Було дві речі, які всі в «SkyLogic Technologies» знали напевно.
Перше: компанія коштувала стільки, що суми вимірювалися в мільярдах.
Друге: прибиральник Богдан Карпенко наче був і наче його не існувало.
Він з’являвся тоді, коли більшість уже йшла додому: невисокий чоловік у сірій формі, зі старою шваброю й втомленими, але уважними очима. Він мив підлогу в коридорах, відчиняв вікна, коли в офісах було душно, викидав порожні стаканчики з-під кави, час від часу лагодив принтер чи кавоварку, якщо вони «раптово вмирали» у найвідповідальніший момент.
Ніхто не питав, як його звати. На бейджику було написано «Б. Карпенко», але мало хто взагалі дивився. Для всіх він був просто «прибиральник».
Лише одна людина ставила йому запитання, дочекалася його кожного дня й знала, що він — не просто тінь у коридорі.
Його семирічна донька Еля.
Богдан став самотнім батьком у той самий день, коли вперше почув крик своєї доньки.
Еля народилася вночі, в міському пологовому, де в коридорах пахло хлоркою й міцною кавою. Він стискав її маленьку, теплу, трохи зморщену долоньку й не вірив, що ця крихітка — його дитина.
Її мама лежала, відвернувшись до стіни. Вона не кричала, не сварилася — просто мовчала. А вже вранці, коли малу принесли на годування, вона спокійно сказала:
— Я так не можу, Богдане. У тебе немає ні нормальної професії, ні квартири. Я не збираюся ростити дитину в злиднях.
— У нас є я, — тихо відповів він. — І вона. Ми якось упораємося.
Вона тільки похитала головою. Кілька днів потому вона просто не повернулася до палати після оформлення документів.
Він залишився з Елею один.
Тієї ночі, коли він сидів у темному кутку палати й колихав малу, біля вікна ледь світилися ліхтарі, а в коридорі десь далеко плакала інша дитина. Він нахилився до донечки й шепнув:
— Чуєш, мала? Я не знаю, що буде далі. Але одне я тобі обіцяю: я завжди буду поруч. Завжди буду приходити за тобою.
Це була обіцянка, яку він носив у собі, як ще один орган.
Після виписки з пологового життя стиснулося до двох питань: де взяти роботу й як зробити так, щоб Еля мала все необхідне.
Про свою освіту, про диплом із відзнакою за спеціальністю «Комп’ютерні науки», про статті, які він колись писав разом із викладачами, Богдан навіть не згадував.
Йому потрібні були не перспективи, а зарплата вже.
Він подався всюди, де бачив оголошення: вантажник, охоронець, кур’єр. У результаті найшвидше відповіла компанія, про яку він тоді знав тільки те, що в неї велика скляна будівля й охайний логотип над входом: «SkyLogic Technologies».
Йому запропонували посаду прибиральника.
— Графік змішаний, — пояснювала кадровичка. — Більшість змін — вечірні та нічні. Робота важка, але офіційне оформлення, страховка.
— Мені підходить, — відповів він, навіть не подумавши.
Важка робота його не лякала. Він боявся лише одного: не з’явитися там, де чекатиме Еля.
Прибирання в офісі мало один величезний плюс: удень він міг бути поруч із донькою. Відвести її в школу, забрати після уроків, нагодувати, зробити з нею домашнє завдання, а вже ввечері, коли вона засинала в кімнатці в старому орендованому гуртожитку, їхня сусідка-пенсіонерка приходила посидіти поруч, а Богдан їхав на зміну.
Так вони й жили.
«SkyLogic» була гордістю українського айті-ринку.
Компанія розробляла системи безпечних банківських операцій, з нею співпрацювали найбільші банки країни, міжнародні платіжні системи, урядові структури. Їхній головний продукт — алгоритм безпеки «Aegis Shield» — подавався в інтерв’ю як «непробивний щит», «нове слово в кібербезпеці».
На конференціях генеральний директор «SkyLogic» Олександр Білик любив повторювати:
— Якщо колись хтось зламає нашу систему, я особисто потисну йому руку. Бо це буде геній.
Працівники в офісі ходили коридорами в дорогих піджаках, говорили словами типу «масштабованість», «кубернетична стійкість», «екосистема». На верхніх поверхах блищали переговорні, снизу гули серверні, а десь між ними тихо, ледь чутно, шурхотіла швабра Богдана.
Він посміхався, коли на верхніх екранах, у холі, крутили ролик про «революційний продукт», бо між кадрами з конференцій він бачив у тих формулах і діаграмах своє минуле.
До Елі. До гуртожитку. До форми прибиральника.
Колись, на третьому курсі, він писав невеличкий модуль захисту для університетської лабораторії. З того почалася стаття, потім — участь у міжнародному конкурсі. Викладачі казали:
— Якщо не зіб’єшся, за кілька років тебе заберуть у кращі лабораторії Європи.
Він тоді сміявся й відповідав:
— Побачимо.
Життя побачило за нього.
Того понеділка, коли все сталося, над містом висів низький сірий туман. Це був кінець зими: дні вже трохи подовшали, але холод усе ще вгризався в пальці, коли тримав металеву ручку дверей.
Богдан привів Елю в офіс раніше, ніж зазвичай. У школі була коротка зміна, а залишити її саму він не ризикнув. Колеги давно звикли до дівчинки з хвостиками, яка тихенько малювала в куточку кухні або в холі, поки тато десь неподалік мив підлогу.
— Сідай тут, сонце, — сказав він, опускаючи її на лавку біля великого вікна. — Намалюй щось. Потім заїдемо по пиріжки.
— Добре, тату, — усміхнулася вона й витягнула з рюкзака кольорові олівці.
Усе було, як завжди.
Аж доки не завили сирени.
Спочатку він подумав, що це навчальна тривога. Персонал «SkyLogic» час від часу ганяли на тренування з евакуації, пожежної безпеки, чого завгодно.
Але цього разу звук був інший — різкий, пронизливий. На найближчому екрані в коридорі вискочило червоне вікно:
CRITICAL FAILURE — AEGIS SHIELD COMPROMISED
ALL SYSTEMS LOCKED
— Оце так… — прошепотів хтось із менеджерів, що вибігали зі своїх кабінетів.
За кілька хвилин весь офіс гудів, як розбуджений вулик. Люди бігли до ліфтів, хтось кричав у телефон, хтось уже комусь щось пояснював швидким шепотом.
Богдан, тримаючи за ручку візок із мішками для сміття, відступив до стіни, щоб не заважати.
Інформація, уривками до нього долітала з розмов:
— Усі транзакції стали!
— Банки не можуть зайти в систему!
— Державний сегмент теж заблокований!
— Це мільйони… десятки мільйонів щохвилини…
Із серверної, де зазвичай панувала напівтемрява й рівне гудіння вентиляторів, тепер лунали крики. Туди стягнулися всі інженери, сисадміни, начальники відділів.
Кажуть, що компанія втрачала близько двох мільйонів доларів на хвилину. Хтось уже порахував це в гривнях і сказав уголос суму, від якої в Богдана закрутилася голова.
Якщо «Aegis Shield» впав, значить, упала вся система. І якщо його не піднімуть, усі ці «мільярдні контракти», «репутація на світовому ринку» могли розсипатися за один день.
Богдан не збирався втручатися. Він просто штовхав свій візок далі, шукаючи очима Елю.
Вона все ще сиділа на лавці, але тепер уже не малювала, а дивилася на біганину з круглими очима.
— Татку, що сталося? — запитала вона, коли він підійшов.
— У них тут проблеми, — відповів Богдан, сідаючи поруч на мить. — Не хвилюйся, це не про нас.
Але він хвилювався. Дуже.
Згодом його все ж затягнуло ближче до серверної.
Він зупинився осторонь, не заходячи до кімнати, де зазвичай було дозволено лише «обраним».
На великому екрані, що висів над стійкою з обладнанням, бігла довга низка символів. На іншому — було видно уривок коду, який хтось з інженерів вивів для аналізу.
Богдан кинув туди випадковий погляд. Один. Другий. Третій.
І щось у ньому ніби клацнуло.
Це було знайоме.
Не сам код, ні. А структура. Підхід. Латка поверх основного алгоритму, яка мала виправити одну діру, але натомість створювала десять нових.
Він бачив це ще в університеті, коли один із його товаришів по команді пропонував «швидкий патч», щоб вкластися в дедлайн. Тоді Богдан добряче посперечався, довів, що це небезпечно, і вони переписали все з нуля.
Тепер та сама логіка помилки — тільки в масштабі величезної комерційної системи.
І поки інженери «SkyLogic» намагалися запустити «Aegis Shield» силоміць, ломачили інтерфейс, стопорячи одну підсистему за іншою, ця латка, як цифровий вірус, лише ширилася.
— Татку? — тихо смикнула його за рукав Еля. — Чому ти так дивишся?
Він навіть не помітив, як напружився.
— Все добре, — автоматично відповів він. — Просто…
Просто він розумів, що роблять не так. І знав, як це виправити.
У серверній було гаряче, наче в сауні.
— Якщо ми негайно не відновимо доступ, — говорив хтось із топів у телефон, — нас розірвуть.
— Ми працюємо, — крізь зуби буркнув головний інженер, не відводячи очей від монітора.
У цей момент до кімнати, рішуче відчиняючи двері, увійшов генеральний директор.
Олександр Білик був, як завжди, бездоганно вдягнений: темний костюм, біла сорочка, дорогий годинник. Але цього разу він виглядав так, ніби його тільки що вдарили по потилиці.
— Слухаю, що відбувається, — різко кинув він.
Інженер щось почав пояснювати про «збій у модулі оновлення», «несанкціонований запис», «ланцюгову реакцію в системі», але Білик лише махнув рукою.
— Мене не цікавлять причини. Мене цікавить рішення. — Він обвів поглядом зал. — Слухайте всі. Той, хто поверне «Aegis Shield» до життя й відновить систему, отримає таку премію, про яку навіть не мріяв. Підвищення, бонуси, хоч окремий кабінет із видом на Дніпро — що завгодно.
У кімнаті залунало нервове гудіння.
Богдан стояв у дверях із відром, як тінь. Ніхто не звертав на нього уваги.
Йому варто було би повернутися до своїх відер і ганчірок. Просто піти. Він же «просто прибиральник».
Але на лавці в коридорі сиділа Еля.
І поруч із ним щойно промайнула цифра на екрані — розмір потенційних втрат.
«Понад сто мільйонів», — сказав хтось уголос.
Сто мільйонів, які можуть змити роботою сотень людей, кредити, зарплати.
Він знову глянув на код і відчув, як старі, давно не треновані м’язи мозку раптом ожили.
— Мій тато може допомогти, — раптом пролунало в тиші.
Усі здригнулися.
Невеличка фігурка в рожевій кофтинці протиснулася між дорослими й підійшла до першого ж чоловіка в краватці, який опинився поруч. Вона сміливо смикнула його за рукав.
— Мій тато дуже розумний, — серйозно сказала Еля. — Він знає про комп’ютери.
Чоловік у костюмі, з дуже сильним запахом парфумів, спершу навіть не зрозумів, хто до нього звертається. Потім глянув униз і побачив дівчинку.
— Дівчинко, — злегка роздратовано сказав він, озираючись, — тут дорослі розбираються. Іди до тата, добре?
— Я ж тут, — поспішно підійшов Богдан, відчуваючи, як щоки палають. — Вибачте, вона не хотіла заважати…
— Приберіть дитину з серверної, тут небезпечно, — кинув хтось.
Він уже було відступив, коли почув глухий звук удару.
Головний програміст, той самий, який годинами не відривався від монітора, раптом схопився за голову й осів на стілець, а потім просто сповз на підлогу.
— Ти в порядку? — хтось кинувся до нього.
— Тиск… — прошепотів той.
Кімната на мить завмерла. Частина людей кинулася до постраждалого, викликати «швидку», частина розгублено стояла перед екранами.
Стрічка з помилками продовжувала бігти.
Богдан відчув, як можливість — маленька щілина у стіні — раптом з’явилася перед ним.
І якщо він зараз нічого не зробить, вона так само швидко зникне.
Він зробив уперед крок.
— Десять секунд, — подумав. — Якщо не вийде — мене просто виштовхають.
— Гей! — охоронець біля дверей одразу помітив, що прибиральник підійшов до центральної консолі. — Куди пішов? Відійди від обладнання!
— Хвилину, — почав Богдан. — Я тільки…
— Негайно назад, це зона з обмеженим доступом!
У цей момент пролунала інша команда:
— Хай спробує.
Голос був спокійний, але такий, що всі миттю замовкли.
Богдан обернувся.
У дверях стояв Олександр Білик.
Він дивився не на відро й форму, не на бейджик «прибиральник». Він дивився Богдану просто в очі — і в тих очах читалося не роздратування, а цікавість.
— Ви бачили цей код раніше, так? — спокійно запитав директор.
Богдан ковтнув.
— Не саме цей, — чесно сказав він. — Але знаю, як працює така латка. І знаю, як її обійти.
У серверній повисла напружена тиша.
— Дозвольте йому, — повторив Білик, навіть не обертаючись до охорони. — Гірше вже все одно не буде.
До клавіатури він підходив так, ніби це був край прірви.
Руки злегка тремтіли. Останні роки пальці більше тримали швабру й ганчірку, ніж набирали код.
— Ти впораєшся, — прошепотіла за спиною Еля. — Я знаю.
Ці слова чомусь подіяли краще за будь-яку промову.
Богдан сів. Подивився на екран. Глибоко вдихнув.
— Приберіть усі сторонні команди, — попросив він. — Система захлинається від спроб одночасно її «порятувати».
Хтось хотів було заперечити, але директор кивнув:
— Зробіть, як він каже.
Інтерфейс зупинили. Кілька панелей очищено, залишили тільки доступ до службової консолі, яку, здавалося, вже забули.
Те, що відбувалося далі, потім згадували по-різному.
Хтось казав, що він «натиснув три клавіші». Хтось — що «йшов по командному рядку, як по мапі».
Насправді все було просто й дуже складно одночасно.
Богдан ввів кілька низькорівневих команд, обійшовши стандартний графічний інтерфейс і звернувшись до прихованого аварійного режиму, про який більшість молодших інженерів навіть не знали.
Він відключив автозапуск патча, створив тимчасовий буфер, через який перенаправив зламані процеси, і на льоту написав маленький «мікро-патч» — ту саму крихітну заплатку, яку колись давно обговорював із викладачем.
Код лягав у командний рядок швидко, але без метушні. Пальці, що звикли натирати до блиску поручні в коридорах, зараз упевнено бігли по клавішах.
П’ять секунд. Десять. П’ятнадцять.
Хтось із інженерів тихо буркнув:
— Та що він там робить, цей…
І не встиг договорити.
Екран моргнув. Раз. Другий.
Потім червоні написи почали один за одним змінюватися зеленими.
SYSTEM RESTORED
SECURITY LEVEL: MAXIMUM
Серверна завмерла.
А потім вибухнула криком.
— Є!
— Пішло!
— Запрацювало!
Хтось підкинув угору руки, хтось, навпаки, сів на стілець, тримаючись за голову — але вже від полегшення.
Богдан відсунувся від клавіатури, відчуваючи, як тепер по-справжньому починають трястися руки.
— Тату! — Еля кинулася йому на шию. — Я ж казала, ти зможеш!
Він обняв її, усе ще не до кінця вірячи, що це сталося.
Олександр Білик підійшов не одразу. Спершу він кілька секунд дивився на екрани, на інженерів, на відновлені діаграми.
Потім — на Богдана.
— Як вас звати? — запитав він, зупинившись на відстані витягнутої руки.
— Богдан… Богдан Карпенко, — відповів той, готуючись почути щось на кшталт «ось тобі подяка, а тепер повертайся до відер».
Замість цього директор простягнув руку.
— Пане Богдане, ви щойно врятували цій компанії щонайменше сто мільйонів. І, скоріш за все, репутацію на роки вперед.
Богдан спантеличено потиснув руку.
— Я просто… знав, де проблема, — пробурмотів він. — І не міг стояти осторонь.
— Ви зробили це так, — тихо додав Білик, — як людина, яка багато років чекала, щоб її нарешті помітили.
Богдан не знайшов, що відповісти.
За нього відповіла Еля.
— Мій тато — найрозумніший у світі, — урочисто заявила вона, все ще тримаючись за нього. — Просто ви раніше не дивилися.
Директор усміхнувся й опустився на одне коліно, щоб бути з нею на одному рівні.
— Здається, тепер ми виправимося, — сказав він. — Дякую, що віриш у нього.
Коли він випрямився, у серверній знову запанувала тиша. Усі чекали.
— Отже, так, — голос у директора був уже тим самим «офіційним», але цього разу в ньому звучало щось нове. — З цього моменту Богдан Карпенко більше не працює прибиральником у «SkyLogic».
Хтось у кутку мало не вдавився власною кавою.
— Віднині, — продовжив директор, — він — старший інженер із кібербезпеки. І компанія оплатить йому всі необхідні курси та сертифікації, щоб підтягнути те, що він і так уже вміє.
— Що? — не стримався один із айтішників.
— Ви щось хотіли сказати? — спокійно запитав його Білик.
— Ні… пане директоре, — миттю знітився той.
— От і чудово, — підсумував директор. — А тепер усі — до роботи. У нас попереду багато дзвінків клієнтам, яким треба пояснити, що все під контролем.
Він уже розвернувся, але на мить зупинився.
— І ще одне, — додав він, знову глянувши на Елю. — Для доньки пана Богдана компанія забезпечить повну стипендію на навчання — від школи й до того університету, який вона собі обере.
— Правда?! — вигукнула Еля, очі її засвітилися.
— Абсолютно, — кивнув директор. — Така розумна дівчинка має мати всі можливості.
Вона стрибнула на місці, потім так сильно обняла тата, що він ледве встояв.
Наступні місяці були схожі на сон, у який Богдан, здавалося, потрапив випадково.
Замість вечірніх змін із мітлою й відром у руках він приходив у офіс вранці, з ноутбуком у наплічнику. Замість порожніх коридорів — наради, зустрічі, код-рев’ю.
На новому бейджику було написано:
Богдан Карпенко
Старший інженер з кібербезпеки
Перші дні він ловив себе на тому, що машинально відсуває стілець у бік, коли хтось проходить повз, або що він хоче вибачитися, якщо заходить у ліфт разом із топ-менеджером. Звичка бути «невидимим» не проходила миттєво.
Колеги спершу не знали, як із ним говорити. Учора вони кивали йому максимум, коли він мив підлогу біля їхніх кабінетів. Сьогодні він сидів поруч із ними й пропонував рішення, які рятували систему від нових вразливостей.
— Ти давно в цьому всьому розбирався? — якось нерішуче запитав один із молодших програмістів.
— Колись це була моя мрія, — відповів Богдан. — Потім… з’явилися інші пріоритети.
— Дитина? — догадався той.
Богдан усміхнувся.
— Дитина.
Еля тепер заходила до офісу не як «донька прибиральника», а як «донька нашого крутого кібербезпеківця».
Вона, щоправда, сама не надавала цьому великого значення. Для неї тато й у формі прибиральника був героєм — тим, хто завжди приходить, забирає зі школи, сміється з її малюнків, виправляє домашні завдання й читає казку перед сном.
Просто тепер у нього був кабінет. Маленький, без виду на Дніпро, але — свій. Зі столом, де лежали роздруківки кодів, і дошкою, на якій замість списку кімнат для прибирання були формули й схеми захисту.
— Тобі подобається тут? — якось запитала вона, сидячи в його кріслі й гойдаючи ногами.
— Дуже, — чесно сказав він. — Але ще більше мені подобається, що ти бачиш мене таким.
— А я завжди тебе таким бачила, — здивовано відповіла Еля. — Просто інші довго щось не розуміли.
Одного дня, коли Богдан знову сидів над черговим фрагментом коду, хтось постукав у двері.
— Можна? — у кабінет зазирнув Олександр Білик.
— Звичайно, — Богдан швидко підвівся.
— Сидіть, сидіть, — махнув рукою директор. — Я ненадовго.
Він підійшов до дошки, поглянув на формули, потім — на дитячий малюнок у кутку, де Еля зобразила тата, який «ловить вірус» у вигляді зеленої потвори.
— Гарний фаєрвол, — посміхнувся він.
— Її робота, — гордо відповів Богдан.
Вони помовчали.
— Знаєте, — сказав директор, — після того випадку ми з відділом кадрів переглянули деякі речі.
— Які саме? — обережно запитав Богдан.
— Політику щодо «некваліфікованого персоналу», — чесно відповів Білик. — Виявилося, що ми роками ходили повз людей, навіть не поцікавившись, ким вони були до того, як потрапили сюди.
Він глянув у вікно, де за склом бігли по своїх справах працівники.
— Зробіть собі помітку, — звернувся він до уявного співрозмовника, потім пояснив: — Я так кажу нашій HR-директорці.
— Яку саме? — усміхнувся Богдан.
— «Ніколи не недооцінювати тихих», — відповів Білик. — Серед них може виявитися той, хто одного дня врятує всіх.
Якщо сьогодні пройтися коридорами «SkyLogic», важко повірити, що колись тут був прибиральник, якого ніхто не бачив.
Нові охоронці вже не сприймають людей за формою, а за бейджами й тим, як до них звертаються інші. У кухні, де раніше дехто міг кинути паперову чашку повз урну, тепер стоїть невеликий плакат: «Тут працює той, хто одного дня врятував вашу зарплату». Поруч хтось домалював швабру й клавіатуру.
Богдан усе так само приходить на роботу рано. Але тепер його шлях лежить не до комори з інвентарем, а до кабінету з серверними схемами на стіні. Він відкриває ноутбук, ставить поруч чашку кави й час від часу переводить погляд на фотографію: він і Еля на фоні логотипа компанії, обидва в бейджиках.
— Тобі колись снилося, що ти тут будеш? — запитала якось Еля, крутячи в руках свій маленький «гостьовий» бейдж.
Він задумався.
— Якщо чесно — ні, — сказав він нарешті. — Я давно перестав про це мріяти. Але я завжди хотів, щоб ти одного дня подивилася на мене й побачила не тільки втомленого чоловіка з відром, а людину, яка може щось змінити.
Вона притулилася до нього плечем.
— Я завжди це бачила, тату, — тихо сказала вона. — Просто чекала, коли всі інші підтягнуться.
Він обійняв її, вдихаючи знайомий запах дитячого шампуню й трохи фарби від фломастерів.
Обіцянка, яку він дав у пологовому, того далекого темного вечора, коли в руках тримав крихітну долоньку, виконувалася щодня.
Він завжди приходив за нею. У садок. У школу. До лікаря.
А одного дня прийшов і за самим собою — тим, ким мав стати колись.
І коли сьогодні хтось проходить повз прибиральника в будь-якому офісі й не дивиться йому в очі, в «SkyLogic» про це згадують одну історію.
Про чоловіка, якого всі вважали невидимим.
Який за кілька секунд зупинив падіння імперії.
І про маленьку дівчинку, яка першою сказала:
— Мій тато може допомогти.
Бо іноді, щоб швабра перетворилася на клавіатуру, потрібні лише дві речі:
трохи шансу — й чиєсь безумовне, дитяче:
«Я в тебе вірю».
