Холодні рештки на святі мого сина

Конверт із запахом чужого життя

Кур’єр переминався з ноги на ногу, бридко оглядаючи мій обшарпаний під’їзд. У нас завжди пахло котами й смаженою цибулею: сусідка з другого поверху годувала дворових, а баба Маруся навпроти вічно смажила щось на пів будинку. Я вже давно перестала звертати на це увагу, але по обличчю кур’єра бачила — для нього це був «інший світ». У руках у чорних рукавичках він тримав білий конверт із цупкого паперу, гладкого, майже як тонкий пластик.

— Олена Дмитрівна Власенко? Вам особисто в руки.

Я розписалася. Зачинила двері й замкнула на два замки — так я робила завжди, ще з тих часів, коли в дворі часто крутилися підозрілі компанії. Серце калатало аж у горлі. Мені навіть смішно стало від себе: чого я так хвилююся через якийсь конверт? А потім я згадала, що в моєму житті давно не було «якихось» конвертів. У моєму житті було лише: робота, магазин, комуналка, ліки, підробітки… і тиша від сина.

Сергій не дзвонив пів року — відтоді, як я відмовилася міняти свою «двушку», щоб додати йому на перший внесок. Він тоді говорив різко, ніби я не мати, а банк, який відмовив у кредиті. А я… я тоді вперше сказала «ні» так, щоб не вибачатися.

Я розкрила конверт. Усередині була листівка з золотим тисненням і ароматом дорогих парфумів, які я знала лише з журналів. Ніби хтось бризнув «розкішшю» просто мені в руки — щоб я відчула, що мене запрошують не в родину, а на вітрину.

«Сергій і Христина. День народження нашої сім’ї. Ресторан “Онейро”. Дрес-код: Black & Gold. Строго вечірній стиль».

Я довго тримала листівку, ніби вона могла пояснити мені, що таке «день народження сім’ї» і де в цьому всьому місце для матері. Бо відчуття було таке, ніби мене запросили на роль декорації: прийти, посміхнутися, не заважати і зникнути.

Дзеркало, в якому я була «неформатом»

Я підійшла до дзеркала. На мене дивилася жінка п’ятдесяти п’яти років — втомлена, у домашньому халаті з ковтунцями. Обличчя — без косметики, волосся — зібране абияк, руки — сухі від миючих засобів і холоду. Мій «вечірній стиль» був простий: чорні штани п’ятирічної давнини та блузка, яку я вдягала на ювілеї колег. У мене не було ні «золота», ні «шику», ні зайвих грошей. У гаманці лежали рештки авансу й заначка на зимові чоботи. Я берегла її, як берегуть останню соломинку: бо без чобіт — сніг, лід, застуди, лікарняні, ще більша діра в бюджеті.

Я хотіла була відкласти запрошення й зробити вигляд, що нічого не сталося. Але ввечері Сергій подзвонив сам, і це було як команда: «Ти повинна».

— Отримала? — спитав він без тепла, ніби перевіряв доставку.

— Отримала, синочку. Дуже гарно. Дорого, мабуть?

— Мамо, не починай, — його голос звучав сухо. — Це статусний захід. Там будуть партнери батька Христини, мої керівники. Будь ласка, виглядай пристойно. Не одягай ту сукню з ринку, в якій ти на дачу їздиш.

— У мене немає іншої, Сергію. І грошей зараз…

— Я так і знав. Гаразд. Перекину тобі п’ять тисяч гривень. Купи щось чорне, в підлогу. І зачіску зроби в салоні, а не сама на бігуді.

Він вимкнувся. Я сиділа з телефоном у руці й дивилася в стіну. П’ять тисяч — на сукню й салон. Наче «вхідний квиток» на подію, де мені дозволять бути тільки за умови, що я не псуватиму картинку. Я відчула образу, але ще сильніше — стару звичку: «Ну як же я не піду? Я ж мати».

Того місяця я не купила зимові чоботи. Я не заплатила комуналку. Я позичила в сусідки — чого не робила ніколи. Але купила сукню. Просту, чорну, зате з доброї тканини. Туфлі взяла в комісіонці: трохи тиснули, але виглядали майже новими. Коли я стояла перед касою, мені хотілося сказати продавчині: «Це не для мене. Це, щоб син не соромився». Я не сказала. Але подумала саме так.

Ресторан, де мій голос не був потрібен

Того вечора було ще прохолодно, як буває на межі зими й весни: повітря гостре, асфальт вологий, і вітер пробирає крізь пальто. Я приїхала завчасно, бо боялася запізнитися, боялася зробити «щось не так». Ресторан “Онейро” сяяв вогнями. Парковка була забита іномарками, ціна яких, здавалось, більша за вартість моєї квартири. Гості виходили з машин — вальяжні чоловіки, жінки в хутрах і шовках, з парфумами, які тягнулися за ними, як шлейф чужих можливостей.

Я почувалася самозванкою, яка пролізла на чуже свято. Та все одно випрямила спину: я — мати нареченого. Я маю право бути тут.

Сергій зустрічав гостей біля входу. У дорогому блакитному костюмі він здавався чужим. Дорослий, жорсткий, лощений чоловік. Поряд стояла Христина — як порцелянова лялька з крижаними очима, і усмішка в неї була така, ніби вона не радіє, а «триматиме планку».

Я підійшла, простягнула конверт із грошима — все, що змогла зібрати.

— Вітаю, рідні мої…

Сергій ковзнув по мені поглядом, сунув конверт у внутрішню кишеню, навіть не подивившись, що там.

— Привіт, мам. Нормально виглядаєш, зійде. Проходь, тебе проведуть. Стіл номер вісім.

І тут же відвернувся до повного чоловіка, який вилізав із джипа:

— Вікторе Петровичу! Яка честь!

Я стояла секунду, ніби мене відсунули рукою, як зайвий предмет. «Зійде». Не «красиво», не «дякую», не «я радий, що ти прийшла». Просто «зійде». І я ковтнула цю образу, як ковтають гіркі ліки: щоб не зробити гірше.

Стіл номер вісім — за колоною

Зала була величезна: кришталь, живі орхідеї, жива музика. Мене провели повз центральні столи, де сиділи батьки Христини, їхні родичі й важливі гості. А мій «стіл номер вісім» виявився в самому кутку, за колоною. Поруч були двері на кухню, які постійно грюкали, випускаючи офіціантів із тацями. За столом зі мною сиділа глухувата бабуся — далека родичка нареченої — і двоє підлітків, що втупилися в телефони.

Бабуся, поправляючи слуховий апарат, сказала голосно, щоб усі почули:

— Заслання. Як є заслання. Подалі від панських очей.

Я промовчала. Тримала спину. Усміхалася, коли треба було усміхатися. Я ж мати. Я повинна бути «гідною». Хоча всередині щось уже починало стискатися, як вузол.

Тости лилися рікою. Батько Христини подарував молодим ключі від квартири в новобудові. Зала вибухнула оплесками. Друзі Сергія дарували путівки «на острови», говорили про бізнес, про перспективи, про «сильну пару». Про мене ведучий не згадав жодного разу. Мене, видно, просто не внесли до списку тих, хто має право говорити. Я сиділа, стискаючи серветку, й усміхалася, коли всі плескали. Усміхалася так, як усміхаються на фото, коли хочеться плакати.

Коли гаряче стало холодним

Почали подавати гаряче. Офіціанти — вишколені, швидкі — носили великі страви з м’ясом, від якого йшов пар. Спершу — стіл молодих. Потім — батьки Христини. Потім — «важливі». Потім — друзі.

Минуло сорок хвилин. На нашому столі стояли лише порожні салатниці. Підлітки почали тягнути хліб із кошика, як із порятунку. Нарешті до нас підійшов захеканий офіціант. На таці було дві тарілки. Він поставив переді мною стейк: м’ясо сіре, без скоринки. Гарнір — холодна, злипла спаржа. Соусниця — порожня.

— Перепрошую, — буркнув він, не дивлячись у вічі. — Не розрахували трохи. Це остання порція, трохи вистигла. Але прожарка хороша.

Я глянула на сусідні столи — там люди їли соковиті, гарячі шматки, від яких піднімався пар, і сміялися так легко, ніби життя для них — суцільне свято.

— Дякую, — тихо сказала я.

Їсти я не змогла. Ком у горлі не пускав. Мені треба було вийти, вдихнути повітря. Туфлі нещадно натирали, але я йшла прямо, намагаючись не кульгати. Бо навіть біль у ногах здавався меншим, ніж те, що боліло всередині.

«Мама не горда, доїсть — не розсиплеться»

На терасі було темно й прохолодно. Я стала за декоративною туєю, притиснулася лобом до холодного скла. Мені хотілося, щоб холод хоч трохи «погасив» жар у щоках — від сорому, від приниження, від безсилля.

І тут я почула голоси. З іншого боку тераси, біля диванів для курців, говорили Сергій і Христина.

— …Сереж, ну це негарно вийшло, — Христина говорила ліниво, без особливої участі. — Твоїй мамі якісь обрізки принесли. Тітка Люба помітила, потім перешіптувалися.

— Та забий, — голос Сергія. Веселий, розслаблений. — Ніхто нічого не помітив.

— Ну вона сидить там, у кутку, як бідна родичка. Може, пересадимо?

— Христин, не починай. Куди я її пересаджу? До твого батька? Про що вони говоритимуть? Про ціни на гречку? Нехай сидить. Мама не горда, доїсть — не розсиплеться. Вона звикла. Все життя так: «Аби Сергійкові було добре». Їй нормально. Вона кайфує від того, що страждає.

Христина тихенько засміялася.

— Злий ти.

— Я практичний. Ходімо, зараз торт різатимемо.

Вони пішли. А я стояла за туєю, і всередині мене стало дуже тихо. Так тихо, як буває взимку в лісі, коли все завмирає. «Доїсть — не розсиплеться». «Їй нормально».

Я згадала, як продала бабусині сережки, щоб оплатити йому репетитора з англійської. Як ходила в зашитих колготках під штанами, щоб купити йому модні кросівки. Як ночами мила під’їзд, щоб він не почувався гіршим за інших в університеті. Він це бачив. Він просто вирішив, що це не любов. Це «моя функція». Я для нього — не людина. Я — зручність, яка має бути тихою, непомітною і вдячною навіть за холодні рештки.

Я пішла так, щоб ніхто не помітив

Я повернулася до зали. Взяла сумочку. І зробила одну річ, від якої мені не було соромно — мені було ясно. Я взяла свою неторкану тарілку з холодним м’ясом і акуратно поставила її на підлогу біля ніжки столу. Як миску для собаки. Ніхто не звернув уваги. Ніхто не підвівся. Ніхто не покликав. Я вийшла так само непомітно, як мене й посадили — за колону.

Вдома я не плакала. Я зняла дорогу сукню, повісила в шафу. Дістала папку з документами. Там лежали папери на дачу. Ділянка в межах міста, добротний зимовий будинок, газ, вода. Сергій цю дачу «вже мав» у голові. Він не питав, він планував: «От народиться дитина — будемо там жити, повітря свіже». Він уже рахував її своєю.

І тоді в мені щось клацнуло. Не істерика. Не помста. Просто рішення: я більше не буду «доїдати». Ні їжу, ні слова, ні ставлення.

Ранок, коли я продала не дачу — а роль

Вранці я подзвонила не синові. Я подзвонила Анні — рієлторці, з якою колись працювала.

— Аню, привіт. У тебе був клієнт на мою дачу? Той, із готівкою?

— Олено Дмитрівно? — здивувалася вона. — Був. Але ви ж казали — для сина, ні за які гроші…

— Ситуація змінилася. Якщо забере сьогодні — зроблю знижку. Дзвони йому.

Усе пройшло швидко — за один день. Покупець не вірив своєму щастю. Увечері в мене на руках була сума, яку раніше я бачила тільки в кіно. Я віддала борг сусідці. Оплатила комуналку. Зайшла до салону зв’язку.

— Мені нову сім-картку. Щоб номер нікому не був відомий. Стару — заблокуйте.

Потім відкрила сайт з квитками й просто ткнула пальцем у карту. Маленьке містечко біля великої ріки — тихе, зелене. Я завжди хотіла малювати, але в мене «ніколи не було часу». Час був завжди — просто не для мене.

Я зняла там маленький будиночок на все літо. Купила мольберт, фарби, полотна. Ключі від квартири залишила сусідці — попросила поливати квіти й перевіряти пошту. І зникла. Без пояснень. Без сцен. Бо я вже наговорилася за тридцять років мовчання.

На березі великої ріки я навчилася дихати

Минуло три місяці. Стояло літо, тепле, густе, з запахом трави й води. Я сиділа на березі ріки й писала етюд: сонце сідало, вода блищала, ніби хтось розсипав по ній золото — те саме, якого від мене вимагали на їхньому «чорному й золотому» вечорі.

Мій новий телефон мовчав. Номер знали лише Анна-рієлторка й сусідка. І в цій тиші я вперше не відчувала самотності. Я відчувала спокій.

Коли вже стемніло, я повернулася до будиночка — і завмерла. Біля хвіртки стояла знайома машина. Сергій. Він нервово курив, ходячи туди-сюди. Побачивши мене, кинув недопалок і рвучко пішов назустріч. Пом’ятий, злий, з очима, в яких було не «мамо», а «поверни моє».

— Ну, привіт, мамо.

— Привіт, Сергію. Як знайшов?

— Через сусідку. Довелося їй добряче у двері постукати. Ти що витворяєш? У тебе дах поїхав на старості?

— У чому справа? — я відчинила хвіртку, але не запросила його зайти.

— У чому справа?! — він зірвався на крик. — Ти дачу продала! Мою дачу!

— Свою дачу, — спокійно поправила я.

— Ми туди вже речі пакувати почали! Христина… їй важко, їй повітря треба! Ми розраховували на цей дім! Я вже бригаду знайшов переробляти опалення! Де гроші?!

Він простягнув руку так, ніби я зараз дістану з кишені «пачку» — як із фартуха в його дитинстві, коли я складала дрібні купюри «на щось важливе».

— Грошей немає, — сказала я рівно.

— Як це немає?! Там… там великі гроші були!

— Я їх витратила.

— На що?! — він оглянув мене, мій простий лляний сарафан, мої руки в фарбі. — На що ти могла витратити такі гроші?!

— На життя, Сергію. На своє життя. Я купила собі свободу від необхідності «доїдати холодне». Я відкрила вклад і тепер буду подорожувати. Я записалася на курси живопису.

Він дивився на мене, наче на чужу.

— Ти… ти як могла. Ти нас обікрала. Через свої забаганки ти позбавила онука нормального дому!

— В онука є батько, — відповіла я. — Здоровий, сильний, успішний. Який вважає, що мамі «нормально» їсти об’їдки. От і годуй свою сім’ю сам. А я своє відпрацювала.

— Я цього не пробачу, — прошипів він. — Ноги моєї більше не буде на твоєму порозі. Ти мені не мати.

— Добре, — кивнула я. — Як скажеш.

Він поїхав, здійнявши пил. Я дивилася йому вслід і думала, що мені має бути боляче. Але болю не було. Було полегшення — ніби я нарешті скинула рюкзак із камінням, який тягла тридцять років.

Минуло п’ять років

Я залишилася в тому містечку. Викупила той самий будиночок. Мої картини почали купувати туристи — вони були прості, але теплі, з водою, небом і світлом, якого мені так бракувало раніше. Я завела собаку — смішного тер’єра на кличку Бублик. Про сина я нічого не знала. І, якщо чесно, я навчилася жити без новин про нього так само, як колись жила без його дзвінків.

Якось мені прийшло повідомлення в соцмережі. Я завела сторінку, щоб викладати роботи. Написала користувачка «Софійка С.»: «Доброго дня! Ви Олена Власенко? Художниця?»

Я відкрила профіль. На аватарці була дівчинка років чотирьох із серйозними сірими очима. Моїми очима.

«Так, це я. Чим можу допомогти?»

«Мама сказала, що ви моя бабуся, але ви зла і поїхали. А тато сказав, що ви померли. Але я знайшла вашу картину в інтернеті, і там підпис такий самий, як у тата в старій записній книжці. Ви справді моя бабуся?»

У мене перехопило дихання. Христина… Значить, вони все ж говорять про мене. А Сергій… «померла». Що ж, для нього — можливо. Так зручніше: мертва мати не ставить питань і не ламає плани.

Я відповіла повільно, добираючи кожне слово:

«Привіт, Софійко. Я жива. І я не зла. Просто інколи дорослі плутаються й ображають одне одного. Але бабусі не перестають бути бабусями, навіть якщо живуть далеко».

Відповідь прийшла майже одразу:

«А можна я вам писатиму? Тато свариться, коли я про вас питаю. А я хочу навчитися малювати. Мама каже, у мене талант, як у… когось».

Я усміхнулася — вперше за довгий час так, що усмішка дійшла до очей.

«Звісно, можна. Я навчу тебе. Намалюй мені, що ти бачиш із вікна».

За хвилину прийшла фотографія: кривенький дитячий малюнок фломастерами — будинок, дерево і велика жовта собака. Я взяла пензель. На маленькому полотні швидко намалювала відповідь: дівчинка з серйозними очима й смішний тер’єр сидять на березі великої ріки.

Я не знаю, чи пробачить мене син. Я не знаю, чи побачу внучку наживо. Але я точно знаю одне: я більше ніколи не сидітиму «за колоною» й не чекатиму подачок. Я будую своє життя сама. І в цьому житті є місце лише для тих, хто готовий поважати мене — а не мою зручність.

Увечері я пішла гуляти з Бубликом. Ріка була спокійна й велична. Як і моя душа тепер.