— Туди, де мене не б’ють за невисохлу каструлю, — відповіла я. — А решта — не твоя справа.
На сходах я почула шурхіт штор і шепіт сусідок, що визирали у вічка:
— Бідолашна…
— Але має відвагу.
Вулиця зустріла мене сирим повітрям і звуком ранкових автобусів. Я пішла, не озираючись.
Далі було просто і важко водночас. Я найняла маленьку кімнатку в старому будинку біля ринку: вузьке ліжко, стіл, електрочайник, дві чашки — усе моє майно. Повернулася до роботи, від якої колись відмовилася заради «родини» — повернулася без вимог, без капризів, просто знову стала до справи. Перші дні вечорами падала з ніг, але прокидалася з відчуттям, якого давно не знала: полегкість. Ніхто не грюкав дверима, ніхто не кидав поглядів, від яких стискається горло. Я кип’ятила воду, заварювала чай із липи та слухала, як гуде місто. Тиша перестала лякати — стала опорою.
Минув місяць. Температура, здавалося, випарувалася з крові разом із образою. Сили повернулися, робота пішла рівніше. Колеги допомагали по-доброму, друзі телефонували, підбадьорювали. Я зрозуміла просту річ: щастя — не в тому, щоб мати велику кухню і повний холодильник. Щастя — це коли тебе не принижують. Коли «добра ніч» — це справді добра ніч.
А тим часом у домі, який я залишила, почалися свої «після». Про Андрієву руку швидко дізналися. Місто маленьке, язики довгі. Люди перестали заходити до їхнього магазину — хтось відвертався, хтось просто обходив, ніби там протягом тягне. Навіть ті, що любили побалакати під дверима, якось притихли. Пані Галина, ще нещодавно грізна і всевладна на кухні, стала нервовою, смикливою, і її різке «ти» над прилавком уже не працювало — покупці не люблять крику.
Час тягнувся, і я міцніла. Мені знову смакувала ранкова кава, я навчилася лежати у вихідні з книжкою і не виправдовуватися, чому не мию підлогу. Я сміялася з дрібниць і дозволяла собі мовчання. Інколи думала про ту ніч із гарячкою — не з болем, а як про поріг, який довелося перейти, щоб нарешті вийти на світло.
Якось мене запитали:
— Ти шкодуєш, що розлучилася? Може, можна було «зберегти сім’ю»?
Я усміхнулася.
— Шкодую лише про одне: що не пішла раніше. Якби не підписала ті папери того ранку, досі жила б тінню. А тепер — я вільна. А свобода — найбільший дар.
Зима прийшла тихо, із мокрим снігом, що липнув до підошов і танув на сходах. Ранки починалися з пописку старого чайника й запаху дешевого розчинного, бо на пристойну каву я ще відкладала, — але в цій простоті було те, чого я давно не мала: спокій. Я жила біля ринку, у кімнатці з вузьким ліжком і малим вікном на двір, де машини паркувалися так щільно, що між ними насилу прослизала кішка. Щоранку я відчиняла фіранку й казала собі: «Ти все витримаєш».
Робота втягнула мене, як течія. Спершу бралася за дрібні завдання — розкладала документи, відповідала клієнтам, робила те, що інші відсовували на потім. Мені потрібна була не похвала, а ритм — щоби руки робили, голова тримала курс і не відходила в бік спогадів. Увечері я приносила з ринку пучок зелені й шматок сиру, інколи — гарячий пиріжок із капустою. Їла на підвіконні, слухала, як внизу лаються водії, а потім читала по кілька сторінок — і гасила світло.
Перший неспокійний знак з’явився через два тижні. Номер без імені на екрані телефона блиснув серед дня. Я вийшла в коридор, притулила мобільний до вуха й почула знайомий скрипкий подих.
— Ти де? — запитав Андрій коротко. Голос у нього був наче вимитий — без злості, але холодний.
— Де мене немає поруч із тобою, — сказала я. — І де мене не б’ють.
— Не починай, — він зітхнув. — Повертайся. Мама каже, поспішили. У нас… складно. Але ми розберемось.
— Я вже розібралася, — відповіла я. — Бувай.
Я поклала слухавку. Серце билося швидко, але якийсь внутрішній птах розправив крила. Вечір я відпрацювала наче під метроном, а додому йшла повільно, аби подих упіймав свій спокій. Сніг шурхотів під ногами, і повітря пахло димом і жареною картоплею з кіоску — звичайний запах району, де все видно, і нічого не сховати.
За кілька днів у двері офісу ввалилася пані Галина — у своїй норковій шапці, з тим самим твердим підборіддям. Вона вже відкривала рота, та я підвела руку.
— Тут не кухня, — сказала я. — Не кричіть.
— А я й не кричу, — відповіла вона голосно, щоб почув увесь коридор. — Ти що собі надумала? Люди сміються! Ти зганьбила родину! Ходімо додому.
— Домівка — там, де мене не принижують, — сказала я рівно. — Ви прийшли не туди.
Вона пирхнула, поставила руки в боки.
— Жалієшся всім? Думаєш, тебе пожаліють — і стане легше? Повернись, і все забудеться. Треба ж комусь готувати.
— Забувається тільки там, де не болить, — відповіла я. — Я підписала заяву. Суд усе вирішить.
— Суд? — її губи тонко скривилися. — Що ти без нас у тому суді? На кого схожа, на сирітку?
— На людину, — сказала я. — Ідіть, пані Галино. Або я викличу охорону.
Вона ще хвилину стояла, мовби наважувалася на другу сцену, але тільки фиркнула й вийшла, б’ючи дверима так, що в рамі дзеленькнули шибки.
Того вечора я довго не могла заснути. Серце ковзало, мовби по тонкому льоду, але не провалювалося. Я подумала, що страхи — це двері: відчинені всередину. Варто спробувати штовхнути — і вони піддаються.
Після Різдвяних свят випав сухий сніг. Дороги стали хрусткими, і зранку вікна біліли від льодяної візерункової тіні. Я йшла через двір у темно-зеленому шарфі, коли побачила його. Андрій стояв біля мого під’їзду. Руки в кишенях, на голові — шапка, яку я колись купувала йому на знижці. Я зробила крок назад, відчула, як холод проходить крізь пальто.
— Мені треба з тобою поговорити, — сказав він, не рухаючись. — Тільки не тікай.
— Я не тікаю, — відповіла я. — Я просто не відчиняю двері кожному, хто чекає під під’їздом.
Він повернувся обличчям, дивився поверх мене, вдалечінь.
— У нас люди відвернулися, — сказав тихо. — В магазині провал. Ніхто не хоче у нас купувати. Мама кричить. Каже, що це ти винна. А я… я не знаю.
— Коли ти мене вдарив, ти теж не знав? — запитала я.
Він схопився за потилицю.
— Я зірвався. Втома. Розумієш?
— Не розумію, — сказала я. — Втомлюються всі, але не всі б’ють.
Він спробував усміхнутися, вийшло криво.
— Повернись додому. Я змінюся.
— Змінися, — сказала я. — Без мене.
Я повернулася й зайшла в під’їзд. Долоня на металевій ручці тремтіла, але не від страху — від напруги, як після важкої валізи. Я піднялася на свій поверх і довго стояла у темряві, поки не схопила себе на думці, що всміхаюся. Тонко, ледь-ледь, але всміхаюся.
Уночі мене розбудив шум — вони з матір’ю влаштували сцену під вікном: Галина крикливо вимовляла моє ім’я, Андрій просив її йти додому, а вона не вгамовувалась. Я зателефонувала куди слід — голос на тому кінці сказав спокійно: «Зараз будемо». Машина під’їхала за десять хвилин; внизу покрокували чоботи, короткі фрази, і тиша повернулася. Зранку під дверима я знайшла зім’ятий папірець: «Вибач». Я поклала його в смітник, не розгортаючи.
Дата засідання випала на кінець зими — день був ясний, сонце відбивалося від снігу, ніби від скла. В коридорі суду пахло холодом і старим деревом. Люди сиділи на лавках, тихо перегортали документи, перешіптувалися. Я тримала в руках теку — тонку, як моє життя в тому домі, і водночас достатню, щоб закрити будь-яку книгу.
Андрій прийшов із матір’ю. Вони сіли навпроти. Він опустив погляд, Галина — ні: вона дивилася прямо, мов танкіст через приціл. Мені було дивно, як мало в мені тривоги. Страхи десь залишилися позаду — можливо, там, де перший раз я сказала «ні».
— Сторони, заходьте, — сказала секретарка, і ми війшли.
Зала була невелика. Суддя — жінка в окулярах — переглянула папери, спитала коротко: «Позиція сторін?» Андрій знизив плечима. Я сказала те, що мала сказати:
— Я прошу розірвати шлюб. Спільного життя немає. Довіри немає. Був насильницький інцидент. Я пішла.
— Чи є шанс на примирення? — сухо уточнила суддя.
— Немає, — відповіла я. — Я ухвалила рішення.
Галина відразу завела своє:
— Вона вигадує! Дитина з характером! Ось підпише — і що далі? Він же чоловік! Хіба мало хто там кого ляснув… У нас люди так живуть, а вона — у суд!
Суддя підвела очі поверх окулярів.
— У нас люди живуть по-різному. У цій залі — за законом, — сказала вона спокійно. — Зафіксуйте, — кинула секретарці.
Андрій пром’яв долонею коліно, вдихнув.
— Я… ну… я хочу сказати: мені шкода, — буркнув. — Я не хотів. Просто зірвався. Може, ще спробуємо?
— Ні, — сказала я.
Це «ні» вийшло чистим, як тріск льоду під першим кроком весни. Суддя кивнула, продиктувала ухвалу. У момент, коли молоток торкнувся дерев’яної підставки, я відчула не тріумф — легкість. Наче з плечей зняли мокрий плащ. Андрій глянув на мене так, ніби уперше бачив. Галина надула губи.
— Вітаю, — сказала мені секретарка на виході, ледь усміхнувшись. — Тримайтеся.
— Дякую, — відповіла я. І вперше за довгий час слово «дякую» здалося мені не ввічливістю, а змістом.
На сходах Андрій наздогнав мене.
— Послухай, — звернувся він швидко. — Я зніму нову квартиру. Будемо жити окремо від мами. Я кину все. Я… я зрозумів, добре?
Я глянула на нього. У його очах було щось м’яке, нерішуче, схоже на жаль, який приходить запізно, як автобус у неділю ввечері.
— Андрію, — сказала я, — будь ласка, зрозумій і ти: мені не потрібні твої обіцянки. Мені потрібна моя тиша.
— Ти змінилась, — сказав він.
— Я повернулася до себе, — відповіла я.
Пані Галина підійшла, голос її сипів.
— Не думай, що будеш щаслива, — прошипіла вона. — Життя тебе навчить.
— Воно вже навчило, — сказала я. — І головний урок: не дозволяти нікому знецінювати мене.
Я вийшла надвір. Сонце лоскотало сніг, і той іскрився, наче хтось розсипав цукор. Я вдихнула повітря — холодне, чисте — і відчула, як щось у грудях розпружилося.
Весна розцвіла майже непомітно — спершу потемніли кучугури, потім із дахів потекло, і люди раптом почали ходити без рукавичок, тримаючи пакети ледь-ледь, наче вони раптово стали легкими. Я назбирала трохи грошей і переїхала: невелика однокімнатна квартира на четвертому поверсі панельного будинку — але з балконом і справжньою кухнею. Плитка була тріснута, шафи — потерті, зате вікна виходили на дитячий майданчик, і вечорами там дзвенів сміх. Я купила на базарі білосніжну скатертину з мереживом, старий дерев’яний стіл із подряпинами (мені сказали: «це благородна патина часу») і дзеркало у вузькій рамі. Речі стали не просто речами, а доказами: я можу облаштувати свій простір.
Одного дня в під’їзді на сходах я зустріла сусідку — сухеньку пані Орисю з третього поверху. Вона тримала в руках коробку з розсадою.
— Візьміть кілька вазонків, — сказала вона. — Помістите на балконі — і буде вам город. Безкоштовно, не журіться.
— Дякую, — я всміхнулася. — Якраз вчусь жити по-новому: з рослинами й тишею.
— Тиша — найкращий сусід, — поважно мовила пані Орися і подала мені два маленькі кущики базиліку та одну, з м’ятними листочками. — Тільки поливайте не водою з-під крана, а відстояною. І говоріть із ними. Рослини люблять, коли до них звертаються, — підморгнула вона.
Увечері я справді заговорила з рослинами — тихо, щоб ніхто не чув: «Ростіть, маленькі, тут безпечно». У цей момент я відчула себе трохи смішною — і дуже живою.
На роботу прийшло підвищення: мені довірили проєкт, яким раніше керував колега. Керівник сказав: «Ви надійна. Такі люди тримають команду». Я повернулася за свій стіл з папкою в руках і довго сиділа над чистим аркушем — не від страху, а від радості відповідальності. Я більше не була тінню — я була собою.
Андрій з’явився ще раз — несподівано, навесні, коли цвіли каштани й смола на бруньках запахла медом. Я несла з ринку букетик тюльпанів, коли він вийшов із сусідньої алеї.
— Я недовго, — сказав він. — Просто хотів подякувати. Ти мала рацію: ми з мамою… Це все було неправильно. Я подумав… Я бачу, ти живеш краще.
— Я живу інакше, — відповіла я.
— Вибач, що з’являюся. Просто хотів сказати: я більше не прийду. Ти вільна, — він кивнув, ніби це залежало від нього.
— Я вільна від того дня, коли пішла, — сказала я спокійно. — Але дякую, що не будеш порушувати мою межу.
Він глянув на тюльпани.
— Тобі пасують жовті, — сказав несподівано. — Завжди пасували.
— Добре, що тепер ти помічаєш такі речі, — відповіла я. — Прощавай, Андрію.
— Прощавай, — сказав він і пішов, опустивши плечі, як людина, котра нарешті зрозуміла дорогу, якою їй не йти.
Літо ввійшло в місто з ластівками й пилом на підвіконнях. Я звикла ранком відкривати вікна й слухати, як десь далеко дзеленчать велосипеди. На базарі я купила рибку, навчилася запікати її з лимоном і розмарином (той, що подарувала пані Орися). На балконі зелень стала пишною — базилік пах настільки сильно, що мені здавалося: якщо закрити очі, я перенесуся в чиєсь тепле дитинство, де на столі завжди стоїть глибока миска з салатом і димиться картопля.
Раз на тиждень я дозволяла собі щось «зайве»: кінотеатр, каву з тістечком, книгу. Одного разу я вийшла з кіно і зрозуміла: я не звіряюся з чиїмось настроєм, не звіряю годинник за чужими криками. Моє життя належить мені.
Випадково, серед спеки, коли від асфальту здіймався гіркуватий запах, я зустрілася із сусідкою з колишнього будинку — Лілею, що завжди висіла на телефоні у під’їзді.
— О, це ти! — сказала вона й округлила очі. — Ти не чула? Вони ж закрили той магазин. Та й клієнти розбіглися… Галина тепер сидить на лавці й усіх сварить, а Андрій шукає роботу. Ох, життя…
— Життя вчить, — сказала я. — Кого як.
— Ти, кажуть, розквітла, — Ліля обвела мене поглядом, як торговка яблуками оцінює товар. — Гарно виглядаєш. Може, й справді не треба триматися за те, що тягне вниз.
— Може, — усміхнулася я.
Ми попрощалися, і я ще довго йшла мовчки, думаючи: люди люблять коментувати чужі історії, але тільки той, хто пройшов через них, знає їхню вагу.
Восени — рівно через рік від того вечора, коли в мене горіло чоло й пекла щока, — я прокинулася дуже рано. Сутінки ще трималися за підвіконня, але в небі вже розводився світлий розчин. Я заварила чай, вийшла на балкон босоніж і вдихнула прохолоду. Унизу листя кленів шаруділо, ніби хтось тихо перегортав сторінки. Я подумала, що тепер — інша книжка. Моя.
Того ж дня я зібрала валізу — тепер уже чистісіньку, легку — і поїхала на один день у сусіднє містечко, де ще в дитинстві ми з батьками купалися в річці. На набережній пахло мокрим камінням і яблуками з рундуків. Я сіла на лавку й написала собі листа — не тому, щоб бути пафосною, а щоб не забути.
«Ти зробила правильний вибір, — писала я. — Ти не втекла — ти вийшла. Ти не зруйнувала сім’ю — ти врятувала себе. І це — не егоїзм, це — дорослість. Далі буде багато всього: сміх, тиша, нові помилки й нові перемоги. Але ти вже знаєш головне: не зраджуй себе».
Я складала лист у половинку аркуша, коли почула дитячий сміх. Дівчинка бігла на самокаті, за нею — батько, який не встигає, і сміється, і кричить: «Повільніше!» Їхня легкість була заразливою. Я підвелася й пішла уздовж води, де хвилі билися об берег коротко і впевнено.
Фінальну крапку моєї історії поставив зовсім не я й навіть не суд. Поставив звичайний день — буденний, з дрібним дощем, коли я раптом зрозуміла: минуле більше не болить. Не пече, не тягне. Воно — як шрам: лишився, та не заважає рухатися.
Того дня мене на роботі затримали папери, я вийшла пізно. Біля дому я забігла до невеликої пекарні — там, де завжди пахне корицею і медом, — і купила теплу ватрушку. На виході двері відчинилися, і я зіткнулася з пані Галиною. Вона постаріла — не обличчям навіть, а поставою. Погляд її ковзнув по мені й затримався на ватрушці.
— Смачно? — запитала вона, і на мить мені здалося, що в її голосі немає жала.
— Так, — сказала я. — Хочете? — і простягнула їй другу, яку взяла «про запас».
Вона здригнулася, наче хотіла відмовитися, але взяла.
— Дякую, — прошепотіла. — У нас… складно.
— Буває, — сказала я. — Бережіть себе.
Вона кивнула і, на мить зупинившись, шепнула:
— Може, я була… — і не договорила. Лише махнула рукою й пішла в дощ, сховавши ватрушку під хусткою.
Я стояла на порозі й слухала, як на тротуар дрібно сиплеться вода. Запах кориці і теплого тіста перемішувався з холодним вітром. Я подумала, що ненависть — важка. Я не хочу її носити. Віддала — і полегшало.
Удома я заварила собі чай і відчинила вікно. На столі, на моїй білосніжній скатертині, лежала тонка обкладинка нової книги, поруч муркотіла кішка, яку я підібрала на подвір’ї ще навесні. Я поклала долоню їй на спину — тепла й пульсуюча грудочка — і сказала вголос те, що довго носила в собі:
— Я вдома.
Були потім буденні дні, були свята з друзями, були збої й помилки — куди ж без них. Був один чоловік, з яким я пила каву в парку й сміялася через дурницю, — і нічого не обіцяла собі, бо тепер знала: обіцянки — це не блиск, а робота. Були ранки, коли я прокидалася до будильника і просто лежала, слухаючи місто: хтось за каштанами випускав собаку, хтось вів дитину до садка, хтось ругався з таксистом, а все це разом складалося в величезний механізм, який називається «життя».
І був один момент — чи не найголовніший. Я йшла через площу, сонце світило низько, і тіні були довгими. На куті стояла жінка, майже як я рік тому: губи тремтять, очі порожні, в руці — сумка з ринку. Поруч з нею — чоловік, вгодований, руки в кишенях, голос жорсткий: «Завтра, сказала. Звариш. Зрозуміла?»
Наші погляди зустрілися. На мить я побачила в її очах ту себе, якою я була: мовчазну, зі зламаним «я». Я не знала цієї жінки. Але зупинилася, підморгнула і тихо сказала:
— Вам допомога потрібна? Я знаю місце, де вислухають.
Вона мовила ледь чутно: «Так». І ми пішли разом — повз голубів, повз кіоск з газетами, повз людей, які поспішали у свої дрібні великі справи. Мені не треба було її рятувати — я просто показала двері, які одного разу відчинила для себе.
Коли я зараз відкриваю шафу з чашками, кожна з них — про щось: синя — про перший ранок у новій квартирі, з тріснутою плиткою й щасливим страхом у грудях, зелена — про базилік, що пах на весь балкон, біла — про той день у суді, коли я сказала «ні» і почула, як у мені звільнилося місце для «так». Я не знаю, як правильно жити — немає інструкцій. Я лише знаю, що жити без приниження — можливо. І що свобода — не подарунок від когось, а рішення, яке приймаєш щодня.
Я назавтра знову прокинуся рано, матиму час на чай і на два рядки з книжки, надягну свій зелений шарф і піду крізь місто, де жінки поспішають і сміються, чоловіки несуть пакети з продуктами, а діти вчаться їздити на самокатах і падати без сліз. Я буду йти й думати про прості речі: що вдома в мене є кішка і книжка, що базилік потребує води, що дзвінок від колеги — не тривога, а робоча справа, що вечір можна провести так, як хочу я.
І що десь там, позаду, назавжди залишився дім, у якому я перестала бути собою. А попереду — дорога без оглядки, бо мені більше нікого не треба лякати і нікого не треба боятися.
Фінал моєї історії — не знак оклику, а рівне дихання. Воно не гучне, не вихваляється. Воно просто є. І я — є. І це, зрештою, головне.
