Вересневий вечір і наші грядки
У вересні, коли денна спека вже не пече так безжально, а вечори швидко стають прохолодними, я завжди відчуваю: от-от почнуться ті справжні, тихі домашні дні, коли кожен подих пахне землею й скошеною травою. Того вечора ми з Іриною Сергіївною пополювали добрий шмат городу — працювали мовчки, кожен у своєму ритмі, тільки сапки дзенькали та інколи чути було, як із сусідніх дворів перегукуються люди.
Я випростав спину, розтер долоню об долоню й уже хотів сказати дружині, що досить на сьогодні, як із-за тину долинув насмішкуватий голос Віктора, нашого сусіда — чоловіка ще не старого, років під сорок, але вже з тим міським тоном у голосі, ніби й народився він не тут, у селі, а десь на асфальті.
— Добрий вечір, сусіди, дай Боже помочі! — кинув він так, ніби й вітався, і підколював водночас.
— Та вже й справді вечір, — відповів я, озирнувшись. — Скоро табун погонять, давай завершувати.
Ми окинули поглядом зроблене: пополювали чимало, грядки стояли чистенькі, акуратні. Завтра зранку, по холодку, можна буде доточити решту й тоді вже братися до інших клопотів. Я сказав Ірині:
— Іди додому. А я тут із сусідом перекурю.
Забрав у неї сапку, обчистив обидві — і її, і свою — від землі, притулив до тину, тільки тоді підійшов до Віктора й мовчки потиснув руку. Він стояв із цигаркою, поважно видихав дим і розглядав наш город так, ніби то не земля, а якась дурна забаганка.
Про картоплю, «звички» і слова з телевізора
— І нащо вам стільки картоплі? — протягнув Віктор. — Соток шість, не менше. Не забагато на двох? Я от три сотки на сім’ю саджу — на зиму за очі вистачає. А навесні ще й гниляк із погреба викидаю.
Я глянув на нього й не став сперечатися різко — бо й що сперечатися, коли людина не розуміє простого.
— Так ти ж господарства не тримаєш, — відповів я рівно. — Курей маєш та пса на ланцюгу — ото й уся твоя живність.
— Та нам і цього досить, — махнув він рукою. — Не стане — в крамниці докупиш. Хто нині такі городи тримає? Самі старі, та й ті — по звичці.
Отут я й відчув, як щось у мені стиснулося — не від злості, а від якоїсь гіркої правди. Бо слово «звичка» він сказав так, ніби то щось зайве, смішне, непотрібне.
— По звичці — це ти правильно сказав, — відповів я. — Тільки звичка та від батьків. А їм довелося лиха хлебнути і на війні, і після — тільки на себе надія була.
Я йому тоді й додав те, що сам не раз думав уночі, коли довго не спиться:
— Не второпаю я: де ви свої звички набрали? У телевізорі, чи що? А зарплата — коли її вистачало? Поки сили є й можливість — працюй, не лінуйся. Запас кишеню не тягне. Не тобі — то іншому згодиться.
Віктор аж підняв брови, ніби я сказав щось образливе.
— А мені чого про інших думати? — спалахнув він. — Про мене хто думає? Зараз кожен сам по собі… індиві… індивіду… тьху! Ін-ди-ві-ду-а-лі-зм!
Я не витримав і всміхнувся — не зло, а так, по-своєму: коли дорослий чоловік повторює слово, наче школяр, і думає, що то щит від усього.
— Ну-ну, — сказав я, загасив недопалок і рушив додому.
І вже за спиною почув його сердите, майже образне:
— Куркуль ти, дядьку Тимофію! Як є — куркуль!
Я тихенько засміявся в вуса. Хай каже. Мене цим не злякаєш і не принизиш — я своє знаю.
Марта, парне молоко і «нічна зміна» Васька
У дворі Ірина Сергіївна вже греміла дійницею, лагідно розмовляючи з нашою коровою Мартою. Марта зайшла під навіс, жувала свіжу кошенину й вдячно позирала на господиню, поки та обмивала й розминала вим’я — дбайливо, як уміє тільки жінка, що все життя поруч із худобою.
Я роззувся, зайшов на веранду — і одразу натрапив поглядом на нашого кота. Васько розлігся впоперек порога так, ніби то він тут головний сторож. Очі напівзакриті, лапи витягнуті — справжній пан. Я навіть пирхнув.
— Ваську, проспиш на світі все! Корова вже у дворі! — гукнув я. — Тобі ж на нічну зміну ставати. Як же без парного?
Васько підняв голову й подивився на мене так, ніби я його обдурив: «Як це — вже у дворі? Ти серйозно, господарю?» І — шурх за двері. Навіть не позіхнув, не потягнувся, ніби й не спав. Я засміявся — от дивак, а не кіт.
Він пролетів двором, стрибнув у ясла й сів прямо перед Мартиною мордою — та навіть жувати перестала, тільки очима кліпнула.
— Мар-р-рто, Мар-р-рточко! — замуркотів він, терся носом об її ніс. — Чого ж ти тихцем зайшла, не мукнула? Я б тебе зустрів! Ми ж друзі, я тебе ще малою теличкою пам’ятаю.
Марта шумно зітхнула, лагідно ткнулася мордою в хвостатого приятеля й подивилася на нього тим своїм теплим, вологим поглядом. Ірина Сергіївна усміхнулася, плеснула в миску свіжого молока.
— Іди вже, Васеньку, скуштуй парного від Марти. Цілий день на духмяних луках паслася — то й молочко духмяне, смачне.
Васько напився з таким задоволенням, ніби то не молоко, а найкраща в світі нагорода. Умився, облизався — і знову до Марти, спілкуватися. Я знав: до його «нічної зміни» ще далеко. Бо у нас заведено так: спершу вечеря, тоді всі — і люди, і кіт — виходимо на лавку за хвіртку.
Лавка за хвірткою і розмова про дітей
Вечірня прохолода знімала втому — не різко, а м’яко, як холодна вода змиває піт після роботи. Над селом повільно темніло, десь у полі вже чулося, як готуються гнати табун. Васько вмостився між нами з Іриною Сергіївною, притулився боком до моєї ноги й тихо муркотів.
— Минає життя, Тимошу, — зітхнула дружина. — Усе життя гаруємо, а добра так і не нажили. То дітям допомагали, тепер — онукам…
Я глянув на неї — втомлену, але таку рідну, з руками, що пам’ятають усе: і пелюшки, і хліб, і холодну воду в діжці.
— А чого тобі бракує? Для кого його копитимеш? — сказав я. — Здорові — й слава Богу. Радій, що клопотів багато. Гірше, коли їх нема.
— Та й правда, — легко погодилася вона. І, як завжди, перевела на смішніше, щоб не боліло: — Вітько, певно, знову куркулем назвав?
— Та ти ж його знаєш! — усміхнувся я. — Усе йому не так. Зайвий раз нагнутися лінь, не те що сотку землі обробити. А йому ще й сорока нема, у селі виріс, і силою Бог не обділив…
— Мр-р-р! — втиснувся Васько ближче, ніби підтвердив мої слова й додав свої «п’ять копійок».
Ми по черзі гладили його, і він аж очі заплющив від щастя. Та Ірина знову стала сумною.
— І діти наші такі ж, — тихо сказала вона. — Поїхали в місто, в квартирах живуть. Відпрацюють вісім годин — і давай усіх лаяти: роботу, державу, батьків. Думають, ніби їм усі винні, а вони — нікому нічого.
У мене в грудях щось кольнуло, бо я бачив це не раз — і не тільки в наших дітях. Люди ніби втомилися бути вдячними.
— Що ж із ними сталося? — продовжила Ірина. — Ми ж змалку до праці привчали, росли роботящі, до чужої біди чуйні…
Я помовчав, а тоді сказав те, у що сам хотів вірити.
— Та вони й зараз ті самі, — відповів я твердо. — Просто час такий. Забувають: замість лаяти темряву — засвіти хоч маленький вогник.
Кошеня, як дві краплі води
І от саме в ті вересневі дні Васько приніс додому кошеня — малого, кумедного, і справді, як дві краплі води схожого на нього самого. Я побачив це зразу: ті самі вуса, ті самі хитрі очі, той самий «я тут господар».
Він зробив усе так, ніби то найприродніше в світі: при нас ретельно вилизав малого, познайомив із Мартою — підвів до ясел, помуркотів, наче представляв: «Оце Марта, вона своя, не бійся». А ввечері — я аж розвів руками — привів кошеня з собою на лавку за хвірткою, посадив між нами, як повноправного члена родини.
Ірина Сергіївна здивовано похитала головою:
— От тобі й маєш… То він його в когось украв, виходить?
Я тільки посміхнувся, бо знав, звідки в того малого «походження».
— Та ні, — сказав я. — Вони з Вітьковою Муркою, можна сказати, дружили «організмами». Та котят принесла. Видно, щось у них там не зійшлося, раз він одного собі забрав. Нічого, виростимо. Не чужий.
Ми тихо посміялися, а Васько тим часом сидів гордо, ніби виконав важливу місію.
Новина від старости і занедбаний дім навпроти
Того ж вечора я, трохи знизивши голос, поділився з Іриною тим, що почув від нашого старости громади. У селі новини не ховаються — але й не кричать про них на весь куток, коли мова про чужу біду.
— Староста сьогодні сказав: у порожню хату навпроти нас поселять переселенців, — мовив я. — Лікарку привезе: жінка з двома синами, і з ними — її батько.
Ірина аж охнула, долоню до грудей приклала.
— Звідти? — прошепотіла вона. — А чоловік де?
Я важко зітхнув, бо такі слова ніколи легко не вимовляються.
— Чоловіка нема, — сказав я. — Там лишився… назавжди.
Ірина похитала головою:
— Ох, біда яка… А хата ж запущена…
— Завтра мужики зберуться, — відповів я. — Староста матеріал підвезе — дах перекриємо. Семенич піч переладнає. За день управимося.
Я сказав це буденно, ніби йшлося про звичайну роботу. Бо коли біда заходить у двір, її зустрічають не словами, а руками.
Ремонт, приїзд і два потерті чемодани
Наступного дня після обіду ми вже закінчували з дахом. Сонце стояло ще високо, але вітрець робив працю терпимою. Дошки, цвяхи, драбини — усе було, як завжди в таких справах: хтось подає, хтось прибиває, хтось бурчить, а насправді кожен розуміє, для чого це.
Коли робота підходила до кінця, під’їхала машина старости. З неї вийшли жінка років сорока, двоє хлопців — одному на вигляд років тринадцять, іншому — п’ятнадцять — і чоловік, мого віку, міцний, але з очима, в яких стояла втома, що не від роботи.
Вони поставили біля ніг два потерті чемодани — усе, що лишилося від колишнього життя. І стояли розгублено, озиралися, ніби не знали, де тепер їхнє «тут».
Ірина Сергіївна підійшла першою — так, як уміє вона: без зайвого жалю в голосі, але з теплом. Обійняла жінку за плечі й м’яко сказала:
— Ходімо, ходімо. У нас поки побудете. З дороги відпочинете, переночуєте. А завтра зранку займемося вашою хатою.
І я бачив, як у тієї жінки здригнулися губи — вона ніби хотіла щось сказати, але слова не вміщалися. Тільки кивнула.
Огляд погреба і розмова з Григорієм Івановичем
Після ситного, по-домашньому теплого обіду — Ірина подала борщ і пампушки, як для своїх, щоб люди відчули: вони не «чужі», вони «в хаті» — я разом із батьком тієї жінки пішов дивитися їхній майбутній дім. Його звали Григорій Іванович. Він тиснув кожному руку й дякував так, що сльози не ховав — і мені від того було і ніяково, і боляче, і водночас ясно: людина не просить зайвого, вона просто вдячна за найпростішу людяність.
— Григорію, давай-но ще зимник глянемо, — запропонував я. — Раптом підлатати треба.
Ми оглянули погріб, придивилися до опор, до дверей. Вирішили: одну опору склепіння підмінити, двері повісити нові — старі вже не трималися як слід. І займалися тим до самого вечора.
Коли вже сутеніло, я сказав йому наостанок:
— Завтра, як зможеш, давай своїх хлопців у поміч. Картоплю копати пора. На вашу долю теж наберемо — відер зо тридцять сюди засиплем. Як думаєш?
Він лише мовчки кивнув і знову потис мені руку — міцно, по-чоловічому, ніби в тій руці була вся його вдячність.
Лавка, фотографія на стіні і «всякий випадок»
Наступного вечора на лавці біля нашої хвіртки сиділи вже ми вдвох — я і Григорій Іванович. Поруч — Васько і підросле кошеня, яке вже не хиталося, як малого, а тримало себе рівно, ніби вчилося бути «господарем» за прикладом старшого.
Трохи згодом підійшов і Віктор. Сів збоку, мовчав, слухав — і я тоді подумав: може, не все в ньому пропало, просто гордість заважає.
А тим часом жінки й діти разом із нашими сільськими господинями зранку порались у відремонтованій хаті: мили, шкребли, вішали фіранки, застеляли підлогу. Звідти тягнуло чистотою, милом і свіжими дошками — запахом нового початку.
На стіну повісили фотографію в рамці: з неї дивився молодий чоловік із чорними бровами, добрими очима й відкритою усмішкою. Під тим поглядом хлопці відразу стали серйознішими, а жінки нишком витерли сльози — не показуючи дітям.
Поставили меблі — не нові, але міцні, ті самі, що роками стояли в сараях та гаражах «на всякий випадок». І от він настав, той випадок — не святковий, а людський. Поділилися посудом, інструментом — щоб на перший час було чим жити, а не виживати.
Григорій Іванович тихо говорив, ніби боявся злякати це тепло:
— Ми думали, що їдемо в порожнечу… А тут — люди. Та які! Доньці роботу в лікарні дали, хлопців у школу взяли, погріб повний — до весни дотягнемо. А там і город перекопаю, своє посаджу.
Я всміхнувся й відповів так, як відчував:
— Люди всюди одні й ті самі, Гриша. До несправедливості — злі, а до біди — сердечні. Так було завжди. А хто є хто — з часом видно стає.
Потім я спитав, ніби між іншим, бо він сам про це натякав:
— Чув, ти новосілля задумав? Правильно. Люди до тебе з душею — і ти до них із повагою. За частування не хвилюйся: кожен щось принесе. Ми столи та лави винесемо, поки тепло — і у дворі вмістимося.
Трактор Віктора і те, як міняються звички
Вранці ми всією компанією вийшли з нашого двору й пішли до їхньої оновленої хати. Хлопці по черзі несли на руках Васька й його підопічного — і кіт терпів, як справжній пан, тільки хвостом ледь сіпав: мовляв, «гаразд, несіть, але пам’ятайте, я не малий».
І тут, попри ранню годину, з їхнього двору, тарахтячи мотором, виїхав Віктор на тракторці з плугом. Зупинився, заглушив, зліз і, привітавшись, сказав так, ніби між іншим, але я відчув: йому важливо, щоб це прозвучало просто.
— Там у вас бур’ян суцільний був, — сказав він. — Я плугом пройшовся. Навесні ще раз зораю, бороною пройду — порядок буде.
Я примружився, подивився на нього — і не втримався.
— Індивідуалізм, значить? — запитав я тихо.
Віктор почервонів, збентежився, відвів погляд.
— Та годі вам, дядьку Тимофію… — буркнув він.
І в тому «годі» було більше правди, ніж у всіх його вчорашніх словах із телевізора. Бо інколи людина не вміє сказати «мені не байдуже», зате може взяти плуга й зробити так, щоб у когось навесні не боліла спина від бур’яну.
Новосели поставили чемодани біля порога, відчинили двері й першими впустили в дім хвостатих гостей. Васько зупинився на порозі й легенько підштовхнув кошеня лапою — я аж усміхнувся, бо це було так по-людськи, ніби він справді говорив.
— Проходь, — ніби сказав він своїм рухом. — Тепер це твій дім і твої люди. Тобі їх берегти.
Кошеня важливо зайшло всередину, обнюхало кути, сіло посеред кімнати, уважно подивилося на всіх — і голосно нявкнуло, так, що ми аж переглянулися.
— Усе гаразд. Заходьте. Будемо жити, — ніби прозвучало в тому нявку.
Я стояв на подвір’ї, дивився на людей, на чисті вікна, на свіжу дошку під стріхою й думав: от він, той маленький вогник. Не в телевізорі, не в гучних словах. У руках. У простому «ходімо до нас». У відрі картоплі. У тракторі, що виїхав зранку без зайвих промов.
І в тому, як наш Васько приніс кошеня й показав йому: «Тут — свої».
Советы, которые стоит запомнить по этой истории
Не ругайте темноту словами — зажигайте хотя бы маленький огонёк делом: помочь с крышей, принести еду, дать ночлег, спросить «как вы?» и не требовать ничего взамен.
Запас и привычка трудиться — это не «куркульство», а спокойствие и возможность поделиться тогда, когда кому-то действительно плохо. Сегодня ты поделился — завтра кто-то подставит плечо тебе.
Люди часто прячут доброту за грубостью или «умными» словами. Но поступки говорят точнее: иногда один вовремя заведённый трактор меняет человека сильнее, чем сотня разговоров про «индивидуализм».
И самое главное: чужая беда не делает людей чужими. Чужими делает равнодушие. А если в доме нашлось место для другого — значит, в сердце тоже нашлось.
![]()


















