Танк зупинив смерть у траві

Розділ 1. «Зрада» під старим дубом

Звук крику мого сина я не зітру з пам’яті, навіть якби дуже хотів. Того спекотного серпневого дня, перед Днем Незалежності, ми влаштували дворове свято в передмісті Полтави: мангал жарів, на решітці шкварчали шашлик і ковбаски, у холодильнику холодилося пиво, а сусіди вже розсідалися біля столу на терасі. Женя — моя дружина — сміялася, тримаючи келих білого вина, і все виглядало так правильно, аж нудотно рекламно. Костик, восьмирічний, кидав у дальній кут двору розжований тенісний м’ячик і кричав: «Давай, Танк! Лови!» Ми взяли Танка з притулку чотири місяці тому — велетень-метис із шрамами на морді, зі «строковим» папірцем і поглядом, який бачив надто багато. Я хотів лабрадора, «няньку», а Женя сказала: «Він обрав нас, Михайле», — і я здався. Танк був тихий, ходив за Костиком тінню, ніби охоронець. Я думав — береже. А потім м’ячик відскочив у високі декоративні трави біля старого дуба, Костик побіг, і Танк рвонув — але не по м’яч, а на перехоплення. Він врізався в сина так, що звук був як удар авто об метал. Костик упав, не встиг підвестися, а Танк уже стояв над ним, притискаючи лапами, гарчачи низько й страшно. Я кинувся з металевою лопаткою від мангала, готовий ударити власного пса, бо в ту секунду я бачив у ньому не друга, а загрозу.

Я підбіг, закричав: «Від нього! Танк, ні!» — і підняв лопатку. Сусіди заволали, Денис за парканом кричав комусь дзвонити на 112, Женя впустила келих — але ніхто не чув, як він розбився. Танк не кусав. Він просто тримав. І коли я вже збирався вдарити, пес підвів голову й подивився мені в очі так, ніби благав: «Почуй». Він гавкнув один раз — різко, попереджувально — і в його бурштинових очах була паніка, не лють. Та мій мозок тоді не читав нюансів. Я кинув лопатку, схопив його за нашийник і відтягнув, перекручуючи ремінь так, що йому бракувало повітря. Він дряпав газон, скиглив, але боровся не щоб утекти — він рвався назад, до тієї плями трави біля дуба, де щойно лежав Костик. Женя підхопила сина й побігла в дім, кричачи: «Забери його! Забери!» Я затяг Танка в сарайчик, заштовхав усередину й замкнув засув. Руки трусилися так, що я ледве поцілив у скобу. За дверима щось гупало: Танк бився корпусом у дерево — глухо, відчайдушно. Денис несміливо спитав: «Може, принести рушницю?» Я тільки прохрипів: «Ні. Дзвоніть у службу відлову. Скажіть, у мене небезпечна тварина». І пішов до дому — перевірити Костика, знайти кров, підтвердити свій страх.

У кухні Женя посадила Костика на стільницю і тремтячими руками зривала з нього футболку. «Де кров? Де?» — ридала вона, а я сканував тіло сина, як прожектором. На грудях були червоні припухлі смуги — сліди важких лап. На обличчі — бруд і сльози. Але прокусів не було. Шкіра ціла. Костик схлипнув: «Він… він мене не вкусив, тату. Він просто дуже сильно штовхнув. Було боляче, але… не вкусив». Ми з Женею перезирнулися, і на мить у кімнаті стало дивно тихо. «Він би вкусив, — зламалося в її голосі. — Ти бачив. Ти бачив його морду». Я кивнув, хоча всередині вже з’явилася тріщина: собака такого розміру, «в такому стані», мав би рвати — а він не рвав. Я вийшов на терасу, схопив тепле пиво, ковтнув гіркоту й подивився на двір. Свято скінчилося: сусіди розповзлися, гриль димів, шашлик перетворився на вугілля. І мене не відпускало одне: чому Танк так уперто рвався до високої трави? Я пройшов газоном до дуба, підняв із землі розжований м’ячик — і почув звук. Не з дому. Не з сарая. Із землі: сухий, шурхотливий, ніби наждак по каменю. Декоративні трави ворушилися, хоча вітру не було. Я нахилився — й побачив отвір, схований під сухою товщею. Край обсипався всередину, а з темряви піднімалося щось жовто-чорне. Мене знудило від усвідомлення: Костик стояв просто на краю провалу. Якби Танк не збив його вбік… він би провалився. І те, що лізло знизу, не було одиничним створінням. Це була хмара.

Розділ 2. Рій

Перша «розвідниця» злетіла з дірки не кружляючи — вона пішла прямо на мене. Удар об передпліччя був короткий, а біль — як розпечена голка: укус, що одразу перетворився на пульсуючий вогонь. Я встиг тільки прошепотіти: «Ой…» — і це була помилка, бо поки я дивився на руку, земля вибухнула життям. З отвору вирвалося те, що здалеку можна було б сплутати з димом, але «дим» дзвенів і рухався. Гул став ревом, низьким дроном, який вібрував у зубах. Це були оси — не ті, що крутяться біля смітника на пікніку. Це були великі, майже як шершні, «німецькі оси», товсті, з агресивним блиском, із черевцем у рваних смугах жовтого й чорного. Я розвернувся й побіг до дому, кричачи на весь двір: «Женя! Двері! Закрий двері!» Я не оглядався, але відчував, як вони наздоганяють: удари по шиї, по вуху, по потилиці. Біль сліпив. Я стрибнув на сходи, Женя стояла за склом і не розуміла, що бачитиме через секунду. Я влетів у дім і грюкнув розсувними дверима саме тоді, коли перша хвиля вдарила в скло. «Тук-тук-тук» — ніби град. За мить вікно стало суцільною живою шторою: жовто-чорні тіла, що билися, повзали, шукали щілину. Женя закричала й відступила, притискаючи руки до грудей. Костик у рушнику вибіг із ванної: «Тату, що це?» — і я зірвався: «Від вікна! Назад!» Бо розумів: там тисячі. І вони були під нашим двором давно.

Коли я видихнув, мене накрило іншим жахом: Танк. Я замкнув Танка в сарайчику, а сарайчик був ближче до дуба, ближче до отвору. Я підповз до вікна, і серце в мене стислося: на сарайчику кишіло. Рій обліпив карниз, двері, щілини. І тоді, навіть крізь подвійні склопакети, я почув звук, який ріже по кістках: пес не гавкав. Він кричав. Високо, розпачливо, як істота, що гине. Костик вирвався з рук Жені: «Танк! Тату, йому боляче!» Женя плакала: «Михайле, зроби щось! Він врятував Костика!» А я стояв, розуміючи, що двір — це зона смерті. Мене вже вжалили, шия горіла, рука розпухала. Але я також розумів інше: я майже вбив того, хто врятував мого сина. І якщо зараз залишу Танка там — це буде друга зрада, вже моя. «Ні», — сказав я й пішов у гараж шукати «броню». Я натягнув стару зимову робочу куртку, рукавиці, обмотав шию й манжети скотчем, знайшов поліетиленову плівку для ремонту, зробив дірки для очей і примотав до коміра так, щоб не було щілин. Я виглядав як божевільний космонавт, але інакше мене з’їдять. Я наказав Жені: «Не відкривай двері нікому, крім мене», — і, затамувавши подих, кинувся до пікапа, завів двигун і поїхав просто по газону — до сарайчика, що був чорний від ос.

Розділ 3. Пікап, засув і крик у темряві

Я під’їхав бампером впритул до дверей сарайчика, але одразу зрозумів проблему: двері відчинялися назовні, а засув був зовні — я сам його закрив. Щоб відкрити, треба було вийти з машини й опинитися в хмарі. Я подивився на термометр: спека, а всередині куртки — парилка. «Для Костика. Для Танка», — прошепотів я й відчинив дверцята. Гул ударив у вуха, оси билися об плівку на обличчі, повзали просто перед очима, стукали в пластик стингерами. Я підбіг до засуву, рукавиці ковзали, метал не піддавався. «Давай!» — закричав я, і в цей момент одна оса знайшла мікрощілину біля зап’ястка: я відчув укол — потім другий, третій. Вони залізли під рукав. Я завив, але не відпустив засув. Нарешті він зрушив, двері розчахнулися, і з темряви на мене дивився Танк — уже не грізний, а зломлений. Морда розпухла вдвічі, очі щілинами, усе тіло в комахах. Він тремтів і не міг підвестися. «Танк, я тут. Пробач», — захрипів я і втиснувся всередину, схопив за нашийник, підняв — він був важкий, як мокрий мішок. На виході рій перефокусувався на нас. Я закрив Танка собою, затягнув у кузов, потім на заднє сидіння, зачинив двері, стрибнув за кермо і лише тоді відчув, що в салоні теж є оси — кілька десятків. Я ляпав по склу, давив їх долонею в рукавицях, але думав лише про одне: «Не вмирай». Танк лежав, дихав уривками, язик набряк, слина тяглася ниткою. Я натиснув газ так, що вирвав шмат паркану, вискочив на вулицю і помчав до найближчої цілодобової ветклініки на трасі М-03. І саме тоді я відчув, що зі мною теж щось не так: горло стискало, язик став ніби чужий, у грудях засвистіло. Я колись у дитинстві мав алергію на укуси, просто забув. Тепер моє повітря закривалося. Я вів пікап швидко, а темрява підповзала до країв зору. Попереду майнув з’їзд до клініки… і світ вимкнувся.

Розділ 4. Пасажир, який мовчав

Перший смак після темряви був гіркий — пил від подушки безпеки й хімія. Я прокинувся боком: машина лежала в кюветі, лобове скло павутинням тріщин. Я спробував вдихнути — і не зміг. Горло було, як бетон. Я бився в ремені, пальці розпухли, мов рукавички. «Танк…» — хотів сказати, але вийшло гарчання. Я повернув голову й побачив заднє сидіння: інструменти, сміття, усе розкидано. Танк сповз у ногах за пасажирським кріслом. Він не рухався. Паніка піднялася хвилею. Я бив у скло, поки не з’явилися тіні людей. «Він живий! Тут!» — кричала жінка. «103! Швидко!» — відповів чоловік. Хтось побачив моє обличчя й закричав: «Алергія! Його роздуло!» Я показував пальцем назад, благав очима: «Пес!» Пожежник розбив скло, запитав моє ім’я, але я тягнув його за куртку й знову показував на Танка. І тоді вони відкрили задні двері спецінструментом і витягли Танка на узбіччя. Парамедикиня приклала стетоскоп, завмерла — і похитала головою. Я бачив її губи: «Нема пульсу». У мене всередині щось обірвалося, але я не міг навіть закричати: горло було замкнене. Я бачив, як вона почала компресії на грудях Танка — і темрява знову накрила мене повністю.

Розділ 5. Лікарня і провина, що пече гірше за укуси

Я прийшов до тями вже під лампами в приймальному, з болем у горлі так, ніби я ковтав скло. Медсестра сказала, що мене інтубували в «швидкій», бо дихання закрилося. Женя сиділа поруч, очі червоні, та сама сукня зі «свята», тільки пом’ята й у плямах. Я прохрипів: «Костик?» — і вона кивнула: «У мами. Він цілий… тільки про “монстрів-ос” говорить». Я сів різко: «Танк». Женя здригнулася й опустила погляд. Мовчанка була гіршою за відповідь. Потім вона прошепотіла: «Його забрали в університетський ветгоспіталь. На трасі йому повернули серцебиття. Він живий… але ледве». Вона вимовляла медичні слова, ніби трималася за них, щоб не розсипатися: гемоліз, нирки відмовляють, діаліз, кома. «Я це зробив», — сказав я, і слова були правдою. Я тягнув його за нашийник, перекривав дихання, замкнув у сараї. Він врятував Костика, а я назвав його небезпечним. Я вхопився за край ліжка: «Я поїду до нього». Женя спробувала зупинити: «Ти щойно був у анафілаксії». Але в мені вже не було місця для обережності. Я не хотів, щоб він помер у клітці, сам, після того, як довірився мені.

Розділ 6. Ніч у ветгоспіталі

Близько третьої ночі я добрався до університетського ветгоспіталю на таксі. У холі було тихо, на стінах — фото щасливих собак, які ловлять м’ячики. Мені хотілося розірвати ці плакати, бо вони брехали про легкість. Чергова впізнала моє прізвище й подзвонила лікарці. Вийшла докторка Орися — виснажена, у шапочці, з потом на скронях. Вона сказала: «Він бився за життя. Прокинувся на секунду під час реанімації». Я мало не впав. «Він живий?» — видихнув я. «Так. Але стан критичний». Вона повела мене в реанімацію. Танк лежав у клітці на маті, з трубками, поголений клаптями, морда обмотана, очі майже закриті. Мій великий пес виглядав маленьким. Я впав навколішки й прошепотів: «Я тут. Пробач. Я не піду». Він ледве поворухнув вухом — але я відчув: він знає. Докторка сказала, що найближчі дві доби вирішальні, і якщо нирки не запустяться, буде розмова про якість життя. Я відповів одне: «Робіть усе. Скільки треба». І сидів поруч, поки не розвидніло.

Розділ 7. Провал у дворі й двері, які не мали існувати

На світанку Женя подзвонила й сказала, що біля дому поліція й якісь служби копають двір. Я думав: «Гніздо ос — та й годі», але її голос був тонкий: «Це не просто гніздо. Вони знайшли щось у ямі». Коли я приїхав, мій двір був не двором, а кратером: під дубом — провал метрів на три завширшки, робітники в захисних костюмах витягали сотні, тисячі ос, гул стояв у повітрі, як електрика. Поруч — мікроавтобус із написом «Держпродспоживслужба» і ще один — приватна «Екстремальна дезінсекція». До мене підійшов кремезний чоловік із рудою щетиною й цигаркою без вогню. «Я Рудий, — сказав. — Мене прислали. Кажуть, у вас “оси”.» Він пирхнув: «Ми перестали рахувати на двохстах тисячах. Це багаторічна колонія. Їх убиває зима, але якщо десь під землею тепло — вони живуть і ростуть». Я прошепотів: «Ми жили на цьому?» Рудий кивнув: «Ваш пес це чув. Вони гризуть землю, дерево, без сну». А потім він показав униз, у яму, де під корінням дуба була бетонна плита і в ній — іржавий люк. «Тепло йшло звідти», — сказав він. Коли люк підважили ломами, знизу повіяв теплий, затхлий запах — не каналізація, а формалін і стара паперова цвіль. Ліхтар освітлив бетонну кімнату з драбиною. На стінах — сотні фото. Полароїди нашого дому. Нашого двору. Мого сина. І найбільше мене вдарило те, що фото Костика були не разові: це був щоденник. Хтось дивився на нас давно.

Розділ 8. Людина під підлогою

Детективка Мельник говорила сухо й чітко: «Це кримінальна справа. Хтось жив унизу й “колекціонував” вас». Вона показала на серію знімків: «Найстаріші — з моменту вашого заселення. Найновіший — учора зранку: ваш син їсть пластівці на кухонному острові». У мене в животі все обледеніло. «Жалюзі були закриті», — прошепотів я, але вона вказала на фундамент: «Є тунель у ваш підпіл. Він міг бачити через вентиляційні решітки, чути розмови, знати запахи. Він не вламувався — він був поруч». Я не витримав і виблював прямо біля карети «швидкої». Рудий додав ще один жах: колонія ос була «занадто велика» і «занадто агресивна». «Хтось їх підгодовував, тримав у люті. Біологічний паркан. Хто піде перевіряти дуб, якщо там пече від укусів?» — сказав він. У рації детективки тріснуло: «Знайшли табір у лісі. Є банка з осами. І мапа». «Мапа чого?» — спитала Мельник. Відповідь була як ляпас: «Мапа ветклініки на трасі М-03». У мене з рук випав телефон. Він ішов туди. До Танка. Не тікати — мститися. Танк був свідком. Танк був тим, хто зламав його «паркан». Я вскочив у поліцейську машину, кричачи: «Це мій пес! Він беззахисний!» Мельник зціпила зуби й сказала водієві: «Газуй».

Розділ 9. «Хороший пес»

Ми влетіли на парковку ветгоспіталю під сирени. Було ранньо, сіре небо, і всередині — тиша, занадто тиша. Скляні двері були зачинені, ресепшн порожній. Мельник розбила скло кийком і крикнула: «Поліція! Вийти з піднятими руками!» У відповідь — мовчання. І тоді я почув низький механічний гул — не оси, а якийсь прилад у реанімації. Я побіг коридором і влетів у відділення. Докторка Орися лежала на підлозі, прив’язана стяжками, із скотчем на роті, очі великі від жаху. Над кліткою Танка стояв худий чоловік у брудному камуфляжі, блідий, як підземний гриб, зі шкірою в болячках. У руці — шприц із синюватою рідиною. Я зрозумів без пояснень: присипляючий розчин. Дверцята клітки були відчинені. «Відійди від нього!» — заревів я. Чоловік обернувся й прошипів: «Він усе зіпсував. Він не переставав гавкати. Він мав заснути назавжди». Мельник наставила пістолет: «Кинь шприц!» Але кут був поганий — поруч балони з киснем. Я кинувся сам, збив його з ніг, шприц покотився по плитці. Він дряпав мені обличчя, бив у живіт, намагався дотягнутися до шприца. «Ти дивився на мого сина!» — кричав я, б’ючи навмання. І тоді пролунав гарчання — глибоке, важке. Танк стояв. Закутаний у бинти, з трубками, опухлий — але стояв, дивився на чоловіка й не вагався. Він рвонув із клітки, вирвав катетери, кров бризнула, і він вчепився зубами в руку зі шприцом. Хрускіт. Крик. Шприц полетів і розбився. Танк тримав, доки чоловік не зламався. Мельник закувала його в кайданки, а я вже повз до Танка, притискаючи руками місце, де текла кров. Докторка Орися, щойно я перерізав стяжки, кинулася рятувати: «Тисни тут! Не відпускай!» Я шепотів псові: «Ти виграв. Тепер не смій іти». Танк лизнув мені руку слабким язиком і важко зітхнув.

Розділ 10. Через пів року

Через пів року, наприкінці лютого, наш дім на Дубовій вулиці знесли. Ми не могли там жити після того, як дізналися, хто дихав під нашими ногами. Ділянку продали, а будівельники залили все товстим шаром бетону, ніби хотіли закопати саму пам’ять. Ми переїхали в інше передмістя — у будинок без підпілля, без старих дерев, із відкритим рівним подвір’ям. Того ясного лютневого дня Костик згрібав листя, що чомусь лишилося в кутку, й кричав: «Тату, ти повільний!» Я сміявся, тримаючи гарячу каву. «Танк! Давай!» — гукнув Костик і кинув м’ячик недалеко. Танк вийшов із дому повільніше, з легким кульганням: після всього в нього лишилися шрами, спеціальна їжа й ліки тричі на день. Але він був тут. Він підняв м’ячик обережно, приніс і притулив голову до моєї ноги — так само, як тоді, коли Женя казала: «Він обрав нас». Я почухав його за вухом і прошепотів: «Хто в нас хороший пес?» І цього разу я не сумнівався. Ми думали, що врятували його з клітки. Та правда була простіша: він урятував нас.