Останні кілька днів цей 70‑річний пенсіонер не знаходив спокійного сну у своєму старому будинку на околиці. Щоночі з‑під ґанку тягнулися дивні звуки — ніби сотні дрібних тіл шкребли вогкий ґрунт, а між тим час від часу лунав тихий, тривожний шурхіт, мов приглушений шепіт.
Тієї ночі близько третьої години терпіти стало несила. Чоловік узяв ліхтарик і лопату та пішов надвір. Орієнтуючись на звук, підповз до краю ґанку, став навколішки й повів світлом під дошками.
Подих урвався: підлога землі була всіяна сотнями білувато‑зелених овальних тіл, схожих на великі курячі яйця. Деякі напівзариті, інші — просто на поверхні.
Найбільше тривожило те, що багато «яєць» починали темніти: на шкаралупі виступали плями, ніби усередині хтось рухався. Старий, тремтячи, підняв одне — воно виявилося теплим і злегка вологим.
— Господи… що це? — прошепотів він.
Набравшись відваги, чоловік ударив лопатою. Шкаралупа тріснула — і він застиг: усередині було…
Зсередини вислизнула темна, тремка істота. Це був не курча. То була маленька щойно народжена змійка.
Ледь він відсмикнув руку, як у темряві пролунав загрозливий шип. З‑під дощок висунулася доросла змія — товста, довга, з блискучою лускою. Вона різко підняла голову, роззявила пащу й кинулася на чоловіка.
Переляканий дід ледь не впустив ліхтарик. Змахнув лопатою й, не роздумуючи, кинувся тікати. Серце гупало так, ніби от‑от вискочить із грудей. Добігши до сусідів, він викликав служби порятунку.
Коли приїхали фахівці, вони не повірили власним очам: під ґанком і справді було величезне зміїне кубло — сотні «яєць» і кілька дорослих особин.
Тепло й волога під ґанком сприяли тому, що змії відклали яйця саме там.
Ділянку розчистили, змій виловили й вивезли. Чоловікові суворо заборонили наближатися до будинку до завершення повної обробки території.
(реклама)
Продовження та фінал
На світанку, коли над присадибною ділянкою вже піднімався холодний туман, під двір під’їхала ще одна машина — з герпетологом міського екопідрозділу та інспектором ДСНС. Старий вийшов назустріч, притискаючи до грудей куртку: ніч він провів у сусідів, як і наказали рятувальники.
— Доброго ранку, — представився молодший із приїжджих, у світлій куртці з нашивкою. — Мене звати Андрій, я біолог. Перевіримо територію ще раз і дамо рекомендації, щоб це не повторилося.
— То що ж воно було? — не витримав господар. — Яйця… і та змія. Вона кинулася на мене, їй‑Богу!
— Кинулася оборонитися, — спокійно відповів Андрій. — Судячи з фото, які зробили хлопці вночі, це кладка вужа звичайного. Вони неотруйні, але можуть шипіти й робити випади, коли захищають гніздо. Під ґанком тепло й волого — ідеальне місце для кладки наприкінці літа.
— А те, що вилупилося з «яйця»… то й був вуж? — перепитав старий, пригадуючи темну, слизьку істоту в долоні.
— Так, щойно народжене маля. Не лякайтеся, — лагідно сказав біолог. — Зараз головне — безпека й порядок.
Вони обійшли будинок. Під дошками ґанку ще пахло сирістю та землею. Рятувальники поволі піднімали одну дошку за іншою, Андрій нахилявся з ліхтариком і коротко кивав: порожньо. У кількох місцях знаходили рештки потрісканої шкаралупи й сліди зміїних тіл у ґрунті — жодної живої особини.
— Решту кладок ми вже вилучили вночі, — доповів інспектор. — Дорослих випустили подалі, у байраку. Яйця, що життєздатні, перевезли до інкубатора герпетоцентру. Решту утилізували за правилами.
Старий полегшено видихнув, але відчуття вини не відпускало.
— Я вчора… одне розбив, — прошепотів він. — З переляку, не розуміючи, що це.
— Ви діяли інстинктивно, — Андрій ледь усміхнувся. — І саме тому ми тут, щоб пояснити й убезпечити. Дозвольте кілька порад:
— Засипати порожнини під ґанком керамзитом або щебенем, — поставити металеву сітку з дрібною коміркою по периметру, — прибрати компостну купу ближче до городу, — не залишати куп листя під сходами.
— Зроблю, — кивнув господар. — Лише дайте мені повернутися додому.
— Повернетесь сьогодні по обіді, — відповів інспектор. — Після остаточної обробки території. А поки — підпишіть акт і відпочиньте в сусідів.
Після обіду двір уже виглядав інакше: дошки на місці, під ними — свіжа підсипка, по периметру — блискуча сітка, натягнута рівно, як струна. Приїхала бригада комунальників, допомогли без зайвих розмов. Старий дякував кожному, хто заходив на подвір’я.
— Та що ви, — махнув рукою майстер, складаючи інструменти. — Вам аби спокійно спати, а зміям — у байрак, їм там краще.
— Краще всім, — підсумував Андрій.
Коли машини поїхали, двір знову став тихим. Не тим задушливим, нічним — а ясним, денним. Господар постояв біля ґанку, придивляючись до нових стиків, і лише тоді зайшов у дім. У коридорі ще пахло чужою гумою й свіжим деревом, та це був приємний запах роботи.
Він зварив чай, сів біля вікна і, не поспішаючи, випив першу за дві доби гарячу чашку в тиші свого дому.
Вечоріло. До хвіртки постукали. На порозі стояла сусідка Марія, в хустці й з кошиком яблук.
— Ну що, відбули змієвого Максима? — піджартувала, але в очах — турбота.
— Відбули, — усміхнувся. — І щоб більше не верталися.
— То яблук візьми. Солодкі. І на пиріг стане.
— Дякую, Маріє. За вчора теж — що під ранок пустили.
— Та що там, — відмахнулася вона. — Лиш би здорові були. Чула, що біолог казав — не отруйні. Але страху ж наганяють!
— Страх від незнання, — відповів він, дивуючись, як просто даються тепер деякі слова. — Я ж і сам, як побачив, лопатою… А можна було й інакше.
— Усі ми робимо, як уміємо, — зітхнула Марія. — Доброї ночі.
— Доброї.
Вона пішла, а він заніс яблука до кухні й почав обтирати кожне окремо, як робив колись його батько: лагідно, ніби дякував.
Наступного ранку Андрій повернувся з невеликою коробкою.
— Тут інформаційні листівки, — пояснив. — Про вужів і гадюк: чим різняться, як поводитися, кого кликати. І — для вас, — він дістав маленьку дерев’яну табличку з вигравіруваним написом: «Двір дружній до дикої природи (безпечний для людей)».
— Це як? — не втримав усмішки господар.
— Це значить, що ви не нищитимете гнізда птахів і не лишатимете сміття, але й не дасте зміям селитися під сходами. Рівновага. Я ще переніс компост подалі, як ми домовлялися.
— Дякую тобі, сину, — сказав старий. — Виходить, і для мене урок.
— Для всіх нас, — відповів Андрій і потис руку.
Коли машина від’їхала, чоловік прибив табличку до стовпчика біля хвіртки. Відійшов на крок, глянув — і кивнув сам собі: по ділу.
Минув тиждень. Дім знову дихав рівно. Вночі під ґанком не шкребло й не шурхотіло. Старий спав міцно й прокидався без тривоги. Вранці він виносив на лавку при вході старий чайник і снідав, слухаючи, як десь у верболозі кричать сороки.
Інколи він згадував темну, тремку істоту в долоні й різкий шип із‑під дощок. Тоді ставив чашку, вдихав на повні груди й подумки повторював: «Страх від незнання». І від того ставало легше.
Одного дня на подвір’ї з’явився листоноша.
— Вам передача з герпетоцентру, — усміхнувся, простягаючи конверт.
Усередині була світлина: тонкі зеленаві тіла малих вужів випускали в очерет над річкою. На звороті — короткий напис: «Це ті, що були під вашим ґанком. Тепер вдома».
Старий довго тримав фото в руках, а потім поставив у рамку на кухонній полиці — поруч із годинником, що давно йшов на хвилину швидше, ніж усі інші.
— От і добре, — сказав уголос. — Кожному — своє місце.
Увечері загримів дощ, розмило дорогу до ставу, і повітря наповнилося мокрим запахом землі. Він присів на верхню сходинку оновленого ґанку й провів рукою по холодному металевому краю сітки. Раптом у темряві щось зашелестіло — десь у траві протиснулася ящірка, миготнула і сховалася. Чоловік засміявся сам до себе: тепер він розрізняв ці звуки, як музикант — ноти.
Тиша знову стала його мовою. Не німою — спокійною.
Тієї ночі він спав без снів. А зранку, коли сонце тільки торкнулося покрівлі, на ґанку лежала свіженька районна газета. На першій шпальті — невелика замітка: «Під містом рятувальники та екологи перенесли кладку вужів у безпечне місце. Власнику будинку надали рекомендації. Пам’ятаймо: вуж неотруйний і корисний для саду».
Він поклав газету поряд із рамкою зі світлиною, зварив собі каву й відчув, як у грудях, там, де ще недавно клубочився комок ночі, оселяється просте відчуття: дім, лад і вдячність.
Фінал не вибухає салютом — він приходить так, як сходить сонце на подвір’ї після негоди: повільно, але напевно. І коли знову стане тихо — це буде вже та тиша, яку він обрав сам.
