Коли моя сестра назвала свого новонародженого сина Мартином — так само, як звати мого трирічного хлопчика, — я спершу вирішила, що це просто дивний збіг. Ми живемо не в казці: у світі купа однакових імен, і хтось завжди когось дублює. Я навіть дала їй у голові «знижку», вирішивши, що, може, їй справді просто подобається це ім’я.
Але за кілька тижнів померла наша мама, і на оголошенні заповіту все стало на свої місця. Я зрозуміла: Олена обрала це ім’я не випадково. У неї з самого початку був план.
Це було наприкінці осені, одразу після затяжних дощів, коли дерева вже стояли голими, а місто пахло вогкістю й ліками. Я сиділа в коридорі пологового будинку — в стерильній, неприродно тихій будівлі, де повітря пропахло антисептиком і втомою.
Поруч сидів чоловік Олени, Ігор, і нервово тер долоні об джинси, ніби намагався стерти з них невидимий бруд. Ми майже не розмовляли: що тут скажеш, коли за стіною народжується життя? У такі моменти будь-які слова здаються зайвими.
Зрештою двері відчинилися, й до нас вийшла медсестра в блідо-блакитному халаті.
— Тато? — глянула вона на Ігоря. — Ходімо, познайомитеся з сином. І ви теж, — кивнула в мій бік.
Мене наче легенько штовхнули зсередини. Я підвелася, поправила светр — безглуздий жест, але хотілося хоч якогось контролю — і пішла за ними.
Олена лежала в палаті з побіленими стінами й стареньким вікном, крізь яке було видно сіре небо й верхівки голих дерев. Виглядала виснаженою, але спокійною. Щоки бліді, волосся зібране в недбалий вузол, на губах — ледве помітна усмішка.
На руках у неї був маленький, зморщений, червонуватий клубочок в ковдрі.
— Хочеш потримати? — запитала вона Ігоря.
Він підвівся, майже благоговійно взяв дитину, немов боявся, що той розсиплеться від найменшого руху. Я дивилася на цю сцену й відчувала, як у грудях розливається тепла хвиля: незважаючи ні на що, народження дитини — завжди диво.
— Як ви його назвали? — тихо запитала я, намагаючись не порушувати крихкий спокій.
Олена подивилася на мене, а потім на сина.
— Його звати Мартин, — сказала вона з втомленою, але задоволеною усмішкою.
Ім’я вдарило мене, як удар кулаком у груди.
Мого сина, який вдома зараз грався з конструктором під наглядом чоловіка, теж звали Мартин. Ми довго вибирали це ім’я, воно було для мене особливим.
— Вибач, як? — вирвалося в мене.
— Мартин, — повторила вона. — Що не так?
— Ти ж знаєш, що мого сина так звати, — я намагалася говорити спокійно, але голос мене зрадив.
Олена ледь знизала плечима.
— Це досить поширене ім’я, — відповіла вона. — Не бачу проблеми.
Слова були логічні. Інтонація — ні.
У її голосі прозвучало щось жорстке, майже викличне. Наче вона не пояснювала, а перевіряла мене.
— Просто дивно, — сказала я. — Могла б хоча б попередити.
— Я не повинна з тобою радитися, як мені називати власну дитину, — спокійно відказала Олена, але очі в неї на мить спалахнули. — Ти ж не питала мене, коли називала свого.
Ігор незручно відвів погляд, роблячи вигляд, що нічого не чує.
Я проковтнула відповідь, що вже рвалася назовні, й змусила себе усміхнутися.
— Гаразд. Вітаю вас обох, — сказала я, погладила племінника по крихітній ручці й відійшла до вікна.
Усю дорогу додому я думала про одне й те саме: чому саме Мартин? Скільки є імен на світі, скільки вона мені колись перераховувала, коли тільки дізналася про вагітність. Чому в підсумку — копія?
Я намагалася не накручувати себе. «Може, і справді збіг. Може, вона таким чином намагається зблизити дітей», — переконувала я себе.
Але десь глибоко всередині сидала маленька, неприємна підозра, як кісточка в горлі.
Минуло кілька тижнів у дивному, розмитому тумані. Ми зрідка переписувалися: скидали одне одній фотографії дітей, пару фраз — і все. Наші розмови були натягнутими, наче ми раптом стали чужими.
Олена майже весь час була з мамою — ще до пологів вона переїхала до неї, бо мамі ставало гірше. Їй ставили складний діагноз, і потрібен був постійний догляд. Я жила в іншому кінці міста з чоловіком і Мартином, працювала, ганялася між садочком, роботою й лікарями. Я жодного разу не залишалася ночувати в мами, завжди поспішала додому. Ця думка потім буде мене гризти.
А тоді я тільки іноді писала: «Як ви?» — отримуючи у відповідь коротке «Нормально. Мама спить».
Однієї глибокої ночі задзвонив телефон. Я одразу зрозуміла, що нічого доброго це не означає: люди рідко дзвонять у такий час із хорошими новинами.
— Так? — хрипко відповіла я, намагаючись не розбудити сина.
На тому кінці дроту була Олена.
— Мама померла, — тихо сказала вона.
Пару секунд я не могла опрацювати ці слова. Здавалося, що вони не про нашу маму, а про якусь абстрактну «маму» взагалі.
— Як… коли? — ледве вимовила я.
— Увісні, — відповіла вона. — Лікарі кажуть, для неї це було найкраще, що могло бути. Просто серце зупинилося. Приїдеш завтра?
— Так, звісно, — механічно відповіла я.
Після дзвінка я довго сиділа на краю ліжка, дивлячись у темряву. У голову лізли всі ті дні, коли я «не встигала» заїхати, коли відкладала візит, коли писала замість того, щоб приїхати. Вина обмотувала шию тугим шарфом.
Дім зустрів мене запахом пилу, старих книжок і чаю — тим самим, яким завжди пахло в дитинстві. Наче час тут застиг.
Я зайшла й відразу побачила зміни. На тумбі лежали медикаменти й якісь записи маминим почерком, на стільці — плед, яким її, певно, накривали вечорами. У кутку стояла дитяча колиска Олениного Мартина.
Олена була бліда, з синцями під очима, але зібрана. Ми обнялися якось по-діловому, обережно.
— Адвокат прийде через годину, — сказала вона, показавши на стіл, де вже лежали якісь папери. — Він сказав, що мама оформила заповіт, хоче все офіційно.
Ми сіли на старий мамин диван у квіточку, який скрипів так само, як у дитинстві. Я провела рукою по підлокітнику й уявила, як мама сиділа тут із вишивкою, з книгою, з чашкою чаю.
— Ти знала, що вона склала заповіт? — запитала я.
— Вона щось говорила, — відмахнулася Олена. — Я тоді з дитиною, з ліками, з усім… чесно, не до деталей було.
За півгодини прийшов адвокат — пан Жуков, наш сімейний знайомий. Сивий, акуратний, із портфелем, який здавався продовженням його руки.
Ми слухали мовчки.
Він рівним голосом зачитав: мамині прикраси, заощадження, машина — усе це мало ділитися між нами порівну. Я полегшено зітхнула: це виглядало справедливо.
А потім він сказав:
— Що стосується будинку… тут окремий пункт. Будинок заповідається її онуку — Мартину.
Мені стало тепло. Я уявила, як мій Мартин бігає по цьому садочку, ховається на горищі, грається на кухні, де бабуся колись пекла пироги. Мама не раз говорила, що хоче залишити дім своєму першому онукові. Мій син справді був першим.
Я вже відкрила рота, щоб щось сказати, коли почула голос Олени:
— Перепрошую. А якому Мартину?
У мене всередині все обірвалося.
— Що? — повернулася я до неї.
Вона дивилася не на мене, а просто на адвоката.
— У нас зараз два Мартина, — спокійно сказала Олена. — У заповіті не уточнено, про якого йдеться.
Пан Жуков знітився. Я бачила, як він, не знаючи, куди подіти руки, почав перегортати аркуші.
— Тут… — він підніс окуляри вище на ніс, — справді написано просто «онук Мартин». Без по батькові. Без дати народження.
— Але мама… — почала я. — Мій Мартин старший. Вона ж…
— Заповіт датований… — адвокат кинув оком на останній аркуш, — через місяць після того, як народився син Олени.
Мені стало погано фізично.
Я перевела погляд на сестру.
— Ти назвала його Мартином заради цього? — запитала я, вже знаючи відповідь.
Олена спалахнула.
— Ти серйозно? — обурилася вона. — Ти думаєш, я б так зробила? Це божевілля.
— А як інакше пояснити? — мій голос тремтів. — Ти ніколи не говорила, що хочеш саме це ім’я. А потім народжуєш сина, називаєш його так само, як мого, і через місяць з’являється заповіт із розмитим формулюванням.
— Це поширене ім’я, — повторила вона, стиснувши губи. — І взагалі, я жила з мамою, коли вона писала цей заповіт. Може, вона передумала й вирішила, що дім має бути моєму синові.
Це було, можливо, теоретично. Але щось у мене всередині кричало: «Ні, це не вона».
Після того, як адвокат пішов, ми почали розбирати мамині речі. Це було сумно й дивно: ніби розмотувати життя назад, по одному светру, по одній чашці.
У шухляді її письмового столу я знайшла маленький блокнот. На останніх сторінках — нотатки про ліки, нагадування про прийом у лікаря, телефони. А ще — чорновий варіант заповіту.
Я уважно подивилася. Почерк був мамин: м’який, округлий, знайомий до болю.
«Будинок заповідаю своєму онукові…» — далі було пусте місце, а потім вписано: «Мартину».
Я придивилася уважніше й відчула, як по спині побігли мурашки.
Слово «Мартину» виглядало інакше, ніж інший текст. Лінії були трохи різкіші, натиск нерівний. Наче хтось написав поверх уже написаного, виправляючи.
Я порівняла це з копією офіційного заповіту, яку залишив нам Жуков. Там «Мартин» теж вибивався з усього тексту. Ті самі дивні штрихи.
Наступного дня я поїхала до адвоката.
— Мені здається, тут щось не так, — сказала я, поклавши на стіл блокнот і копію заповіту. — Подивіться на це ім’я.
Він довго мовчки вивчав папери, потім зітхнув.
— Я не експерт із почерку, — нарешті промовив, — але ви маєте рацію, виглядає підозріло.
Він запросив судового експерта.
Через кілька днів ми сиділи в його кабінеті втрьох: я, Олена й пан Жуков. Експерт уже зробив свою роботу.
— Висновок однозначний, — сказав адвокат, тримаючи аркуш із печаткою. — Частина тексту заповіту була змінена. Зокрема — слово «Мартин» у пункті про будинок. Це писала не ваша мама.
Я відчула, як у Олени поруч напружилися плечі.
— Ти хочеш сказати, — повільно промовила вона, — що хтось підробив мамин заповіт?
— Частково, — уточнив він. — Сам текст заповіту справжній. Але ім’я онука в пункті про будинок вписане іншою рукою.
В кабінеті стало душно.
Я глянула на Олену. Вона опустила очі, щелепа в неї сіпнулася.
— Це ти зробила? — спитала я тихо.
Вона підвела на мене очі — вологі, злі, втомлені — й раптом наче вибухнула:
— Ти не маєш уявлення, як це було! — закричала вона. — Я жила з нею щодня, чуєш? Щодня! Я носила їй воду, викликала «швидку», коли ти навіть трубку не брала. А вона… вона тільки й говорила про твого ідеального Мартина. «Мій перший онук, мій золотий хлопчик, мій розумничок…» А я? Я була фоном. Прозорою.
Вона втерла сльози рукавом.
— Я назвала сина Мартином, тому що це був єдиний спосіб, щоб мене помітили! — кинула вона. — Щоб хоч раз за все життя щось дісталося мені, а не тобі!
Мені стало її шкода по-людськи. Я справді знала, що мамина любов часом була… нерівною. Вона несвідомо більше говорила про мого сина, бо бачила його частіше, бо я приїжджала з ним у гості. Олена сиділа з нею в чотирьох стінах, а я приїжджала «на годиначку» з усміхненим хлопчиком — звісно, мама світилася.
Але те, що зробила Олена, виходило далеко за межі «бути поміченою».
— Ти підробила заповіт, — сказала я тихо, але чітко. — Розумієш? Це не просто «щось собі переписати». Це злочин. І це знущання з пам’яті про маму. Так не можна поводитися з сім’єю.
— Сім’я? — гірко скривилася Олена. — Де ти бачила тут сім’ю?
Вона різко встала зі стільця, відсунувши його так, що той заскреготів по підлозі.
— Забирай свій будинок, — виплюнула вона. — Забирай своє «правильне» ім’я для свого «правильного» сина. Я закінчила.
І, не дивлячись ні на мене, ні на адвоката, вийшла, грюкнувши дверима.
Я повернулася до маминого будинку сама. Тиша там була важчою за будь-яку суперечку.
Я зайшла на кухню й машинально поставила чайник, хоча знала, що, швидше за все, навіть не доторкнуся до кружки.
Провела пальцями по стільниці, по тому місцю, де мама завжди сиділа з чашкою чаю й тарілочкою з печивом. Тут вона сміялася з мого малого, сюди ставила тарілку для Олени, яку кликала: «Йди вже, відпочинь, я сама впораюся».
Я уявила, як їй було боляче дізнатися, що її слова, її любов стали приводом для такої підробки, для такого бруду між нами.
Мені хотілося плакати, кричати, йти до Олени, обіймати її й водночас трясти за плечі.
Замість цього я просто поклала долоню на стіл і прошепотіла:
— Я все виправлю, мамо. Якось я все виправлю.
Не знала як. Не знала коли.
Але знала одне: родина — це не просто однакові імена в документах. Не формулювання в заповіті, не квадратні метри й не те, кому дістанеться старий будинок у передмісті.
Родина — це любов. Це чесність. Це вміння вчинити правильно, навіть коли боляче й страшно. Навіть коли легше було б заплющити очі й зробити вигляд, що нічого не сталося.
І якщо в нашій історії хтось і має розпочати все спочатку, то нехай це буду я.
