Було пізнє літо, прохолодний ранок на навчальному полігоні. Олеся ступила на плац у вицвілій футболці, з потертим рюкзаком, волосся зібране низько, аби не лізло в очі. Вона виглядала не так, як уявляли собі «новеньких» ці хлопці — більше схожа на заблукалу медсестру, ніж на солдатку. Дехто фиркав, дехто кидався поглядами, що різали, мов леза.
— То що, у нас тепер комплектують кулісну бригаду? — прокинувся сміх десь праворуч. — Підмітай, Мийнице, шикуйся!
Олеся нічого не відповіла. Вона знала, як тримається спина, коли тисне чужий погляд. Пальці торкнулися лямки рюкзака — перевірила вузол, ніби це могло її захистити. Їй не треба були симпатії. Їй потрібен був ритм: вдих — видих, крок — крок.
У їдальні металево дзенькнули таці. Денис, високий, гомінкий, з тим самовпевненим напівусміхом, який так легко збиває людей із пантелику, опустив свою поруч із Олесею.
— Гей, загубилась, — сказав він голосно, так, щоб заворушилися всі столи. — Це не благодійна черга.
Він навмисне посунув тарілку, і тепле картопляне пюре розмашистою плямою лягло на її груди. Зал наповнився сміхом, стільці загупали, хтось посвистів. Олеся просто витерла пляму серветкою, повільно й уважно, наче знімала пил із ікони, й доїла, не підіймаючи очей.
— Ти що, німфа безмовна? — не втихомирювався Денис.
— Вона ж для декору, — кинув хтось із його друзів. — Армія тепер модна.
— Сідай краще рівніше, — тихенько сказав кухар-черговий, який підклав їй додатковий шматок хліба. — Хліб — сила.
Олеся кивнула:
— Дякую.
На розминці Левко, широкоплечий, із гострим підборіддям і швидкою ходою, навмисне вдарив її плечем. Все сталося блискавично: слизький ґрунт, збитий дренаж після дощу, вона ковзнула і впала в багнюку.
— Обережно, Мийнице! — завив Левко. — Підлогу вирішила відмити своїм обличчям?
Хлопці зареготали, хтось клацнув телефоном — мабуть, хотів зробити «смішний кадр», але черговий сержант гарикнув:
— Сховай телефон, поки я не показав, що таке присідання до чортиків!
Олеся підвелася, повільно обмела руки, ніби зчищала чужі слова разом із грудочками багна, і побігла далі. Дихання в ній було спокійне. Вона знала, що мовчанка іноді ріже гостріше, ніж відповідь.
Пізніше, на заняттях з орієнтування, Кирило, завжди гострий на язик і нетерплячий до чужих помилок, вихопив у неї карту.
— Дай-но сюди, туристко, — буркнув. — Подивимось, як ти тепер без неї! — і роздер карту навпіл, розсипавши клаптями по вітру.
— Кириле! — смикнув його за рукав інший рекрут. — Облиш.
— Чого? — засміявся той. — Нехай вчиться без підказок.
Олеся не зупинилася. Вона ніби й не почула. Просто звірила крок із нерівними слідами на ґрунті, кинула погляд туди, де сонце ковзало по верхівках посадки, і пішла далі. Її темп був рівний, обличчя — спокійне, а плечі — рівні, як шнурок по лінійці.
Коли почалася імітація бою, Левко, який досі грав роль заводія, решил «поставити крапку». Він схопив Олесю за комір і різко вдарив об стіну макету — фанера задзвеніла, пилюка посипалася з ребер каркаса. Тканина тріснула, і всі раптом замовкли: на її лопатці, мов стара печать, проступило чорне татуювання.
— Ти це бачиш? — прошепотів Денис, втративши нахабний тон.
— Що за знак? — Кирило примружився, але на його обличчі вже не було посмішки.
Тиша на полігоні — річ неприродна. Її чують навіть ті, хто увесь час говорить. Саме така тиша впала тепер, коли до Олесі швидким кроком підійшов полковник. Він був блідий, мов попіл, і в очах його не було ані краплі роздратування — лише впізнавання.
— Стій, — сказав він рівно. — Не руш.
Він нахилився, щоб побачити краще. На шкірі — витримані лінії, старий чорнильний контур: орел із розпростертими крилами, оперезаний знаками, які вміли читати одиниці. Полковник знав цей знак. Його не вивішують у коридорах, його не показують на почесних дошках. Це відмітка окремого підрозділу, що ходить там, де від маршів залишається тільки тінь, а накази існують без печаток.
— Звідки в тебе це? — глухо спитав він і тут же замовк, ніби сам відповів собі на запитання.
— Товаришу полковнику… — Денис затинався. — Ми не знали.
— Замовкни, Денисе, — полковник не підвищив голосу, але Денис притих. — Усі — по місцях. Тренування — стоп.
Хтось присів, хтось опустив погляд. Левко відступив на півкроку, і в його позі зникла бравада.
Полковник випростався. На обличчі — не страх і не гнів, а повага, що межувала з розгубленістю.
— Рекрутко, — звернувся він до Олесі, але потім, відчувши невідповідність, сказав інакше: — Бійчине.
Олеся мовчала. Вона не збиралася пояснювати. І не через те, що не хотіла — просто це не було потрібно.
Їдальня після цього вже не гомоніла так, як раніше. Хлопці сиділи рівніше, ніж зазвичай, наче їх нагло притиснули до лавки ті ж руки, якими вони ще недавно штовхали чужі тарілки. Денис підсунув Олесі чисту серветку й прошепотів без своєї показної безтурботності:
— Слухай… я перегнув. Вибач.
Вона кивнула, не спиняючи ложки.
— Добре.
— То… це справді той знак? — не витримав Кирило, який сів поруч, хоча раніше тримав дистанцію. — Я бачив його лише раз, на фотографії в кабінеті командира батальйону.
— Бачив, і досі не розумієш, що язика варто тримати за зубами, — кинув сержант, проходячи між рядами. — Їжте.
Після обіду — смуга перешкод. Більше не було випадкових стусанів і підніжок. Левко, який раніше першим ліз у суперництво, тепер біг поруч і, коли Олеся зупинилася, щоби поправити розірваний комір, коротко сказав:
— Дозволь. — І швидко зв’язав нитку з ниткою, мов зав’язував вузол на перев’язочному бинті. — Триматиметься.
— Дякую, — відповіла вона.
— Я… — він зітхнув, шукаючи слова. — Я був дурнем.
— Буває, — сказала Олеся без тіні іронії. — Головне — щоб недовго.
Увечері полковник зібрав взвод. На плацу вже припала пилюкою денна спека, вітер гойдав прапор на щоглі.
— Часом ми думаємо, що знаємо, хто перед нами, — сказав він просто. — А потім виявляється, що ми бачимо лише обкладинку. Дехто з вас сьогодні отримав урок, який не вписаний до плану занять. Пам’ятайте його.
Він не називав імен і не вказував пальцем. Не було приниження — тільки тверда, як сухар, правда.
— Відбій за розкладом, — підсумував полковник. — Завтра працюємо, як завжди.
Ніч на полігоні має свій запах — сухої трави, металу, дизелю. Олеся сиділа на лавці біля намету, шкірою відчуваючи теплу втому, і стежила, як хтось у далині перевіряє амуніцію. Денис підійшов стиха.
— А можна… спитати? — Він пом’яв у руках кашкет. — Ти ж… не просто з добровольців, так?
Вона злегка усміхнулась, майже невидимо.
— Хіба це так важливо?
— Важливо, — чесно відповів він. — Бо ми поводились, як нахаби. І хочеться знати, що хоч якось це можна виправити.
— Виправляється не минуле, — сказала Олеся. — Виправляється поведінка.
Він кивнув, немов зафіксував нову інструкцію, і пішов. За кілька хвилин підійшов Кирило з термосом.
— Чай, — коротко мовив. — З чебрецем. Добрий.
— Дякую.
— То… — Кирило не міг стриматися. — Той орел… Це справді…
— Це справді знак, — сказала вона. — І все.
Слова впали й погасли, як іскра від цигарки в мокрій траві. Більше питань не було.
Ранок повернув буденність, але в ній щось змінилося. Тренування йшли чітко: розминка, крос, робота в парах. У парі з Олесею тепер ставали охоче, хоча ще вчора дехто залюбки підштовхнув би її в багно.
— Руки ближче до корпусу, — сказала вона Денисові, коли той відпрацьовував захист від захвату. — І не затримуй подих на ривку.
— Так, — слухняно відгукнув він і зробив, як треба. — Краще.
— Краще, — підтвердила. — Іще раз.
Левко працював над кидком через стегно. Раз по раз невпевнено закидав корпус, доки вона не зупинила його:
— Не силою. Важелем. — Вона показала, як підсікти ногу, де тримати центр ваги. — Бачиш?
— Бачу, — розвіявся його м’язовий азарт у тверезе розуміння. — Дякую.
Кирило приніс нову карту — попросив у інструктора додатковий комплект.
— Для тебе, — сказав він, трохи ніяковіючи. — Ту… ну, ти знаєш.
— Знаю, — сказала Олеся, беручи карту так, ніби це просто шматок паперу, а не повітря, яким комусь треба дихати.
Опівдні полковник викликав Олесю. Вона стала в дверях його кабінету, від тіні порога обличчя здалося ще спокійнішим.
— Сідай, — запропонував він, відклавши папку. — Ти розумієш, що цей знак тут не випадково.
— Так, товаришу полковнику.
— Я не питатиму, хто тебе скерував, — сказав він, підбираючи слова, немов перекладав їх через непомітний місток. — Але мушу знати одне: що ти хочеш отримати тут?
— Те саме, що й усі, — відповіла вона. — Нормальний взвод, який тримається разом. Не через страх, а через повагу.
Полковник кивнув.
— Гарна відповідь.
Він підвівся.
— Сьогодні ввечері знову буде «бій у приміщенні». Спробуй стати інструкторкою для тих, хто готовий слухати. Без зайвої офіційності.
— Є, — сказала Олеся.
Увечері в бетонному макеті будівлі відлунювали кроки. Гумові кулі стукали об щити, в повітрі пахло фарбою й пилом. Олеся показувала Денисові, як рухатися коридором «двійкою», як накривати сектор, не підставляючи спину.
— Дивись на кути, — нагадала вона. — Ніщо так не любить дурнів, як глухий кут.
— Якщо захопили за комір? — запитав Левко.
— Спершу — повітря, — коротко відповіла. — Вивільни горло, потім — важіль на кисть. — Вона зробила це на ньому повільно, без болю, але відчутно. — Бачиш?
— Є, — сказав він захоплено. — Працює.
Кирило відпрацьовував зв’язок «карта-компас-еталон». Він більше не рвав паперу. Навпаки, звертався з ним обережно, як зі своїм новим характером.
На галереї стояв полковник і дивився не на Олесю, а на взвод — як вони слухають, як у них поступово улягається шум і на його місце стає чіткий ритм дії. Він бачив, як тиша, яка вчора різала, сьогодні склеює.
— Командо, — її голос був рівний. — Ще раз. По місцях.
Коли вправа закінчилась, Денис підійшов перший.
— Ти нас тягнеш, — сказав він просто. — І ми… ми триматимемося.
— Тримайтесь один одного, — відповіла вона. — Мене не треба тягнути.
Тієї ночі вітер ніс з посадки легкий запах диму — десь спалювали суху траву. Олеся, загорнувшись у куртку, сиділа на сходинці біля складу. До неї підсів Левко.
— Чесно кажучи, — сказав він, — коли я тебе штовхнув, я думав, що ти заплачеш.
— Я не плачу під час розминки, — посміхнулася вона. — Це не входить до плану.
— А коли входить?
— Коли є на що, — відповіла.
Він задумливо кивнув.
— Скажи… ти ж бачила таких, як ми, сотні. Дурних, самовпевнених, глузливих. Чому ти просто не відповіла?
— Бо це швидко, — сказала Олеся. — А швидке не завжди міцне. Краще зачекати, поки ви самі почуєте те, що вам потрібно було почути.
— І ми почули, — тихо мовив Левко.
Ранок наступного дня приніс короткий дощ. Плац темнів, вода збиралася в калюжах. Тренування почалися знову: біг, перекладина, відтискання, робота руками. У кімнаті відпочинку на стіні висів розклад, і після обіду, між «тактикою малих груп» і «правилами ТБ», з’явився пункт олівцем: «Взаємодія». Хтось додав іще одне слово: «Повага».
Полковник під кінець зміни зайшов до їдальні.
— Як обід? — запитав він у кухаря.
— Ситно, товаришу полковнику. Хлопці їдять тихо.
— Тихо — не завжди погано, — відповів той. — Головне — щоб не голодно.
Він підійшов до столу, де сиділи Олеся й кілька рекрутів.
— Завтра вранці — підсумкове тренування. Пройдемо весь маршрут. Буде жорстко, але справедливо.
— Є, — відповіли в один голос.
Полковник затримав погляд на Олесі.
— І ще. Дехто з вас заслуговує на вибачення. Нехай кожен вирішить сам, чи потрібні вони вголос.
— Потрібні, — сказав Денис. — Інколи це теж частина тренування.
Наступного ранку взвод вийшов на маршрут. Болота, завали, орієнтування, робота в парах — усе змішалося в довгу шеренгу завдань, де важливіше за м’язи було те, що між людьми. Денис підставляв плече, Кирило рахував кроки й не збивався, Левко більше не витискав силу з підколін, а розподіляв її, як навчили. Олеся йшла рівно, як метроном.
На фінальному рубежі, перед імітованим «зачисткою» приміщення, вона коротко сказала:
— Працюємо. Пам’ятайте: не геройство, а взаємне прикриття.
— Є! — відгукнувся взвод.
Після виходу з «будівлі» усі зняли шоломи. Хтось усміхався — не широко, але чесно. Сержант подивився на секундомір і пирхнув:
— Непогано. Для вчорашніх посміхайлів — дуже непогано.
Полковник стояв осторонь. Він мовчав, але в його мовчанці було щось тепле. Нарешті він промовив:
— На сьогодні — досить. Далі працюватимемо за планом.
Олеся відчула на плечі погляд. Вона знала: це не кінець. Це тільки рубіж, якого вони спільно торкнулися.
І все ж таки, у кожної історії має бути пауза — не крапка, а вдих. Татуювання на лопатці більше ніхто не обговорював уголос. Але хлопці запам’ятали — деякі знаки не потребують пояснень. Вони з’являються тільки тоді, коли треба пригасити сміх і зробити крок уперед.
Увечері, коли західне світло ковзало по брезентових наметах, Денис заніс на дошку поруч із розкладом ще одне слово, написане поспіхом і криво, але щиро: «Довіра». Хтось додав нижче: «Не ламати». Кирило мовчки випростав запис, провів рівнішою лінією. Левко поставив крапку.
Полковник, проходячи повз, зупинився на секунду. На його вустах майнула ледь помітна усмішка — така, яку бачать тільки ті, хто дивиться уважно. Він нічого не сказав. І цього було достатньо.
Олеся сиділа на нижній сходинці, тримаючи в руках чашку з чебрецевим чаєм, і слухала, як база дихає перед сном: тихо, рівно, без надриву. Її футболка була заштопана, татуювання сховалося під тканиною, але знали про нього тепер не лише ті, хто вміє читати лінії, — знали всі, кому треба.
Вона не збиралася розповідати більше, ніж слід. Бо інколи найголовніше не те, що написано чорнилом, а те, що вирізьблено в людях поруч.
Осінь підкралася непомітно: ранки стали хрумкі, як свіжий сухар, а трава на плацу шурхотіла під берцями інакше. На дошці розкладу, між «тактикою» і «зв’язком», з’явився новий рядок від руки: «Марш коригування: темна фаза». Сержант перевів погляд на взвод:
— Контрольна тривога сьогодні вночі. Повний маршрут, без «теплички». Ніхто не розслабляється.
Денис тихцем глянув на Олесю:
— Тягнутимеш нас?
— Ні, — спокійно мовила вона. — Тягнутимете одне одного. Я — поруч.
Левко поправив лямку бронежилета:
— Якщо знову слизько, я першою піду доріжку перевірю.
— Підеш другим, — відрізала Олеся. — Першим — Кирило. У нього око на рельєф краще.
Кирило усміхнувся краєчком губ:
— А карту не рватиму. Обіцяю.
Тієї ночі небо висіло низько, гасило світло зірок. На старті пахло соляркою, сирою землею і тим легким димком, що губиться між посадками. Полковник пройшов уздовж шеренги, не поспішаючи:
— Маршрут складений так, що помилок не пробачає. Голови — холодні, рух — тихий. Сектори — зором, не язиком. Командир «двійки» — Денис.
— Є! — відповів той, коротко.
Полковник затримався біля Олесі:
— Тримай дистанцію. Дай їм робити своє.
— Дам, — сказала вона.
Сержант підняв долоню. Ніч прийняла взвод, як вода приймає камінь: без звуку, тільки кола розходяться.
Перший етап — «балки». Ґрунт був жирний, ковзкий, схил — підступний. Кирило повів обхід по ледь видній тваринній стежці, пальцем показав «тиша». Левко йшов другим, ногу ставив у відбиток ногою — рівно й без поспіху. Позаду, не нависаючи, тримала темп Олеся; вона бачила, як Денис періодично озирається — не по допомогу, а перевірити, що всі разом.
У яру захрипів десь приглушений двигун. Денис опустив долоню: «низько». Лежати довелося в мокрому бур’яні; холод заліз під камуфляж, в горлі стало металево. Двигун прокотився мимо. Коли шум стих, Денис прошепотів:
— Далі — по двоє. Крок — в крок. Кирило, ти ведеш.
— Прийняв, — так само ледь чутно відповів Кирило.
Вони пішли. У темряві час збився: хвилини розтягувалися, як ремінці на спорядженні. На «сліпому» підйомі Левко зірвався на коліні — нога пішла по глині, посковзнулась. Олеся встигла притиснути його лопаткою до схилу, як вчила:
— Не рвись. Вага — на ребро чобота. І дихай.
— Є, — видихнув Левко і, мов кішка, виповз угору.
Друга ділянка — «містки». Чорна вода повільно пливла під переносною переправою. Дошки скрипіли. Денис пустив першим найлегшого — Кирила, сам став позаду, страхував. Посередині переправи порив вітру хитнув дошку, і вона клацнула під п’ятою Олесі. Чути було, як затремтів подих у когось із хлопців.
— Рівно, — спокійно сказала вона. — Руки ширше. Не дивись у воду.
Вони перейшли. На протилежному березі у темряві блиснуло — точка лазера. «Засідка», — зрозуміли одночасно кілька. Денис опустився на коліно:
— «Двійка» — праворуч, я з Левком — ліворуч. Кирило — «ключ».
— Прийняв, — пролунало в ніч.
Рух пішов, як по сітці: короткі перебіжки, дотики плечем, розворот на п’яті. «Противник» підняв шум лише тоді, коли вже було пізно: у тактичних ліхтарях мигнули білі прапорці — умовна поразка. Сержант, який грав «ворога», буркнув крізь зуби:
— Чисто. Не чекали.
— Ми теж, — тихо відказав Денис. — Але працює.
Олеся не втручалась. Вона дивилася, як змінюється їхня хода: у сміхунів з’являлися плечі, у заводіїв — такт, у «язикатих» — мовчання в потрібний момент.
На «вітровалі» підстрелили час. Гілка, що висіла над стежкою, смикнулася і вдарила Кирила по касці. Він сів, схопився за скроню.
— Живий? — Денис торкнувся його плеча.
— Живий, — прохрипів той. — Зірочки побігли, але бачу.
— Хто не бачить — бачить я, — мовила Олеся. — П’ять хвилин — і рушаємо.
Вона перевірила підігріту підкладку під каскою, затягнула ремінець під Кириловим підборіддям, поправила підсумки. Руки її працювали швидко й дбайливо, як у фельдшерки — без суєти.
— Думав, ти — медсестра, — неквапом вимовив Кирило, розминаючи шию. — От і згадав.
— З мене нормальна медсестра, — знизала плечем Олеся. — Коли треба.
— А ще — інструктор, — додав Левко.
— Коли треба, — повторила вона.
Передостанній етап — «будівля». Бетонний макет, темні отвори вікон, вузький коридор, що пахне фарбою і пилом. На вході Денис зібрав «двійку»:
— Працюємо, як вчили. Без геройства. Сектори — тримай. Левко, не рвися першим у двері.
— Не рвусь, — усміхнувся той самими очима.
Вони увійшли. Ліхтарі ковзали по кутках, пальці автоматично рахували «пироги» кімнат: глухі, прохідні, з нішами. У другій секції «противник» знову підкинув сюрприз — умовний «заручник», манекен на стільці. Кирило пошепки:
— Не стріляємо. Захист — спереду.
— Я — «щит», — сказав Денис. — Левко, ти — правий кут. На «три» — входимо.
— Раз… два… три!
Все сталося за секунди: вхід, розворот, контроль сектора. Сержант, який сидів «у засідці», вистрілив холостим — запізно. Білий прапорець знову блимнув. Він скривився, та відверто:
— Добре. Чисто.
На виході Олеся зустріла їх коротким кивком. Її очі посміхалися більше, ніж губи.
— Непогано, командире, — сказала вона Денисові. — Голова — працює.
— Мені є в кого вчитись, — відповів він.
— У вас самих, — відрізала вона.
Фініш — «схрон». Маленька лісова низина, де, за легендою, треба витримати час у тиші й не видати себе сторонньому патрулю. Вони лягли в листя. Дихали разом. Десь далеко виюшився пес, та згодом стих. Коли годинник у кишені сержанта тикнув «досить», полковник вийшов із темряви, ніби стояв там від початку.
— Підйом, — сказав він. — Маршрут — закрито.
Взвод постав у півколо. Полковник пройшов поглядом обличчя — втомлені, брудні, але з тими зморшками біля очей, які з’являються не від сміху, а від зосередженості.
— Скажу коротко, — промовив він. — Розумієте, чому в армії інколи мовчать ті, хто найбільше вміє? Бо їхня справа — щоб говорили дії. Сьогодні говорили ви.
Він обернувся до Олесі:
— Ти зробила рівно стільки, скільки треба. Без зайвого. Дякую.
— Працювали вони, — відповіла вона.
Полковник кивнув. Потім витяг із кишені пласкої папки конверт без печатки — тільки короткий рядок «До виконання».
— Оцей папір — не для очей взводу. Ти розумієш, — сказав він тихо, щоб чули лише вони вдвох. — Відправлення — на світанку.
Олеся прийняла конверт, не розкриваючи. Її обличчя не змінилося, але на мить у погляді ворухнулося щось, схоже на далеку дорогу.
— Є, товаришу полковнику.
— І ще, — додав він так само тихо. — Той знак… ти не одна, хто його колись носив.
Він не встиг договорити, але вона вже зрозуміла. Два короткі кивки — як обмін паролями.
До світанку лишалися години. У наметі гуділи примуси, сушився мокрий камуфляж. Денис приніс металевий кухлик.
— Чай, — сказав просто. — З чебрецем. Від Кирила — він тепер у нас відповідальний за аромат.
— Не сміши, — пирхнув Кирило від дверей. — Просто знайшов у коробці.
— Дякую, — Олеся обхопила кухлик долонями. Тепло повільно пробивалося в пальці.
Левко крутив у руках щось вузьке, ткане: тонку синьо-жовту стрічку, перев’язану в простий вузлик.
— Це… от… — він заплутався в словах. — Вузол я вмію зав’язувати. На перев’язці навчився. Триматиме.
— Триматиме, — сказала Олеся й узяла стрічку. — Гарний вузол.
— І ще, — Денис розклав на столі шматочок тканини — саморобний шеврон. Нерівний, з грубими стібками, але акуратний. На ньому — маленький орел з піднятими крилами, намальований фломастером, і слово, кривувате, проте виразне: «Довіра».
— Це неофіційно, — він підвів очі. — Але по-чесному.
— Найцінніше зазвичай неофіційне, — відповіла Олеся.
Вона поклала шеврон до кишені, ніби в сховок, де тримають тільки те, що треба не загубити.
На плацу світанок ледь торкнувся країв хмар. Полковник вишикував взвод на короткий підсумок. Слова були без патетики:
— Результат — є. Хиби — теж є, і з ними будемо працювати. Замість довгих промов — два пункти. Перший: вчорашні — перестають бути «вчорашніми», коли змінюють поведінку. Другий: сміх — лишається для анекдотів після відбою. На плацу — робота.
— Є! — гримнув взвод.
— Вільні, — закінчив полковник.
Розходилися швидко. Хтось поспішав до їдальні, хтось — на сушку чобіт, хтось — у чергування на вишці. Олеся підійшла до дошки біля входу в клуб. Поруч із «Довіра» і «Не ламати» хтось дописав фломастером: «Триматися — не на словах». Вона взяла крейду й поставила навпроти коротку риску — так у блокноті відзначають виконані завдання.
— Поїдеш, так? — Денис став позаду.
— Їду, — сказала вона.
— Можна… я ще раз: вибач. За картопляне пюре, за «благодійність», за все.
— Приймається, — кивнула вона. — Тільки не повторюй.
— Не повторю, — серйозно відповів він.
Кирило підійшов, зупинившись на крок.
— Якби треба було нам — так само… — він зам’явся, шукаючи слово. — Прикрили б.
— Вірю, — сказала Олеся.
Левко розвів руками, ніби готувався до незграбних обіймів, але стримався.
— Я язик трохи пригальмував, — зізнався. — Виявляється, працює не гірше за тренажер.
— Тримай цей темп, — усміхнулась вона.
Відправка була без строю й оркестру. Темна «буханка» чекала біля складу. Сержант коротко кивнув. Полковник стояв осторонь, у руці — папка. Він не говорив про «службу», «борг» і все таке. Він просто глянув на Олесю так, як дивляться на людину, яка зробила свою частину й знає, що робити далі.
— Щасти, — сказав він.
— І вам, — відповіла вона.
Вона сіла в машину. Хтось на подвір’ї махнув рукою — з тих, хто ще вчора бурчав. Машина рушила. Колеса черкнули калюжу, залишили риску води на асфальті, яка швидко втягнулася в холодну пору.
В окні миготів знайомий плац, прапор на щоглі, рядок на дошці. Чебрецевий запах ще стояв у носі. Олеся поклала долоню на кишеню з шевроном і стрічкою. Татуювання ховалося під тканиною, як завжди. Та тепер секретом було не воно.
Секрет був у тому, що сміх, який учора колов, сьогодні тримав стрій. У тому, що «Мийниця» стала тим, хто каже «працює» і це справді працює. У тому, що кілька коротких «Є» можуть замінити довгі промови. І в тому, що найгучніший звук на полігоні — не постріл, а тиша, яка народжується між людьми, коли вони навчились довіряти.
Пізніше, коли в їдальні знову подали пюре, ніхто не сміявся. Денис акуратно посунув свою тарілку, щоб не зачепити сусіда. Кирило приніс ще один термос чаю з чебрецем і підклав на стіл просту фаянсову цукерницю — хтось залишив її як талісман. Левко зняв зі стіни розклад і переписав охайніше, щоб без каракулів.
Полковник, проходячи повз дошку, глянув на напис «Триматися — не на словах». Він не стер його. Навпаки, підмалював край літери, щоб трималося довше.
— Працюємо, — сказав він тихо.
— Працюємо, — повторив взвод.
А машина з Олесею тим часом уже звернула на трасу. Дорога вела її туди, де знадобляться рівний крок, короткі інструкції і той особливий погляд, який змушує хлопчаків ставати бійцями. Вона не озиралася. На те були інші — ті, кому вона залишила найважче і найважливіше: відповідальність одне за одного.
Стрічка на зап’ясті сиділа міцно. Вузол не хитався. Як і годиться вузлам, зав’язаним насправді. Як і годиться довірі, яку не ламатимуть.
