Поліцейські повільно зайшли до спальні, не знаючи, чого чекати. Нічник кидав довгі тіні на стіни, а тиша здавалася майже відчутною.
Батьки лежали на підлозі, нерухомі, й серце одного з правоохоронців стислося від страху. Здавалося, час зупинився.
Дівчинка стояла поруч, міцно стискаючи руки, ледь дихаючи. Вона намагалася пояснити, що будила батьків, але вони не реагували.
У кімнаті стояв різкий запах — суміш парфумів і якоїсь хімічної речовини, що одразу насторожила поліцейських.
Один з офіцерів обережно підійшов до матері й перевірив пульс — дихання було слабким, але було. Обоє батьків були непритомні, та, на щастя, живі.
Дівчинка заплакала від полегшення, коли її заспокоїли й пояснили, що з батьками все буде гаразд.
За кілька хвилин прибула «швидка», і батьків негайно доправили до лікарні.
Поліцейські лишилися в домі, намагаючись зрозуміти, як маленька дівчинка встигла вчасно покликати на допомогу.
Ця ніч залишила незгладимий слід у пам’яті всіх учасників: ніжний голос семирічної дитини врятував життя її батьків, і лише завдяки своєчасному прибуттю поліції трагедії вдалося запобігти.
Було глибоко за опівніч, після довгого морозного дня. По склу кухонного вікна рівно спадали крихітні льодинки, у дворі під вітром стукотіли незакручені флюгери, а з під’їзду раз у раз чулося глухе «бух» — двері з пружиною повертались у паз. Патруль за адресою прибув у дві хвилини після «швидкої» — так, ніби місто того разу само підштовхувало людей одна до одної.
— Поліція, — коротко представився старший лейтенант Коваленко й підійшов до дівчинки на порозі. — Ти телефонувала?
Дівчинка кивнула. Рука, що стискала стару м’яку іграшку, тремтіла. Коси з’їхали на один бік. На сорочці — намальований фломастером зайчик із кривими вухами.
— Як тебе звати?
— Марійка, — прошепотіла вона. — Мамі й татові стало погано. Вони не відчиняли. А я… я боялась.
— Правильно зробила, що подзвонила, — м’яко сказав Коваленко. — Ти велика молодець. А тепер — ходімо сюди, на кухню. Сядеш на стілець. Ми поруч.
Квартира зустріла різким, дивним запахом: щось солодкувате, миготливе, перебите ноткою косметики. На столі — недоїдений торт «Наполеон», дві свічки у склянках, одна вже догоріла в лискучу калюжку. У проході до спальні — ковдра, ніби в поспіху зірвана з ліжка. Вікна закриті герметично, балконні двері — на замку.
— «Швидка» вже в спальні, — кивнув напарник, сержант Степанюк. — Дихання є. Без свідомості.
Коваленко зайшов слідом за медиками. Жінка й чоловік лежали на підлозі біля ліжка, як дві тіні, що не встигли дійти одна до одної. Жінка — Ірина — молодша за сорок, у тонкому халаті. Чоловік — Сергій — в домашніх штанах і футболці. На тумбі — флакон парфумів із відбитою кришкою.
— Тиск падає, — кинув фельдшер, не відводячи погляду від тонометра. — Негайно кисень. І на ноші.
— Що тут сталося? — пошепки до «швидких» Коваленко.
— Дуже схоже на отруєння чадним газом, — відповів другий медик. — Колонка у ванній або обігрівач. Вентиляція, мабуть, забита. Ми вже дзвонили аварійній газовій.
Коваленко різко озирнувся на коридор — ванна кімната була за пів кроку, двері прочинені. У ніс вдарив ще один, уже знайомий зимовий «ніяк»: той пустий, сухий запах, якого не має бути. На колонці — синій вогник, рівний, але під стелею — легка запона теплого туману. У вентиляційній решітці — засунутий шмат поролону, обмотаний скотчем.
— От чорт, — стиха вилаявся він. — Хтось «щоби не тягнуло» заклеїв.
— Я… я закривала, — тоненько озвалася Марійка з кухні, ніби почувши його думку. — Бо мама казала, що «дує». Я замерзала. Тато потім казав — не можна, а я забула зняти… — Дитячі плечі затрусилися.
— Марічко, — Коваленко опустився навпочіпки, щоб дивитися на неї на одному рівні. — Зараз найголовніше — відкрити вікна. Ми все зробимо. Ти нічого поганого не хотіла, чуєш? Ти нас покликала. Ти врятувала маму й тата. А решту — дорослі розберуться.
Він широко розчинив кухонну стулку, різко провітрив коридор, відкрив балкон. Сніжний холод, наче після довгої перерви, ввірвався в квартиру. У цьому протязі запах став слабшим.
Аварійна служба газу приїхала майже слідом. Сивий майстер із нашивкою «104» ковзнув поглядом по решітці, хмикнув, наче побачив старого знайомого.
— Класика, — сказав він сухо. — Хтось бореться з протягом і втрачає розум. У колонці — віддача, тяги немає. Дихати — нічим.
Марійка злякано дивилася на нього.
— Дівчинко, — майстер пом’якшав, — ти молодець, що зателефонувала. Без тебе ми б сюди встигли тільки констатувати. А так — буде добро. Батьки повернуться.
— Коли? — прошепотіла вона.
— Сьогодні їх заберуть у лікарню. Кисень, крапельниці. Прокинуться, — відповів фельдшер з носилками на руках. — Ти їх побачиш. Обіцяю.
«Швидка» пішла, забравши Ірину й Сергія. У квартирі лишилися поліція, газова, і дитина з іграшкою. Двері замкнули, протяги руйнували тишу, що ще недавно могла вбити.
— Маємо скласти акт, — сказав майстер. — Решітку — розклеїти, колонку — перевірити, димохід — чистити. Без нашого дозволу не вмикати.
— Усе це буде зроблено, — відказав Коваленко. — А ми… ми почекаємо Катю, — додав, згадавши, що в базі є номер сестри Ірини, яку диспетчер паралельно попередив.
За десять хвилин дзвінок у двері прорізав теплувате повітря кухні. На порозі стояла жінка у куртці поверх робочої форми метро. Обличчя, стягнуте тривогою, відразу розтало, коли вона побачила Марійку, — члени обличчя прийняли форму захисту.
— Де вони? — хрипко.
— У лікарні, — спокійно відповів Коваленко. — Живі. Отруєння чадним газом. Ви — Катерина?
— Так. Я їхня сусідка і… хрещена Марічки, — додала вона швидко, наче це слово мало відкрити невидимі двері. — Можна забрати дитину до себе?
— Треба, — кивнув лейтенант. — І… будь ласка, послухайте мене не як офіцера. Як сусід. Це — не остання така квартира в цьому будинку. Завтра зранку я передам у ДСНС і ЖЕК інформацію: потрібна загальна перевірка вентиляції. Гаразд?
— Гаразд, — твердо сказала Катерина. — Я ще в ОСББ напишу. Люди клеять решітки, бо «дуло». А потім — тиша, і від неї замерзають назавжди.
Вона схилилась до Марійки, притисла до себе.
— Ходімо додому, зірочко. Зварю тобі какао. Ми дочекаємось твоїх, так, як вони чекали б на тебе.
— Я… я винна? — вихопилося в дитини зовсім тихо.
— Ні, — одночасно сказали і Катерина, і Коваленко. — Ні.
Ранок наступного дня пах свіжим хлібом і лікарняним антисептиком. У реанімації було напівтемно, монітори ритмічно підморгували зеленим. Сергій прийшов до тями першим. Погляд, який спершу не розрізняв контурів, уперся в білу стелю, потім з’їхав на вікно, за яким — сірий сніг. У голові — гул, у горлі — сухо.
— Де Іра? — слова ледь слухались. — Де… Маріка?
— Дружина поруч, — відповіла жінка-лікар, підтягуючи ковдру на Ірині. — Уже реагує. Донька — у безпеці, в Катерини. Ви в лікарні. Вас врятували. Дихайте спокійно.
Сергій заплющив очі на секунду, і крізь перший страх проріс інший — відновлювальний, тверезий: «Живі». За мить на порозі показалась Катерина, а поруч — поліцейський у цивільному. Коваленко ввічливо кивнув.
— Я тільки на хвилинку, — сказав він. — Приніс повідомлення від аварійної газової й коротку пам’ятку. І… дитина передає малюнок.
На аркуші — три фігури в шалі й шапці, над ними — коричнево-синя квартира, а вгорі — жовтий круг — сонце, якого взимку не так багато. Під «сонцем» Марійка написала кривими літерами: «Мамо, тато, не спіть, будь ласка!»
Сергій узяв малюнок обережно. На той момент в очах у нього було більше солі, ніж у ранковій каші.
— Дякую, — хрипко сказав він. — Скажіть доньці… скажіть, що вона героїня.
— Скажу, — Коваленко ледь усміхнувся. — І ще: ми хочемо поставити вам датчик чадного газу. І сусідам — хто погодиться. З нашого боку — знайдемо спонсорів. З вашого — не заклеювати більше решіток, — він примружився, але в голосі була не іронія, а просте пояснення меж.
— Не будемо, — відгукнулася Катерина. — Слово.
Ірина розплющила очі вже по обіді, коли реанімація купалася в кволому денному світлі. Киснева маска на щоці прохолодою липла до шкіри.
— Ми де? — губи ледь рухнулися.
— У житті, — відказав Сергій і стиснув її пальці. — Разом.
— Марійка? — спитала вона, збираючи думки, наче розсипані намистини.
— У Катьки. Вона — найсміливіша з нас, — сказав він і посміхнувся так, як не усміхався від весни.
За два дні їх перевели у звичайну палату. Марійка прибігла з рюкзачком і синім бантом у волоссі, принесла мандарини, обклеєні смішними мордочками. Вона торкалася маминої щоки обережно, ніби та була з порцеляну, а потім випурхувала на Сергієву подушку, як пташка, що ніяк не звикне до того, що гніздо — ще є.
— Я — винна? — знову, уже шепотом.
— Ти — врятувала, — відповіла Ірина і провела пальцями по Марійчиній чолочці. — І крапка.
Коваленко навідався ненадовго, приніс невеликий пакунок — датчик CO, викрутку, інструкцію.
— Зараз установимо, — сказав він півжартома, півсерйозно. — Так-так, знаю, це не в переліку обов’язків поліції. Але «сусідська» моя частина нікуди не поділася.
— Дякую, — Сергій підвівся, в очах — та сама твереза рішучість. — Я вже говорив із ЖЕКом. Завтра приїдуть чистити вентиляцію на стояку. ОСББ теж розбурхалося: масово знімуть поролон з решіток.
— Люди люблять герметичність узимку, — знизала плечима Ірина. — А зима не любить герметичності.
— Ми зробимо оголошення в кожен під’їзд, — підхопила Катерина, що теж зайшла. — «Не заклеюй!» — великими літерами. І без моралей. Просто факти: що таке чадний газ, як він поводиться. Я вже в бібліотеці домовилась про коротку лекцію. Приходьте. Марічка може показати свій малюнок.
— Я намалюю ще один, — серйозно відповіла Марійка. — Про вікно, яке треба відчиняти.
Коли вони повернулися додому, квартира зустріла їх чистим, майже зимовим запахом — тим, що з’являється після великого прибирання й довгого провітрювання. На кухонній стіні висів свіжий білий датчик, на колонці — нова табличка з правилами, поруч — невеликий магніт «104». На вентиляційній решітці — нічого зайвого, лише блиск металу.
— Трохи лячно, — визнала Ірина, стоячи босоніж на килимку. — Але й спокійно.
— Страх — це пам’ять, — відгукнувся Сергій. — Нормальна реакція. Ми пройдемо її — разом.
Вони готували вечерю повільно, ніби знайомились із кухнею заново. Марійка ставила на стіл тарілки, як великі жовті монети: «одна — мама, друга — тато, третя — я». На підвіконні ледь дихав кактус у чашці. Двері — прочинені. Провітрювання працювало, як годинник.
Під вечір зателефонувала Катерина:
— Я в ОСББ — нас уже п’ятдесят родин на датчики. Коваленко каже, що їх відділок підкинув трохи грошей, ще волонтери додали. Вийшло майже всім безкоштовно. Завтра хлопці пройдуться по під’їздах.
— Передай «дякую», — сказав Сергій. — І… знаєш що? Давай на вихідних зберемо сусідів на чай. Без офіціозу. Поговоримо про прості речі — провітрювання, правила, телефони служб. І, якщо хтось захоче — навчимо дітей дзвонити на 102 і 103 правильно. Марічка покаже, як це робиться.
— Я підготую «план уроку», — весело озвалася Катерина. — І пиріжки принесу. Твої улюблені, з картоплею.
— А я — «Наполеон», — сказала Ірина і засміялася, вперше по-справжньому, з голосом. — Тільки без свічок цього разу.
— А я — урок, — серйозно додала Марічка. — Для всіх, хто любить заклеювати «щоб не дуло».
В неділю у дворику пахло чаєм, лимоном і свіжою випічкою. На мотузочку між двома деревами висіли дитячі малюнки: вікно з розкритими стулками; решітка без поролону; телефон, на якому великими цифрами «102» і «103»; будиночок із серцем замість димаря. На бетонному столі — купка невеликих датчиків, ще в коробках. Біля них — Коваленко в куртці, без кашкета, «як свій».
— Це — не реклама, — сказав він сусідам, коли зібралось уже з десяток родин. — Це — досвід. Чадний газ — підступний, бо його не видно й не чути. Він любить закриті вікна, свічки, забиті решітки. Йому легко. Тому нам — потрібно важче, але розумніше. Провітрювати. Перевіряти. Не лінуватися. І вчити дітей дзвонити, коли страшно.
— Я зателефонувала, — тихо сказала Марійка й стала трохи вище, на бордюр. — Я боялася. Але натиснула 1-0-2. Спочатку важко говорит… говорити. Але дядько сказав «Ти молодець», і стало легше.
Сусіди кивнули. Дехто тихо витер очі. Хтось зняв шапку. Хтось запросив свого школяра ближче, щоб той почув краще.
— Я теж винна, — раптом озвалася з натовпу літня жінка в пуховику. — Я заклеювала решітку. Бо «дуло». Сьогодні зняла. Дякую, що сказали.
— Ніхто не винен, — спокійно відповів Сергій. — Ми — не суд. Ми — сусіди. Давайте робити так, щоб про такі речі ми говорили раніше, ніж вони говорять через «швидку».
Після «уроку» Коваленко й двоє чоловіків з ОСББ пройшлися по під’їздах, встановлюючи датчики тим, хто вписався в список. Хтось сором’язливо давав по сто гривень «на батарейки іншим». Хтось приносив старі теплі ковдри «на випадок, якщо світу раптом знову не вистачить».
Увечері Сергій і Ірина сиділи на кухні з чаєм. На стіні миготів маленький зеленуватий індикатор — рівно, спокійно.
— Як ти? — запитав він.
— Наче з глибини піднялась і відкашлялась, — відповіла вона. — І ще… я подумала: як добре, що в нас є люди, які не проходять повз. Що в місті, де кожен у вухах має свої навушники, є хтось, хто чує.
— Є, — кивнув він. — І одна з них — наша донька.
— І одна — наша Катя. І один — Коваленко, — усміхнулася Ірина. — І ще — той сивий майстер із газової. І жінка з пуховиком, що зняла поролон. У всіх — по маленькій частині життя.
Вони замовкли. Тиша цього разу була іншою: без загрози, без отрути. Зі стелі ледь шелестіло від теплого повітря. За вікном — тихо шурхотів сніг.
Марійка бігала поміж кімнатами, шукаючи свою рукавичку, яку переводила в ранг «щасливої» — «тільки в ній телефонувати, якщо що». Вона зупинилась у дверях кухні.
— Мамо… — несміливо.
— Так, крихітко?
— А можна я лишу свій малюнок тут, біля цього білого кружальця? Щоб він теж не забував?
— Можна, — відповіла Ірина. — Хай наглядає.
Марійка приліпила малюнок скотчем поряд із датчиком — той самий, із сонцем і трьома фігурками. Сонце усміхалося.
— Все, — сказала вона. — Тепер він точно не засне.
Через кілька днів у будинку стало трохи шумніше, але це був добрий шум — голоси на сходах, сміх дітей, короткі перемовини про дрібниці: «віддайте сіль», «у кого є викрутка», «чиї це рукавички?» На оголошенні в під’їзді з’явився новий рядок: «Лекція про безпеку з колонками — у суботу о 12:00 у бібліотеці». А нижче — дитяча рукою: «Не заклеюй! Дихай!»
Коваленко зайшов якось увечері, без форми, із пакетом печива. Йому було незручно, але він переступив цей незручний поріг так само просто, як тоді — поріг їхньої квартири.
— Я на хвилинку, — сказав він. — У нашому відділку зібралися купити ще десять датчиків. Ви не проти координувати?
— Ми — за, — відповіли Сергій та Ірина в один голос.
— І ще, — Коваленко зиркнув на Марійку. — У нас є грамота. Я не люблю пафосів. Але… Інколи папірець потрібен, щоб дорослі не забули, що діти — теж люди.
Він дістав із папки простий бланк: «За проявлену сміливість і своєчасний виклик екстрених служб…» Далі — ім’я й прізвище. Підписи. Печатка. Марійка спершу тримала грамоту, як чужого птаха, а потім притисла до себе.
— Я ж просто зателефонувала, — сказала.
— «Просто» — це найважче, — відповів Коваленко. — Коли страшно.
Вона кивнула, як доросла. А потім підскочила, бо чай «уже тікав».
Ця історія закінчується не там, де гуркотить сирена, і не там, де хтось рятує когось із обіймів темряви. Вона закінчується на кухні — під рівний тихий писк при включенні датчика, під пар чаю, під дитячий сміх і дорослі погляди, що навчилися не відводити очей. Вона закінчується тим, що у дворі з’являється ще кілька вікон, які ввечері відчиняють «на провітрювання», і тим, що на під’їзній дошці оголошень наклеєно роздруківку з великими цифрами «101-102-103-104», обведеними жовтим маркером.
І ще — вона закінчується тим, що тиша в цій квартирі більше не «пахне газом». Вона пахне мандариновою шкіркою, свіжим хлібом, шкільним клеєм, яким Марійка приклеює свої сонця біля «білих кружалець». Вона пахне словом «разом».
Коли вночі знову падає сніг, і місто вкривається світлом рідких ліхтарів, у цій квартирі хтось завжди дослухається — не із страху, а з уваги. І якщо телефон у темряві раптом загориться, пальці вже знають, куди натискати. Але, може, цього більше й не знадобиться. Бо тепер, коли вікно прочиняється, а решітка дихає, тиша — просто тиша. Та, у якій чути, як сплять живі.
