Розділ 1. Чорна жилетка в білому храмі
Листопадовий ранок у Совіньйоні був холодний і надто тихий, ніби море спеціально притихло, щоб не заважати багатим прощатися зі «своїми». Я відчув осуд ще в притворі: глухий стукіт берців по мармуру різав слух серед шурхоту лакованих туфель і клацання дорогих підборів. Пахло ліліями, воском та старими грошима — тим запахом, який не купиш разово, його вирощують роками. Я глянув на себе: чисті, але потерті джинси; берці подряпані важелем «Харлі»; і мій жилет із нашивками — латаний, обтертий, із запахом бензину й вітру. Я точно не вписувався в цей білий храм із високою дзвіницею, де навіть тиша виглядала «правильною». Та я дав клятву на крові Арсенію Коваленку й не мав права її ламати. Я штовхнув дубові двері й зайшов, коли служба вже йшла, а священник монотонно говорив про «опору громади» й «безгрішну репутацію».
Усередині було людно — дві сотні чи більше, чоловіки в костюмах, які коштували як мій байк, і жінки в чорному шовку та перлах, що стискали серветки так, ніби плакали лише за етикетом. Коли я став у кінці нави, реакція пішла хвилею: голови повернулися, очі звузилися, одна пані притисла сумку до грудей, наче я зараз її вихоплю. Я не дивився на них — я дивився тільки на темну поліровану труну попереду. «Спочивай, Арсенію… я встиг», — подумав я й пішов центральним проходом, бо хотів лише підійти ближче й сказати «прощавай» чоловікові, який колись витяг мене з безодні. Та тут, у їхньому світі, сам факт, що ти байкер, уже звучав як погроза. Загули шепоти: «Хто це?», «Він що, п’яний?», «Де охорона?». І тоді з першої лави підвівся Ростислав Коваленко — син Арсенія, вилизаний, червоний від злості, з дорогим вузлом краватки й холодним поглядом, у якому не було жалоби.
Розділ 2. Син, що знає ціну, але не знає батька
Ростислав перехопив мене посеред проходу, а поруч метушився худорлявий розпорядник похорону, який боявся всіх одразу й особливо мене. «Стій там», — прошипів Ростислав, намагаючись тримати голос низько, але він тремтів. Я відповів рівно: «Я прийшов попрощатися». Він оглянув мою нашивку «Сержант охорони» так, ніби то пляма на килимі: «Ти оскверняєш церемонію. Ти виглядаєш як злочинець». Я сказав лише одне: «Арсеній так не думав». Це вивело його з себе. «Мій батько не знав такого сміття, як ти. Це приватне прощання. Не для… цього», — він ковтнув слово, ніби боявся вимовити «зграя». Розпорядник белькотів про «дрес-код» і «порядок», а я стояв, упершись берцями в мармур, і повторив: «Я не піду, доки не скажу “прощавай”». У храмі стихло все — музика, голос священника, навіть подихи. Я відчував, як на мене дивляться сотні людей, і в кожному погляді було те саме: «Ти тут чужий».
Ростислав ступив ближче й спробував «взяти» мене на страх: «Або йдеш зараз, або я викликаю поліцію. Тебе виведуть». Коли він схопив мене за руку, я не вдарив і не штовхнув — просто напружив м’яз і глянув так, що він відсмикнув пальці, ніби торкнувся гарячого металу. «Поліцію! За проникнення!» — закричав він, уже не контролюючи себе. Люди ахнули, кілька чоловіків у перших рядах підвелися, роблячи вигляд, що вони — стіна. Я оглянувся: три сотні чужих облич, жодного союзника. Тоді я дістав телефон — старий, із тріщиною на екрані — і перевірив час: 11:00. Розпорядник забелькотів, що телефоном тут не можна, але я лише натиснув заготовлене повідомлення: «Зелений. Забираємо його додому». Ростислав зневажливо прошипів: «Кому написав?». Я відповів: «Родині». Він презирливо кинув: «Ти тут один». Я всміхнувся: «Я ніколи не один».
Розділ 3. Рев, що перекреслив мармур
Спершу всі подумали, що то вантажівка або збій вентиляції: легка вібрація пробігла підлогою, вітражі дзенькнули в рамах, вода в купелі біля входу пішла колами. Ростислав опустив погляд на свої начищені туфлі й прошепотів: «Що… це таке?». А тоді звук наріс — низький, нутряний рик, наче сотня сердець б’ється в унісон із поршнями. Розпорядник розчахнув бокові двері — і в храм увірвався рев моторів. Не один, не десять — сотні. Люди зблідли, хтось прикрив вуха, хтось поповз до виходу, але шлях уже змінювався на їхніх очах. Я дивився на Ростислава, коли з його обличчя зійшла кров: «У Арсенія були не лише знайомі в дорогих клубах. Він їздив зі зграєю». І в цю ж мить подвійні двері розчахнулися ширше, ніж дозволяє етикет, сонячне світло вихопило силуети, і двоє молодих проспектів стали по боках, тримаючи двері, ніби караул. Потім пішли вони — по двоє, в шкірі й денімі, з рівним кроком, без посмішок і без демонстрації сили, лише з однією метою: підійти до труни й сказати «прощавай» своєму.
Першим ішов «Танк» — здоровенний, мов бетонний блок, із бородою й руками в татуюваннях, поруч — дорожній капітан, а за ними — президент нашого братства, якого всі звали «Піп». «Піп» мав сиве волосся, зібране в хвіст, блакитні очі й тростину після давньої аварії на трасі, але йшов він так, ніби не в храм зайшов, а на побудову. Запах дороги — бензин, вихлоп, тютюн і стара шкіра — за секунди забив лілії. Ростислав закричав щось про «приватну власність» і «арешти», але «Піп» не дивився на нього. Він підійшов до труни, поклав шорстку долоню на лаковане дерево й прошепотів: «Легкої дороги, старий». Потім дістав невелику нашивку з написом «МЕХАНІК» і поклав її зверху, так обережно, ніби то була молитва. «Ви знали Арсенія багатого, — сказав “Піп”, оглядаючи зал. — А ми знали Арсена, який ремонтував наші байки, коли в нас не було й копійки, і давав притулок у гаражі, коли світ відвертався». У залі поповзли шепоти, і вперше ці люди почали слухати не «репутацію», а правду.
Розділ 4. Поліція, печатка і червоний віск
Ростислав, захлинаючись, уже набрав «свого» начальника поліції — полковника Мельника. Сирени з’явилися швидко, сині й червоні відблиски побігли по вітражах, і троє поліцейських зайшли до храму, як на «зачистку». Мельник глянув на море чорних жилетів і спершу насупився, але я вийшов уперед і сказав: «Полковнику, не поспішай робити помилку». Ростислав, радісний як дитина, тикнув у мене пальцем: «Вони мені погрожували! Виведіть їх!» Мельник буркнув: «Усім вийти. Інакше — стяжки». Я не сперечався криком. Я дістав із внутрішньої кишені товстий конверт із печаткою червоного воску. Один із поліцейських смикнувся, але я рухався повільно. «Арсеній передбачив, що син спробує зробити з похорону прийом для інвесторів», — сказав я й кинув конверт Мельнику. «Прочитай перший абзац уголос». Мельник зламав віск, розгорнув папір і, прокашлявшись, почав читати: «Я, Арсеній Коваленко, при здоровому глузді, скасовую попередні заповіти й призначаю єдиним виконавцем та відповідальним за поховання… Ярка “Жнеця” Дорошенка…». У храмі вирвало повітря одним спільним вдихом. Ростислав заверещав: «Підробка!». Але печатки, підписи й нотаріальна відмітка мовчали твердіше за будь-який крик.
Мельник дочитав: «Тіло має бути негайно перевезене туди, куди вкаже пан Дорошенко. Будь-яке втручання вважати порушенням волі померлого». Я подивився на Ростислава: «Ти не ховатимеш його, як тобі вигідно». І тоді я тихо сказав те, від чого він зблід ще більше: «Перш ніж битися за труну — відкрий її». Ростислав затремтів, але вперся руками в кришку й смикнув засув. Кришка розкрилася — і всередині було порожньо. Лише цеглина й записка. Він не закричав одразу — він просто дивився, як людина, в якої вимкнули світло в голові. А потім вирвалося: «ДЕ ВІН?!» Я взяв записку, розгорнув і прочитав уголос: «Ростиславе. Якщо ти це читаєш, значить, ти знову зробив по-своєму. Забери гроші, будинок, акції — мені байдуже. Але мене ти не забереш. Душа — Богові, а кістки — братству. Не шукай. Тобі не сподобається, що знайдеш. Тато». Розпорядник похорону побілів, усвідомивши, що «VIP-сервіс» готував порожнечу. Ростислав бився в істериці, а Мельник дивився на мене важко: «Я мушу розібратися. Поїдеш зі мною. Без кайданків — поки що». Я кивнув: «Добре. Але в тебе мало часу. Ростислав не зупиниться».
Розділ 5. Гараж на вулиці Четверті
У відділку Мельник посадив мене в тісну кімнату з запахом кави й чужого страху. Ростислав примчав не сам — із адвокатом Севрюком, слизьким типом у смугастому костюмі. «Цей байкер викрав тіло!» — кричав Севрюк, ляскаючи папками. Я спокійно поклав на стіл документи: доручення на розпорядження тілом, завірені підписи, дозволи на транспортування. Севрюк бурчав про «втрату сили довіреності», а я коротко відповів: «Не довіреність. Поховальна директива». Мельник дивився й розумів, що папери — залізні. Ростислав тоді змінив тактику: він не хотів закону — він хотів силу. Мій телефон коротко завібрував: повідомлення від «Піпа» — «Біда в гаражі. Чорні позашляховики. Найманці». У мене похололо всередині. Я підвівся: «Полковнику, відпусти мене. Він послав людей на вулицю Четверту, в гараж Арсенія. Якщо вони полізуть туди — буде біда». Ростислав усміхнувся погано: «Я послав “групу повернення”. Це моє право». Я прошипів: «Ти послав озброєних у святе місце». Мельник вихопив рацію, почав викликати патрулі, а я рвонув до виходу. «Стій!» — крикнув він. Я не бився з поліцейськими — я промчав повз, бо кожна секунда могла коштувати життя. На подвір’ї мій «Харлі» вже чекав. Я завів двигун, глянув Мельнику в очі й крикнув: «Або стріляй, або їдь за мною й рятуй своїх “професіоналів” від того, що вони самі почали». І рвонув у бік промзони, де стояв старий гараж.
На вулиці Четверті все було, як у поганому сні: п’ять чорних позашляховиків півколом, чоловіки в тактичних жилетах і балаклавах, у руках — кийки й тейзери, а на поясах — зброя. Лідер, з холодними «акулячими» очима, сказав: «Маємо дозвіл від сина. Віддай “майно”». Я відповів: «Це не майно. І ти тут — чужий». Вони не слухали. Двоє взяли таран і вдарили в бокові двері. Двері пружинили — Арсеній колись підсилював їх сталлю. Другий удар розбив раму. Вони влетіли всередину — і за секунду вилетіли назад, один із розбитим носом. У дверях з’явився «Танк» із важким ключем у руках і сказав тихо: «Майстерня зачинена». Почалася бійка: наші вихоплювали інструменти, найманці намагалися бити «нелетально», але страх завжди ламає професіоналів, коли навпроти — люди, які платять кров’ю. Я повалив їхнього лідера на асфальт, відчув удар коліном у ребра, побачив іскри, але тримався. Усередині гаража, в центрі, лежав Арсеній — на підйомнику, під чистим простирадлом, у старому денімовому жилеті й робочих берцях, із улюбленим ключем у руках. Він виглядав не мертвим — а втомленим після зміни. «Піп» крикнув: «Евакуатор не готовий! Паливний насос злетів!» А сирени Мельника вже підповзали до кварталу. Тоді я побачив під брезентом «Привида» — відреставрований старий «Панхед» із коляскою, перлинно-білий, як примара. «Він їздить?» — спитав я. «Запускали вчора», — відповів «Піп». Я вдарив по кікстартеру раз, другий… і мотор ожив ревом. «Вантажимо!» — крикнув я. І ми посадили Арсенія в коляску, застібнули ремені, «Піп» надів йому авіаційні окуляри. Було абсурдно й ідеально водночас. «Куди?» — запитали. Я усміхнувся: «Не на кладовище. Туди, де він просив».
Розділ 6. Дорога до маяка
Ми вискочили з провулка саме тоді, коли Мельник перекрив в’їзд до гаража й кричав у гучномовець, намагаючись розвести натовп. Я вже був далеко: «Привид» тягнув, коляска підскакувала на ямах, вітер бив у лице, а Арсеній сидів поруч, пристебнутий, у своїй старій шкірі й з окулярами, ніби зібрався на недільну прогулянку. Листопадовий день повільно хилитався до вечора, небо над морем ставало нижчим, і я знав: у нас є лише одна спроба. Арсеній колись шепнув мені за чаркою: «Не клади мене в темряву. Я її ненавиджу. Постав так, щоб я бачив воду». Він купив ділянку біля старого маяка на узбережжі, півгодини на північ, через підставну фірму, про яку Ростислав не здогадувався. Але Ростислав був упертий і багатий — він підняв патрулі. Позаду блиснули сині вогні, троє екіпажів наздоганяли нас, сирени різали повітря. Попереду на трасі з’явився кордон: два авто навскіс, поліцейські за дверима, крики «Зупинись!». Я не міг. Я подивився на розділювальну смугу — схил у кювет і сервісна дорога з іншого боку. «Довірся, Арсенію», — прошепотів я й звернув різко. Ми злетіли з асфальту, підвіска вдарила так, що зуби дзенькнули, коляска підстрибнула, але ремені тримали. Ми проскакали кювет, піднялися, на мить відірвалися від землі — і впали на сервісну дорогу, колесо коляски погнулося, іскри сипнули, та ми втрималися. Патрулі не ризикнули повторити стрибок. Я видихнув, але мотор захрипів: після удару щось тріснуло, і «Привид» почав вмирати. Над деревами завис чорний гвинтокрил, здіймаючи пил і листя, а знизу знову підповзали сирени. Двигун сіпнувся й став. До маяка лишалася миля, а я був сам — з мертвим другом і важким залізом. Я ухопив кермо й почав штовхати, упираючись берцями в землю: «Я не залишу тебе. Ти побачиш воду». М’язи горіли, легені рвалися. І тоді згори долинув інший звук — знайомий, рідний рев моторів. На гребені біля маяка стояли байки. Під підсвіченим небом, коли сонце вже торкалося горизонту, спускалися хлопці з сусіднього братства. Їхній президент, Великий Олесь, мовчки витягнув трос, зачепив за свій байк і за вилку «Привида»: «Сідай, брате. Дотягнемо». І ми потягли Арсенія туди, куди він просив.
Розділ 7. Пістолет Ростислава
На урвищі біля маяка вже чекала велика купа сухого дерева — наш поховальний вогонь, і море внизу билося об каміння, темніючи разом із небом. Поліцейські лишилися внизу — дорогу перекрили байки, що «раптом зламалися» поперек підйому. Я подумав, що ми встигли, аж раптом чорний «Мерседес» прорвався по траві, скрегочучи днищем, і зупинився метрів за десять. Ростислав вискочив, уже не «пан» у краватці, а розтріпаний, з червоними очима, і в руці в нього тремтів револьвер. «Геть від нього!» — закричав він, водячи стволом від мене до “Піпа” і назад до коляски. Байкери напружилися, десь клацнула сталь ножа, але ніхто не рушив — куля швидша. Я став між пістолетом і Арсенієм: «Опусти, Ростиславе». Він задихався: «Ти мене принизив! Ти вкрав моє! Я заберу його назад!» Я відповів твердо: «Він — не річ». І додав тихіше: «Подивись на нього. Справді подивись». Арсеній сидів у колясці, пристебнутий, у старому жилеті, з вітром у сивому волоссі. У цих окулярах він виглядав так, ніби зараз підморгне й скаже: «Ну що, поїхали?». Я прошепотів: «Він щасливий. Коли ти бачив його таким у тій труні, яку замовив для фото?» Ростислав здригнувся, ствол опустився на сантиметр. «Я… я просто хотів попрощатися», — зламався він. «То попрощайся з ним, а не з чужими гаманцями», — сказав я. Револьвер випав у пісок, Ростислав упав на коліна й завив — не красиво, не шляхетно, а по-людськи, коли пізно розумієш, що не знав власного батька. Я відштовхнув зброю ногою. І тоді знизу піднявся Мельник, задиханий, із зброєю напоготові. Він побачив Ростислава на колінах, пістолет у піску й наш вогонь. Він довго мовчав, а потім сказав втомлено: «Усі живі?» — «Так», — відповів я. Він глянув на море, на маяк, на Арсенія й прошепотів: «Я мушу тебе затримати… але… дай закінчити». Мельник дістав цигарки, закурив і відвернувся: «Мій рапорт писатиметься довго».
Розділ 8. Вогонь і рев моторів
Ми підняли Арсенія з коляски вшестеро — обережно, як піднімають ікону. Поклали на верх купи дерева, схрестили руки на грудях, у долоні залишили його улюблений ключ. Я зняв із себе нашивку «Сержант охорони» й поклав йому на груди, прямо над серцем: «Їдь попереду, старий. Я наздожену». Ніч підповзала, небо було фіолетове, зорі прокльовувалися над морем, а вітер ніс солону прохолоду. «Піп» подав мені смолоскип — ганчір’я, просочене гасом. «Зроби це, Ярку», — сказав він. Я підпалив смолоскип, вогонь рвонув угору, і я торкнувся ним нижніх дров. Полум’я взялося одразу, побігло вгору, підхоплене вітром. За хвилину весь поховальний вогонь став стовпом світла, що освітив урвище, маяк і хром наших байків. «Заводь!» — крикнув «Танк». І тоді десятки моторів заревли одночасно — наш залізний салют. Рев змішався з тріском вогню й гуркотом хвиль, і я стояв, не плачучи, бо коли ревуть двигуни, сльози не мають права голосу. Дим ішов до зірок, і мені здавалося, що Арсеній нарешті дихає вільно — не банком, не репутацією, а дорогою. Коли полум’я трохи стихло, Мельник підійшов ближче з кайданками в руках, але тримав їх м’яко. «Гарне прощання», — сказав він. Я простягнув зап’ястя: «Тепер можна». Клацання було тихе. «Знаєш, — буркнув Мельник, ведучи мене до авто, — суддя колись теж катався з Арсенієм. Думаю, твоє “покарання” — помити службові машини місяць». Я всміхнувся: «Я переживу». І озирнувся востаннє на жарини, що світилися червоним у темряві. Арсеній пішов, але легенда про чоловіка, який зірвав власний «правильний» похорон заради останнього заїзду, вже не зникне.
Советы, которые стоит запомнить по этой истории
Иногда люди путают «достойно» с «удобно для публики». Настоящее достоинство — это уважение к воле человека, даже если она ломает чужой сценарий.
Лояльность не покупается деньгами и не измеряется статусом. Она строится годами — поступками, честностью и тем, кто остается рядом, когда все остальные уходят.
Семейные связи не дают права распоряжаться чувствами и памятью другого человека. Родство — это ответственность слушать, а не контроль и демонстрация власти.
И главное: прощание — не спектакль. Это момент правды. Если закрывать глаза на правду, она все равно догонит — иногда ревом моторов у самых дверей.
