Я не знаю, який сьогодні день тижня. Може, четвер. А може, субота. У пізню осінню пору, коли за вікном рано темніє й тягне холодом від шибок, після пологів час для мене просто зник. Ніби хтось вимкнув календар і залишив лише одне: плач, безсоння, годування, підгузки, мокрі пелюшки, і ще — важкі слова, які сипалися на мене щодня, як каміння.
Ми жили у звичайній львівській багатоповерхівці. Невелика кухня, кімната, де стояло ліжечко, і вітальня, в якій Сергій влаштував собі трон — диван перед телевізором. Колись я любила той диван: ми сміялися там, пили чай, говорили про майбутнє. Тепер він був схожий на пастку: Сергій не просто лежав — він ніби приріс до нього.
Три години. Він уже третю годину сидів розвалившись: нога на ногу, в руці телефон. На столику — пакет чипсів, пульт, брудна чашка з засохлими кільцями кави. Я колихала Марка й дивилася на свої руки: вони тремтіли так, ніби я тримала не дитину, а щось надто важке, що ось-ось вислизне.
— Оксано, — крикнув Сергій, навіть не піднявши очей від екрана. — Ти там довго ще? Їсти хочеться.
Я проковтнула відповідь. Марко пискнув, його обличчя зморщилося, і він знову заплакав — тонко, без пауз, так, що від того плачу в мене стискало груди.
— Тихо-тихо, сонечко… — прошепотіла я, притискаючи його ближче. — Зараз.
Мені здавалося, що «зараз» — це слово, яке я вимовляю сотні разів на день: зараз погодуємо, зараз переодягнемо, зараз заснеш. Але «зараз» не приходило. Приходила тільки втома.
Я не пам’ятаю, коли востаннє нормально їла. Не «перехопила шматок хліба», не «випила холодний чай», а саме їла — сидячи, спокійно, без того, щоб однією рукою тримати дитину, другою мішати ложкою кашу.
А найгірше було те, що все це почалося не випадково. Сергій колись сам поставив умову. Я чула ті слова, як на повторі, ніби хтось увімкнув їх мені в голові й забув вимкнути.
«Не народиш мені дитину — я піду. Мені потрібна сім’я, і ти мені це винна».
Тоді він говорив тихо, але так, що в мене аж під шкірою холод пробіг. Я боялася самотності. Боялася, що залишуся без опори, без «чоловічого плеча», як любила казати моя тітка. І я повірила Сергієві — повірила, що дитина зробить нас ближчими, що він зміниться, стане турботливим, справжнім батьком.
А вийшло навпаки: я залишилася сама, тільки тепер із немовлям на руках.
— Сергію, можеш подати пляшечку? — попросила я одного разу, коли Марко захлинався плачем, а в мене вже темніло в очах.
— Та зараз, — буркнув він і продовжив гортати стрічку в телефоні.
— Мені треба зараз… — голос у мене зірвався. — Він голодний.
— Ну так візьми й зроби. Це ж твоя робота, — відрізав він.
Його «твоя робота» в’їдалося в мене, як отрута. Ніби Марко був не нашою дитиною, а моїм довічним завданням, за яке я маю відпрацьовувати.
Коли вечеря не стояла на столі «вчасно», Сергій робив той самий вираз обличчя — як у вчителя, який зловив ученицю на списуванні.
— Ти що, не здатна одночасно доглядати дитину й приготувати їсти? — кидав він. — Усі жінки якось справляються.
Усі жінки.
Я тоді навіть не одразу зрозуміла, що саме мене так ріже. Напевно, те, що в його голосі не було ні краплі співчуття, тільки претензія. Ніби я зіпсувала йому сервіс.
Тієї ночі, коли все сталося, в квартирі було задушливо. Батареї гріли, вікно я боялася відчинити — раптом протяг. Марко не спав узагалі. Він плакав, викручувався, ніби його щось боліло. Я носила його на руках, ходила від кухні до кімнати, від кімнати до коридору — по колу. Година. Друга. Третя.
Ноги стали ватяні. Спина нила так, ніби в мене в хребет забили цвях. Я шепотіла йому колискові, які пам’ятала з дитинства, намагалася вгадати, що не так: може, животик, може, зубки, може, просто хоче тепла. Я прикладала його до грудей, потім знову брала на руки, знову гойдала.
У вітальні світило телевізором. Сергій лежав, клацав пультом, міняв канали: новини, серіал, футбол, знову новини. І жодного разу — жодного — він не підвівся.
Я зайшла в кімнату й зупинилася на порозі, притискаючи Марка до плеча.
— Сергію… — прошепотіла я. — Можеш хоч хвилинку потримати? Я… я сяду на хвилину.
Він навіть не повернувся.
— Ти мала б його давно заспокоїти, — кинув він так буденно, ніби говорив про пил на полицях. — Мені заважає.
Мені заважає.
Я стояла й дивилася на його потилицю, на те, як він ліниво водить пальцем по телефону. І щось у мені тріснуло — не голосно, не з криком, а тихо, як тріскається лід під ногами, коли ти ще сподіваєшся, що він витримає.
Мене повело. Спершу — легкий шум у вухах, потім — наче кімната попливла. Я спробувала зробити крок — і відчула, що падаю. Серце гупало десь у горлі. В очах миготіло, як від яскравого світла.
Марко пискнув, його маленька ручка стиснула мій халат. Я побачила, як він майже вислизає з руки, і в останню мить притиснула його до себе щосили.
— Ні-ні, тримайся… — хрипко прошепотіла я, але голос уже був не мій.
І тоді я почула Сергія. Не турботу. Не страх. Крик — грубий, злий, переляканий не за мене, а за те, що «щось ламається» у його звичному порядку.
— Гей! Ти що робиш?! Тільки не здумай тут здохнути! — заволав він.
Далі — темрява.
Я прокинулася від різкого запаху — антисептик, лікарняний запах, який одразу все пояснює без слів. Стеля була біла, лампа — надто яскрава. У роті сухо, в голові важко, ніби її набили ватою. Я кліпнула кілька разів, намагаючись згадати, де я.
— Вона прийшла до тями, — почула я жіночий голос десь збоку. — Слава Богу.
Я повернула голову й побачила медсестру. Вона поправляла крапельницю й дивилася на мене не суворо, а по-людськи.
— Як ви? Запаморочення ще є? — тихо спитала вона.
Я спробувала відповісти, але з горла вийшло лише хрипке «мм».
— Не поспішайте, — сказала вона. — Ви знепритомніли від перевтоми. Вам треба відпочити.
Відпочити. Це слово звучало як щось із іншого життя.
Я перевела погляд — і побачила Сергія. Він стояв біля ліжка з телефоном у руці, як завжди. Не з квітами, не з водою, не з питанням «як ти». Стояв так, ніби чекав, поки його викличуть у кабінет і поставлять печатку.
Його обличчя було роздратоване.
— Ну що, очухалася? — кинув він замість привітання. — Ти можеш уже повернутися до своїх обов’язків? Я голодний. І твоє дитя весь час горланить.
Твоє дитя.
Усередині мене щось холодно клацнуло, як замок. Я лежала й дивилася на нього, і раптом стало дуже ясно: він навіть зараз не бачить у мені людину. Я для нього — функція. Руки, що готують борщ. Спина, що носить дитину. Губи, що мовчать.
— Він не «моє», — тихо сказала я, сама здивувавшись, що голос повернувся. — Він «наш».
Сергій фиркнув.
— Та не починай, Оксано. Я просто кажу як є. Йому треба їсти, мені треба їсти. Ти ж мати.
Медсестра на мить завмерла, ніби хотіла щось сказати, але стрималася й вийшла, тихо причинивши двері.
Я залишилася з Сергієм сам на сам — і з тишею, яка різала гірше за його слова.
І тут моє терпіння луснуло.
Не так, як у фільмах — не з тарілками об стіну. Просто в якийсь момент я відчула: більше не можу. І не хочу.
Я повільно піднялася на подушках, вдихнула — і подивилася Сергієві прямо в очі.
— Ні, — сказала я рівно. — Я не можу. І я більше цього не робитиму.
Він насупився, ніби не розчув.
— Що значить «не робитиму»? — у голосі з’явилася злість. — Ти що, здуріла?
Я не відвела погляду.
— Я подаю на розлучення, — вимовила я чітко, кожне слово ніби ставила на стіл. — І хай суд визначить, що ми ділимо обов’язки порівну. Кілька днів на тиждень дитина буде з тобою. Так. Ти нарешті зрозумієш, що таке міняти підгузки вночі й чути плач без перепочинку.
Сергій різко видихнув, як людина, якій щойно сказали щось «недозволене».
— Ти маячиш. — Він зробив крок ближче. — Ти нікуди не підеш.
Я відчула, як у мене тремтять пальці, але голос залишився спокійним. Наче говорила не я, а та Оксана, яку я давно загубила — тверда, жива.
— Помиляєшся, — відповіла я. — Я нарешті буду мати час відпочити. Поспати. Жити. А ти матимеш обов’язок бути батьком, а не декорацією, що валяється на дивані.
Його обличчя зблідло.
— Та хто тобі дасть? — прошипів він. — Ти ж без мене…
— Без тебе? — я коротко всміхнулася, і в цій усмішці не було радості — лише ясність. — Я й так без тебе. Просто ти займаєш місце в квартирі й у моїй голові.
Він стиснув щелепи, ніби хотів заперечити, але слова не знаходилися.
Я повільно опустила ноги з ліжка, відчула холод підлоги крізь лікарняні капці — і підвелася. Голова ще трохи паморочилася, але всередині було дивно рівно.
— І ще, — додала я, стоячи навпроти нього. — Я не забуду про аліменти. І про твою частку в майні. Ти пошкодуєш — не тому, що я йду, а через те, як ти поводився зі мною всі ці місяці.
Сергій дивився на мене так, ніби вперше бачив. Наче я раптом перестала бути зручною.
— Оксано, ти ж… — почав він, і на мить у голосі прозвучала розгубленість. — Та куди ти підеш? У тебе ж дитина.
— Саме тому і піду, — сказала я тихо. — Бо в мене дитина. І я не хочу, щоб він виріс і думав, що так і має бути.
Він відкрив рот, але не сказав нічого. Телефон у його руці здригнувся — він машинально стиснув його сильніше, ніби шукав там підтримку.
За дверима хтось пройшов коридором, дзенькнули металеві візки, з іншої палати долинув приглушений голос. Життя в лікарні йшло своїм ходом, і в цьому було щось заспокійливе: світ не зупиняється, навіть якщо твій власний довго стояв на місці.
Я сіла назад на ліжко, обережно, щоб не знепритомніти знову. Сергій стояв ще секунду, дві, ніби чекав, що я «одумаюся» і скажу: «Та ні, це я з гарячки». Але я мовчала.
— Ти робиш помилку, — нарешті кинув він, уже не так упевнено. — Потім прибіжиш.
Я підняла очі.
— Ні, Сергію, — сказала я. — Помилка — це було думати, що ти станеш іншим, якщо я народжу. А тепер я просто виправляю те, що затягнулося.
Він зціпив зуби, розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима так, що аж здригнулася шибка у вікні.
Я залишилася сама. І, вперше за довгий час, ця самотність не лякала. Вона була схожа не на порожнечу, а на тишу після бурі — коли вуха ще дзвенять, але ти вже розумієш: найгірше позаду.
Я заплющила очі й зробила повільний вдих. Потім ще один. Здавалося, повітря проходить глибше, ніж раніше, ніби в грудях звільнилося місце.
«Я дихаю», — подумала я.
І вперше за багато місяців я справді відчула, що знову вмію дихати.
