Лило холодним осіннім дощем. Те був той період, коли день швидко темніє, а люди вже дістають теплі куртки й шарфи, але ще ніхто не вірить, що справжня зима ось-ось настане. На старому міському цвинтарі, між кривими хрестами та потемнілими пам’ятниками, повільно розходилися люди в чорному. Парасольки тремтіли від вітру, калюжі розросталися просто під ногами.
Похорон закінчився. Священник уже пішов, родичі й знайомі, відболівши своє біля могили, потягнулися до виходу, хто мовчки, хто тихо перемовляючись. Лише один чоловік не рухався з місця.
Тарас стояв біля свіжої могили, де в дощі блищала ще мокра, темна земля. На дерев’яному хресті тільки-но прибили табличку з ім’ям його дружини — Олени. Її фотографія в чорній рамці, приколота до хреста, уже вкривалася дрібними дощовими краплями.
Олена зникла рівно рік тому, під час поїздки до моря з колегами. Вони мали просто відпочити на узбережжі, побродити берегом, подихати солоним повітрям і повернутися додому. Але вона не повернулася.
Тіло так і не знайшли. Були тільки розмиті версії, сухі протоколи, розгублені погляди поліції та фрази: «Напевно потонула», «Мабуть, течія», «Море не віддає». Потім — довгі, виснажливі місяці очікування. Пошуки. Дзвінки. Мертва тиша у відповідь.
Через рік рідні вмовили його провести похорон. Сказали, що так треба, що душі легше, що і йому треба якось «відпустити». Він погодився лише формально: прийшов, вислухав молитви, стояв, коли кидали грудки землі в яму, але всередині не прийняв нічого.
Він не міг повірити, що вона справді не повернеться.
Тепер, коли всі розходилися, Тарас залишався, немов прибитий до землі. Його плащ промок, комір сорочки лип до шиї, але він цього не помічав. Дивився на табличку з її іменем і думав, що це якийсь безглуздий жарт.
«Як вона може бути « покійною », якщо я досі чую її голос? — майже зло подумав він. — Якщо щодня ловлю себе на тому, що хочу набрати її номер?»
Дощ ставав дедалі густішим. Краплі стікали по обличчю, змішуючись із тим, що він категорично відмовлявся називати сльозами. Навколо стояла важка, задушлива тиша, у якій навіть кроки інших людей здавалися занадто гучними. Їхні голоси віддалялися, стишувалися, й нарешті все знову поглинув дощ.
Раптом тишу прорізав тонкий, але виразний голос:
— Дядьку…
Тарас здригнувся, ніби його штовхнули в спину. Він повільно, але різко, на нервах, обернувся.
Позаду, трохи осторонь від стежки, стояла дівчинка. Невисока, худенька. Її пальто промокло майже повністю, поділ злипнувся від води. Темні кучері прилипли до щік, а з-під них дивилися великі карі очі. Вони були дивно спокійні. Не дитячі. Такий погляд мають люди, які бачили щось, що не мали б бачити в своєму віці.
Їй було років десять, не більше.
— Ти чого тут? — автоматично буркнув хтось із родичів, який ще не встиг піти й відставав, поправляючи парасольку. — Йди до своїх, тут не місце для дітей.
Дівчинка ніби не чула. Вона дивилася тільки на Тараса.
Він глянув на неї, зморщивши брови. У голові, і так забитій болем і втомою, не було місця для нових запитань, але вони самі з’являлися. Хто вона? Звідки? Чому без парасолі?
— Що ти сказала? — нарешті спитав він, відчуваючи, як голос зрадливо хрипне.
Дівчинка ковтнула слину, боком глянула на дорослих, що ще не розійшлися й тепер відверто витріщалися, чекаючи чогось незрозумілого. Потім знову підняла погляд на Тараса і, вже чіткіше, повторила:
— Ваша дружина… вона не померла. Я бачила її тієї ночі, коли вона зникла.
У повітрі, здавалось, щось тріснуло.
Декілька людей, що стояли ближче, нервово переглянулися. Хтось лише скривився й прошепотів:
— Дитина, мабуть, щось переплутала…
Інші просто дивилися то на Тараса, то на дівчинку, не розуміючи, що відбувається.
— Що ти таке говориш? — промовив нарешті один із старших родичів, хрестячись. — Дитинко, так не жартують на цвинтарі.
Але дівчинка навіть не повела бровою.
— Я не жартую, — тихо відповіла вона. — Я її бачила.
Тарас зробив крок до неї.
— Ти… хто? — запитав він. — Як тебе звати?
— Марійка, — відповіла вона, трохи м’яка, трохи сором’язлива інтонація, характерна для багатьох сільських дітей.
Ім’я було буденним, звичайним. Але те, що вона сказала до цього, зовсім не було буденним.
— Марійко, — він відчув, як йому пересохло в роті, — що саме ти бачила?
Вона глибоко вдихнула, наче наважуючись нарешті виговорити те, що довго носила в собі.
— Ту ніч, коли всі казали, що ваша дружина потонула… — почала дівчинка, говорючи повільно, підбираючи слова. — Я була на березі.
Вона розповідала просто, без прикрас, але від кожного її слова у Тараса всередині все стискалося.
Марійка жила в маленькому прибережному селищі на Чорному морі. Їхній дім стояв майже біля самого берега, й хвилі вночі було чути так, ніби море заходило просто в двір.
— У нас світло тоді вимкнули, — пояснювала вона, — і я не могла заснути. Вийшла надвір, подивитися на море. Там завжди видно краще, ніж у хаті, коли електрики немає.
Вона стояла на піску, босоніж, у старій, вже витягнутій футболці, й дивилася, як хвилі накочуються й відкочуються назад. Десь далеко відбивалися в небі спалахи блискавок: гроза ходила десь понад морем, ще не діставшись суші.
І раптом серед цих хвиль вона побачила щось людське.
— Спочатку подумала, що то сміття, — тихо сказала Марійка, втупившись у землю. — Але воно ворухнулося…
З води, важко, ковтаючи повітря, вибиралася жінка.
— Вона була вся в крові, — прошепотіла дівчинка. — Ось тут… — вона торкнулася власного чола, щоки, плеча. — І ще сорочка розірвана.
Марійка злякалася й уже хотіла бігти по маму, але застигла на місці. Жінка вибралася на берег, але не встигла навіть підвестися.
— До неї під’їхала машина, — дівчинка стиснула пальці, нігті вп’ялися в долоні. — Біла така… як бус. Без вікон збоку.
Двері відчинилися, вийшли двоє чоловіків. Тінями, мовчки, без криків, без метушні. Марійка чула лише шум моря.
— Вони підбігли до неї, підняли… Вона щось казала, але її майже не було чути. Потім один з них дав їй щось понюхати… або приставив до обличчя, я не знаю. Вона перестала рухатися.
Її швидко затягли в машину. Двері глухо зачинилися, й бус поїхав, не вмикаючи фар.
Марійка довго стояла, вдивляючись у темряву, не розуміючи, що все це означає. Вранці дорослі говорили одне: жінка потонула, море не віддало тіла.
— Я хотіла розповісти, — зізналася дівчинка, — але мама сказала, що ніхто не повірить. Скаже, що наснилося, або що я вигадую. А потім я побачила по телевізору вашу дружину… Ну, її фотографію. Сказали, що вона зникла.
Вона опустила очі.
— Я запам’ятала її обличчя, — додала вона. — То була вона. Я її бачила.
— І чому ти прийшла тільки зараз? — голос у Тараса знову зрадливо затремтів, але тепер у ньому було не лише горе, а й тривога, й дивне, гостре відчуття: а раптом…
— Бо… — Марійка ковтнула. — Бо тепер я знаю, де вона.
Ці слова остаточно вибили ґрунт з-під ніг.
— Що значить — знаєш, де вона? — спитав він.
— Один із тих чоловіків… — дівчинка поглянула вбік, ніби боялася, що її почують. — Він приїжджав до нас у село ще раз. Я його впізнала. І бачила, як він заходив у стару хатину біля урвища. Там ніхто не живе… або я так думала.
Вона говорила ледь чутно, але жодне слово не губилося.
— Я заглядала у вікно, — прошепотіла Марійка. — І там була жінка. Дуже схожа на вашу дружину.
Навколо знову запанувала напружена тиша. Хтось нервово кашлянув. Хтось прошепотів:
— Та що ти таке мелеш, дитино…
Але Тарас більше нікого не слухав. Усі інші голоси стали тьмяним фоном. Були тільки його власне калатання серця й тихий голос дівчинки.
— Покажи мені це місце, — сказав він. — Зараз.
— Та ти що, з глузду з’їхав? — кинув один із його родичів, вхопивши його за плече. — Тобі погано, ти сам не свій. Це просто дитяча фантазія.
— Відпусти, — спокійно, але дуже твердо сказав Тарас.
Той спробував щось заперечити, але зустрів такий погляд, що лише відсмикнув руку.
— Я поїду з нею, — повторив Тарас уже ще спокійніше. — Або ви самі зараз викличете поліцію, хай вони їдуть.
На мить усі завмерли, не знаючи, що сказати.
— Я вже була в поліції, — раптом тихо сказала Марійка. — Мене вислухали… й сказали, що якщо б ваша дружина була жива, її давно б знайшли.
Тарас заплющив очі й глибоко вдихнув. Відчуття безсилля знову накрило хвилею, але за ним прийшла упертість, майже впертість, яку він колись мав у молодості, коли не збирався здаватися ні в чому.
— Добре, — прошепотів він сам до себе. — Якщо ніхто не хоче вірити — поїду сам.
Він глянув на дівчинку.
— Ти зможеш показати дорогу?
Вона кивнула.
Дорога до моря зайняла кілька годин. Вони їхали маршрутками, потягом, потім знову автобусом. Похоронний костюм Тараса зім’явся, туфлі натерли ноги, але він не відчував нічого.
Марійка сиділа поряд, час від часу крадькома поглядаючи на нього.
— Ви мені не вірите? — раптом запитала вона.
— Я… — він замовк, підбираючи слова. — Я хочу, щоб ти помилялася.
— Але я не помиляюся, — просто відповіла вона.
Вікно автобусу гуділо від вітру. За ним тягнулися сірі поля, голі дерева, мокрі від дощу. Десь далеко, на обрії, небо зливалося з землею, і важко було зрозуміти, де закінчується одне й починається інше.
Тарас дивився в цю сіру далечінь і думав про те, як усе швидко й безжально змінилося за останній рік. Ще нещодавно вони з Оленою планували невелику подорож, сперечалися, куди поїхати навесні: у гірське село в Карпатах чи знову до моря. Вони сварилися через дрібниці — посуд у раковині, розкидані книги, її звичку залишати чашки з чаєм по всій квартирі. Тоді все це здавалося важливим.
Тепер усе це виглядало смішним і страшенно далеким.
— А ти чому була на похороні? — після довгої паузи спитав він.
— Я приїхала з мамою до міста, — відповіла Марійка. — Вона тут має подругу. Ми проходили повз цвинтар, почули дзвони, побачили, що багато людей. Мама зайшла «на хвилинку», сказала, що треба помолитися й за наших. А я побачила вашу дружину на фотографії. І зрозуміла, що маю вам сказати.
— Ти не боялася?
— Боялася, — знизала вона плечима. — Але якби я мовчала, це було б гірше.
Тарас не знайшов, що відповісти. Він тільки подивився на неї з подякою, яку важко виразити словами, особливо коли ти ще не знаєш, до чого все це приведе.
Селище зустріло їх сирим вітром і запахом моря. Воно було невелике: кілька вулиць, низькі хати, похилені паркани, руді собаки, що ліниво бігали вздовж дороги. Десь гавкав пес, десь стукали двері, десь бабця в хустці виносила відро з водою.
Море було десь за будинками, але його вже було чути: важке, глухе шуміння хвиль, які билися об берег.
— Ходімо, — сказала Марійка. — Я знаю коротку дорогу.
Вони йшли вузькою стежкою, що вела вгору, до урвища. Трава була мокра, земля розкисла, й Тарас кілька разів ледь не послизнувся.
— Обережно, — попередила дівчинка. — Тут часто обсипається.
Нарешті вони опинилися на невеликому підвищенні, звідки було видно шматок моря й узбережжя. Трохи осторонь, від дороги, стояла стара хата. Колись, напевно, вона була звичайним рибальським домиком, але тепер виглядала покинутою: облуплена штукатурка, забиті вікна, перекошені двері.
— Там, — тихо сказала Марійка.
Тарас відчув, як серце прискорило хід.
— Ти впевнена?
— Так.
Він зробив кілька кроків уперед.
— Залишайся тут, — сказав він дівчинці. — Що б не сталося, не підходь ближче.
— Але…
— Просто пообіцяй.
Вона кивнула.
Тарас підійшов до дверей. Вони були напівпрочинені. Він відчув, як рука тремтить, коли торкнувся холодної, мокрої від дощу деревини. На мить він здався самому собі божевільним: Що я роблю? Куди я поліз?
Але відступати було вже неможливо.
Він різко штовхнув двері.
Всередині було напівтемно. Запах вологи, ліків і чогось ще — важкого, гіркого, майже медичного — вдарив у ніс. Очі поступово звикали до напівтемряви.
На старому розкладачному ліжку, накритому грубою ковдрою, лежала жінка. Дуже худорлява, така, що обличчя здавалось надто великим для виснаженого тіла. Волосся збилося докупи, шкіра на руках була в синцях і подряпинах.
Вона повільно повернула голову.
І Тарас перестав дихати.
— Олено… — вирвалося в нього.
У нього майже відмовили ноги. Він уперся рукою в стіну, щоб не впасти.
Жінка кліпнула, вдивляючись у нього, наче крізь туман. Потім губи ледь помітно ворухнулися.
— Тарасе?..
Її голос був хрипким, ледь чутним, але це був її голос.
Він підбіг до ліжка й опустився на коліна.
— Це я, — сказав він, торкаючись її руки, обережно, боячись зробити боляче. — Це я, чуєш?
Її пальці слабо стиснули його долоню.
— Я думала… — прошепотіла вона. — Що ти ніколи мене не знайдеш.
Він не знав, плаче він чи ні. Все перед очима розмивалося й рухалося, але одночасно кожна деталь врізалася в пам’ять: сірий плед, облуплена стіна, стара табуретка в кутку, пляшка з розчином на підлозі.
— Я теж уже майже… — він не зміг договорити. — Але ти тут. Ти жива.
Олена спробувала усміхнутися, але вийшов лише слабкий рух губ.
— Мене витягли з води… — прошепотіла вона. — Я не пам’ятаю, як. Голова боліла. Потім машина… темрява… а потім я прокинулася тут.
— Хто це зробив? — запитав він.
Вона заплющила очі.
— Я не бачила, — ледь чутно мовила вона. — Лише голоси. Чоловіки. Один постійно казав, що треба чекати… Що не час…
Слова плуталися, свідомість у неї ще явно ковзала між реальністю й напівмаренням.
— Тихо, — сказав Тарас. — Тобі не треба зараз нічого згадувати. Головне, що ти жива.
Він дістав телефон, тремтячими пальцями набираючи номер. Поліція, «швидка» — хто завгодно, аби вони швидше забрали її звідси й надали допомогу.
Коли він вийшов надвір, Марійка все ще стояла там, де він її залишив.
— Ну? — запитала вона тихо.
— Вона там, — відповів він. — Ти не помилилася.
Дівчинка лише кивнула.
— Я рада, — просто сказала вона.
Минуло два тижні.
Їхня історія греміла в усіх газетах, на сайтах, у сюжетах новинних програм. Журналісти дзвонили, стукали в двері, чекали біля під’їзду, шукали «ексклюзив». Хтось уже встиг написати, що це «майже диво», хтось шукав сенсації, натякаючи на змову, на кримінальні схеми, на «таємничих викрадачів».
Тарас не читав нічого. Він відключав телефон, коли надто часто дзвонило невідоме число, й закривав штори, коли бачив у вікні камери.
Уся його увага зараз була тільки в одній кімнаті.
Олена повільно, дуже повільно, але все ж таки йшла на поправку. Синці й рани гоїлися, волосся розчесали й підстригли, погляд потроху ставав яснішим. Вона все ще прокидалася вночі від кошмарів, хапаючись за ковдру, не одразу розуміючи, де вона. Але щоразу, коли вона бачила поруч Тараса, плечі трохи розслаблялися.
— Ти тут, — шепотіла вона.
— Я нікуди не подівся, — відповідав він. — І вже не подінуся.
Вони знову вчилися жити разом. Просто готувати чай на кухні, просто сидіти за одним столом, просто мовчати, не намагаючись заповнити паузи. У цих простих речах було щось неймовірно важливе.
Одного разу він зайшов до кімнати й побачив, як вона сидить біля вікна з блокнотом у руках.
— Що робиш? — спитав він.
— Пишу, — відповіла Олена. — Те, що пам’ятаю. Щоб не забути.
Він підійшов ближче, але не став заглядати через плече.
— Як ти почуваєшся?
— Ніби повернулася з якогось дуже довгого й страшного сну, — сказала вона й усміхнулася вже майже по-справжньому. — Але я прокинулася.
Він сів поруч.
— А я ніби весь цей час стояв на межі й не знав, чи варто робити крок уперед, — тихо промовив він. — Тепер знаю.
Вони якийсь час мовчали. За вікном, як і тоді на цвинтарі, мрячило. Але тепер цей дощ здавався зовсім іншим. Спокійнішим. Майже затишним.
— Пам’ятаєш, ти колись хотіла спробувати зробити запечені вареники? — раптом згадав він. — Ти казала, що знайшла якийсь рецепт…
— Я й досі хочу, — усміхнулася вона. — Правда, зараз я навряд чи зможу стояти на кухні.
— Нічого, — сказав він. — Я зроблю. Ти тільки командуй.
— Тоді ризикуєш, що вийде щось страшне, — засміялася вона вже більш упевнено.
— Головне, що ми будемо разом це їсти, — відповів він.
Їхнє життя ще не повернулося до норми — і, мабуть, ніколи вже не стане таким, як раніше. Занадто багато сталося. Занадто багато питань залишалося без відповідей: хто були ті люди, чому вони це зробили, навіщо утримували її живою. Слідство ще тривало, але Тарас знав, що деяких речей він, можливо, так і не дізнається.
Проте зараз це відходило на другий план.
Головне було в тому, що Олена сиділа поруч, загорнута в теплий плед, що в квартирі пахло чаєм і ліками, що за стіною працював старий холодильник, а не десь у темному бараці стікала по стінах холодна волога.
Вони жили. Повільно, крихко, але жили. І крок за кроком їхнє життя починало знову набувати якихось знайомих обрисів.
Замість чорної стрічки на фотографії — жива усмішка навпроти.
Замість могильного горба під холодним дощем — тепла ковдра й рука, що стискає твою у відповідь.
Це ще не був кінець історії. Попереду було багато важких розмов, слідчих дій, лікарняних коридорів і спроб повернути собі той світ, який у них намагалися відібрати.
Але тепер у них було головне — друг друга. І з цього вже можна було починати будувати далі.
