Я усміхнувся, коли син сказав, що на Різдво мене в їхньому домі не буде, сів у машину й зробив один дзвінок.

До Нового року я скасував їхні платежі за іпотеку.

І це був лише початок мого плану.

Справедливість треба було повернути, а пиху — покарати.

Ви не повірите, що я зробив далі.

Перш ніж ми продовжимо, підпишіться на канал і напишіть у коментарях, звідки ви нас слухаєте.

Я усміхнувся, коли мене викреслили з Різдва — і повернув собі повагу

— Я цього року можу зробити свою фірмову качку, — сказав я, вмощуючись глибше на Михайлів шкіряний диван. — Ту, з яблуками й травами, яку твоя мама так любила. Пам’ятаєш, як вона завжди казала, що вона краща, ніж у її тітки?

Слова зависли в теплому повітрі, змішуючись із запахом дорогих ванільних свічок Ірини.

Михайло смикнувся поруч, його обручка зловила світло від їхньої дванадцятифутової ялинки.

У його поставі щось змінилося: плечі ніби втягнулися, наче він готувався до удару.

— Тату, — тихо сказав він, — на жаль, на Різдво ти тут небажаний.

Ці слова вдарили, наче кулаком.

Я кліпнув, певен, що почув не те.

— Що ти маєш на увазі? Чому я небажаний?

Михайло не міг зустрітися зі мною поглядом — дивився на мармуровий журнальний столик. Той самий, який я допомагав вибирати навесні, коли Ірина вирішила, що їхні старі меблі “недостатньо статусні”.

— Іринині батьки приїжджають… і вони… вони б хотіли, щоб тебе тут не було.

У мене похололи руки.

— “Хотіли”, — повторив я.

— Так буде простіше, тату. Ти ж знаєш, яка в них сім’я з традиціями. У них свій спосіб.

Його голос ставав тихішим із кожним словом, ніби він сам у собі стискався.

Я обвів поглядом вітальню: шовкові штори, за які я заплатив, коли Ірина скаржилася на “відсутність приватності”; паркет, що з’явився після того, як я заліз у борги; карнизи, які добили мою кредитку.

Кожен сантиметр цього дому мав відбиток моїх рук, моєї жертви, моєї любові до сина.

— Їхній “свій спосіб”, — повільно сказав я. — І який це спосіб, Михайле?

Він здригнувся.

— Тату, будь ласка, не ускладнюй…

Через арку на кухню я бачив новий планетарний міксер — професійний, той, без якого Ірина “не могла” пекти до свят. Дорога річ, яку, мабуть, увімкнули двічі.

— А де тоді мені бути на Різдво? — питання вирвалося тихіше, ніж я хотів.

Обличчя Михайла зім’ялось.

— Може… не знаю… може, поїдеш до тітки Орисі. Або ми щось зробимо наступними вихідними.

Наступними вихідними.

Ніби Різдво — це просто зустріч у календарі, яку зручно пересунути.

Я підвівся, коліна озвалися після років, коли я тягнув цей тягар сам.

— Ясно.

— Тату, зачекай…

Та я вже йшов до дверей — повз сімейні фото, де мого обличчя ставало дедалі менше й далі в кожній рамці; повз гардероб, забитий Ірининими пальтами.

Долоня лягла на ручку — холодну й тверду.

— Сину, — сказав я, не обертаючись. — Передай батькам Ірини одне від мене.

— Що? — спитав він напружено.

— Христос народився.

Грудневе повітря шмагнуло мене по обличчю, коли я вийшов до машини.

Позаду я почув, як Михайло раз покликав мене — і тоді тихе клацання дверей.

Крапка.

Я сів за кермо, не заводячи двигун, і дивився на різдвяні вогники у вікнах чужих домів, куди мене ніколи не запросять.

Телефон завібрував — мабуть, Михайло. Щоб “владнати”, загладити провину порожніми словами й провиною.

Я не відповів.

Я повернув ключ і поїхав у темряву, залишаючи позаду теплий блиск дому, який я оплатив, але який ніколи не буде моїм.

Пічка гуділа, відганяючи грудневий холод, поки я їхав знайомими вулицями до свого дому.

Сихів розстелився довкола, і кожен поворот нагадував про того Дениса, яким я колись був: того, хто вірив, що родина — це все, хто віддасть останнє, аби син усміхнувся.

Той Денис був дурнем.

Я зупинився на світлофорі на перехресті Стрийської й Наукової й побачив, як молодий батько вантажить подарунки в багажник, а діти туляться носами до скла, запотіваючи його від нетерпіння.

Колись так само були Михайло й я.

До Ірини.

До того, як я перетворився на ходячий банкомат із “незручними” почуттями.

Цифри крутилися в голові, як зламаний автомат.

110 000 гривень щомісяця п’ять років.

Калькулятор “здався” ще навесні, коли я вперше додав усе докупи.

6 600 000 гривень.

Більше, ніж ми з Марією відклали на всю старість.

Зникло.

Я натиснув на газ сильніше, ніж треба, коли загорілося зелене.

Машина відповіла гарчанням, яке збігалося з моїм настроєм.

На Городоцькій я колись перекредитував наш дім — мій і Марії — щоб закрити їхній перший внесок.

Кредитний менеджер дивився на мене з жалем, якого я тоді не впізнав.

— Пане Федоренко, ви певні? Ви дуже ризикуєте заради чужої інвестиції.

Чужої інвестиції.

Не майбутнього мого сина. Не безпеки моєї родини.

Чужої інвестиції.

На проспекті Свободи — банк, де я взяв ще один кредит, коли Михайло два роки тому втратив роботу.

— Тимчасово, тату. Лише доки я не стану на ноги.

Ірина стояла за його спиною з дорогою сумкою на плечі, співчутливо кивала й уже рахувала, скільки коштує мій відчай.

Нічого.

Як виявилося, мій відчай не коштував їм нічого.

Я заїхав у свій двір — із потрісканим бетоном, який я не міг полагодити, бо кожна зайва гривня зникала в їхній “ідеальній” мрії.

Ліхтар над ґанком блимав — ще один ремонт, який я відкладав.

Усередині дім був порожній без Маріїного сміху, без тепла родинних зустрічей, яких, схоже, більше не буде.

Телефон задзвонив, коли я вовтузився з ключами. Різкий звук відбився від голих стін.

На екрані — “Ірина”.

Ідеально.

Я відповів на четвертому дзвінку, давши їй рівно стільки тиші, щоб вона встигла задуматися, чи я взагалі візьму слухавку.

— Денисе, — її голос був солодкий, як завжди, коли їй щось потрібно. — Я чула про маленьке непорозуміння з Михайлом.

— Непорозуміння? — я сперся на кухонну стільницю, не знімаючи пальта. — Не думаю, що тут є непорозуміння, Ірино. Ти свою позицію озвучила чітко.

— Слухай, я розумію, що це виглядає жорстко, але ти маєш зрозуміти погляд моїх батьків. Вони дуже традиційні люди. Вони очікують певної атмосфери на свята.

— Певної атмосфери, — повторив я. — І якої саме?

Пауза.

Я чув, як десь шарудять пакети — покупки, оплачені грошима, які, виходить, все одно “маю” забезпечувати я.

— Ну… — сказала вона. — Вони не звикли до твоєї… їжі. До цього всього домашнього, простого. І, відверто, Денисе, вони люди освічені. Вони очікують розмов про події, книжки, мистецтво. Ну ти ж розумієш.

Ці слова боліли сильніше за удар.

Вісім років я ковтав образи заради Михайла, удавав, що не бачу, як вона дивиться на мене, ніби я найнятий персонал.

— “Твоєї їжі”, — рівно сказав я. — Ти про ту їжу, яку їла щонеділі три роки, коли вам було сутужно? Про борщ і вареники, які ти казала, що “як у бабусі”?

— То було тоді. Ми були вдячні, але зараз, коли приїхали мої батьки…

— Зараз, коли приїхали твої батьки, — тихо сказав я, — ти не можеш дозволити, щоб якийсь “селюк” зіпсував вам святковий стіл.

Солодкість зникла.

— Не драматизуй, Денисе. Це не про походження. Це про рівень. Мій тато закінчив Києво-Могилянку з відзнакою. Мама говорить чотирма мовами. Вони відпочивають у Буковелі. Про що ти з ними будеш говорити? Про те, як кладеш плитку?

Груди обпекло, але голос я втримав.

— Я підняв бізнес з нуля після того, як помер батько Михайла, — сказав я. — Я дав роботу десяткам людей. Я сплатив податків більше, ніж твій тато заробив у найкращий рік.

— Гроші — не все, Денисе. Виховання важить. Освіта важить. І, якщо чесно, Марія краще знала своє місце, ніж ти знаєш своє.

Лінія ніби обірвалася тишею.

Вона перейшла межу.

Межу, існування якої я навіть не усвідомлював, доки вона не протоптала її підборами.

— Що ти сказала про мою дружину? — тихо спитав я.

— Я лише кажу, що вона вміла краще “вписуватися”. Вона не здіймала хвиль. Вона розуміла, що деякі місця — не для неї.

Моя рука стиснула телефон так, що побіліли кісточки.

— У Марії було більше шляхетності в мізинці, ніж у всьому твоєму роді.

— Ой, годі. Вона була прибиральницею, якій пощастило. Принаймні мала розум мовчати про це.

— Ірино, — мій голос став низьким і чужим. — Слухай уважно. Ця розмова закінчена. Ми більше не граємо в “родину”.

— Ти не можеш просто…

— Ми закінчили, — повторив я й завершив дзвінок.

Я поклав телефон обережно. Руки — дивно — були спокійні.

Кухня навколо стала іншою. Тіснішою, але чистішою — ніби з повітря зняли камінь.

Я дістав із шухляди товсту папку, яку уникав місяцями: виписки, договори, п’ять років автопереказів, що висушували мене, поки вони жили “як люди”.

Час зупинити кровотечу.

Перше рішення — скасувати іпотеку

Документи розляглися на столі, як речові докази.

П’ять років виписок — кожна з одним і тим самим автопереказом.

110 000 гривень 15-го числа щомісяця — зникали з мого рахунку в їхній.

Паперовий слід моєї дурості.

Я натискав кнопки калькулятора.

Перший рік: 1 320 000.

Другий: ще 1 320 000.

На третій рік я перестав купувати собі новий одяг.

На четвертий — ходив по дешевих магазинах.

Цього року, п’ятого, я їв бутерброди з арахісовою пастою, щоб звести кінці.

6 600 000.

Не рахуючи першого внеску.

Не рахуючи комуналки, які я “прикривав”, коли Іринині покупки виходили з-під контролю.

Не рахуючи даху, подвір’я, меблів, техніки — “обов’язкових” для їхнього стилю.

Я відкинувся на спинку стільця й дивився на цифри, доки вони не попливли.

Гроші Марії зі страховки. Мої заощадження на пенсію. Фонд для онуків, яких, як виявилося, я, може, й не побачу.

Усе — в дім, де мене не хочуть за різдвяним столом.

Я набрав банк.

Автовідповідач запропонував вибір мови. Як чемно.

— Служба підтримки, слухаю вас.

— Мені треба скасувати один автопереказ, — сказав я рівно.

— Звісно. Назвіть номер рахунку та дані для підтвердження.

Я продиктував, почув клацання клавіатури — професійно, без осуду, чому чоловік мого віку раптом скасовує платежі, що схожі на чужу іпотеку.

— Бачу переказ, пане Федоренко. 110 000 гривень щомісяця. Як давно він активний?

— П’ять років.

Гірко.

— Скасувати з негайним набранням чинності?

Я подивився на стару техніку, на стіни, що просили фарби, на вікна, з яких тягнуло холодом, бо всі “ремонтні” гроші йшли в чужий “палац”.

— З негайним, — підтвердив я.

— Готово. Автопереказ скасовано. Ще щось?

— Ні, — сказав я й сам здивувався, як добре звучить це слово. — Це все.

Я поклав слухавку й посидів у тиші.

Надворі вже сідала груднева темрява, у вікнах сусідів мерехтіли гірлянди, а родини збиралися без умов і без принижень.

Уперше за п’ять років наступного місяця бюджет сходився.

Уперше від смерті Марії я міг полагодити ліхтар, купити нормальні продукти, може, навіть кудись поїхати.

Я зібрав папери й підійшов до каміна. Запалив сірник — і дивився, як п’ять років “мучеництва” стають попелом.

Тепло лизало щоки — тепліше, ніж мені було багато років.

Телефон блимнув повідомленням — напевно, Михайло чи Ірина.

Я не відкрив.

Натомість налив собі келишок доброго віскі — пляшку, яку тримав “на особливий випадок”, що ніяк не наставав.

Сьогодні — настав.

— З Різдвом мене, — сказав я в порожню кімнату й уперше справді це відчув.

Провокація Ірини

Наступного ранку було ясно й морозно, сонце лилося в кухонні вікна, поки я допивав другу каву.

Уперше за роки я не рахував, скільки грошей “витече” з мого рахунку через три дні.

Свобода смакувала краще за каву.

О 10:47 задзвонив телефон.

“Ірина” на екрані — як попередження.

— Денисе, — її голос був тим самим нетерплячим тоном. — Мені треба, щоб ти забрав моїх батьків з аеропорту. Їхній рейс із Кракова прилітає о другій.

Я поставив горнятко повільно.

— Ірино, ти забула нашу вчорашню розмову?

— Слухай, що б там не було, зараз треба думати практично. Моїм батькам потрібен транспорт, а в тебе є час удень.

Нахабство вражало.

Менше ніж за добу після того, як мене “не можна” садити за стіл, вона наказувала мені бути водієм.

— І ти просиш мене тому що…? — підштовхнув я.

— Бо так робить родина, Денисе. Вони допомагають одне одному, — у голосі з’явилася гострота. — І, якщо вже чесно, ти не мій суперник. Ти занадто слабкий, щоб бути мені суперником. Тож просто сідай у машину й забирай їх.

Ось воно — остання образа, загорнута в наказ.

— Який рейс? — тихо спитав я.

— LOT, рейс 447. Видача багажу, стрічка три. І, Денисе, вони очікують людину, яка вміє нормально носити валізи. Не осором нас.

Я чув, як її нігті цокають по твердій поверхні — певно, по граніту, який я оплатив.

— Звісно, — сказав я. — Усе буде.

— Добре. І вдягнися пристойно. Можеш ту синю сорочку, що була на випускному Михайла. Вони помічають такі речі.

Вона відключилася, навіть не сказавши “дякую”.

Я подивився на годинник. 10:52.

Часу — вдосталь.

Я налив собі ще кави, додав зайву ложку цукру й відкрив кросворд.

“Відкладене задоволення”. Дванадцять літер.

Відповідь прийде згодом.

Пастка в аеропорту

О 14:15 я вмощувався в своє крісло з чашкою чаю з бергамотом і недільним номером газети.

Вчорашній кросворд лежав заповнений. “Відкладене задоволення” виявилося “відтермінуванням”.

Телефон задзижчав на столику.

Ірина.

Я дав йому дзвонити.

Грудневе сонце косо падало у вікна, гріючи кімнату, де я стільки вечорів сидів сам, підраховуючи ціну своєї “доброти”.

Сьогодні тиша була іншою.

Заслуженою.

О 14:47 — знову.

Я побачив уривок тексту: “Денисе, де ти? Мої батьки…”

Я перевернув телефон екраном донизу й повернувся до сторінки.

О 15:30 телефон дзижчав уже шість разів.

Я встиг допити чай, заварити ще, розібрати шухляду з мотлохом.

Дивовижно, скільки можна зробити, коли не бігаєш на побігеньках у тих, хто вважає тебе своїм швейцаром.

О 15:45 подзвонив невідомий номер.

Напевно, її батьки.

Я теж не взяв.

О 16:15 телефон дзвонив майже без зупинки.

Ірина, невідомий, Ірина знову.

Я підійшов до стаціонарного телефону й висмикнув шнур.

Потім вимкнув мобільний.

Ідеальна тиша.

Я зробив собі гарячий сирний бутерброд і томатний суп — їжу, яку давно не дозволяв, бо кожна гривня йшла “в їхню реальність”.

Сир розплавився рівно золотом. Суп парував у моєму улюбленому горнятку.

Десь у місті троє людей, певно, стояли в аеропорту й сперечалися через таксі, не вірячи, що їхній “слуга” посмів не приїхати.

Від цієї думки суп був ще смачніший.

О 17:00 я вже поїв, завантажив посудомийку й думав, який фільм увімкнути.

І тут у двері почали гатити.

Не стукати — гатити так, що здригалася рама.

Я повільно підійшов і вже знав, кого побачу.

У вічко — троє на ґанку, як зграя.

Я відчинив — і в кімнату буквально ввалився Богдан Яценко, червоний від люті.

— Що з тобою не так?! — закричав він. — Ми чекали в тому клятому аеропорту понад три години!

Катерина зайшла слідом, волосся скуйовджене, губи стиснуті в тонку лінію ненависті.

— Це абсолютно неприйнятно для людини вашого віку, Денисе. Варварство.

Ірина — остання, у дорогому пальті, з розмазаною косметикою.

— Ти нас принизив, — сказала вона. — Ти хоч розумієш, що зробив? Моїм батькам довелося взяти таксі за півтори тисячі гривень, бо ти вирішив…

— Геть із мого дому.

Мій голос розрізав їхній хор, як ніж.

Вони замовкли.

— Перепрошую? — захлинувся Богдан.

— Це мій дім, — тихо сказав я. — І я хочу, щоб ви вийшли. Зараз.

Катерина ступила вперед із відточеною зверхністю.

— Денисе, ви не усвідомлюєте масштабу своєї помилки. Мій чоловік має зв’язки в цьому місті — ділові, соціальні. Ви не можете так поводитися з людьми нашого рівня й думати, що…

— Це був урок для вас, — перебив я. — Урок про вашу пиху й про те, як ви ставитеся до тих, кого вважаєте нижчими.

Ірина розкрила рота.

— Урок? Та ким ти себе уявив? Ти ніхто. Ти…

— Я — людина, яка нарешті перестала бути вашим гаманцем і водієм.

Я відступив і ширше відчинив двері.

— Урок закінчено. Виходьте.

Богдан ткнув пальцем мені в груди, але не наважився торкнутися.

— Ти навіть не уявляєш, із ким зв’язався, старий. Я знаю людей. Важливих людей. Людей, які можуть зробити твоє життя дуже, дуже складним.

— Це погроза, пане Яценко?

— Це обіцянка, — прошипів він. — Думаєш, кинути людей в аеропорту — і все? Ти зараз дізнаєшся, як помиляєшся.

Катерина усміхнулася гостро.

— Дії мають наслідки, Денисе. І твої будуть дуже публічні.

— Тату, ходімо, — кинула Ірина батькові. — Цей жалюгідний чоловік не вартий часу.

Вони вийшли, як програна армія, та Богдан обернувся в дверях.

— Пошкодуєш, — сказав він. — Гарантую.

Я зачинив і провернув засув.

Через вікно бачив, як вони сіли в орендовану машину, досі сварячись, і поїхали в темряву.

Дім ніби став чистішим.

Але їхні слова залишилися.

Публічні наслідки.

Зв’язки.

Я повернувся, взяв чашку чаю.

Уперше за весь час я відчув щось схоже на занепокоєння.

Та його перебило інше.

Передчуття.

Через три дні я сидів із кавою й переглядав “Високий Замок”, коли на третій сторінці побачив власне обличчя.

Заголовок: “Львівський підприємець покинув літню пару в аеропорту під час святкової негоди”.

Руки завмерли на горнятку.

Там було моє фото — старе, з сайту фірми.

Під ним — історія, від якої холонув мозок і закипала кров.

Богдан і Катерина Яценки, які приїхали до доньки на Різдво, нібито простояли в аеропорту понад чотири години, бо “родич Денис Федоренко” не приїхав на домовлене підвезення.

Іще й “штормове попередження”.

Штормове попередження, коли було плюс одинадцять і сонце.

Цитати про мою “нестабільність”, “дивну поведінку” й “підозру щодо психічного стану”.

Жодного слова — про те, що мене вигнали з різдвяної вечері.

Жодного — про роки фінансового знущання.

Лише я — лиходій.

Я перечитав статтю двічі.

Потім утретє.

Підпис: Мар’яна Мороз, редакторка світської хроніки.

І стратегію я впізнав одразу.

Богдан натиснув на потрібні кнопки, і в місті, де репутація — валюта, мене намагалися знищити однією публікацією.

Вони оголосили війну.

Я склав газету й дістав ноутбук.

Якщо вони хочуть грати в шахи — я покажу, як грає людина, що будувала все з нуля.

Я почав вводити імена: Богдан Яценко. Катерина Яценко. Ірина Федоренко.

Їхні сторінки, їхні зв’язки, їхні звички.

Їхні слабкості.

Я подивився на календар.

18 грудня.

Сім днів до Різдва.

Сім днів, щоб зробити те, що вони не забудуть.

Наступні три дні я жив інакше.

Не як Денис, зламаний дід, який дозволив по собі ходити.

А як Денис, підприємець, який підняв справу з нуля і не дозволить паразитам розтоптати те, що будував сорок років.

Соцмережі були як колода карт.

Богдан — колишній банкір, член закритого клубу, скарбник бізнес-асоціації. Людина, якій є що втрачати.

Інстаграм Катерини — “благодійні обіди”, дегустації, відпочинки, хештеги про “благословенне життя”.

А у стрічці Ірини було справжнє: “наш прекрасний дім”, фото кухні, за яку платив я; чекини в ресторанах у ті місяці, коли я закривав їм комуналку.

Але останній пазл дав профіль Михайла: новий контакт — Мар’яна Мороз. Та сама, що написала про мене.

Я відкинувся й подивився на екран.

Вони зробили три помилки.

Перша — недооцінили мене.

Друга — пішли в публічну атаку, а значить я міг відповісти публічно.

Третя — задокументували своє “ідеальне” життя онлайн, залишивши мені каталог лицемірства.

Я відкрив документ і почав набирати: хронологія.

П’ять років допомоги — підтверджено виписками.

Перший внесок: 1 880 000 гривень із мого кредиту.

Кухня з гранітом, бо “інакше сором”: 720 000.

Шістдесят платежів по 110 000: 6 600 000 і далі.

Разом — сума, від якої перехоплює подих.

Я роздрукував фото з їхніх сторінок: прикраси Ірини, поїздки, декор, свята — усе на тлі дому, який я утримував.

Увечері в мене була папка товста, як цеглина: виписки, чеки, скріни, копія статті з моїми червоними помітками, де кожна брехня була позначена.

Я глянув на календар: 24 грудня було обведено червоним.

Не тому, що Святвечір.

Тому, що це був ідеальний день.

За івентом Ірини, вони робили різдвяну вечерю на дванадцять людей — “друзі, сусіди, своє коло”.

Ті, хто читають газети й роблять висновки.

Ті, хто мали почути правду.

Святвечір

Ранок був сірий і холодний — такий, коли особливо цінуєш тепло дому й родину.

Шкода, що мене не хотіли ні там, ні там.

Я розклав докази, як перед судом: виписки по роках, кожен платіж виділений; чеки в хронології; фото з їхніх сторінок — коштовності, відпочинки, декор у домі, за який платив я.

Я зробив дванадцять копій.

По пакету кожному гостю.

Зверху — та газетна стаття, а в полях мої позначки: “Брехня”, “Неправда”, “Перекручено”.

Я вдягнув найкращий костюм — темно-синій, той самий, у якому ховав Марію.

Сьогодні це був інший прощальний день: я прощався з чоловіком, який був килимком.

О 18:30 я завантажив портфель, поїхав у “Новий Львів”.

Їхній будинок світився теплом, машини стояли вздовж вулиці.

У вікнах було видно, як Ірина “господиня” в домі, який тримався на моїх грошах.

18:45.

Ідеально.

Досить пізно, щоб усі вже сиділи.

Досить рано, щоб не було втечі.

Двері були незамкнені. Звісно.

Ірина любила підкреслювати, що в них “безпечно”.

Я зайшов тихо.

З їдальні долинав сміх.

— …а тоді Катерина сказала: “Любий, у нашій сім’ї так не роблять”, — і знову сміх.

“У нашій сім’ї”.

Після всього.

Я зайшов у їдальню з портфелем. Дванадцять облич повернулися до мене — здивування, шок, страх.

Ірина застигла з келихом вина біля губ.

Михайло зблід.

Богдан і Катерина виглядали так, ніби побачили привида.

— Добрий вечір, — спокійно сказав я, ставлячи портфель на мармуровий комод. — Сподіваюся, я не зіпсую вам свято.

Ірина заговорила першою:

— Денисе, це абсолютно недоречно. Ти маєш негайно піти.

— Насправді, — сказав я, відкриваючи портфель, — я думаю, вашим гостям варто знати, хто оплатив цю вечерю, цей дім і цей спосіб життя.

Жінка, яку я не знав, нахилилася з цікавістю:

— Про що він?

— У нього… якийсь зрив, — швидко кинула Ірина. — Михайле, подзвони комусь.

Та я вже обійшов стіл, розкладаючи пакети.

— Ось виписки, — сказав я буденно. — П’ять років підтримки. Лише іпотека — 6 600 000. Плюс перший внесок, ремонти, меблі, техніка — усе, що ви тут бачите.

У кімнаті стало тихо, лиш шелест паперів.

Я бачив, як на обличчях гостей змінюється вираз, коли вони впираються в дати, суми, підтвердження.

— Це… — почав один чоловік і замовк, втупившись у виписку.

— Жах, — сказала жінка навпроти. — Ірино, чому ви нам цього не казали?

Ірина затремтіла, але ще тримала маску.

— Там усе складніше. Денис сам хотів допомогти. Ми не просили.

— А ось про що ви просили, — сказав я, дістаючи газету. — І що ви дали в пресу про мене.

Температура в кімнаті ніби впала.

Я поклав копії статті на стіл.

— Пан Яценко використав зв’язки, щоб поставити це, — сказав я, постукавши по заголовку. — Зверніть увагу, як мене виставили: “неадекватний”, “небезпечний”, кинув “бідних літніх людей” у “негоді”.

Сивий чоловік у дорогому светрі підняв очі:

— Богдане, що це таке?

— Насправді тоді було плюс одинадцять і сонце, — сказав я раніше, ніж Богдан відкрив рота. — І це не були “туристи, що загубилися”. Це були батьки Ірини, яких я мав забирати на вечерю, куди мене попередньо заборонили пускати, бо я “не підходжу”.

Катерина стиснула келих:

— Це не… ми не…

— Ви не що, Катерино? — я дістав скріни з телефону. — Не казали, що я для вас “не того рівня”? Не казали, що моя їжа й мої розмови вас соромлять перед “освіченими людьми”?

Та сама жінка, схожа на подругу Катерини з “благодійності”, ворухнулася:

— Катерино, невже…

— Він усе перекручує! — спробував Богдан. — У цього чоловіка проблеми з головою. Стрес, вік, фінанси…

— Фінанси? — я ледь не всміхнувся. — Я утримував їх по 110 000 щомісяця п’ять років. Єдині фінансові проблеми тут — ті, що у вас зараз почнуться.

Я повернувся до всього столу:

— Ці люди взяли від мене гроші на суму, від якої нудить, і при цьому називали мене “селюком” за спиною. Вони налаштовували проти мене мого сина, викреслили мене зі свят, а коли я припинив — спробували знищити мою репутацію через газету.

Михайло вперше заговорив, ледве чутно:

— Тату… я не знав про статтю.

— Твоя дружина знала, — тихо сказав я. — І її батьки це зробили.

Гості дивилися на Богдана й Катерину вже інакше — з огидою, зі соромом, з питаннями.

— Це неприйнятно, — сказала літня пані в перлах, дивлячись на виписки. — Богдане, як ви могли дозволити таке?

Богдан блідів.

— Ви не знаєте всієї ситуації…

— Я знаю достатньо, — відрізала пані. — Він підтримував вашу сім’ю, а ви поводилися з ним як з прислугою.

Ірина зробила останню спробу:

— Це сімейне. Це зайшло надто далеко.

— Ні, — твердо сказав я. — Це стало не сімейним, коли ви винесли це в публічне. Коли ви вирішили, що моє ім’я — розмінна монета заради вашої гордості.

Я застебнув портфель і поправив краватку.

— Смачного, — сказав я. — Це остання вечеря, яку я для вас оплатив.

І коли я вийшов, за спиною почалося те, що я хотів почути: голоси, обурення, запитання, звинувачення.

Звуки того, як руйнується ідеальна маска.

Найкраща різдвяна музика в моєму житті.

Лист у березні

Лист прийшов у вівторок у березні — рекомендований, із відчуттям юридичної ваги в кожному слові.

На конверті: “ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПРОСТРОЧЕННЯ. ОСТАТОЧНА ВИМОГА СПЛАТИ.”

Три місяці пропусків наздогнали Михайла й Ірину.

330 000 гривень боргу.

14 днів, щоб погасити — або почнеться процедура стягнення.

Я відклав лист і допив каву так, ніби читав новини про далеку погоду.

Телефон дзвонив тижнями — дедалі відчайдушніше. Номер Ірини я заблокував після першого істеричного голосового. Богдан і Катерина телефонували теж, але їхнє “становище” після того вечора тануло, як іній. Навіть Михайло — його дзвінки я ігнорував із сумішшю злості й цікавості: скільки треба, щоб він проковтнув гордість.

Відповідь була — дев’яносто сім днів.

У четвер він постукав у двері.

Це вже не був той упевнений чоловік, який “викреслив” мене з Різдва. Він виглядав так, ніби постарів на десять років за три місяці.

Темні кола під очима, дорогий костюм пом’ятий, запах відчаю — як дешевий одеколон.

— Тату, — сказав він. — Нам треба поговорити.

Я пропустив його й помітив, як він оглядає мій дім, ніби вперше: нові меблі, які я купив після першого місяця без іпотеки; свіжу фарбу на стінах; дрібні ремонти, які я нарешті міг дозволити.

— Гарно, — тихо сказав він.

— Так буває, коли витрачаєш на себе, а не на тих, кому ти потрібен як гаманець, — відповів я. — Кава?

Він похитав головою й сів на край дивана, ніби боявся розслабитися.

— Тату, я хочу, щоб ти знав: мені шкода. За Різдво, за статтю, за те, як Ірина… як ми…

— Далі, — сказав я.

— Я не знав, що Богдан “проштовхнув” ту статтю. Клянусь. Коли дізнався… Боже, тату. Те, що вони казали про тебе… про нашу сім’ю… про маму…

У мене стиснуло щелепи на слові “мама”, але голос я втримав.

— І що саме вони казали про Марію?

— Що вона “краще знала своє місце”, ніж ти, — сказав він, не піднімаючи очей. — Що вона “розуміла межі”.

Він ковтнув.

— Я мав тебе захистити. Я мав стояти за тебе багато років тому.

— Так, — просто сказав я. — Мав.

Ми мовчали. П’ять років помилок стояли між нами, як стіна.

Надворі сусід косив траву — нормальний звук нормального вечора в нормальному районі, де сини не викреслюють батьків зі свят.

— Дім під стягненням, — нарешті сказав Михайло.

— Я знаю.

— Ми не можемо платити без… — він зупинився, відчувши, як це звучить.

— Без мене, — закінчив я. — Без грошей, які я віддавав, поки ти дозволяв твоїй дружині й її батькам витирати об мене ноги.

Він кивнув, ніби його били кожним словом.

— Я знаю, як це виглядає, тату.

Я нахилився вперед, щоб він дивився на мене.

— Ти знаєш, скільки я вам відправив за п’ять років?

— Ірина порахувала після Різдва, — прошепотів він. — Платежі, перший внесок, усе. Понад…

— 9 498 720 гривень, — поправив я. — Я знаю точно, бо вперше зробив те, що мав давно: підсумував усе.

Його обличчя зім’ялось.

— Тату… я не знаю, як це виправити.

— Не виправиш, сину, — сказав я. — Грошей уже не повернути. Але головне — не гроші. А роки. П’ять років, коли ми могли бути ближчими, а я лише фінансував чужу виставу.

— Я знаю, — прошепотів він.

Він підняв очі — там була надія.

— Може… ми могли б почати спочатку?

— Ти просиш, щоб я знову платив іпотеку? — спитав я.

Надія вмерла в його погляді.

— Ми втратимо все, тату… дім, повагу Ірини до мене, схвалення її батьків… я не знаю, що робити.

— Розберешся, — сказав я без злості. — Так само, як я розібрався, як жити без сина, який мене поважає. Так само, як я навчився проводити Різдво сам, поки ти святкував із тими, кому я “не підходив”.

Він заплакав — тихо, як людина, в якої закінчилися інші варіанти.

— Я тебе втратив, так? — прошепотів він. — Я обрав їх… і втратив тебе назавжди.

Я довго дивився на нього — на чоловіка, якого я виховав, заради якого спалив себе, і який дозволив переконати себе, що його батько “не того рівня”.

— Михайле, — сказав я нарешті, — ти мене не втратив. Ти мене віддав. Це різні речі.

Він витер очі рукавом.

— Є шанс, що ти мене пробачиш?

— Я пробачив тебе давно, — сказав я й знав, що це правда. — Але пробачення не означає повернути все, як було. Не означає знову платити за життя, у якому я маю бути вдячним за крихти уваги.

— Тоді що воно означає?

Я встав і підійшов до полиці, де стояло фото Марії, а поруч — нове: я, тітка Орися й її діти на Великдень. Перше свято за довгий час, де мене справді чекали.

— Воно означає, що якщо ти хочеш стосунків зі мною — ти будеш будувати їх з нуля, — сказав я. — Із поваги, а не з вимог. Із правильних виборів, а не з “так зручніше”.

Я обернувся до нього.

— І означає, що наступного разу, коли хтось — твоя дружина, її батьки, будь-хто — спробує викреслити мене зі столу, ти згадаєш, хто поводиться як родина.

Він кивнув повільно.

— А дім? — тихо спитав він. — Ти нічого не можеш?

— Дім — уже не моя проблема, — сказав я, сідаючи й відчуваючи легкість, якої не знав роками. — Ти дорослий. Розбирайся як дорослий: знайди роботу, яка покриває рахунки. Продай і купи те, що по кишені. Перестань жити вище можливостей і чекати, що хтось оплатить твої рішення.

Він підвівся. Плечі вперше вирівнялись.

— Ти правий, — сказав він. — У всьому.

— Я знаю, — відповів я.

Він пішов до дверей, але зупинився й обернувся.

— Тату… як би там не було… коли ти на Святвечір прийшов і встав за себе… я пишався тобою. Злився й соромився, але пишався.

— Добре, — сказав я. — Може, в тебе ще є шанс.

Коли він пішов, я налив собі келишок доброго віскі й вийшов на ґанок.

Весна вже пахла в повітрі, дерева набирали бруньок, і світ здавався теплішим.

За чотири місяці мені мало виповнитися 63.

Марії не було вже вісім років.

П’ять із них я витратив, дозволяючи по собі ходити.

Більше — не планував.