Це сталося наприкінці холодної осені, у сірий вівторок, коли до різдвяних свят лишалося ще досить часу, а Київ уже жив у ритмі коротких днів і довгих дощових вечорів. Вітер гнав мокрий сніг уздовж скляних фасадів, а сорок другий поверх бізнес-центру на Печерську здавався окремою планетою над містом.
Руки Михайла Гаврилюка тремтіли, коли він дивився на екран смартфона. Текст повідомлення наче в’їдався в очі.
«Пане Гаврилюк, мені страшенно шкода. Харчове отруєння. Зараз у невідкладній. Сьогодні перекладати не зможу. – Тарас».
— Ні, тільки не це… — вирвалося в нього вголос. Голос глухо відбився від порожніх стін переговорної кімнати «Гаврилюк Тек».
За панорамними вікнами вирувало місто: машини повзли в заторах, десь миготів синій вогник «швидкої», між будинками виблискували рекламні екрани. Жоден із цих вогників не знав і не хотів знати, що чиясь імперія оце щойно захиталася.
Рівно за дві години через скляні двері мали зайти Жак Дюбуа та П’єр Лоран — найвпливовіші французькі венчурні інвестори, люди, що керували фондом на 800 мільйонів євро. Вони принципово говорили лише французькою. Без англійської, без «давайте на пальцях». Так вони відсікали випадкових і ледачих.
Півтора року Михайло йшов до цього дня. Десятки міжнародних дзвінків, презентації, які переписувалися по ночах, нескінченні доопрацювання його системи штучного інтелекту для медицини. Він був упевнений: якщо французи зайдуть у проєкт, українські клініки й цілі європейські лікарні зможуть по-новому діагностувати хвороби, рятуючи тисячі життів.
Але без перекладача ця зустріч перетворювалася на німий спектакль.
Двері рвучко відчинилися, й до зали забігла його помічниця — Олена Мартинюк. Зазвичай бездоганна, сьогодні вона виглядала так, ніби теж не спала всієї ночі: пасма вибилися з тугого пучка, погляд метушився.
— Пане Михайле, — випалила вона, навіть не переводячи подиху, — я обдзвонила всіх. Усі бюро перекладів, із якими працюємо, зайняті. Дехто захворів, дехто на конференціях.
— Телефонуй до інших, — відрубав він. — Не тільки до наших.
— Уже. — Вона стисла папку так, що побіліли пальці. — Подзвонила в посольство Франції, у КНУ, у Могилянку, навіть до кількох приватних шкіл із французькою програмою. Або зайняті, або просять попереджати за кілька днів.
— В ООНівський офіс дзвонила? — він ходив уздовж довжелезного столу, наче хижак у клітці.
— Дзвонила й туди. — Вона опустила очі. — Нікого.
— Можемо перенести зустріч? — запитала несміливо.
Михайло відчув, як у нього підкосилися коліна.
— Дюбуа сказав чітко: або сьогодні, або ніколи. Увечері вони летять назад до Парижа, — він стиснув кулаки. — Вони чекали, поки ми пройдемо всі їхні попередні перевірки. Вісімнадцять місяців, Лено. Це не повториться.
Він притис долоні до холодної поверхні столу. На цьому столі підписували контракти, від яких залежали зарплати двох сотень співробітників, іпотеки їхніх квартир, кредити їхніх батьків. І зараз усе це могло розсипатися через отруєння одного єдиного Тараса.
Десь у глибині офісу тихенько дзенькнув ліфт. Раніше цей звук нічого для нього не значив. Сьогодні він став, як відлік до вироку.
— Я ще раз перевірю контакти, — прошепотіла Олена й вийшла, міцно притримуючи двері, щоб вони не грюкнули.
Михайло залишився сам. Краватка душила, піджак здавався бронежилетом. Він розстебнув ґудзик на комірі, смикнув вузол, відчувши, як шовк ріже шию, й у безсилий злісті вдарив долонею по краю столу. Десь у коридорі обізвалося металеве «дзінь» — ніби відгукнувся відро або знак.
Спочатку він не звернув уваги. А потім почув… спів.
Ледь чутний, дитячий, але впевнений голос тягнув знайому мелодію.
«Frère Jacques, Frère Jacques, dormez-vous, dormez-vous…»
— Мені це вже чується, — пробурмотів він. Але спів не зникав, навпаки — ставав чіткішим. Французькі слова лягали так чисто, як буває тільки в тих, хто виріс із ними поруч.
Михайло вийшов у коридор. Позаду відразу клацнули підбори Олени — вона інстинктивно побігла за ним.
— Ви куди? — кинула навздогін.
Він підняв руку, вимагаючи тиші. Спів лунав із лівого крила, біля службових ліфтів та комірчин із інвентарем.
За рогом вони побачили її.
Дівчинка, років семи, максимум восьми, сиділа навприсядки біля візка прибиральника. Він був майже удвічі вищий за неї й нагадував металевого монстра: відро, швабра, ганчірки, ряд кольорових флаконів. Вона розставляла ці флакони в ідеальну лінію, кожну етикетку вивернула вперед, відстань між пляшечками вимірювала на око — але так, що не придерлася б жодна перфекціоністка.
Волосся, темне й хвилясте, було зібране в простенький хвостик старою рожевою резинкою. На ній була вицвіла синя сукенка й потерті кеди з різнокольоровими шнурками. Видно було, що речі недорогі, але випрані й акуратно підшиті.
Вона співала, цілком зосереджена на своїх пляшечках:
— Frère Jacques, Frère Jacques, dormez-vous, dormez-vous…
— Хто дозволяє дитині працювати в таку годину? — шепнула Олена. — Це ж сорок другий поверх…
Михайло нічого не відповів. Замість того він повільно підійшов ближче й присів так, щоб дивитися їй просто в очі. Запах дорогого лоску для взуття змішався з хлоркою й мийним засобом із запахом хвої.
— Bonjour, — несміливо сказав він французькою, яку востаннє нормально вживав, коли йому було років двадцять.
Дівчинка відразу замовкла й підвела голову. Її карі очі були не дитячо серйозними — такими дивляться ті, хто зарано виріс. Вона уважно окинула поглядом його костюм, годинник, лице.
— Bonjour, monsieur, — відгукнулася такою вимовою, що будь-який француз кивнув би схвально.
Телефон у кишені знову задрижав. Михайло краєм погляду глянув на екран: «Машина для пана Дюбуа й пана Лорана вже виїхала з аеропорту. Орієнтовно через 1 год. 30 хв».
Дев’яносто хвилин.
— Дорога, — перейшов він на українську, бо від хвилювання всі французькі слова зникли, — де ти так вивчила французьку?
— Мама навчила, — тихо відповіла вона. — Вона казала, що французькою говорять із мріями, перш ніж вони здійсняться.
Ці слова вдарили по ньому сильніше, ніж будь-який бізнес-звіт.
— Як тебе звати? — м’яко запитав він.
— Софія, — після короткої паузи відповіла вона. — Але тато каже «Софійка».
— Дуже приємно, Софійко, — Михайло усміхнувся краєм вуст. — А тато де?
— Прибирає коридор на тридцятих поверхах, — вона кивнула кудись униз. — Я йому допомагаю, поки ще не пора в школу.
Олена ковтнула повітря.
— Це ж незаконно, — прошепотіла.
Михайло знову підняв руку, зупиняючи її. В голові вже вибудовувався божевільний план, від якого будь-який юрист учепився б за серце.
Десь неподалік дзенькнув ліфт — хтось приїхав на поверх вище. Звичайний звук, який сьогодні звучав, як попередження.
— Пане Михайле, — нерішуче озвалася Олена, — французи вже в дорозі. Треба хоч якось…
— Знаю, — перебив він. І раптом звернувся до дівчинки: — Софійко, а ти тільки пісні знаєш чи ще й говорити можеш?
— Можу, — вона знизала плечима, ніби це була найпростіша річ у світі. — Ми з мамою так говорили вдома. Вона… — дівчинка ледь помітно зупинилася, — вона жила у Франції, коли була молодшою.
— А зараз де мама? — обережно спитала Олена.
— На небі, — просто відповіла дитина й зосереджено підсунула ще один флакон із мийним засобом, ніби ця робота допомагала не думати.
У горлі Михайла пересохло.
— Софійко, — він говорив повільно, ніби вимірюючи кожне слово, — у мене сьогодні дуже важлива зустріч. Приїдуть дядьки з Франції, які розуміють тільки французьку. Мій перекладач захворів. Якщо ми не поговоримо з ними сьогодні, моя компанія може… — він не закінчив фразу. — Ти могла б мені допомогти?
Дівчинка здивовано кліпнула.
— Я?
— Ти чудово говориш, — запевнив її Михайло. — Я буду казати українською, а ти — пояснювати їм французькою. Просто говорити, як ти говорила з мамою.
У коридорі почувся звук кроків. З-за рогу вийшов чоловік у синьому комбінезоні прибиральника з логотипом підрядної компанії. Волосся злегка посивіло, руки — з натрудженими пальцями.
— Сонцю моє, ти вже тут? — сказав він, помічаючи доньку, й лише потім побачив двох добре вдягнених людей поруч із нею. — Добрий ранок…
— Добрий ранок, — кивнув Михайло. — Ви, мабуть, пан Романюк?
— Так, Іван, — той нервово витер руки об комбінезон. — Вона вам не заважала? Я їй казав сидіти тихо…
— Навпаки, — відповів Михайло. — Ваша донька щойно, можливо, врятувала мій день.
Іван розгублено подивився то на нього, то на Олену, то на Софійку.
— Я нічого не розумію, — нарешті сказав він. — Пан…
— Гаврилюк. Михайло Гаврилюк. Я керую цією компанією, — коротко представився той. — У мене до вас дивне прохання.
За кілька хвилин, у невеликій кімнаті для персоналу, де пахло кавою з автомата й мокрими швабрами, вони втрьох сиділи за пластиковим столиком. Олена мовчки стояла біля дверей, тримаючи в руках планшет із графіком зустрічей.
— Ви хочете, щоб моя дитина перекладала вам важливі переговори? — Іван перебирав краєчок паперового стаканчика. — Вона ж ще зовсім мала.
— Я не планував такого, — чесно зізнався Михайло. — Але в мене немає жодної іншої можливості. Вашій доньці подарували талант, який сьогодні може змінити життя багатьом людям — і вам, і моїм співробітникам, і навіть хворим, яким допоможе наш продукт.
— А якщо вона помилиться? — Іван зиркнув на Софійку. — А якщо ті французи розсердяться?
— Я не вимагатиму від неї професійного рівня, — відповів Михайло. — Мені потрібна жива мова. Я говоритиму просто. Якщо їй стане погано чи страшно — ми зупинимося. Я не ставитиму її під тиск.
Іван замислився.
— Софійко, — звернувся він до доньки, — ти хочеш спробувати?
Дівчинка знітилася, але в очах спалахнуло щось, схоже на зацікавлення.
— А якщо я щось не так скажу? — прошепотіла вона.
— Ти просто говоритимеш так, як учила мама, — тихо відповів тато. — А я буду поруч.
Вона подивилася на Михайла.
— А ви… ви справді думаєте, що я можу допомогти?
— Я думаю, — він уперше за ранок посміхнувся щиро, — що без тебе цей день точно провалиться. А з тобою — у нас є шанс.
Софійка глибоко вдихнула й кивнула.
— Гаразд. Я спробую.
До початку зустрічі лишалося трохи більше години, коли маленька дівчинка в сукенці й випрасуваній шкільній блузці сиділа в головній переговорній кімнаті «Гаврилюк Тек» — на тому самому місці, де зазвичай сидів перекладач. Перед нею стояла склянка води й тарілочка з печивом.
— Пам’ятаєш, — Олена нахилилася до неї, — якщо втомишся, просто скажи. Я дам знак пану Михайлові.
— Добре, — Софійка старанно тримала спину рівною, як на уроці.
Михайло тим часом пробігав очима свою презентацію. Графіки, цифри, діаграми. Він уперше за довгий час дивився на них не як на інструменти, а як на чужі малюнки. Зараз усе залежало від дівчинки, яка ще вчора, можливо, писала вправи з української мови в зошиті з єдинорогами.
— Вони вже в ліфті, — прошепотіла Олена, заглянувши в телефон.
Двері відчинилися м’яко, майже беззвучно. До кімнати зайшли двоє чоловіків у дорогих, але стриманих костюмах. Жак Дюбуа — худорлявий, із гострими рисами обличчя, у тонких окулярах; П’єр Лоран — трохи нижчий, із більш м’якою зовнішністю, але поглядом, який не пропускав жодної деталі.
— Monsieur Gavryliuk, — привітався Дюбуа, простягаючи руку.
— Bonjour, messieurs, — відповів Михайло своєю трохи іржавою французькою. — Je suis très heureux de vous voir à Kyiv.
Він навмисне сказав кілька фраз без перекладача, щоб показати повагу. Потім сів і легким жестом показав на Софійку:
— Це — Софія. Вона сьогодні виконуватиме роль перекладача. Наш основний перекладач, на жаль, захворів.
Французи одночасно перевели погляд на дівчинку.
— Une enfant? — вирвалося в Лорана.
— Так, — спокійно підтвердив Михайло. — Вона виросла з французькою мовою. Її мама була франкомовною.
Софійка зібрала всю свою сміливість і промовила:
— Bonjour, messieurs. Je m’appelle Sophie. Je vais essayer de vous aider aujourd’hui.
Її голос звучав трохи тихо, але рівно. Дюбуа здивовано підняв брови.
— Son accent est… impeccable, — прошепотів він до напарника.
Після кількох хвилин чемного обміну фразами напруження в кімнаті трохи спадало. Французи, очевидно, не звикли до дитячих перекладачів, але відвертого протесту теж не було.
Презентація почалася.
— Наша система аналізує медичні знімки й історії хвороби, — почав Михайло українською, дивлячись не стільки на слайди, скільки на Софійку. — Вона не замінює лікаря, а підказує йому, на що варто звернути увагу.
Софійка трохи зітхнула й майже без паузи передала:
— Notre système analyse les images médicales et l’historique du patient. Il ne remplace pas le médecin, il l’aide à voir ce qu’il pourrait manquer.
Уперше за день Михайло відчув, як із грудей знімається важкий камінь. Вона не просто знала слова — вона вловлювала сенс.
Далі — питання. Французи ставили їх швидко, іноді жорстко.
— Які юридичні ризики?
— Хто відповідає у разі помилки алгоритму?
— Як ви захищаєте дані пацієнтів?
Софійка встигала ловити кожне запитання, часом перепитувала якесь слово, але відразу згадувала відповідник. Одного разу вона спинилася й, замість того щоб перекладати дослівно, подивилася на Михайла:
— Вони питають… — сказала вона українською, — чи не боїтеся ви, що ваш штучний інтелект зробить лікарів лінивими.
— Гарне запитання, — усміхнувся він. — Скажи, що ми про це теж думали. І що наша система навпаки карає лінощі: якщо лікар просто клацає, не читаючи, вона блокує рекомендації.
Вона передала відповідь, але додала від себе кілька слів:
— Il dit aussi que le système peut reconnaître quand un médecin ne lit pas vraiment les données. Et alors, il refuse de donner des recommandations. Chez nous, la paresse n’est pas récompensée.
— У нас лінощі не винагороджують, — повторила вона українською, ніби перевіряючи, чи правильно сказала.
Французи переглянулися. На обличчі Лорана з’явилася ледь помітна посмішка.
За годину напруга змінилася зацікавленням. Дюбуа відкинувся на спинку крісла:
— Ce qui m’intrigue le plus, — сказав він, — ce n’est pas seulement la technologie. C’est comment vous la voyez au milieu du chaos réel des hôpitaux.
Софійка переклала дослівно й очікувально подивилася на Михайла.
— Скажи їм, — подумав він уголос, — що лікарні — це місце, де люди бояться найбільше. І що ми будуємо інструмент, який зменшує цей страх, а не додає новий.
Вона озвучила це французькою. І раптом, зробивши паузу, додала:
— Ma maman disait que la vraie technologie, c’est celle qui laisse les gens un peu moins seuls.
«Моя мама казала, що справжні технології — це ті, після яких людям трохи менше самотньо», — переклала вона вже для Михайла, хоч він і так зрозумів.
У кімнаті запала тиша. Цього речення не було в жодному бізнес-плані. Але воно влучило куди треба.
Після трьох годин питань, слайдів, демонстрацій і кавових чашок, що постійно поповнювалися, зустріч підійшла до критичного моменту.
— Nous avons besoin de quelques minutes seuls, — сказав Дюбуа, відсунувши стілець.
Софійка переклала:
— Вони хочуть кілька хвилин побути наодинці.
— Звісно, — кивнув Михайло. — Пішли, Софійко. Ти чудово впоралася.
Вони вийшли в коридор. Дівчинка нарешті дозволила собі глибоко зітхнути й опертися спиною об стіну.
— Я… у мене в голові все гуде, — зізналася вона. — Вони так швидко говорять.
— Ти була неймовірна, — сказав Михайло. — Як ти запам’ятовувала всі ці слова?
— Не знаю, — вона знизала плечима. — Я просто уявляла, що пояснюю щось мамі. Вона завжди казала: якщо можеш пояснити дитині — значить, сам розумієш.
— Ти й є дитина, — посміхнувся він.
— Але ж я сьогодні — перекладач, — трохи гордо випрямилася вона.
У цей момент підійшов Іван. Він увесь цей час чекав у холі, стискаючи в руках кепку.
— Ну як? — запитав він.
— Тату, вони говорять дуже швидко й дивляться так, ніби хочуть побачити, чи ти збрешеш, — серйозно відповіла донька. — Але ми нічого не брехали.
— Це головне, — сказав Іван і погладив її по голові. — Я тобою пишаюся.
Двері переговорної відчинилися. Олена виглянула й жестом покликала Михайла.
— Вони просять, щоб ти зайшов… і щоб Софія теж була в кімнаті, — прошепотіла вона.
Коли вони повернулися, французи вже сиділи ближче один до одного, їхні блокноти були списані стовпчиками цифр і стрілок.
— Nous avons pris une décision préliminaire, — почав Дюбуа.
Софійка зосередилася.
— Вони кажуть, що ухвалили попереднє рішення, — переклала вона.
— Ми слухаємо, — Михайло відчув, як серце знову пришвидшилося.
— Votre technologie est solide, — сказав Лоран. — Vos réponses aussi. Et votre… interprète — il fit un signe vers la fillette — a donné à cette réunion quelque chose qu’on ne voit pas souvent. De l’honnêteté brute.
Софійка завагалася лише на секунду й передала:
— Ваша технологія сильна. Ваші відповіді теж. А ваш… перекладач… — він показав на мене… — додав у цю зустріч те, що рідко бачиш. Голу чесність.
— Ми готові увійти в проєкт, — продовжив Дюбуа, — але з однією умовою.
— Вони готові інвестувати, але з однією умовою, — повторила дівчинка.
— Якою саме? — Михайло відчув, як Олена за його спиною завмерла.
— Ми хочемо, щоб частина прибутку, який отримає ваша компанія від нашого фонду, йшла в окрему програму, — пояснив Лоран. — Стипендії та навчальні можливості для дітей, які мають талант, але не мають грошей. Ваша маленька перекладачка дала нам цю ідею.
Софійка дивилася на них широко розкритими очима, поки перекладала:
— Вони хочуть, щоб частину прибутку від їхніх інвестицій відкладали в фонд. Для дітей, у яких є здібності, але немає грошей. Стипендії, навчання…
— І перша стипендія, — додав Дюбуа, — якщо батько не заперечує, повинна бути запропонована Софії Романюк. Курси французької, можливо, навчання в ліцеї з поглибленим вивченням мов… І, якщо вона захоче, колись — стажування в одній із наших компаній.
Тепер дівчинка під час перекладу збилася.
— Вони… — її голос затремтів, — вони хочуть дати мені стипендію. Навчатися французької. І… потім… може, у них працювати.
Іван, який досі стояв біля дверей, зробив несміливий крок уперед.
— Панове, — сказав він ламаною англійською, а потім перейшов на українську, — я не дуже розумію всі ваші великі слова. Але якщо це шанс для моєї доньки… я згоден.
— Він згоден, — тихо додала Софійка французькою.
Михайло відчув, що розсміється або розплачеться.
— Я приймаю вашу умову, — нарешті сказав він. — І дякую не лише як підприємець, а як батько.
Дюбуа та Лоран кивнули.
— Alors, faisons l’histoire, — вимовив Лоран. — Давайте творити історію.
Ручки зашурхотіли по паперу. Підписані попередні домовленості, рукостискання, швидкі фото для внутрішніх звітів. Усе це відбувалося ніби в тумані.
Михайло чітко пам’ятав лише одне: маленьку руку, що міцно стискала його рукав, коли вони виходили з переговорної.
— Я не все зрозуміла, — зізналася Софійка. — Але… в нас вийшло?
— У нас вийшло, — усміхнувся він. — І без тебе цього б не сталося.
— То… — вона затнулась, — мамині слова були правдою? Що французькою можна говорити з мріями?
— Сьогодні, здається, одна мрія тебе почула, — відповів Михайло.
Минуло кілька тижнів.
«Гаврилюк Тек» готувалася до офіційного оголошення угоди. Юристи ганяли документи, айтішники проводили додаткові тести, бухгалтери рахували сценарії розвитку. На сорок другому поверсі знову вирувало життя.
Софійка тим часом щодня вранці підіймалася ліфтом на цей самий поверх — тепер уже не з відром і шваброю, а з рюкзаком і зошитами з французької. В одній із кімнат, що раніше використовувалися як склад, для неї поставили стіл і дошку.
Раз на тиждень приходила викладачка з Інституту французької мови, оплачена новоствореним фондом. В інші дні Олена приносила їй книжки, а Михайло час від часу заглядав, слухав кілька фраз і, жартома зробивши серйозне обличчя, казав:
— Я тут головний лише до тієї миті, доки ти не переходиш на французьку. Потім головна — ти.
Іван, який усе ще працював прибиральником, більше не дозволяв доньці мити підлогу. Він заходив до кімнати, перевіряв, чи не забула вона поїсти, мовчки дивився, як вона пише дивні слова з носовими голосними, й іноді, коли дівчинка не бачила, витирає очі рукавом.
— Ви дали їй те, про що я навіть боявся думати, — якось сказав він Михайлу. — Я хотів просто, щоб вона була здоровою. А ви зробили так, що вона почала мріяти далі.
— Це не я, — відказав той. — Це вона врятувала мою угоду. Я просто не мав права це проігнорувати.
Офіційне підписання контракту з французьким фондом відбулося, коли над Києвом нарешті показалося зимове сонце. Репортери знімали сюжет про «український стартап, що виходить на європейський ринок». У жодному з них не згадували про семирічну перекладачку. Це була їхня маленька, внутрішня історія.
Але для Михайла саме вона залишалася головною.
Коли перші лікарні почали тестувати їхній продукт, коли перші діагнози, поставлені за допомогою системи, рятували пацієнтів, він іноді виходив у той самий коридор біля службового ліфта. Там усе ще стояв знайомий візок, відро, швабра.
Іноді, коли він затримувався ввечері, йому здавалося, що він знову чує, як хтось тоненьким голосом співає:
«Frère Jacques, Frère Jacques…»
І тоді він усміхався. Бо знав: того дощового ранку він міг побачити лише прибиральничу доньку з шваброю. А побачив — перекладачку мрій.
