Це було за кілька років до того, як наше життя розділилося на «до» і «після», коли ми ще літали з Києва на моря, ніби то найзвичайніша річ у світі.
Ми прокинулися о четвертій ранку — точніше, прокинувся мій будильник, а за ним, як сирена тривоги, завили двійнята. Аня та Максим завжди відчували, коли в домі «щось не так»: валізи в коридорі, чужі голоси, інший ритм.
Я намагалася запхати блискавку валізи, яка явно важила більше, ніж дозволяє будь-яка авіакомпанія.
— В нас є пустушки? — крикнула я з коридору. — Запасні пустушки? Резервні запасні пустушки?!
З ванної вийшов Сергій — від нього пахло дорогим сандаловим парфумом, і виглядав він так, ніби спав усю ніч. На ньому був його «подорожній піджак» — темно-синій, у якому він почувався мало не генеральним директором світу.
— Розслабся, — кинув, роздивляючись себе в дзеркалі в коридорі. — Ми все встигаємо. Ти занадто паришся, це псує твою енергію.
Моя «енергія» трималася на вчорашній холодній каві й адреналіні людини, яка відповідає за двох півторарічних істот.
Таксі до Борисполя було окремою пригодою. Водій їхав так, ніби пробувався в «Таксі 5», Максим упустив у ногах свого улюбленого жирафа, і той миттєво вкрився шаром підозрілої підлоги. Сергій усю дорогу скролив стрічку в телефоні, час від часу посміюючись із мемів, поки я грала в «ку-ку», щоб запобігти подвійній істериці.
Коли ми дісталися контролю безпеки, я вже була мокра від поту.
— Роззуйтесь, ноутбук окремо, рідини — в пакет, — гаркнув працівник.
Я намагалася скласти вдвічі коляску, тримаючи Аню, яка зробилася «гумовою» і повисла на мені, як ганчірка. Сергій тим часом уже пройшов у «швидкий коридор» — собі він оформив його ще минулого року, а от на мене з дітьми «не встиг». Стояв по той бік рамки, дивився на годинник і нетерпляче стукав ногою.
— Давай швидше, — гукнув він так, щоб чули всі за мною. — У бізнес-залі черги будуть!
Бізнес-зал. Звичайно.
Коли я знову зібрала цей пересувний цирк — діти в колясці, взуття на місці, сумки зібрані — дихати було важко. Ми в мовчанні потягнулися в термінал D. Я штовхала коляску, він катав свій ідеальний чемоданчик на чотирьох колесиках.
— Мені треба кави, — пробурмотіла я.
— Встигнеш на літаку, — відмахнувся. — Посадка через десять хвилин. Я хочу стати в перші, щоб забрати місце для ручної поклажі.
Біля гейту було людно: сім’ї, пенсіонери, студенти з рюкзаками. Гул стояв такий, ніби ми вже були в салоні.
Я припаркувала коляску біля вікна й почала наводити лад у «літакових сумках» — окремий пак з перекусами, окремий з іграшками, окремий з вологими серветками й запасним одягом. Усе чітко, як військова операція.
Сергій зиркнув у бік стійки й насупився.
— Я зараз, — кинув. — Щось там із місцями, піду перевірю, щоб ми сиділи разом.
— Добре, — кинула я, відволікаючись на Максима, який намагався з’їсти багажну бирку.
Я бачила, як він підійшов до стійки, нахилився, усміхнувся. Ту саму усмішку, якою він чарував клієнтів і власну маму. Щось там сказав, розсміявся, простягнув банківську картку.
«Дивно, — майнула думка. — Звідки раптом платити, якщо просто “поміняти місця”?»
Але в ту ж мить Аня вдарила мене головою по нозі, і думка випарувалася.
За п’ять хвилин Сергій повернувся. Виглядав… полегшеним. Легшим.
— Хороші новини? — запитала я, підіймаючи Аню на руки.
— Дуже, — відповів.
Гучномовець над головою хрипко оголосив:
— Розпочинаємо посадку пасажирів бізнес-класу та власників платинових карт…
Сергій різко підвівся. Узяв свій чемодан.
— Це я, — сказав.
— В сенсі «це я»? — не зрозуміла я.
— Я апгрейднувся, — спокійно пояснив, поправляючи піджак. — Була остання вакансія в бізнесі, за копійки. Не міг упустити. Мені ще треба попрацювати перед приїздом до батьків, там простіше за столиком.
Світ ніби зсунувся.
— Ти… апгрейднув СЕБЕ? — у мене затремтів голос. — А ми? А діти?
Він невизначено махнув у бік черги в економ, що вже обвивалася навколо урн.
— Та ти впораєшся, — сказав тоном начальника, що «підбадьорює» стажера. — Усього три години. Ти ж у нас супер-мама. Та й з тобою вони спокійніші, а зі мною тільки заводяться.
— Сергію, — прошепотіла я, вже відчуваючи не просто злість, а вулкан під ребрами. — Ти серйозно? Ти не залишиш мене одну в економі з двома малюками, поки сам будеш пити мімози в бізнесі.
Він нахилився й поцілував мене в щоку. Я була настільки в шоці, що навіть не відсмикнулася.
— Не влаштовуй сцен тут, — прошепотів. — Соромно. Побачимось в Анталії. Люблю тебе.
І повернувся до мене спиною.
Пішов до трапа. Простягнув квиток. Сканер пискнув схвально. Він кинув мені невеличкий помах рукою, підморгнув — і зник.
Я стояла, як укопана.
Жінка поряд, бабуся в фіолетових окулярах, глянула на мене, потім туди, де щойно стояв Сергій, потім знову на мене.
— Скажи, що це був не твій чоловік, — хрипко мовила вона.
Я не змогла видушити з себе ні слова. Лише кивнула.
— Ну, — зітхнула вона, струснувши головою. — Нехай насолоджується простором для ніг. Бо бігти йому доведеться швидко.
Дорога по трапу здавалася дорогою на страту.
Я тягнула коляску, підгузкову сумку й двох розгублених дітей у літак. Проходячи через бізнес-клас, я його побачила.
Сидів на 2A, уже вмостився. В одній руці — гарячий рушничок, в іншій — келих з газованою водою. На вухах — ті самі дорогі навушники, які я подарувала йому на Новий рік. Очі заплющені. Вигляд — святого, що зійшов з реклами.
Я хотіла крикнути. Хотіла кинути в нього брудним підгузком.
Замість цього я пішла далі. Позаду мене сунув натовп пасажирів, стюардеса сухо кинула:
— Рухаємося, будь ласка.
Наші місця були в 32-му ряду. B і C.
Я впала в крісло. Діти миттєво розпочали «Битву за підлокітник». Максим верещав від того, що закладало вуха, Аня плакала, бо Максим верещав.
Я так спітніла, що футболка прилипла до спини.
— Вибачте, — почувся голос.
Підвівши очі, я побачила молодого хлопця в худі, який стояв у проході й дивився на 32A — місце біля вікна поруч з нами. Він подивився на дітей, на мене, знову на дітей.
— Я дуже перепрошую, — вичавила я з себе. — Я буду намагатися їх заспокоїти.
Він довго видихнув, ніби випускаючи з себе всі мрії про тихий переліт.
— Нормально, — пробурмотів і протиснувся до вікна.
Літак вирулював, пілот щось казав про безпеку, а я одночасно запихала крекери в рот дітям, діставала іграшки, витирала носи й намагалася підстрибуванням заспокоїти хоч одного.
Через десять хвилин після зльоту мій телефон завібрував.
Сергій.
Сергій: Тут ті теплі горішки, що я люблю. І вайфай літає! Як там наші монстрики? 😄
Я дивилася на екран, і в мене відвисала щелепа.
Я не відповіла. Якщо б я почала писати те, що крутилося в голові, нас би чекала зустріч не з дідом в Анталії, а з поліцією в Борисполі.
Ще одна вібрація.
Сергій: Сонце? Ти там? Спробуй їх приспати. Я зараз фільм включу. Цьом ❤️
Я засунула телефон у кишеню сидіння.
— Можна щось вам принести? — озвалася стюардеса, під’їжджаючи візком.
— Водки, — автоматично сказала я. — Подвійну. Ні, стривайте. Не можна… Тоді просто воду. І серветок. Багато. На мене щойно вилили сік.
Вона подала мені пляшку води й пачку серветок зі співчуттям в очах.
— Тяжкий день?
— Ви й гадки не маєте, — прошепотіла я.
— Ваш чоловік… не з вами? — поглянула вона на порожнє місце, де теоретично міг би сидіти Сергій.
— О, він тут, — усміхнулася я кисло. — На 2A. Їсть ті горішки.
Стюардеса застигла.
— 2A? Той у піджаку?
— Він.
В її погляді щось клацнуло. Звична ввічливість змінилася холодною жіночою солідарністю.
— Я зрозуміла, — сказала вона. — Зараз подивлюся, що ще можна зробити для вас і дітей.
Вона пішла.
Політ тягнувся. Через годину Максим заснув, повісившись мені на плече. Аня все ще покрикувала й била ногами в крісло попереду. Чоловік там обернувся й зиркнув на мене.
— Заберіть дитину, — фиркнув.
— Якби я могла себе дублювати, я б давно це зробила, — відповіла я, відчуваючи, як у очі набігають сльози. — Я тут одна.
Телефон знову завібрував. Цього разу — не від Сергія.
Дід: Я стежу за вашим рейсом! Ви вже десь над морем 😊 Скинь фото моїх онуків, хочу побачити, як вони там. Радіють польоту?
Я глянула на дітей.
Максим спав, притиснувшись до мене, з розмазаної каші на щічці. Аня, червона від плачу, стискала в руці розкришений крекер.
Потім глянула на своє відображення у вікні: розпатлане волосся, змазана туш, пляма соку на футболці.
В голові майнула темна думка.
Якщо Сергій хоче зробити вигляд, що все «нормально» — то нехай. Але принаймні його батько побачить реальність.
Я включила камеру. Без фільтрів, без усмішок.
— Привіт, діду, — сказала я в камеру, перекрикуючи Анине скиглення. — Ми тримаємося. Дітям складно.
Я повела камерою: показала розкидані іграшки, серветки, крихти. Максима, який спав у неприродній позі. Аню, що прямо в об’єктив завила ще голосніше.
Повернула камеру до себе.
— А Сергій… ну, Сергій не з нами, — сказала рівно. — Він апгрейднувся в бізнес-клас. Тож тут у 32-му ряду я сама. Але нічого. Скоро будемо. Побачимось.
Я натиснула «Надіслати».
Синя смужка повільно побігла по екрану. «Доставлено».
Я відкинулася назад, намагаючись не думати про те, скільки ще залишилося. Десь на 2A мій чоловік, напевно, сміявся з комедії та пив другу мімозу. Він не знав, що щойно отримав білет у реальність — через свого батька.
Приземлення виявилося кульмінацією кошмару.
Максим завив, коли змінився тиск. Аня ще раз знудилася — цього разу на себе. Я намагалася витерти двох дітей однією вологенькою серветкою, поки літак підскакував на смузі в Анталії.
Коли нарешті пролунав сигнал «пристебнуті ремені можна розстібати», салоном прокотився дружний звук клацання. Усі підскочили.
Усі, крім мене.
Я була буквально прив’язана вагою дітей та сумок.
— Вам допомогти? — озвався хлопець у худі.
Він виніс за мене обидва автокрісла. Чужа людина зробила за п’ять хвилин більше, ніж мій чоловік за весь ранок.
Коли я нарешті вилізла з літака й потяглася коридором, відчувала себе так, ніби мене щойно переїхав автобус.
Сергій стояв біля виходу, притулившись до колони. Виглядав свіженько, навіть встиг забігти в кав’ярню — в руці у нього був великий стакан холодної кави.
— О, кохана! — весело вигукнув він. — Ви так довго виходили, я вже хвилин двадцять тут чекаю. Політ же був нормальний, правда?
Він зробив ковток кави.
Я дивилася на крапельки конденсату на пластику й відчувала, як горло болить від сухості.
— Нормальний, — прохрипіла я.
— У нас там такий попутний вітер був, — продовжив він. — Ми навіть раніше прилетіли.
Він потягнувся до Максима:
— Ну що, друже, поспав?
Максим відвернувся. Молодець.
— Ходімо за багажем, — видихнула я. — Твій батько вже чекає.
— О, точно! — посміхнувся Сергій. — Не можу дочекатися, щоб розповісти йому про угоду, яку я на борту закрив. Вайфай — космос!
Ми спустилися ескалатором у зал видачі багажу. І я побачила їх.
Батьки Сергія — Дід і Баба Галя — стояли біля каруселі. Дід, колишній військовий, високий, сивий, навіть у пенсійній сорочці виглядав так, ніби зараз віддасть команду шикуватися.
Зазвичай його сміх чути було за три квартали.
Сьогодні він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився не на стрічку багажу, а прямо на ескалатор.
Першим він помітив мене.
Його обличчя м’якшало на очах. Він дивився на мою залиту плямами футболку, на розпатлане волосся, на втомлені очі. Подивився на дітей.
Потім його погляд ковзнув до Сергія.
Температура в аеропорту ніби впала на десять градусів.
— Привіт, тату! — гукнув Сергій, випереджаючи мене, щоб обійняти батька. — Не повіриш, який у нас був політ…
Він розкрив руки.
Дід навіть не поворухнувся. Не розкрив свої. Не посміхнувся. Стояв, як кам’яний пам’ятник розчаруванню.
Руки Сергія повисли в повітрі.
— Ем… тату?
Дід подивився на нього. Потім — на стакан кави у його руці. Потім — на мене, як я тягну коляску з кривим колесом з ескалатора.
І просто пройшов повз сина.
Підійшов до мене. Акуратно взяв з моїх рук ручку коляски.
— Привіт, доню, — м’яко сказав він. Поцілував мене в щоку. — Дай сюди. Баба вже чекає в машині.
— Дякую, — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози.
— Тату? — знову крикнув Сергій. — Що відбувається?
Дід зупинився. Повільно розвернувся.
— Візьми сумки своєї дружини, Сергію, — сказав він низьким, небезпечним голосом. — І йди до машини. Рота не відкривати, поки я не дозволю.
— Але…
— Ні. Слова. Більше.
Тиша, що впала після цього, була голосніша за крик. Люди біля каруселі навіть перестали ловити свої валізи, щоб подивитися.
Обличчя Сергія налилося червоним. Він подивився на мене, намагаючись зрозуміти, що сталося. Я лише знизала плечима й пішла за Дідом.
У машині теж було тихо.
Дід вів великий позашляховик, Баба сиділа спереду й через кожні кілька секунд озиралася до дітей, тикала мені в руки вологі серветки й пляшечку води.
— Ти бідна моя, — шепотіла вона, кидаючи в бік Сергія погляд, який міг би спопелити слона. — Ти вся змучена.
— Я в порядку, — збрехала я.
Сергій сидів посередині, поруч з порожніми автокріслами. Я — між двійнятами в третьому ряду, щоб їх не «штормило».
— Погода сьогодні… — несміливо почав Сергій.
Дід просто додав гучності на радіо.
Сергій ще раз спробував щось сказати — погляд у дзеркалі заднього виду змусив його замовкнути.
Коли ми нарешті заїхали в їхній ідеальний двір із пальмами й бруківкою, я відчула дивне полегшення. Не тому, що подорож скінчилася, а тому, що відчувала: зараз буде «урок».
Дід виніс усі сумки. Сергію дозволив взяти лише власний чемодан.
— Свою ношу сам і носи, — сухо кинув він.
У домі пахло лимоном і печенею.
— Іди до кімнати, доню, — сказала Баба. — Я приготувала ліжечка. Я пограюся з малими, а ти прийми душ, переодягнися.
— Це було б як рай, — прошепотіла я.
— Сергію, — озвався Дід.
Ми всі зупинилися.
Він стояв біля дверей свого кабінету — важкого, з дуба. Там висіли його нагороди, стояли старі глобуси й колекція віскі. Це була «серйозна кімната».
— Сюди, — сказав він.
— Тату, мені треба…
— ЗАРАЗ, — рикнув. Те саме командирське «Зараз!», від якого колись бігали солдати.
Сергій здригнувся. Поставив валізу й, опустивши голову, зайшов у кабінет.
Двері тихо зачинилися.
Я пішла до кімнати, але душ не вмикала. Перевдягнула дітей, віддала Бабі, а сама обережно повернулася в коридор.
Слів було не чути, але тон — так.
Дід не кричав безупинно. Це була та сама рубана лайка, коли кожне речення — як удар.
— …залишати дружину…
— …егоїзм…
— …відповідальність за сім’ю…
Чулася і захисна тирада Сергія:
— Я теж працюю… маю право… це ж просто політ…
Потім голос Діда, гучніший за все, що я чула від нього в цивільному житті:
— Право? Ти думаєш, ти МАЄШ ПРАВО на комфорт, поки мати твоїх дітей тоне в 32-му ряду?!
Я притулилася спиною до стіни, обійняла себе руками. Вперше за довгий час хтось говорив уголос те, що я боялася сформулювати навіть у голові.
За двадцять хвилин двері відчинилися.
Я відскочила, вдаючи, що роздивляюся картину.
Сергій вийшов.
Виглядав так, ніби по ньому проїхалася танкова рота. Піджак розстебнутий, волосся скуйовджене, обличчя бліде.
Він побачив мене — і відразу опустив очі. Сором від нього просто випромінювався.
У дверях з’явився Дід. Спокійний, але очі — криця.
— Ввечері їдемо в ресторан, — сказав, ніби нічого й не було. — Баба не готуватиме, ми будемо святкувати, що сім’я разом.
Поглянув на сина:
— Перевдягнися. Краватку надінь.
— Так, тату, — пробурмотів той і потягнувся до валізи, як школяр після догани.
Дід підійшов до мене, поклав руку на плече.
— Бачив твоє відео, — тихо мовив.
— Не мала права його відправляти, — прошепотіла я. — Це було… по-дрібному.
— Ні, — похитав він головою. — Іноді людині треба показати дзеркало. Інакше вона так і думає, що все гаразд. Ти зробила правильно.
Ресторан, куди повів нас Дід, був із тих, де офіціанти працюють довше, ніж ти живеш. Темне дерево, білі скатертини, важкі тарілки.
Ми сиділи за круглим столом. Дід із Бабою — з одного боку, я з Сергієм — навпроти. Дід попросив поставити дитячі стільчики поруч із Сергієм.
— Ти сьогодні на зміні, — сказав він синові. — Вона й так була на зміні останні півтора року.
Офіціант-дідусь підкотився з блокнотом.
— Добрий вечір, пане полковнику, — кивнув він Дідові. — Як завжди?
— Так, — посміхнувся Дід. — Бурбон без льоду. Для дружини — холодний чай.
Повернувся до мене:
— А для тебе, доню, — що? Тобі сьогодні точно можна щось міцне.
— Червоного вина, будь ласка, — посміхнулася я. — Найбільшого келиха, який у вас є.
— Чудовий вибір, — кивнув офіціант.
Потім глянув на Сергія.
Той, випрямившись, знову намагався зобразити «дорослого чоловіка».
— Я візьму подвійний віскі з льодом, — сказав він.
За столом запала тиша.
Дід коротко відкашлявся — звук удару молотка.
— Власне, ні, — промовив він. — Скасуйте.
Сергій смикнувся.
— Тату, я…
— Елітний бурбон — для чоловіків, які дбають про свої сім’ї, — холодно сказав Дід. — Для тих, хто розуміє слово «обов’язок».
Він на секунду змовк, даючи словам в’їстися. Навіть сусідній столик притих.
— Мій син поки що поводиться як дитина, — продовжив. — Тож і пити буде як дитина.
Обернувся до офіціанта:
— Принесіть йому склянку молока. Повножирного. Якщо не шкода — киньте в нього вишеньку зверху.
Я ледь не вдавилася повітрям.
Обличчя Сергія знову стало червоним.
— Тату, ну це вже… мені тридцять два, — прошипів він.
— Тоді поводься відповідно, — відрубав Дід.
Офіціант був професіоналом: обличчя — камінь.
— Звісно, пане полковнику. Одне молоко.
Коли принесли напої, вид був епічний. Мій великий келих вина, бурбон Діда, чай Баби… і висока склянка молока з вишенькою для «дорослого хлопчика» Сергія.
Він її так і не торкнувся. Тихо різав шматочки котлети для Максима, ловлячи погляди людей навколо.
Це була найдивніша й найсолодша вечеря в моєму житті одночасно.
Наступні два дні пройшли в дивній атмосфері. Сонце, море, басейн, діти в надувних колах — і важке мовчання між батьком та сином.
Сергій раптом став зразковим чоловіком. Вставав о шостій з дітьми. Сам міняв підгузки. Мив посуд. Розігрівав мені каву, поки я ще лежала. Робив усе — і був страшенно напружений.
На останній вечір я вийшла на терасу складати випрані дитячі речі. Небо над Анталією було фіолетово-помаранчевим, повітря пахло хвойними й морем.
Дід вийшов услід, тримаючи дві склянки лимонаду. Одну дав мені.
— Як ти тримаєшся? — спитав, спершись об перила.
— Краще, ніж у літаку, — усміхнулася я. — І… дякую за те, що ти зробив. Здавалося, ти надто жорстко з ним…
— Ні, — похитав він головою. — Я його виховував краще. Десь по дорозі він вирішив, що його комфорт важливіший за все інше. Може, я й справді його розбалував.
— Він багато працює, — автоматично сказала я.
— Всі багато працюють, доню, — відмахнувся Дід. — Але не всі кидають своїх жінок під танк з двома дітьми.
Він поліз у кишеню й витяг аркуш паперу. Не схожий на лист — більше на документ.
— Сьогодні я заходив до нотаріуса, — сказав так, ніби мова про хліб.
Я перестала складати бодіки.
— Навіщо?
— Оновив заповіт, — відповів. — До цього все — будинок, заощадження, інвестиції — мали переходити безпосередньо Сергію.
Він глянув на мене уважно.
— Я змінив це. Основна частина тепер піде в довірчий фонд на Аню й Максима. Решта — з умовами.
— Якими ще умовами? — тихо запитала я.
— Якщо зі мною й Бабою щось станеться, ти — розпорядниця коштів, — сказав він. — Не Сергій. Якщо він і далі вирішить жити так, як у тому літаку, й ти колись підеш від нього… гроші пройдуть повз нього. І підуть вам із дітьми.
Я застигла.
— Чому ти мені це говориш?
— Бо хочу, щоб ти знала: ти не в пастці, — просто сказав він. — У тебе є тил. Ти не одна. Ти — мати моїх онуків і людина, яка реально тягне на собі сім’ю. Я хочу, щоб ти почувалася в безпеці.
Він допив лимонад і розкусив останній шматочок льоду.
— Тільки поки йому не кажи, — додав. — Подивимося, чи спрацює урок. Якщо візьметься за розум — йому й не треба знати, чиї це насправді гроші. Якщо ні — матимеш чекову книжку ти.
Він поплескав мене по плечу й пішов у дім, залишивши мене дивитися на захід сонця й усвідомлювати, що баланс сил у моєму житті щойно сильно посунувся.
Вранці, перед вильотом додому, метушня була вже іншою.
Сергій носився по дому, як кур’єр.
— Я беру автокрісла, — оголосив він, піднімаючи одразу два, ніби вони з пінопласту. — Ти тільки тримай дітей і підгузки. Валізи — на мені.
Він вантажив речі в машину, перевіряв, чи не забули ми іграшки, готував перекуси. Мовчки, без жодних претензій. Він був виснажений ще до виїзду в аеропорт — і явно наляканий.
Біля терміналу Дід став і заглушив двигун.
— Подзвони, як долетите, — обійняв він мене.
Потім глянув на сина.
— Допобачення, — коротко сказав. — Поводься краще.
Ми зайшли всередину.
— Я вже зареєстрував нас в застосунку, зараз тільки багажні бирки надрукую, — сказав Сергій.
Підійшов до терміналу, приклав телефон. Екран мигнув червоним: «Зверніться до оператора».
— Дивно, — насупився він. — Каже, щось змінено.
Ми підійшли до стійки. Оператор швидко набирала щось на клавіатурі, дивлячись у монітор.
— Ага, — сказала нарешті. — Тут є зміни по бронюванню. Внесені тим, хто купував квитки.
— Це мій батько, — пояснив Сергій. — Якась проблема?
— Ні, навпаки, — усміхнулася вона занадто вже поінформовано. — Він просто трохи скоригував схему місць.
Вона надрукувала три посадкові талони й простягнула їх мені.
Я глянула. 1A, 1B (дитина на колінах), 1C.
Перший клас.
— А для вас, — сказала оператор, віддруковуючи окремо ще один талон, — ось це.
Сергій узяв. 34E. Середнє крісло в самому хвості, біля туалету.
Він розгублено кліпав, відкривав рота, але слова не йшли.
— І ще, — оператор дістала конверт. — Тут записка для вас. Від батька.
Сергій розірвав конверт прямо біля стійки.
Я підсунулася ближче. Почерк — розмашистий, знайомий.
«Сергію.
Я апгрейднув тих, хто цього заслуговує. Твоїй дружині потрібен простір, щоб відпочити. А тобі — трохи часу подумати.
Бізнес-клас треба заробити, синку. Це не право за замовчуванням.
Насолоджуйся середнім місцем. Кажуть, у хвості турбулентність відчувається краще.
— Дід.»
Сергій підняв погляд. На мені — три біленькі талони 1-го ряду.
Я чекала вибуху. Бачила, як у нього в очах блиснула стара образлива самовпевненість.
А потім він подивився на дітей. Аня вже скиглила, Максим тягнув мене за волосся.
Сергій видихнув, ніби з нього вийшло повітря.
— Гаразд, — тихо сказав. — Гаразд. Я зрозумів.
Він узяв у мене автокрісла й валізи.
— Ви йдіть у зал очікування, — додав. — У вас тепер є доступ. Я тут все домучу.
Посадка була дзеркальним відображенням нашого перельоту в Анталію.
Я пройшла по пріоритетній черзі. Стюардеса, глянувши на мій талон, широке усміхнулася:
— Вітаємо в першому класі, пані! Давайте я допоможу з речами.
Вона підвісила мою сумку, допомогла вмостити дітей. Сидіння були, як вдома крісла — широкі, м’які.
— Шампанське до зльоту? — спитала вона.
— Обов’язково, — відповіла я.
Через кілька хвилин загальна посадка почалася. Потік пасажирів потягнувся повз.
І серед них — Сергій.
Він ішов повільно, з наплічником за плечима, виглядав втомленим. Побачив мене в першому ряду — з келихом шампанського, в чистій футболці, з дітьми, які спокійно дивилися мультики на великих екранах.
Зупинився.
— Гарного польоту, — сказав. Без сарказму. Справді.
— І тобі, — відповіла я, піднявши келих. — Побачимося там.
Він пішов далі. І далі. І ще далі.
Я бачила, як він добрався аж до 34-го ряду й сів між двома пасажирами: кремезним чоловіком із бутербродом з тунцем і підлітком із навушниками на максимум.
Коли літак набрав висоту, я не відчувала жодної провини.
Я відкинула крісло, ковтнула шампанського. Діти хрумтіли теплими горішками й дивилися мультик.
Сергій колись сказав, що з верхніх рядів кращий вид.
Він мав рацію.
Тільки найкращим було не вино й не простір для ніг. А відчуття, що коли ми приземлимося, все вже не буде, як раніше. Дід провів лінію, і вперше за довгий час я знала, що стою по правильний бік. Не одна.
Голос пілота пролунв у динаміках:
— Шановні пасажири, попереду на маршруті — спокійна погода. Політ має минути без турбулентності.
Я заплющила очі й усміхнулася.
Нарешті — жодної турбулентності.
КІНЕЦЬ.
