Цікаві історії
В шостій ранку свекруха різко стягнула з мене ковдру з криком:
— Вставай, лентяйка! Я їсти хочу! Скільки можна валятися!
Я навіть не одразу збагнула, де я. Голова дзвеніла від недосипу, у роті — гіркота, в шлунку крутило так, наче я випила літр дешевого спирту, хоча останні місяці навіть чай із лимоном боялася пити.
Перші місяці вагітності давалися мені дуже важко: постійна нудота, запаморочення, слабкість, безсонні ночі. Я могла заснути під ранок на годину-дві — і то як пощастить. А тепер до цього додалася ще й свекруха, яка не давала спокійно жити.
Кожен ранок починався однаково.
— Скільки можна валятись? — бурчала вона, грюкаючи каструлями на кухні. — Я в твої роки вже з другим на руках була й городи копала, а ця… «мене нудить, мені погано»!
Якщо я хоч слово намагалася сказати у відповідь — вона одразу йшла до чоловіка.
— Дивися, що твоя жінка робить, — скаржилася, спеціально голосніше, щоб я чула з кімнати. — Я її в дом свій пустила, як дочку, а вона мені огризатися буде! Не подобається — забирайтесь обидвоє!
Ми з чоловіком мешкали в її двокімнатній квартирі, бо так «було вигідніше» — вона сама наполягала на цьому після весілля.
«Поживете зі мною, — казала, — гроші зекономите, на своє житло відкладете».
У реальності виявилося, що жити ми будемо не «разом», а «в неї», за її правилами, настроєм і уявленням про те, як має поводитися «правильна невістка».
Тієї ночі я майже не спала. Дитина так крутило в животі, що я не могла знайти жодної зручної пози. Голова боліла, у вікно світили ліхтарі, а кожен скрип у під’їзді здавався вибухом. Десь ближче до п’ятої ранку очі нарешті почали злипатися, я вже майже провалилася в такий бажаний сон…
І тут прямо біля вуха — її голос, різкий, як постріл:
— Вставай, лентяйка, я їсти хочу. Приготуй вже щось, а то ти весь день тільки спиш!
Ковдра злетіла на підлогу, холод пробіг по спині, ноги були як вата.
Я міцно заплющила очі, щоб не розридатися.
— Мамо, мені дуже зле, — прошепотіла я, ледве розтуляючи губи. — Мене всю ніч нудило, я майже не спала.
— Болячки свої залиш при собі! — рявкнула вона так, що десь за стіною загавкав сусідський пес. — Жінки в наше время рожали й не жаловались! Я з животом на роботу ходила, по чергах стояла, і ніхто мене за ручку не водив!
Я мовчки підвелася, натягнула халат, попленталася на кухню. Руки тремтіли, коли розбивала яйця на сковорідку. Свекруха сіла за стіл, театрально зітхнула.
— Дивитися на тебе — одна мука, — буркнула вона. — Все не так, все не те. Раніше невістки свекрухам ноги мили, а ти…
На словах про «ноги» всередині щось в мені просто відщолкнулося. Не було ні сил, ні бажання сперечатися — тільки порожнеча й якийсь холодний клубок образи.
Я поставила їй тарілку з омлетом, сама від одного запаху мало не зблідла.
— Їж, а потім хочеш — валяйся, — кинула вона. — Тільки не стогни, щоб я не чула.
Я сіла в кімнаті на край дивана, обхопила руками живіт. Дитина ворушилася, ніби теж відчувала весь цей негатив.
«Так далі не можна», — промайнуло в голові.
Просити — без сенсу. Сваритися — гірше для нервів, а мені зараз нерви дорожчі за будь-яку гордість. Виїхати ми не могли — чоловік тільки почав ставати на ноги, гроші йшли на ліки, харчі й побутові дрібниці.
Залишався один варіант — поставити свекруху на місце її ж методами. Не криком, а так, щоб вона сама злякалась.
Ідея прийшла несподівано, коли я лежала й дивилася в стелю, намагаючись задрімати хоч удень. У погляді впав телефон, колонка на тумбочці й згадка про якусь моторошну історію, яку нещодавно читала: люди чули вночі голоси й думали, що в домі щось «недобре».
Я повільно сіла, взяла телефон.
— Ну що, — прошепотіла я сама собі. — Раз ви любите лякати інших — тепер будете боятися самі.
Тієї ночі я чекала, поки вони зі свекрухою заснуть. Чоловік працював позмінно, і цього тижня його частіше не було, ніж було. Свекруха завжди любила повторювати: «Мені з ним спокійніше, ніж з тобою», — й лягала спати рано, щойно закінчиться улюблений серіал.
Близько опівночі в квартирі стало тихо. З вулиці долинав тільки шум машин та інколи — приглушені голоси випадкових перехожих. Я лежала, дивилася на темну стелю й чекала, коли в сусідній кімнаті припиниться її хропіння.
Коли нарешті настала майже глуха тиша, я взяла телефон і колонку. Заздалегідь знайшла в інтернеті записи — тихі шепоти, плач немовляти, ледь чутні жіночі зітхання, як із далеких коридорів.
Підключила колонку, поставила її на кухні — рівно посередині, ближче до стіни, де з того боку стояло ліжко свекрухи. Гучність скрутила майже до нуля — так, щоб звук ніби десь там, далеко-далеко.
Натиснула «відтворити» й повернулася в кімнату, прикривши двері не до кінця.
Перші кілька хвилин — нічого. Тільки серце билося десь у горлі, і я думала: «Може, дурість це все».
А потім я почула, як у сусідній кімнаті різко заскрипіло ліжко. Свекруха перевернулася, затихла.
Запис тихенько шепотів із кухні. Ніби хтось схлипував, якось тягуче:
— Не залишай мене… не кидай…
Звуки були настільки приглушені, що я сама ледве розрізняла слова. Але вночі, коли нерви напружені, навіть кран, що капає, здається громом.
Ще за хвилину пролунало тихе «уа-а-а» — плач немовляти, такий, ніби дитина прокинулася й не може знайти маму.
У сусідній кімнаті щось грюкнуло — чи то рука по тумбочці, чи то ногою сперлася об підлогу.
— Хто там? — почулося глухим, сонним, але вже наляканим голосом.
Я ледь стримувала сміх, закривши рот долонею.
З кухні, згідно з записом, почувся ледь помітний шурхіт, ніби хтось пройшовся повз стіл. Потім — зітхання.
— Кто здесь?! — вже голосніше крикнула свекруха.
Відповіді, звісно, не було. Лише тихий плач, що потроху затихав.
Я притиснула подушку до обличчя. «Господи, тільки б вона зараз до мене не зайшла», — майнула думка. Але вона не зайшла. За стіною ще довго щось рипіло, вона ворочалась, зітхала, а потім настала нервова тиша.
Під ранок я вимкнула колонку.
Вранці свекруха виглядала так, ніби за ніч постаріла ще на п’ять років. Очі червоні, під ними — синці, руки трусяться.
— Ты не слышала ночью? — спитала вона раптом, поки я мазала собі на хліб тоненький шматочок сиру. — Как будто кто-то разговаривал…
Я підняла на неї очі, зробила максимально здивований вигляд.
— Нет, мам, — покачала головою. — Я почти всю ночь не спала, книжку читала, дитина штовхалася. Никаких голосов не слышала. Может, вам приснилось?
Вона стиснула губи, глянула кудись убік.
— Странно… — пробурмотіла. — Я прям явственно слышала, как будто ребёнок плачет. И шепот какой-то…
— Может, соседи, — знизала я плечима. — У нас тут слышимость такая, что каждый чих слышно.
Вона нічого не відповіла, тільки перехрестилася.
Наступної ночі я повторила «сеанс». Цього разу додала до запису кілька ледь чутних ударів — ніби хтось пальцями стукає по стіні.
Ледь годинник на кухні відбив першу, у квартирі знову почалися тихі шепоти.
— Почему ты ушёл… я боюсь… — тягнув жіночий голос.
Потім — короткий плач немовляти й знову шурхіт.
У свекрухи в кімнаті загорілося світло.
— Господи, помилуй… — почула я її шепіт. — Отче наш, Иже еси на небесех…
Пальці в мене стиснулися в кулак. Вперше за всі місяці життя з нею в одному домі мені навіть стало її трохи шкода. Але я одразу згадала, як вона рвала з мене ковдру й кричала «болячки оставь при себе» — і жалість кудись зникла.
До ранку вона так і не лягла. Я чула, як вона ходить по кімнаті, як кілька разів відчиняла й зачиняла двері на балкон, як шепоче щось, очевидно, молитовні слова.
До восьмої ранку в неї вже тремтіли руки.
— Я не могу больше, — сказала вона, коли я налила собі чай. — В доме что-то творится…
Я поставила чашку, спокійно на неї глянула.
— Может, Бог вас наказывает, — тихо відповіла. — За то, как вы к другим относитесь. Может, стоит быть хотя бы чуточку добрее.
Вона мовчала. Потім повільно присіла на стілець і вперше за весь час, що ми жили разом, не сказала на мою адресу нічого поганого.
Третьої ночі я вже не включала колонку. Хотіла подивитися, що буде, якщо вдома буде тиша.
Свекруха лягла спати з увімкненою лампою. Я бачила крізь прочинені двері, як вона поклала на тумбочку іконку, покропила ліжко свяченою водою, яку привезла колись із Почаєва, лягла й довго дивилася в стелю.
У квартирі стояла ідеальна тиша. Ніхто не шепотів, не плакав, не стукав — навіть сусіди цього разу наче змовилися мовчати.
Вранці вона вийшла на кухню набагато спокійнішою.
— Ночью было тихо, — сказала вона, навіть не дивлячись на мене.
— Вот видите, — усміхнулася я. — Значит, всё нормально.
Вона кивнула й раптом додала:
— Я подумала… может, я и правда перегибаю. По поводу тебя.
Я ледь не розлила чай від здивування.
— Мам, я же не враг вам, — обережно відповіла. — Я просто… устала. И беременность тяжёлая, и всё это на нервы давит.
Вона опустила погляд.
— Я тоже устала, — сказала нарешті. — Но это не оправдание. Я подумала… если бы со мной так обращались, как я с тобой, мне бы тоже было больно.
З того дня свекруха змінилася. Не стала раптово доброю бабусею з реклам — характер у неї був залізний, це вже навряд чи переплавиш. Але криків більше не було.
В шість ранку ковдру з мене вже ніхто не зривав. Замість «вставай, лентяйка» я чула:
— Сашо, я чай заварила. Если хочешь — попей и еще полежи.
Вперше за довгий час вона почала питати, як я себе почуваю, чи не крутить живіт, чи не нудило вночі. І навіть кілька разів сама запропонувала приготувати сніданок.
А ночами в домі стояла ідеальна тиша. Жодних шепотів, жодного дитячого плачу, жодних стуків у стіни.
Голоси исчезли… потому что я просто выключила колонку.
