Пізньої осені, на початку листопада, коли надворі рано темніє й у квартирі зранку тягне холодком від вікон, я вперше по-справжньому злякалася за свекра. Ми жили всі разом: я, мій чоловік Тарас, наш п’ятирічний син Марко та його батьки — свекор Іван і свекруха Олена. Тимчасово, “поки доробимо ремонт”, як ми казали одне одному. Насправді ж усі давно втомилися від цього “тимчасово”, але мовчали — бо сім’я.
Того ранку Марко вилетів із кімнати так, ніби його хтось штовхнув у спину. Обличчя біле, губи тремтять, очі величезні, мокрі.
— Мамо… — він вхопив мене за рукав, — а що це в дідуся на спині?
— Марку, тихіше… Що ти таке кажеш? — я присіла, щоб бути на рівні його очей. — Ти щось побачив?
— Я… він переодягався… я зайшов, бо хотів машинку… а в нього… — син ковтнув повітря, — спина синя. Ні, навіть чорна… Він хворий? Йому боляче?
Я обійняла його й погладила по голові, намагаючись говорити спокійно, як завжди.
— Може, дідусь десь ударився. Не лякайся. Дорослі теж можуть вдаритися, — сказала я, хоча всередині щось неприємно стиснулося.
— Але там багато… — прошепотів він. — Не один синяк…
Діти справді можуть перебільшувати. Але Марко не з тих, хто вигадує “страшилки” без причини. Він боявся по-справжньому.
За сніданком свекор сидів мовчки, обережно рухав плечима, ніби щось тягнуло. Свекруха Олена метушилася біля плити, гримала кришками, бурмотіла, що “каша пригорить, бо ніхто не допомагає”. Тарас ковтав каву й переглядав новини в телефоні. Я ловила кожен рух Івана: як він нахиляє голову, як піднімає руку, як напружує спину, щоб потягнутися до чашки.
— Тату, все нормально? — нарешті спитав Тарас, не відводячи очей від екрана.
Свекор підвів погляд і швидко кивнув.
— Та нормально. Спина трохи ниє, нічого нового.
“Трохи ниє” — це так казали люди, які насправді терпіли й не хотіли нікого турбувати. Я хотіла спитати прямо, але Марко сидів поруч і прислухався до кожного слова. Я лише стиснула губи й промовчала.
Після обіду я вже не могла тримати це в собі. Олена пішла до магазину, Тарас поїхав у справах, Марко вмостився з мультиком. Я підійшла до дверей кімнати свекра. Серце стукало так голосно, ніби я робила щось заборонене.
— Іване… можна? — тихо постукала я.
— Заходь, — почувся його голос.
Я прочинила двері й завмерла. Свекор стояв перед дзеркалом без сорочки, зсутулившись, ніби хотів стати меншим, і розглядав спину. Він не відразу помітив мене. А я вже бачила.
Синці. Багато. Розкидані вздовж хребта, на лопатках, нижче — плями різного розміру, свіжі, синьо-фіолетові, подекуди майже чорні. Не схоже на одне падіння. Більше схоже на щось, що повторювалося.
— Боже… — у мене пересохло в горлі. — Що з вами сталося?
Він здригнувся, різко натягнув сорочку на плечі, ніби я застала його в чомусь сороміцькому, і відмахнувся.
— Та впав я… — сказав поспіхом. — Нічого такого. Вік уже, доню. Ноги підводять.
— Але… їх багато, — я зробила крок ближче. — Це не схоже на “впав раз”. Вам боляче? Давайте я відвезу вас до лікаря.
Він зціпив зуби й на мить відвів погляд.
— Само минеться. Не треба нікого. Не лізь, — різко кинув він, і я помітила, як у нього тремтять пальці, коли він застібає ґудзик. — І Марка не накручуй.
— Я не накручую, — прошепотіла я. — Я переживаю.
— Переживай за малого, — буркнув він. — А я якось… проживу.
Від його тону в мене всередині піднялася образа, але її одразу перебив страх. Бо він нервував. Бо брехав. Бо синці не з’являються самі.
Ті два дні тягнулися, як гума. Я намагалася вести себе як завжди: готувала, прибирала, забирала Марка з гуртка, сміялася з його дитячих історій. Але щоразу, коли свекор проходив повз мене, я ловила себе на тому, що дивлюся на його плечі, на шию, на рухи. Він став тихіший, ще замкнутіший. А свекруха Олена — навпаки, нервовіша.
Увечері, коли Тарас повернувся, я не витримала й шепнула йому в коридорі:
— У твого тата синці на спині. Багато. Він каже, що впав, але… це дивно.
Тарас насупився.
— Може, справді впав. Ти ж знаєш, він упертий. До лікаря його не затягнеш.
— Але там не один синяк, — я ковтнула. — Марко теж бачив. Злякався.
— Марко вічно… — Тарас змахнув рукою, але я побачила, як він зблід. — Добре. Я поговорю з татом.
Та “поговорю” так і не сталося. Тарас то втомився, то не було моменту, то “мама поруч, не хочу сварки”. А я відчувала, як тривога в мені наростає.
Уночі з четверга на п’ятницю я прокинулася від спраги. У квартирі було темно, лише тьмяно світило нічне світло з коридору. Я тихо вийшла на кухню, намагаючись не розбудити Марка. Налила води, зробила ковток — і саме тоді почула.
Голос свекра. Глухий, здавлений, майже плач.
— Будь ласка… мені боляче… досить… лиши мене…
Я завмерла з кухлем у руках. Серце впало кудись униз.
І одразу — голос Олени. Різкий, як лезо.
— Сам винен. Заслужив! Терпи!
Мене ніби ошпарило. Я зробила кілька кроків коридором, притискаючи кухоль до грудей, щоб не дзенькнув. Двері їхньої спальні були прочинені зовсім трохи. Звідти тягнуло теплом і якимось різким запахом — як у лікарні, коли протирають спиртом.
— Олено… — простогнав свекор. — Не треба… я ж просив…
— Мовчи! — шипіла вона. — Якби слухав мене раніше, не довелося б!
Я почула ще один стогін — такий болісний, що в мене в очах потемніло. Я не думала. Я просто рвонула двері.
— Що ви робите?!
Свекор лежав на животі, обличчя закрите руками. Плечі ходили ходором від напруги. А свекруха сиділа на краю ліжка й схилилася над його спиною. В її руках блиснуло щось тонке й металеве. Я спершу не зрозуміла. А потім мозок ніби клацнув.
Голки.
Тонкі, справжні металеві голки, встромлені в спину свекра. Деякі вже стирчали, інші вона якраз збиралася “поставити”. Поруч на тумбочці — ватка, пляшечка з різким запахом, упаковка з аптеки.
Я зробила крок, потім ще один, ніби боялася злякати їх обох.
— Олено… ви… — голос зірвався. — Ви що, з глузду з’їхали?
Свекруха повільно підняла голову. І що мене добило найбільше — на її обличчі не було сорому. Лише роздратування, ніби я зайшла не вчасно й завадила “важливій справі”.
— Що-що… лікуємо, — сухо сказала вона. — У нього ж спина болить, ти ж знаєш. Подруга сказала, що голковколювання помагає. От і пробуємо. У подруги все пройшло!
Я витріщилася на неї, не вірячи, що це взагалі відбувається в нашій спальні, в нашій сім’ї.
— Але ви не лікар! — я ледве стримувала тремтіння. — Це не робиться звичайними голками з аптеки! Тут потрібна стерильність, знання… Ви могли йому нашкодити! Ось чому в нього все в синцях!
Свекор тихо застогнав і прошепотів, не піднімаючи голови:
— Скажи їй… хай досить…
— Ти мовчи, — Олена сіпнулася до нього, і я побачила, як у її руці здригнулася голка.
— Не чіпайте! — я різко перехопила її зап’ясток. — Ви зараз же припиняєте.
Вона висмикнула руку.
— Не командуй у моєму домі, — прошипіла вона, але голос у неї вже був не такий упевнений.
— Це наш дім, — сказала я тихо, але твердо. — І завтра ми йдемо до нормального лікаря. Без “подруга сказала”. І без експериментів.
Я подивилася на спину свекра: голки стирчали, а навколо — темні плями, ніби хтось бив його точково й довго. В горлі стояла нудота. Я обережно, дуже повільно, витягла одну голку, потім другу. Руки тряслися, але я змушувала себе бути акуратною, щоб не зробити ще гірше.
— Не чіпай! — різко кинула Олена.
— Я чіпаю, бо ви вже начіпалися, — відповіла я й не підвищувала голосу лише тому, що Марко спав у сусідній кімнаті.
Коли я витягла останню, свекор видихнув так, ніби його тільки-но випустили з-під води. Він повільно опустив руки, і я побачила його очі — червоні, вологі, сповнені сорому.
— Вибач, доню… — прошепотів він. — Я… я не хотів…
— Чому ви мовчали? — у мене зірвався голос. — Чому ви казали, що впали?
Він заплющив очі.
— Бо соромно, — тихо відповів він. — Бо думав, що якось… перетерплю.
Олена різко встала.
— Соромно йому! — кинула вона. — А мені що робити? Він ходить, стогне, у лікарню не йде. Я ж як краще!
— “Як краще” — це не встромляти голки людині в спину, — сказала я. — Це викликати лікаря, якщо треба. Це не катувати.
На шум нарешті вийшов Тарас. Сонний, розпатланий, у футболці.
— Що тут… — почав він, і його погляд упав на батька, на тумбочку, на ватки, на нашу напругу. Він застиг. — Мамо… що ти робиш?
Олена з гордістю, яка тепер уже звучала фальшиво, випалила:
— Лікую тата. Голковколювання.
— Ти… що?! — Тарас зробив крок уперед, потім різко подивився на мене. — Ти знала?
— Я щойно зайшла, — відповіла я. — Іван весь у синцях через це. Він брехав, що впав.
Тарас опустився на край ліжка й провів рукою по волоссю.
— Тату… — глухо сказав він. — Чого ти мовчав?
Свекор лише зітхнув.
— Не хотів скандалу… — прошепотів він. — Вона нервує… а я… думав, що то пройде.
Я відчула, як у мені піднімається не злість навіть, а якась холодна твердість. Бо межа була перейдена.
— Завтра зранку — в поліклініку, — сказала я. — І крапка. Якщо не підете самі — я викличу швидку. І ніхто більше не чіпає вашу спину голками.
Олена хотіла щось сказати, але Тарас раптом підняв голову й, вперше за весь час, сказав різко:
— Мамо, досить. Ти не лікар. Ти могла його покалічити.
Вона відкрила рот — і закрила. Очі блиснули образою, але десь у глибині промайнув страх.
Ранок був важкий. Марко прокинувся й одразу помітив, що в домі напруження. Він причепився до мене:
— Мамо, а з дідусем усе добре?
Я присіла й узяла його за руки.
— Ми сьогодні підемо з дідусем до лікаря, — сказала я. — Лікар подивиться й скаже, як зробити, щоб не боліло. Добре?
— А йому не буде… чорної спини? — тихо спитав він.
— Не буде, — пообіцяла я, хоча всередині все ще калатало. — Все буде добре.
В поліклініці було, як завжди: черга, запах антисептика, чиїсь кашлі, невдоволені голоси. Свекор сидів, згорбившись, і дивився в підлогу. Свекруха — поруч, напружена, мов струна. Тарас ходив коридором туди-сюди. Я трималася рівно, хоч хотілося кричати від безсилля: “Як ви могли до цього дійти?”
Коли ми зайшли в кабінет, лікар — чоловік середнього віку, в окулярах — спершу вислухав, а потім попросив свекра зняти сорочку. Побачивши спину, він насупився.
— Це що таке? — спокійно, але з металом у голосі спитав він.
Олена вже відкрила рот, та я випередила:
— Саморобне “голковколювання”, — сказала я. — Не у фахівця.
Лікар повільно вдихнув.
— Отак і вбивають, — коротко кинув він. — Пане Іване, у вас множинні гематоми й сліди проколів. Це не лікування. Це травмування. Ви розумієте, що можна занести інфекцію?
Свекор мовчки кивнув.
Лікар подивився на Олену.
— А ви розумієте, що ви не маєте права таке робити? — голос його став ще твердіший. — Голковколювання — це медична процедура. Там техніка, точки, стерильність, показання й протипоказання. А “голки з аптеки” — це шлях до біди.
Олена зблідла.
— Я… я ж хотіла як краще… — пробелькотіла вона.
— Як краще — це привести людину до лікаря, — відрізав він. — А не влаштовувати експерименти вдома.
Потім він уже спокійніше пояснив свекрові й свекру, що робити: обробляти місця проколів, стежити за температурою, не гріти спину “чим попало”, не чіпати синці, і, головне, обстежити причину болю — бо спина болить не “від віку”, а від конкретних проблем, які треба діагностувати. Він виписав призначення й суворо сказав:
— Ніяких голок. Ніяких “подруг”. Якщо хочете фізіотерапію чи рефлексотерапію — тільки в кабінеті, у спеціаліста.
На виході Олена йшла мовчки, з опущеною головою. Іван теж мовчав. Тарас нарешті видихнув, ніби тримав повітря весь цей час.
Удома ми сіли на кухні. Марко грався в кімнаті, а ми говорили тихо, але прямо.
— Тату, — сказав Тарас, — якщо болить — кажеш. Не терпиш. Домовились?
Свекор подивився на сина й кивнув.
— Домовились, — тихо відповів він. — Я… не хотів вас грузити.
— Ви нас не “грузите”, — сказала я. — Ви ж сім’я. Але таке… — я перевела погляд на Олену, — таке більше не повториться.
Олена довго мовчала, а потім нарешті видихнула:
— Я злякалася, — сказала вона глухо. — Він ночами стогнав, у лікарню не йшов, а я… я не знала, що робити. Подруга наплела, що “точки” — і все зніме. Я думала…
— Думати треба головою, — тихо, але твердо сказав Тарас. — А не голками.
Вона здригнулася, ніби від цих слів їй стало боляче. Потім кивнула.
— Вибачте, — нарешті сказала вона. — Я… більше не буду.
Іван обережно поворухнув плечима й криво всміхнувся, ніби намагався розрядити повітря:
— От бачиш, доню… не впав я. Дурень я, — прошепотів він.
Я не усміхнулася у відповідь — лише відчула, як із грудей повільно сходить камінь.
Того вечора Марко знову підбіг до мене:
— Мамо, а дідусь тепер не чорний?
Я пригорнула його й поцілувала в маківку.
— Тепер дідусь під наглядом лікаря, — сказала я. — І все буде добре.
І в ту мить я зрозуміла: найстрашніше було не в синцях і не в голках. Найстрашніше — у звичці мовчати, терпіти й “лікувати” страхом та впертістю. Добре, що ці двері я відчинила вчасно.
Джерело
