Вона зробила крок уперед. На ліжку він лежав, як щойно опустився, — рівно, майже акуратно. Рука звисала з краю, пальці нерухомо торкалися підлоги. Обличчя стало не по-його-молодому блідим. На мить їй здалося, що він просто заплющив очі, відпочиває, але щось у повітрі підказувало інше — ніби в кімнаті зник звук.
— Чуєш? — несміливо озвалася вона. — Чуєш мене?
Тиша відповіла їй стислим грудним вузлом. Вона підійшла ближче, торкнулася його плеча, потрусила. Ніякої реакції. Вдихнула глибше, зібрала руки, як вчили колись на курсах першої допомоги, поклала пальці на шию, шукаючи пульс. Шукала праворуч, ліворуч, під щелепою. Порожнеча.
— Ні, ні… — прошепотіла вона, і в грудях щось впало.
Телефон лежав на тумбі. Вона набрала «103» не роздумуючи.
— Швидка допомога, слухаю, — відгукнувся рівний жіночий голос.
— Будь ласка… Мій чоловік… Він лежить і не дихає… Пульсу немає… Це сталося щойно, — слова ламалися, але вона тримала себе в руках.
— Адреса? Чи був удар, травма? Вік? — чітко, по-черзі.
— Адреса така-то. Травми не було. Він молодший… на тридцять років молодший за мене, — сказала вона, ніби це могло щось змінити.
— Розумію. Бригада вже в дорозі. Спробуйте покласти його на тверду поверхню. Якщо можете — розпочніть компресії грудної клітки: тридцять натискань, два вдування. Я з вами на лінії.
Вона поклала телефон на гучний зв’язок, обережно зсунула його на підлогу, підклавши складену ковдру під плечі. Руки — одна над іншою, долоні в замок. Вона рахувала вголос, як наказала диспетчерка:
— Раз, два, три… двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять…
Повітря здавалося важчим, ніж зазвичай. Вона робила вдихи, тримаючи рот до рота, ніби може повернути йому життя власним диханням. Потім знову — натискання. Секунди тягнулися довго, мов нитка, що не рветься й не закінчується.
Дзвінок у двері пролунав раптово. Вона кинулася відчиняти. У коридор зайшли двоє медиків у темних куртках, із валізками.
— Дайте пройти, — коротко сказав один, опускаючись навколішки біля чоловіка. — Коли саме втратили свідомість?
— Декілька хвилин тому. Я щойно зайшла… — сказала вона і вхопилася за край шафи, щоб не сісти на підлогу.
Один із них відкрив чемодан, інший уже ставив електроди. Монітор тихо клацнув і засвітився. Руки працювали спокійно, відточено. Вони перевірили зіниці, подивилися на екран, обмінялися поглядами.
— Ми починаємо, — сказав старший і дав команду. — Розряд.
Глухе «пік» розітнулося, тіло сіпнулося. Вони діяли швидко: чергували натискання, вдування, препарати. Вона стояла збоку й молилася без слів, наче дитина. У голові гуділо одне: «Тільки б не зараз. Тільки б не він. Тільки б…»
Минуло кілька хвилин, які вмістили в себе цілу вічність. Потім монітор показав рівну лінію. Старший медик тихо зітхнув. Він ще раз перевірив зіниці, приклав пальці до шиї — так само мовчки, як і вона хвилинами раніше.
— Я дуже шкодую, — сказав він після короткої паузи. — Смерть настала раптово, імовірно — через зупинку серця. Ми зробили все можливе.
Слова впали в кімнату, як камінь у воду, — хвиля пройшла і зникла, але рябіло ще довго. Вона кивнула. Потім тихо спитала:
— Це… остаточно?
— Так, — відповів він. — Мені потрібні будуть ваші дані. І… вибачте, але треба оформити документи.
Вони говорили короткими фразами. Медики поводилися обережно, ніби боялися порушити тишу. Потім зібрали свої речі. Один із них, уже в коридорі, озирнувся:
— Якщо вам стане зле, телефонуйте ще раз. Чи є хтось, хто може приїхати?
— Я… впораюся, — сказала вона. Голос не зірвався.
Двері зачинилися. Квартира повернула собі тишу. На тумбі лежав шлюбний документ — ще теплий від рук реєстратора. Вона сіла на край стільця і поклала аркуш на коліна. Руки були холодні.
— Я ж хотіла просто бути з тобою, — сказала вона в порожнечу. — Просто жити.
У кухні чайник клацнув, нагадавши про себе, і стих. Вона встала, налила в чашку окріп, але не випила — тримала між долонями, як грілку. Пройшлася квартирою: зупинилася біля дзеркала, подивилася на свою фату, що звисала зі спинки стільця. Підібрала її й акуратно склала. Зняла сережки, поклала в коробочку. Кожен рух був повільний і зібраний, як у людини, що прибирає після довгого свята.
Вона не плакала. Сльози не приходили — мабуть, від шоку. В голові тихо ворушилися думки: «Треба зателефонувати… Кому першому? Як сказати? Як це — бути вдовою в той самий день, коли ти щойно стала дружиною?» Слово «вдова» стояло осторонь, ніби не про неї.
Телефон світився новими повідомленнями: «Як ви?», «Чи все гаразд?» Вона написала коротке: «Все спокійно. Потім розкажу». І поклала телефон дисплеєм донизу.
З коридору долинав холодок. Вона зачинила двері до кімнати, де щойно були люди й прилади, і зупинилася в темряві. Чути було якось гостро: як за стіною гавкнув собака, як ліфт зупинився на поверсі нижче, як хтось пройшов сходами й тихо сказав: «Добраніч».
Вона повернулася на кухню. Сіла. Поклала на стіл руки — долонями догори. Уявила, як ранок розфарбує підвіконня світлом, як перша газета впаде у скриньку внизу. І як вона піде в той самий міський будинок, де зовсім недавно звучало «Вітаємо», — уже з іншим питанням.
— Скажіть, будь ласка, — промовила вона вголос, ніби тренуючись — її голос відбився від стін, — що роблять у таких випадках? Куди звертатися? Які довідки… — Вона замовкла, бо зрозуміла, що поки не готова вимовляти далі.
Час від часу в голові спливали уривки з вечора: як він усміхнувся, коли вони вийшли з будівлі; як поправив їй фату на сходах; як сказав «я хвилююся, наче підліток». З кожним згадуванням у грудях щось стискалося, та водночас ці спогади були теплими — як ковдра, яку тримаєш при собі в холодну ніч.
Вона встала й відчинила кватирку. Осіннє повітря увійшло в кухню, торкнулося штори. Десь далеко гуркотів останній нічний автобус. Вона прислухалася — і раптом почула, як у ній, попри все, тихо озивається просте: «Жити». Не гучно й не впевнено — скоріше як згадка про обов’язок. «Жити — означає зараз робити один крок. Потім ще один. І ще».
Вона знову сіла. Повернула до себе шлюбний документ. Прочитала їхні імена. Провела пальцем по лініях. І сказала напівшепотом, звертаючись до нього, як до живого:
— Пробач, що не встигла відчути, як ми будемо. Я все одно залишу це тут. Бо це наш день. Я не зітру його.
За вікном стало ще темніше, потім — ледь світліше. Ніч перейшла в той передранковий час, коли місто ще майже спить, але деякі вікна вже загорілися. Вона поставила чашку в мийку, прибрала зі столу папери, залишивши один — той, що найважливіший сьогодні. На ньому лежала її долоня.
Телефон беззвучно завібрував. Вона подивилася на дисплей — «Невідомий номер». Відповіла.
— Алло?
— Це з лікарні, — сказав рівний голос. — Ми фіксуємо виклики цієї ночі. Чи потрібна вам психологічна допомога? Чи є з ким залишити вас?
— Дякую, — відповіла вона після паузи. — Ні. Я… зараз просто посиджу. Потім подумаю, кому подзвонити.
— Добре. Якщо зміните думку — ми на зв’язку. Тримайтеся, — сказав голос і вимкнувся.
Вона поклала телефон. Підійшла до вікна. Доторкнулася до холодного скла. І, нарешті, тихо заплакала — не голосно, без ридань, а так, як плачуть люди, що намагаються не розбудити місто. Сльози лягали короткими доріжками, і кожна з них ніби вимовляла слова, яких не було в мові.
Коли сльози висохли, вона вмилася прохолодною водою. Подивилася на себе в дзеркало. Звідти на неї дивилася та сама жінка — із втомою на вилицях і впертістю у підборідді. Її життя не розпалося на порох, воно просто змінило форму. І цю нову форму треба буде прийняти.
Вона ще раз пройшлася кімнатою: підняла упалий плед, поправила подушку. Зупинилася на порозі — і постояла, ніби чекаючи, що він повернеться й скаже свою звичну фразу. Але кімната мовчала. Вона прикрила двері.
На столі залишилися дві речі: документ і ключі. Вона взяла ключі в долоню й поклала назад. Документ накрила чистим аркушем — ніби ковдрою. Потім сіла і написала на клаптику паперу всього три рядки — короткий план на ранок: «Зателефонувати», «Оформити», «Зібратися». Вона знала: це не порятунок і не рішення — це просто перші кроки.
З вулиці долинув звук ранньої маршрутки. На кухні невпевнено клацнула лампочка. Ранок повільно входив у квартиру, наче людина, що не хоче торкатися чужого горя, але має виконати свою роботу.
Вона поклала список у кишеню халата. Зробила ковток води. Прислухалася до себе. Усередині було тихіше. Не легше — але тихіше. Так буває, коли найстрашніші слова вже сказані. Коли відчуваєш край і знаєш, що за цим краєм — нові плити дороги, по яких доведеться йти.
Вона ще раз погладила долонею обкладинку документа і, ніби підсумовуючи, вимовила те, що вже давно кружляло в голові:
— Фактично я стала вдовою в ту саму мить, коли стала дружиною.
За вікном остаточно посвітліло. Десь у дворі двірник повів мітлою. У сусідній квартирі ввімкнули радіо. Життя наполегливо нагадувало про себе — і в цьому була якась беззахисна надія.
Вона підвелася, вдягнула теплий кардиган, підійшла до дверей і зупинилася. Попереду було надто багато всього: паперів, дзвінків, пояснень. Але кожен шлях починається з першої ручки, яку повертаєш.
Вона ще раз вдихнула. Подивилася на кімнату, у якій щойно почалося і закінчилося їхнє подружжя. І пошепки сказала:
— Я повернуся.
Вона відчинила двері на кілька сантиметрів, а потім знову зачинила. Ранок тільки починався. І попереду — час, який поки що не має назви.
Тимчасова крапка.
Продовження й завершення
Ранок прийшов холодним і сирим. Це була середа — середина жовтня, коли небо висить низько, а кожен подих нагадує про близьку зиму. Вона відчинила двері — і в квартиру знову ввійшли люди в формі: дільничний, судово-медичний експерт. Їх викликали медики ще вночі, а зараз треба було оформити все до кінця.
— Доброго ранку, — сказав дільничний, ніби це слово може щось пом’якшити. — Ми поставимо кілька запитань.
— Ставте, — відповіла вона рівно.
Вони записували акуратно: час виклику, обставини, чи були хронічні хвороби. Вона розповіла те, що знала: що він виглядав втомленим, що нервувався, що ліків у нього не було, що ввечері випили тільки чай. Експерт, оглянувши тіло, коротко кивнув і підтвердив первинну версію лікарів: раптова зупинка серця. Без слідів насильства. Все за процедурою.
— Ми заберемо його до моргу, — спокійно сказав експерт. — Потрібно оформити медичне свідоцтво про смерть. Вам зателефонують. Тримайтеся.
— Дякую, — відповіла вона, не знаходячи інших слів.
Коли двері за ними зачинилися, квартира стала надто великою. Вона прибрала склянку зі столу — ту, з якої він учора так і не зробив ковтка, — сполоснула водою, поставила догори дном. Потім умитою рукою провела по поверхні столу, ніби стирала невидимий пил.
Телефон мовчав, і це мовчання було майже фізичним. Вона знала: тепер треба дзвонити. Спершу — його матері. Номер вона зберегла давно, але ще жодного разу не наважувалася телефонувати сама, без нього.
Вона натисла «Виклик». Слухавка довго дзижчала, і кожен сигнал ніби розтягувався.
— Алло? — нарешті озвався старший жіночий голос.
— Добрий день, — сказала вона, намагаючись тримати тон рівним. — Це… Я дружина вашого сина.
— Дружина? — у голосі пролунав подив. — Він що, уже…?
— Учора. Ми розписалися. А сьогодні… — вона вдихнула. — Його не стало.
У слухавці стало дуже тихо, як буває перед тим, як падає сніг. Потім пролунало глухо:
— Як — не стало? Він же… Молодий же.
— Раптова зупинка серця. Швидка приїхала швидко, але… — слова закінчилися.
На тому кінці лінії жінка кілька секунд не дихала, а потім тихо заплакала. Не голосно, без ридань — так, як плачуть люди, що вже бачили горе.
— Де він? — спитала вона згодом.
— Його забрали до моргу. Мені скажуть, коли можна забрати.
— Я приїду сьогодні. Скажіть адресу.
— Скажу, як тільки дізнаюся. Пробачте, — додала вона раптом, хоча не знала, за що просить пробачення.
— Це не вам, — відповів голос у слухавці. — Це Богові. Тримайтеся.
Коли вона поклала трубку, відчула, як втома опускається на плечі, немов важкий плед. Вона зварила каву, але не змогла її пити. Тільки гріла долоні об чашку і дивилася у вікно, де повільно, мов за інерцією, летіло жовте листя.
Опівдні зателефонували з бюро судово-медичної експертизи. Запросили прийти по документи наступного дня зранку. Там же підкажуть, що робити далі: які довідки, куди звертатися. Вона записала адреси, прізвища, години прийому. Рядок за рядком — як план, який тримає на плаву.
Першою приїхала сусідка знизу — постукала несміливо.
— Можна? — запитала вона, переступаючи поріг і тримаючи в руках тарілку з гарячими варениками. — Я все чула… Я не нав’язуюся… Просто покладу отут.
— Дякую, — сказала вона. — Зі мною все гаразд. Поки що.
Сусідка присіла на край стільця, подивилася в очі — довго, без запитань. Потім дістала з сумки маленьку воскову свічку.
— Я поставлю. Нехай горить.
— Поставте, — дозволила вона.
Вогник колихнувся і заспокоївся. В квартирі стало ніби тепліше.
Четвер почався з довгої черги під дверима моргу. Люди тримали в руках папки, сумки, хто — хустини, хто — пляшки з водою. Вона стояла тихо, не дивлячись довкола. Коли підійшла її черга, вона зайшла в кабінет, де пахло хлоркою й папером.
— Прізвище? — спитала жінка за столом.
— Вона назвала його.
— Близька родичка?
— Дружина, — сказала вона й витримала погляд.
Їй видали медичне свідоцтво і назвали час, коли можна буде забрати тіло для поховання. Порадили ритуальну службу неподалік — «порядні люди, без зайвого». Вона подякувала, вийшла надвір і вдихнула холодне повітря на повні груди.
Подзвонила його матері — сказала, де і коли. Та відповіла коротко: «Буду». Говорити більше не було сил.
У ритуальній службі все було чітко. Чоловік із сивиною в скронях записував її слова без тиску, ніби розумів, що кожне рішення дається дорого.
— Яку труну хочете? — спитав він. — Є простіша, є дубова. Різниця в ціні…
— Простішу, — сказала вона. — Аби пристойно.
— Хрест? Табличка? Фото?
— Так, усе як годиться. Фото принесу.
Вони разом склали список: вінок, рушник, свічки, автобус на кладовище, священник для відспівування. Чоловік назвав суму. Вона витягла картку — на рахунку було достатньо: вона давно збирала «на ремонт», який так і не почала.
— Якщо треба, ми допоможемо з документами в РАЦСі, — додав він. — Ви ж учора…
— Учора, — підтвердила вона. — Там мене пам’ятають.
П’ятниця принесла дрібний дощ. Вона зранку пішла до РАЦСу — того самого, де ще позавчора звучало «Вітаємо». Працівниця за столом впізнала її й на мить розгубилася.
— Ой… — тільки й сказала.
— Мені треба свідоцтво про смерть, — спокійно промовила вона, передаючи документи. — І довідка для кладовища.
Люди в черзі відверталися, даючи їй дорогу. Ніхто не питав зайвого. Коли вона вийшла надвір, стало легше дихати. Вона відправила копії документів ритуальній службі і отцю Миколаю — того порадили як священника з найближчого храму.
Отець відповів майже одразу:
— Прийду. Помолимося. Поховаємо по-людськи. Тримайтеся.
Ввечері зателефонувала його мати — уже з вокзалу.
— Я приїхала, — сказала вона. — Чи можу я… побачити?
— Можна. Завтра перед відспівуванням. У каплиці, — відповіла вона. — Я буду там.
— Дякую, — ще тихіше сказала мати. І додала: — Я не встигла… так багато сказати йому.
— Я теж, — відповіла вона.
Субота почалася темно й холодно. У каплиці було напівтемно, пахло ладаном і деревом. Вона принесла фотографію — ту, де він сміється на тлі річки. Священник поклав фото біля хреста, запалив свічку.
— Почнемо, — сказав він, коли привезли труну.
Люди сходилися тихо: кілька його друзів, двоє колишніх колег, сусіди, працівник з ритуальної служби. Прийшла його мати — невисока, в темній хустині. Вони обнялися, не говорячи жодного слова. Мати провела долонею по кришці труни.
— Мій син, — вимовила вона і притиснулася чолом. — Мій хлопчику.
Священник читав молитви — голос рівний, глибокий, неспішний. Хор тихо підхоплював. Вона стояла поруч, тримаючи свічку, і відчувала, як тепло воску капає на пальці. Це було майже приємно — жива, тепла болючість, яка відволікає від тієї, що не має форми.
Після відспівування небагатослівна процесія рушила до кладовища. Осінній вітер торкався гілок, під ногами хрустло листя. На новій ділянці, біля алеї молодих беріз, уже чекала яма. Вона дивилася на чорну землю і думала тільки про одне: «Будь поруч, скільки можеш».
— Скажете щось? — тихо спитав священник.
Вона підняла очі. Друзі чекали, сусіди теж. Його мати стояла поруч, тримаючись за її руку так, ніби вони знайомі все життя.
— Ми встигли зовсім мало, — сказала вона. — Але те мале було справжнім. Дякую тобі за кожне «добрий ранок», за кожне «не хвилюйся», за кожен чай. Пробач, що не втримала. Я збережу те, що ми встигли. І зроблю те, що ти планував. Обіцяю.
Вона кинула жменю землі — і звук, що пролунав, запам’ятався гостро. Потім кинула другу — вже не тремтіли руки. Люди почали кидати землю по черзі. Земля лягала глухо, розмірено, як кроки в темному коридорі.
Коли все скінчилося, вона взяла з рук ритуальника дерев’яний хрест із табличкою. І разом із ним установила його в головах. На табличці було два рядки — ім’я і дві дати, зовсім поруч. Вона провела пальцем по літерах, ніби перевіряючи, що це правда.
— Приїздіть через тиждень по пам’ятник, — сказав тихо ритуальник. — А ми поки наведемо лад.
— Дякую, — відповіла вона.
Люди розійшлися швидко: було холодно, і дощ набирав силу. Вона стояла зі священником і матір’ю. Потім запропонувала:
— Ходімо до мене. Я приготую коливо. Посидимо тихо.
Мати кивнула, витерши очі рушничком. Отець Миколай — теж.
На кухні пахло гречаним коливом і свіжим чаєм. Вони сіли просто — без зайвих слів і тостів. Священник прочитав коротку молитву. Мати розглядала фото на стіні — те, що вона поставила в просту рамку зранку.
— Ви були з ним щасливі? — спитала мати, не підіймаючи очей.
— Так, — сказала вона. — Стільки, скільки нам дали.
— Я боялася, — зізналася мати. — Боялася різниці у віці, боялася людських язиків. Але коли він мені розповідав, як ви разом готуєте борщ, як ходите на ринок по яблука… Я заспокоювалася. Він звучав… по-справжньому.
Вона усміхнулася краєм губ.
— Він завжди обирав найдешевші яблука — і найсмачніші.
— Це дуже на нього схоже, — мати теж усміхнулася, і в її усмішці з’явилося тепло.
Вони довго сиділи мовчки. Потім мати сказала:
— Я повернуся додому завтра. Але якщо вам потрібна допомога…
— Я зателефоную, — відповіла вона. — І ви телефонуйте. Ми тепер…
— Родина, — завершила мати.
Наступного тижня дні текли повільно — кожен із власною формою. Понеділок вона провела в кабінетах, оформляючи документи: свідоцтво, запис у книзі РАЦСу, заява на місце на кладовищі. Її зустрічали з розумінням: ставили печатки без зайвого тиску, підказували дрібниці. Вона дякувала кожному — і шукала в собі голос, який не зривається.
У вівторок пішла на ринок. Купила невеликий саджанець калини в чоловіка з Полісся — той довго розповідав, як краще приживиться, де посадити, коли обрізати.
— Для кого берете? — спитав він наприкінці.
— Для… — вона ковтнула слово «нас», але вимовила: — Для нього.
— То посадіть при вході в під’їзд, на сонці, — порадив чоловік. — Щоб люди бачили. Калина любить, коли на неї дивляться.
У середу вона навела лад у його речах. Не поспіхом, не з рвучким рішенням «роздати все». Вона складала акуратно: сорочки — в одну купу, книжки — в іншу, блокнот із його торішніми списками — окремо. У шухляді знайшла папірець: «Поїдемо на річку в жовтні, якщо буде тепло». Вона довго тримала його в руках і зрештою поклала до свого гаманця — як оберіг.
У четвер вона поїхала на кладовище — самостійно, без супроводу. Поставила на могилі невеличку лампадку, розклала кілька гілочок барвінку. Сіла на край лавочки й говорила вголос:
— Сьогодні вітер із дощем. Я посаджу калину біля дому. Ти любив дивитися на ягоди восени. Я купила дві нові чашки — ті, що з тонкими вушками. Твою улюблену сорочку я випрала й заховала — не віддам, не проси. А ще я… я вчуся справлятися.
Вітер відповідав шелестом. Їй цього вистачало.
У п’ятницю вона сходила до храму — поставила свічку за упокій, заспівала тихо разом із бабусями у кутку. Отець Миколай помітив її, підійшов:
— Як ви?
— По-різному, — відверто сказала вона. — Вчора було легше, сьогодні — важче.
— Це природно. Дихайте. Моліться. Їжте. Спіть. Говоріть з ним — і з людьми також. Не замикайтеся.
— Я намагаюся.
— Якщо знадобиться — прийдіть на розмову, — додав він. — Без записів, без формальностей.
Вона подякувала і вийшла на двір, де свіже повітря пахло хвоєю.
Субота принесла сонце. Вона вийшла з лопатою до під’їзду й посадила калину. Діти з двору підбігли, дивлячись цікаво.
— Це ваше дерево? — спитав хлопчик у шапці з помпоном.
— Наше, — відповіла вона. — Тепер — і ваше теж. Дивіться за ним.
— А як його звати? — не вгамовувався хлопчик.
— Калина, — усміхнулася вона. — Просто калина. Але якщо хочете — можете дати ім’я.
— Я назву її «Червона», — серйозно сказав він. — Бо ягоди будуть червоні.
— Домовилися, — сказала вона і вкопала кілочок.
Сусідка винесла відро води. Разом полили саджанець. Вітер і сонце зробили свою справу: листочки на хвилину блиснули й затремтіли.
Увечері вона дістала зі шафи його старенький светр — той, у якому він любив ходити на ринок. Одягла — і запахнулася запахом кави, лагідного мила і чогось ще, що не має назви. Посиділа на кухні, п’ючи чай з обліпихою. У голові нарешті вимкнувся глухий гул, який супроводжував її останні дні. Залишилася тиша — не порожня, а та, в якій можна говорити.
Вона написала на папері коротко: «Дев’ятини — у неділю. Прийдуть ті ж самі». Поклала записку на холодильник.
Недільний ранок був ясним, майже прозорим. На столі — коливо, калач, мед, узвар. Прийшли ті, хто був на похороні: друзі, сусіди, отець. Матері не було — вона поїхала додому, але надіслала записку: «Свічку запалю вдома. Молюся. Телефонуй, якщо треба. Обнімаю».
— Сідайте, — сказала вона гостям. — Будемо поминати.
Говорили неголосно: кожен ділився якоюсь маленькою згадкою. Один із друзів розповів, як він умів лагодити старі лампи й шукати найтоншу тріщинку в склі. Сусідка згадала, як він зупинявся біля двору й поправляв прив’ялі квіти у клумбі. Вона слухала — і складала з цих дрібниць цілісний портрет тепла.
— Дякую вам, — сказала вона наостанок. — Прийдіть і через сорок днів. А потім — колись. Просто в гості.
Коли всі розійшлися, вона залишилася на кухні одна. Вимила посуд, поставила тарілки сушитися. Потім сіла й записала в блокноті кілька коротких речень — не щоденник, а радше прості позначки:
Полити калину «Червону».
Сходити в бібліотеку — повернути його книжку.
Подзвонити матері.
У дизайнера замовити простий пам’ятник.
На вихідних — на річку.
Вона знала: жодне з цих завдань не поверне його. Але в них — рух, а рух означає життя.
Минув ще один тиждень. У вівторок вона зателефонувала до бібліотеки — домовилася, що віддасть книжку без штрафів, пояснила ситуацію. Бібліотекарка, почувши, тільки сказала: «Не поспішайте. І тримайтеся».
У середу вона зайшла до майстерні пам’ятників. Вибрала найпростіший камінь — без вигадливих форм. Лише ім’я, дати й короткий напис, який вона придумала дорогою: «Де любов — там пам’ять». Майстер записав замовлення, пообіцяв улагодити все через кілька тижнів.
У четвер вона нарешті пішла на річку. Вода була темною і спокійною, як очі старої собаки. Вона сиділа на лавці, закутавшись у шарф, і довго ловила очима течію.
— Пам’ятаєш, — сказала вона вголос, — ти хотів сюди в жовтні. Я прийшла. Хоч і сама. Я принесла яблуко — те, що ти завжди обирав. І покладу його тут, на парапет. Нехай птахи знайдуть.
Вона поклала яблуко. Поруч сіла старенька жінка — тримала в руках пакет із хлібом.
— Морозно, але красиво, — сказала старенька, ні до кого не звертаючись.
— Красиво, — погодилася вона.
— Ви чекаєте когось? — обережно спитала та.
— Я вже дочекалася, — відповіла вона. — Тепер просто сиджу.
Старенька кивнула, ніби зрозуміла, і пішла повільно, обережно ставлячи ноги.
Сороковий день випав на середу. Вона приготувала коливо — спокійно, без поспіху. На кладовище прийшло небагато людей — ті ж обличчя, вже знайомі. Отець прочитав молитву, вони запалили свічки. Вона дивилася на імена на сусідніх табличках і думала: у кожного тут — своя історія, своє «ми встигли» і своє «не встигли». І кожне життя — цілий світ, який не видно здалеку.
Після сороковин вона відчула, як щось у ній стає на місце — не те щоб загоїлося, ні, але стало рівніше. Вона повернулася додому, зняла пальто, поставила чайник. На кухні було тепло. На підвіконні стояла маленька зелена гілочка — вона зрізала її з калини «Червоної», щоб укоренити в склянці з водою. «Може, виросте друга», — подумала вона.
Вона розкрила блокнот і дописала останній рядок під планом: «Жити — далі». Потім акуратно закрила обкладинку, поклала на полицю й зупинилася посеред кухні. Послухала тишу. Вона більше не лякала — радше стала простором, де можна говорити молитвами, спогадами й простими буденними справами.
— Я тримаю слово, — сказала вона тихо, так, щоб чула тільки вона. — Збережу те, що ми встигли. І зроблю те, що ти планував. І щодня — ще трохи.
Вона підійшла до вікна. На дворі вітер хитав худі гілки калини. На найближчому розі хтось сміявся, пролітала маршрутка, на зупинці молодий хлопець обіймав дівчину. Життя йшло, не питаючи дозволу. І це — добре.
Вона поставила на плиту чайник. Дістала дві чашки — ті, з тонкими вушками. Одну наповнила чаєм, другу лишила порожньою, як завжди. Посунула її ближче до себе. І, не відчуваючи провини, дозволила собі перший за довгий час спокійний ковток.
Це була не перемога й не поразка. Це був рух. А рух — і є те, що тримає. Вона знала: попереду — звичайні дні. В них — робота, покупки, розмови, свята й дощі. В них — вона і той, кого вже не видно, але хто є. І цього достатньо, щоб іти.
Вона не закрила ту порожню чашку в шафу. Вона залишила її на столі — як простий знак, що поруч завжди є місце для того, кого любиш. І що любов — не про присутність, а про пам’ять і дію.
Вона загасила світло в коридорі, пройшла до кімнати, де колись почалося й закінчилося їхнє подружжя, і на мить зупинилася на порозі. Тепер тут стояла нова білизна, складено ковдру, рівно лежав светр. Вона торкнулася дверей пальцями — й нарешті прикрила їх так, як прикривають щось найдорожче: тихо, дбайливо, без остаточного «крапка».
Бо остаточних крапок — не буває. Є лише речення, які ми продовжуємо — щодня.
Кінець.
Aucun fichier choisiAucun fichier choisi
