Мій шлюб закінчився раніше, ніж остиг весільний торт.
Не образно — буквально.
Це сталося наприкінці вересня, коли в Києві вечори вже прохолодні, але люди все ще гуляють до пізньої ночі, ховаючись у теплі кав’ярні на Хрещатику. Тоді я ще вірила, що в мене попереду нове, спокійне життя — із чоловіком, якого я вважала своїм надійним тилом.
Мене звати Софія Мельник, мені 28. Я працюю графічною дизайнеркою в одній київській агенції, живу на Оболоні й завжди вважала себе не надто романтичною людиною. Я не мріяла про принців, не вірила в долю, але вірила в прості речі: чесність, повага, домовленості між двома дорослими людьми.
Чоловік, за якого я вийшла заміж, — Данило Коваленко, 32 роки. Він працює у великій фінансовій компанії, постійно має справу з цифрами, звітами, зустрічами. Стриманий, врівноважений, завжди акуратний до дрібниць: випрасувана сорочка, годинник на руці, легкий, майже непомітний парфум.
Ми познайомилися в кав’ярні біля метро «Золоті ворота». Я пролила каву на власний ноутбук, він сидів за сусіднім столиком і першим подав мені серветки, а потім — зарядку, бо мій ноутбук раптово розрядився. Я нервувала через дедлайн, він спокійно сказав:
— Видихни. Гірше, ніж зараз, усе одно не буде.
Ми посміялися, розговорилися, а далі все пішло якось так природно, наче ми були знайомі вже сто років. Побачення, прогулянки набережною, спільні ранки з кавою в маленьких стаканчиках «на виніс».
Три роки ми були разом, і я щиро вірила, що знаю його.
Весілля ми вирішили робити без надмірної помпезності, але красиво. У розкішному готелі в центрі Києва, недалеко від Майдану: висока стеля, кришталеві люстри, круглі столи, вкриті білими скатертинами, і всюди — білі троянди. Мама, побачивши залу, навіть просльозилася.
— Ти як принцеса, доню, — сказала вона, поправляючи вуаль.
Я глянула в дзеркало. У білому платті, з волоссям, зібраним у гладенький пучок, і сережками, які бабуся колись берегла «на особливий день», я насправді виглядала не як я. Але погляд Данила, коли він побачив мене біля входу до зали, змусив усе навколо зникнути.
— Ти прекрасна, — прошепотів він мені на вухо, коли ми стали поруч під аркою з квітів.
Церемонія пройшла, як у фільмах: обмін обручками, оплески, шампанське, тости від друзів. Хтось кричав:
— Гірко! —
і ми сміялися, цілувалися, танцювали під повільну музику.
Мені здавалося, що я справді живу в чиємусь чужому, але дуже бажаному сні.
Коли гості почали розходитися, музика стихла, а в залі лишилися тільки працівники готелю, які збирали посуд та квіти, ми з Данилом нарешті піднялися в номер для молодят.
Номер був великий, із панорамним вікном на нічний Київ. У кімнаті — розкидані пелюстки троянд, шампанське у відерці з льодом, свічки, які поволі догоряли.
Я втомлено сіла на край ліжка, стягнула туфлі й нарешті змогла вільно вдихнути.
— Я більше ніколи в житті не вдягну цю сукню, — засміялася я. — Вона гарна, але я ледве дихала весь день.
Данило присів поруч, поцілував мене в скроню.
— Ми пережили це, — сказав він. — Тепер усе буде простіше. Тільки ти і я.
Мені хотілося в це вірити.
Ми ще кілька хвилин говорили про дрібниці — хто з гостей що сказав, як дивно поводився мій дядько, який вирішив співати караоке після третього келиха, як мама Данила ледь не посварилася з моєю тіткою через порядок фото. Звичайні весільні деталі, на які люди сміються наступного дня.
Потім Данило раптом замовк, подивився на свій телефон, який загорівся на тумбочці. Він узяв його, глянув на екран, і я помітила, як змінилося його обличчя — ніби хтось одним рухом зняв із нього спокійну маску.
— Усе добре? — запитала я.
Він трохи запізно, але кивнув.
— Так… Просто одна справа.
Він підвівся.
— У мене є одна справа на вулиці. Ти відпочинь поки що, добре?
Я не відразу зрозуміла.
— Ти жартуєш? Зараз ніч, наша шлюбна ніч, — я навіть усміхнулася, думаючи, що це якийсь дивний гумор. — Яка ще справа?
Він відвів очі.
— Це ненадовго. Я скоро повернуся.
Він узяв із вішалки темне пальто, швидко натягнув його поверх білосніжної сорочки, поклав телефон до кишені. Я відчула, як всередині щось стискається.
— Даниле, — покликала я, — може, скажеш хоч, про що йдеться?
Він обернувся, але в очі так і не подивився.
— Не хвилюйся. Справді, це дрібниця. Краще лягай, ти дуже втомилася.
Двері тихо зачинилися.
У кімнаті раптом стало тихо так, що я почула, як у батареях тече вода. За вікном миготіли вогні Хрещатика, де ще гули машини й інколи сміялися перехожі. Київ жив своїм звичним життям, а я сиділа посеред номеру для молодят і дивилася на зачинені двері.
Спершу я намагалася не драматизувати. Може, якась термінова робота? Може, мама подзвонила, щось сталося? Може, друг у біді?
Я взяла телефон, глянула в месенджери — ніяких нових повідомлень.
Минуло двадцять хвилин.
Потім сорок.
Потім година.
Я написала йому:
«Ти де?»
Повідомлення прочитане не було.
Через півтори години я спробувала зателефонувати. Телефон був поза зоною досяжності.
Мені стало холодно, хоч у кімнаті було тепло. Я натягнула халат із вішалки, сіла в крісло біля вікна й уперлася поглядом у темну вулицю. У голові повільно народжувалося щось схоже на страх.
«Якщо щось сталося… ДТП? Напад? Може, він лежить десь у приймальному відділенні лікарні, а я тут сиджу й думаю дурниці…»
Ці думки трохи приглушили першу образу. Я уявляла, як телефоную до поліції, як називаю його прикмети, як вони кажуть: «Зачекайте, спершу перевіримо лікарні».
Минуло майже три години.
Я більше не писала йому й не дзвонила. Сиділа в кріслі, а потім, знекровлена втомою й напівзасліплена світлом нічного міста, задрімала.
…Коли я відкрила очі, у кімнаті вже сіріло від передранкового світла. Свічки догоріли, шампанське встигло стати теплим. У голові неприємно гуло.
Першою думкою було: «Його досі немає».
Я різко підвелася — і помітила, що він є. Данило сидів у кріслі біля вікна, майже в тій самій позі, що й я кілька годин тому. В руці — напівдогоріла цигарка, яку він навіть не докурював, лише тримав між пальцями. Від прочиненого вікна тягнуло прохолодою.
Я глянула на годинник — була шоста ранку.
— Що сталося? — мій голос зрадницьки затремтів.
Він повільно повернув голову. Обличчя його здавалося старішим, ніж учора. Під очима лягли темні тіні, погляд був важкий.
— Софіє… — тихо сказав він. — Я мушу сказати тобі правду. Цієї ночі я…
Він замовк, ніби слова не проходили крізь горло.
— Ти де був? — я зробила крок уперед. — Я думала, з тобою щось сталося. Чому телефон був вимкнений?
Він затис цигарку в пальцях так сильно, що та трохи зламалася.
— Я був не там, де мав би бути, — нарешті вимовив він. — І не з тими.
— По-людськи можна? — я вже не намагалася звучати спокійно. — Конкретно де? І з ким?
Він глибоко вдихнув, відвернувся до вікна.
— До мене подзвонила Оксана.
Ім’я вдарило по мені, як холодний душ. Оксана — його колишня. Та сама, з якою він зустрічався до мене. Я знала про неї, але завжди чула одну й ту саму історію: «У нас нічого не вийшло, ми розійшлися мирно, давно все скінчено».
— І? — у мене пересохло в роті.
— Вона… сказала, що їй потрібна допомога. Ніби їй погано, — він говорив повільно, кожне слово наче важило кілограм. — Вона була неподалік звідси. Я… поїхав.
— У нашу шлюбну ніч, — сухо перепитала я.
Він стиснув губи.
— Так.
— Допомога… яка? — моє серце билося так голосно, що я сама його чула.
Данило нарешті подивився мені в очі. І в цих очах було те, чого я боялася найбільше, — провина, перемішана з чимось майже… ніжним. Не до мене.
— Софіє, — сказав він, — вона вагітна.
Мені здалося, що підлога на мить хитнулася.
— Вагітна?
— Від мене, — додав він.
Хоч я і так уже це зрозуміла, слова все одно вразили.
Я автоматично сіла на край ліжка. Тканина сукні неприємно залоскотала шкіру.
— Ти сказав, що ви давно розійшлися.
— Так і є, — він кивнув. — Ми розійшлися кілька місяців до того, як я познайомився з тобою. Потім… ми один раз зустрілися. Я думав, що це нічого не означає. Я… не знав, що вона вагітна, поки вона не подзвонила мені кілька тижнів тому.
— Кілька тижнів тому? — я вчепилася в цю деталь. — А мені ти сказав… нічого.
— Я хотів, — він заплющив очі на секунду, — але кожного разу, коли набирав тебе, не міг почати. Я боявся, що ти підеш.
— І ти вирішив одружитися, — промовила я, дивлячись на свої руки. — Просто… промовчати?
— Я думав, я все владнаю, — сказав він майже пошепки. — Що допоможу їй, домовлюся, що вона…
— Що вона що? Зникне? — я глянула на нього. — І твоя дитина теж?
Він не відповів.
Між нами повисла тиша. За вікном уже повільно прокидався Київ: десь проїхав перший тролейбус, двірник мів тротуар. А в моїй голові прокручувалися три роки стосунків, як фільм, що раптом хтось почав перемотувати назад.
— Чому ти поїхав до неї саме сьогодні? — нарешті спитала я. — Саме цієї ночі?
— Вона сказала, що їй погано, що вона в паніці, — його голос став гарячковим. — Казала, що не знає, що робити, що боїться. Я… я не міг не поїхати.
— І ти не подумав сказати мені хоч СМС? — я відчула, як очі наповнюються слізьми, але я вперто трималася. — Просто: «Я живий, я поїхав до…»
— Я вимкнув телефон, — зізнався він. — Вона просила, щоб ніхто не знав.
Я сміялася — тихо, нервово, так, що в самої шкіра йшла мурашками.
— Ніхто не знав. Навіть твоя дружина.
Я встала. Знімати весільну сукню було дивно й ганебно — ніби я відмотувала час назад. Я зайшла до ванної, зачинила двері й притулилася до холодної плитки.
Сльози рвалися назовні, але я вперто стискала зуби. Я бачила в дзеркалі свій макіяж, який трохи розмазався, й обручку на пальці — тонкий золотий обідок, який учора здався мені символом нового життя.
Тепер це було просто коло металу.
За дверима я чула, як він ходить по кімнаті. Одного разу тихо постукав:
— Софіє, будь ласка… Відкрий.
— Я в порядку, — відповіла я рівним голосом. — Мені треба переодягтися.
Мені справді треба було час. Не для переодягання — для думок.
«Дитина… Його дитина. Колишня, яка дзвонить у нашу шлюбну ніч. Він знав кілька тижнів. Весілля, клятви, тости — і жодного слова…»
Я не знала, що ранить сильніше: сама зрада в минулому чи те, що він позбавив мене вибору знати, на що я йду, виходячи за нього заміж.
Коли я вийшла, уже була в простій домашній сукні, яку мама поклала «на потім». Волосся розібране, прикраси складені в маленьку оксамитову коробочку.
Данило сидів на краю ліжка, обличчя в долонях. Він підвівся, коли мене побачив.
— Софіє, я…
— Не зараз, — перебила я. — Мені треба зателефонувати мамі, сказати, що все добре. Вони, мабуть, переживають.
— Будь ласка, — він зробив крок до мене, — дай мені пояснити…
— Ти все вже пояснив, — я зупинила його поглядом. — Ти поїхав до іншої жінки в нашу шлюбну ніч. Жінки, яка носить твою дитину. Про яку я дізнаюся о шостій ранку, уже будучи твоєю дружиною.
Я взяла зі столика свій телефон і валізу, яку ще вчора ввечері нам заніс портьє.
— Що ти робиш? — його голос зірвався.
— Те, що ти мав дозволити мені зробити ще до весілля, — тихо відповіла я. — Обирати.
— Ти підеш? — він немов не вірив. — Отак просто?
Я усміхнулася — втомлено.
— Тут немає нічого простого, Даниле.
Я зняла обручку. Певний час крутила її між пальцями, дивлячись, як у тьмяному ранковому світлі блищить золото. Потім поклала її на тумбочку поруч із його годинником.
— Наш шлюб тривав одну ніч, — сказала я. — По суті — кілька годин.
— Ми можемо все виправити, — він підійшов ближче. — Я візьму відповідальність за дитину, але залишуся з тобою. Я скажу Оксані…
— Ти вже все вибрав, — перебила я. — Коли вирішив не говорити мені правду.
Ми дивилися одне на одного кілька секунд. Потім він опустив очі.
Я вийшла з номеру, закривши за собою двері так тихо, ніби боялася розбудити когось. На коридорі було порожньо, лише прибиральниця котила візок із чистою білизною. Вона усміхнулася до мене по-звичному:
— Доброго ранку. Вітаю вас…
Я кивнула, не пояснюючи, що вітати вже, по суті, немає з чим.
У ліфті я дивилася на відображення: жінка з втомленими очима, в простій сукні, з валізою в руках. Ні сліду від учорашньої «нареченої з обкладинки».
На ресепшені я попросила викликати таксі. Адміністратор, молода дівчина, чемно запитала:
— Вам сподобався номер для молодят?
— Був… гарним, — відповіла я, і дивно, але це була правда. Номер був гарним. Просто не для нас.
Коли я сіла в машину, телефон завібрував. Повідомлення від Данила:
«Будь ласка, не приймай рішення зараз. Дай собі час. Я люблю тебе».
Я довго дивилася на екран, а потім повільно заблокувала телефон і поклала його в сумку.
Я не кричала, не плакала, не влаштовувала сцен. Я просто їхала ранковим Києвом, дивилася у вікно на людей, які поспішали у свої справи, і відчувала дивну порожнечу.
Шлюб, до якого я готувалася кілька місяців, закінчився за один день.
Та історія — не про трагедію, а радше про межу. Про той момент, коли розумієш: хтось забрав у тебе право знати правду й обирати. І ти або миришся з цим, або ставиш крапку.
Того ранку я поставила своє «поки що». Не гучну крапку, а скоріше три крапки, після яких усе одно доведеться писати далі.
Я повернулася додому, зняла сукню, повісила її в шафу, де вона, напевно, ще довго висітиме, як нагадування. Змила залишки весільного макіяжу й сіла на кухні з чашкою чорної, гіркої кави.
Телефон час від часу світився новими повідомленнями: від мами, подруг, від Данила. Я поки не відповідала нікому.
Попереду мали бути розмови, сльози,, юридичні формальності, пояснення родині. Але це все — потім.
Наразі я знала одне: той шлюб, який учора радісно святкували в центрі Києва, для мене закінчився саме тоді, коли я поклала обручку на тумбочку в номері для молодят.
Усе інше — лише наслідки. І продовження, яке мені ще доведеться написати.
