Собачий виття над колодязем

Наше село, де все чути навіть крізь стіни

Я живу в маленькому селі на Поліссі, де річка тягнеться між вербами, а дорога після дощу перетворюється на суцільну кашу. Тут час іде повільно: зранку — корови, вдень — городи, ввечері — новини біля хвірток. У нас не буває «нічого не сталося». Якщо в когось зламалася хвіртка — завтра знатимуть усі. Якщо на зупинці з’явилася чужа машина — її колір і номер обговорять так, ніби то державна таємниця.

Тому коли наприкінці березня, в холодні вечори, коли в повітрі ще пахло талим снігом і мокрою землею, біля покинутого колодязя з’явився собака — ми, звісно, помітили. Але спершу не надали значення. Собака в селі — не дивина. Та й колодязь той давно стояв закинутий на краю старої вулиці, біля зарослого бур’яном пустиря.

Колись, ще зі слів моєї бабусі, там брали воду. Потім колодязь почав осипатися, його накрили старими дошками, а згодом він лишився стояти сам по собі, наче шрам на землі. Діти туди не ходили — їх лякали. Старі між собою шепотіли, ніби місце «нечисте». Я не вірив у таке, але знав: у нас у селі легенди живуть довше за людей.

Вівчарка, яка не відходила ні на крок

Того дня я повертався від магазину, коли побачив її. Велику вівчарку — сіроруду, міцну, з розумними очима. Вона сиділа біля колодязя, наче варта, й дивилася в одну точку. Я подумав: «Мабуть, чиясь собака заблукала». Та за хвилину вона підняла морду й завила. Не гавкнула — саме завила, довго й тягуче, так, що у мене під шкірою щось смикнулося.

Я зупинився. Вона навіть не глянула на мене. Їй ніби не була потрібна їжа, не була потрібна ласка. Їй потрібно було, щоб хтось нарешті звернув увагу на колодязь. В її погляді не було злості чи страху перед людьми — там була відчайдушна тривога.

Наступного дня вона сиділа там знову. І через день. Вранці — там. Увечері — там. Уночі, казали сусіди, її виття чути аж біля клубу. Навіть ті, хто звик до всього й завжди бурчить «не вигадуйте», почали нервуватися.

Пішли розмови. Одні казали, що в колодязь провалилося кошеня або лисеня. Інші — що собака втратила цуценят і «чує» їхній запах. А старі почали згадувати свої страшні байки: мовляв, колись там щось сталося, тому й закрили. Я слухав і відчував, як мені стає не по собі: не через легенди, а через саму собаку. Вона не грала роль. Вона не «влаштовувала сцену». Вона жила одним — тим місцем.

Вечір, коли ми більше не змогли робити вигляд

На третю чи четверту ніч виття стало таким, що я не витримав. Було вже темно, над селом стояв вологий туман, а на дворі — сирість, від якої мерзнуть руки. Я вийшов на вулицю й почув той звук знову: довгий, прохальний, ніби хтось тягне нитку через серце.

Я постукав до сусіда Миколи. Потім підтягнулися ще двоє — Петро й Василь. Ніби ніхто не казав «мені страшно», але ліхтарики в руках тремтіли. Ми йшли мовчки, бо кожен думав про своє. Собака зустріла нас біля колодязя — не кинулась, не відбігла. Вона заметушилася колами, раз у раз кидаючи погляд то на нас, то вниз, у темряву. І я вперше чітко відчув: вона не просто сумує. Вона кличе.

«Ну що там може бути?» — спробував пожартувати Петро, але голос у нього зірвався. Микола нахилився, посвітив у колодязь. Промінь ковзнув по мокрих стінах, по слизу, по камінню, і десь унизу — на самому дні — ми побачили маленький блиск. Наче щось відбило світло. А потім щось рухнулося, ледь-ледь.

Ми завмерли. Собака тихо скиглила, ніби боялася злякати того, хто там. І в цій тиші я почув слабкий звук знизу. Це був не стогін тварини й не шурхіт. Це був голос. Людський. Дуже слабкий, хрипкий, але точно голос.

Порятунок, який встиг у останню мить

Я навіть не пам’ятаю, як витяг телефон. Пальці були дерев’яні, але я набрав 101 і почав говорити, ковтаючи слова. «У нас… у колодязі людина… собака… голос… приїжджайте!» Поки ми чекали, ми не відходили. Собака стояла ближче за всіх, і час від часу схиляла голову, прислухаючись. Вона ніби боялася, що якщо замовкне хоч на хвилину — її вже ніхто не почує.

Рятувальники приїхали вночі. Ліхтарі, мотузки, металеві карабіни — все виглядало серйозно, як у кіно, але це було не кіно. Один із них заглянув униз, потім коротко сказав: «Є. Живий». І ми всі разом видихнули, ніби тримали повітря цілий день.

Коли рятувальник почав спускатися, собака нервувала — ступала з лапи на лапу, тихо вила, але вже не так, як раніше. Тепер у її голосі було не відчай, а нетерпіння: «Швидше».

Потім знизу піднявся сигнал: «Підіймайте». І ми побачили його — хлопця, молодого чоловіка, весь у багнюці, з подряпинами на руках, блідий так, що здавалося, він прозорий. Він ледь тримав очі відкритими. Його губи щось шепотіли, але ми спершу не розібрали.

Собака завила так, що я відчув, як у мене підступили сльози. Вона рвалася вперед, але не кидалась — ніби знала, що зараз найгірше — завадити. І коли його поклали на землю, він повільно підняв руку. Пальці тремтіли. А вона одразу притиснулася до нього всім тілом, ткнулася мордою в долоню й завмерла. Наче нарешті дозволила собі жити.

Правда, від якої у нас усіх стислося серце

Вже пізніше ми дізналися, що він провалився кілька днів тому. Було холодно й мокро, й він, повертаючись з роботи, сховався від дощу біля старого колодязя. Послизнувся на мокрій дошці — і полетів униз. Телефон або розбився, або випав десь у темряві. Він кричав, але хто б почув? Колодязь далеко від хат, поруч пустир і бур’ян.

Якби не собака, про нього ніхто б не дізнався. Вона, як виявилося, була його — звали її Лада. Вона прибігла на звук падіння або на запах, і лишилася. Вона не пішла по їжу, не пішла шукати інше місце, не здалась. Вона просто стояла на краю й вила, поки хтось нарешті не прийшов.

Я дивився на неї й думав: люди інколи втомлюються швидше. Люди інколи відвертаються. А вона — ні. Вона ніби тримала свого господаря на цьому світі одним голосом.

Після того вечора

Хлопця забрала швидка в районну лікарню. Нам сказали, що він сильно змерз і був на межі, але його встигли. Коли поїхала машина, Лада намагалася бігти за нею, поки хтось не відчинив ворота й не дав їй пройти в двір, щоб заспокоїтися. Я ще довго стояв біля того колодязя й дивився в темряву, ніби не вірив, що під нашими ногами кілька днів лежала людина, а ми жили своїм життям.

Через кілька днів колодязь засипали остаточно. Привезли щебінь, землю, поставили огорожу. І тоді хтось у селі сказав: «Ладу треба назвати берегинею». Так і прижилося — Лада-берегиня. Тепер, проходячи тим місцем, люди зупиняються на хвилину й згадують не страшні байки про «нечисте», а просту річ: інколи життя рятує не сила і не гроші, а відданість.

А я запам’ятав ще одне. Ми всі проходили повз у перший день. У другий. І лише виття собаки зламало нашу байдужість. І я тепер думаю: добре, що хоч щось у цьому світі вміє кричати так довго, поки його нарешті не почують.