оли вогонь почав торкатися краю домовини, Роман Гарт застиг, дивлячись, як полум’я готується поглинути жінку, яку він кохав. Йому здавалося, що груди стягує залізним обручем, і він майже не може дихати. У цю нестерпну, холодну осінню тишу він знову побачив: її живіт рухнувся.
На мить він вирішив, що з’їхав з глузду від горя. Але шовковий покрив знову тремтів, тепер уже без жодних сумнівів. Усередині щось було живе.
— Зупиніть! Зупиніть вогонь! — закричав він, і голос його тріснув, наче скло.
Священник впустив молитовник. Працівники крематорію розгублено відскочили назад. Роман кинувся вперед, рвонув кришку труни, і світ остаточно розлетівся на уламки. Його дружина, Ніла, лежала бліда, як мармур, але її груди ледь помітно підіймалися — крізь прочинені губи проривалися неглибокі, уривчасті вдихи.
— Вона дихає! — видихнув він.
Почався справжній хаос. Викликали «швидку», грюкнули двері, в повітрі зчинився крик і метушня. Коли приїхали медики, руки в Романа тряслися так, що він ледь тримався на ногах. Лікарі годинами боролися за її життя, рухаючись навколо нош і апаратури в напруженій тиші, перешіптуючись між собою. Нарешті молодий лікар стягнув маску, важко зітхнув і тихо промовив:
— Вона жива, але ледве-ледве. Ми знайшли в крові сліди коніїну. Він імітує смерть. Той, хто дав їй це, прекрасно знав, що робить.
Роман витріщився на нього.
— Коніїн? Ви маєте на увазі болиголов?
Лікар похмуро кивнув:
— Ще кілька хвилин — і її б справді спалили живцем.
Спогад про той ранок вдарив по ньому, як лезо. Мамин «трав’яний чай». Її посмішка, яка ніколи не доходила до очей.
Двома днями раніше Беатріса Гарт з’явилася в їхній квартирі, як завжди без попередження, тримаючи в руках порцелянову чашку.
— Це сімейний тонік, — солодко сказала вона. — Для здорової вагітності. Пити треба теплим.
Ніла, надто добра, щоб відмовити, усміхнулася й зробила кілька ковтків. Менше ніж за годину знепритомніла — і життя Романа почало валитися.
Тепер він сидів біля її лікарняного ліжка й тримав холодну руку. Монітор поруч рівно відбивав ритм її серця — такого крихкого, але все ж живого.
— Я мав тебе послухати, — прошепотів він. — Я мав захистити тебе від неї.
Коли прийшла поліція, Роман віддав їм залишки того самого чаю. Лабораторія підтвердила те, що лікар уже знав: напій був отруєний.
Спочатку Беатріса все заперечувала.
— Це нісенітниця! Я обожнювала її! — вигукувала вона, намагаючись зіграти на старій ролі турботливої матері.
Та коли їй показали результати аналізів, маска спала. Її голос став різким, ламким.
— Вона руйнувала цю родину, — прошипіла Беатріса. — Ти проміняв покоління спадку заради неї. Я тільки хотіла тебе врятувати.
Роман дивився на неї й усвідомлював, що жінка, яка його виховала, — чужа, людина з його материнським обличчям, але без матері в серці.
Новина розлетілася миттєво: «Мати львівського архітектора заарештована за отруєння вагітної невістки». Місто гуділо чутками, а Роман тільки мріяв, щоб їхнє прізвище зникло з усіх вуст.
Минуло кілька тижнів, перш ніж Ніла нарешті розплющила очі. Крізь фіранку в палату просочувалося м’яке денне світло, її шкіра здавалася майже прозорою. Вона ворухнула губами:
— Романе… дитина?
Він обережно поклав її долоню собі на живіт. Коли вона відчула легке тремтіння всередині, її очі наповнилися сльозами.
— Я думала, що більше ніколи тебе не побачу, — прошепотіла вона.
За кілька місяців, рано-навесні, у ясний, прозорий ранок, у них народився син. Вони назвали його Богданом — «Богом даний». На деякий час у дім повернулося щастя, хоча тіні минулого все ще лежали на краю кожної радості.
Суд над Беатрісою відбувся швидко. У залі стояла така тиша, що було чути, як перегортають аркуші справи. Суддя зачитав вирок: десять років ув’язнення.
Роман відчував не полегшення, а втому, що стискала плечі. Ніла ж дивно заспокоїлася. Після оголошення вироку вона попросила:
— Можна мені з нею поговорити?
Охоронці переглянулися, але все ж дозволили. Ніла підійшла до Беатріси, яка сиділа в лаві для підсудних, трусячись, із запалими від провини рисами обличчя, колись вишуканого.
— Пані Гарт, — м’яко промовила Ніла, — ви намагалися забрати в мене життя. Ви намагалися знищити власного онука. Але ненависть — це отрута, яку я пити не буду. Я прощаю вас. Не заради вас — заради себе.
Очі Беатріси розширилися.
— Ти прощаєш мене? Після всього, що я зробила?
Ніла кивнула.
— Бо якщо я не прощу, ваша отрута переможе.
Уперше за весь час стара жінка зламалася остаточно.
— Мені шкода, — вирвалося з її грудей риданням, немов слова прорвалися з глибини, куди вона сама давно не заглядала.
Минув рік, і Роман із Нілою поїхали з міста. Вони знайшли невеликий будиночок на скелях над Чорним морем, неподалік від тихого курортного селища. Море внизу стиха зітхало, б’ючись об каміння, у домі пахло сіллю й лавандою, а сміх маленького Богдана лунав крізь відчинені вікна. Життя почало заново — тихо, обережно.
Одного вечора, коли сонце повільно сідало в воду, фарбуючи небо в мідно-рожеві відтінки, Роман узяв Нілу за руку.
— Інколи я досі чую той вогонь, — тихо сказав він. — Той звук, коли вони майже…
Вона схилила голову йому на плече.
— Це вже позаду, — прошепотіла вона. — Ми піднялися з цього. Ти витягнув мене назад.
Він подивився на неї — живу, усміхнену, міцнішу, ніж будь-коли.
— Коли я тоді побачив, як рухнувся твій живіт, — промовив він, — мені здалося, що сам всесвіт відмовився дозволити нам закінчити в попелі.
Ніла ледь усміхнулася.
— Може, кохання так і працює, — сказала вона. — Воно обпікає, але й рятує.
Сутінки густішали, хвилі внизу мерехтіли під згасаючим світлом, а Роман раптом зрозумів: деякі вогні, якщо їх пережити, перестають бути руйнівними — вони стають світлом. І в цьому світлі їхня маленька родина нарешті знайшла спокій.
Бо справжнє кохання не гине. Воно витримує все — отруту, вогонь, чужу ненависть і все, що намагається його зламати.
Осінь на узбережжі прийшла непомітно: спершу вечорами стало трошки прохолодніше, потім море почало частіше сердито шуміти, а на ринку біля зупинки зникли останні персики й з’явилися мішки з картоплею.
Будиночок на скелі, куди колись приїхали Роман і Ніла, вже давно не здавався тимчасовим прихистком. На стінах висіли дитячі малюнки — криві кораблі, жовті сонця, сині хвилі. На холодильнику — магнітики з моря і маленький розклад: коли в Богдана садок, коли гурток малювання, коли день, коли тато точно має бути вдома.
Богдану вже виповнилося п’ять. Він бігав босоніж по дерев’яній терасі, забуваючи надягати светр, і Ніла раз по раз кликала:
— Богдане, шапку вдягни, вітер же!
— Та я ж тільки на хвилинку! — кричав він у відповідь, але слухняно вертався, бурчачи собі під ніс.
Роман працював дистанційно: проєктував невеликі будинки й кав’ярні для прибережних міст, іноді їздив на кілька днів у Київ чи Львів. Грошей було не так багато, як колись у великій фірмі, але вистачало. І головне — вдома було тихо. Без телефонних дзвінків із вимогами, без материнських «ти знову все псуєш».
Одного вітряного ранку листоноша, жінка в потертій синій куртці, постукала у хвіртку металевим кільцем.
— Романе, вам рекомендований, — сказала вона, простягаючи конверт із штампом якогось управління.
Роман підписався, кинув конверт на стіл і ще хвилин десять не чіпав. Ніла нарізала хліб, наливала чай у великі білі горнятка з синіми смужками.
— Від кого? — запитала вона невимушено.
Він глянув на штамп, і кутики губ сіпнулися.
— Львів. Пенітенціарна служба.
Ніла завмерла. Ніж залишився над буханцем.
— Від неї?
— Мабуть, що так, — тихо відповів він.
Богдан саме в кімнаті будував з кубиків «порт», де вічно не вистачало місця всім кораблям. Роман машинально глянув на сина — той, нічого не підозрюючи, наспівував собі якусь дитячу пісеньку.
Роман нарешті розірвав конверт. Усередині був тонкий аркуш з офіційною печаткою й коротким текстом. Він прочитав уголос, але майже шепотом:
— «Повідомляємо, що засуджена Беатріса Гарт…» — він ковтнув, — «…перебуває у лікарняному відділенні установи з важким станом здоров’я. На її прохання вам надається можливість одноразового тривалого побачення…»
Він замовк.
— «У разі згоди…» — дочитала за нього Ніла, взявши лист. — «…просимо з’явитися до…»
Вона поклала аркуш на стіл, згладила пальцями край.
— Ну от, — сказала тихо. — Цього дня ми все одно колись мали дочекатися.
Роман усміхнувся так, ніби йому стало морозно.
— Я думав, чесно кажучи, що просто колись отримаю інший лист, коротший: «Повідомляємо про смерть…» — він махнув рукою. — А тут… просить побачення.
Ніла сіла навпроти, загорнула долоні навколо горнятка.
— Ти не мусиш їхати, — сказала вона рівно. — Це твій вибір. Не її. Не суду. Твій.
— А ти? — запитав він після паузи. — Ти б поїхала?
Вона знизала плечима.
— Я вже все їй сказала в суді. І все собі теж, — тихо відповіла. — Але якщо ти вирішиш їхати — я поїду. Не для неї. Для тебе.
Вони замовкли. За вікном море кидало на берег сірі хвилі; чайки кричали так, ніби сварилися одна з одною.
— Тату! — виглянув із кімнати Богдан. — Можна я сьогодні намалюю вулкан? Що отак вибухає!
— Можеш, — усміхнувся Роман, — тільки на стіну не малюй, добре?
— Та я ж не малий! — обурився син і зник.
Роман ще трохи дивився на двері, за якими ховався їхній «Богом даний» хлопчик, потім знову перевів погляд на лист.
— Я поїду, — сказав нарешті. — Якщо не поїду, це все одно не зникне. Буде висіти… між мною й усім іншим.
Ніла кивнула.
— Тоді треба домовитися, з ким ми залишимо Богдана.
— Зі Степаном і Галиною, — одразу відповів він. — Він їх любить, вони його теж. На три дні їм вистачить сили.
— Значить, їдемо втрьох, — підсумувала Ніла. — Точніше, вдвох. А Богдан — у «санаторій» до сусідів.
Вони намагалися говорити легко, але повітря в кухні стало важчим. Роман знову прочитав лист — тепер мовчки.
Він не бачив матір із суду. За ці роки жодного разу не писав їй і не відповідав на її рідкі листи, які все одно час від часу приходили й лежали десь на дні шухляди, так і не розкриті. Він казав собі, що це «захист», «дистанція», «нехай кожен живе зі своїм». Але тепер, коли держава сухою мовою пропонувала «одноразове побачення», всі ці слова раптом здалися йому тонкими.
Залізничний вокзал зустрів їх холодним протягом, запахом кави з автоматів і голосом диктора, що відбивався від високої стелі. Роман тримав у руках невеликий рюкзак; Ніла — сумку з теплим светром і документами.
Богдан залишився в селищі, пообіцявши «слухати дідуся Степана і бабусю Галину, але тільки трохи». На прощання він серйозно запитав:
— Ви далеко?
— У Львів, — сказав Роман. — Там, де я жив, коли був такий, як ти.
— А можна я колись теж поїду?
— Можна, — відповів Роман, не уточнюючи, куди саме.
У вагоні було тісно, гаряче й трохи пахло курицею з фольги — хтось неподалік розгортав вечерю. Поїзд смикнувся, поволі потягнувся з міста, за вікном побігли темні поля й рідкі вогники сіл.
— Про що ти думаєш? — запитала Ніла, коли провідниця вже роздала чай у підсклянниках, а сусіди по купе втомлено замовкли.
— Про те, — він довго підбирав слова, — як це дивно: я боявся їхати на її похорон, а тепер їду до живої.
Ніла всміхнулася ледь помітно:
— Вона не вічна.
— Та й ніхто не вічний, — знизав плечима він. — Мені… раптом стало цікаво, — він сам же здивувався своїм словам, — чи шкодує вона. По-справжньому, а не перед суддею.
— А якщо ні? — спокійно запитала Ніла.
Він глянув у вікно, де відбивалося його власне обличчя.
— Тоді, мабуть, я буду шкодувати ще довго, що поїхав, — чесно сказав він. — Але принаймні знатиму.
Львів зустрів їх ранковим холодом і вологими бруківками. Роман на мить завмер на площі перед вокзалом — стільки років він уникав цього міста, а тепер повернувся не як син «поважної пані Гарт», а просто чоловік у темній куртці, який тримає за руку дружину.
До колонок тюремної установи їх віз старий таксист.
— Туди, кажете? — перепитав він, кидаючи погляд у дзеркало. — Ну, буває. Нічого, там теж люди. Хоч і такі… — він недоговорив, але плечима смикнув.
Роман міг би колись образитися за такий тон, але зараз у нього не було сил на образи. Він тільки міцніше стиснув руку Ніли.
Установа зустріла їх металевими дверима, високим парканом і відчуттям, наче повітря тут важче, ніж у місті. У коридорах пахло ліками, хлоркою й старим лінолеумом.
— До засудженої Гарт, — сказав він черговому. Голос його не зірвався, і це здивувало більше, ніж якби він почав кричати.
Їх провели вузьким коридором до невеликої палати, де на двох ліжках лежали жінки. Біля вікна — якась зовсім молоденька, із забинтованою ногою. Біля дверей — вона.
Беатріса схудла так, що щоки ввалилися, а руки стали прозорими, як пергамент. Сиве волосся, колись бездоганно вкладене, тепер було зібране в простий хвіст. Вона виглядала старшою не на десять, а на всі двадцять років.
Вона підвела очі. Спершу подивилася на Романа — довго, вдивляючись так, наче не могла повірити. Потім — на Нілу.
— Ви… таки приїхали, — прошепотіла вона. Голос зберіг інтонації колишньої пані, але в ньому було щось нове — втома, відсутність опори.
Роман сів на стілець біля ліжка. Ніла стала трохи далі, притискаючи до грудей сумку.
— Нам прийшов лист, — сказав він. — Що ви просите побачення.
Беатріса злегка кивнула. До горла в неї був під’єднаний тонкий провід, на столику — таблетки й склянка води.
— Я… — вона відсапнулася, — не знаю, як це робиться.
— Що саме? — сухо запитав Роман.
— Як просять… у дітей, — вона зробила паузу, — пробачення.
На мить він не повірив власним вухам. Він очікував оборони, виправдань, нових звинувачень. Але не цих слів.
— Запізно, — автоматично сказав він.
Вона всміхнулася якось кособоко:
— Я знаю. Я завжди все робила запізно, тільки вважала, що встигаю.
Вона перевела погляд на Нілу.
— Я думала, що можу керувати… всім, — продовжувала вона. — Грошима, ім’ям, твоїм життям, — вона знову глянула на Романа, — навіть смертью. А виявилося, що я не можу керувати навіть власним серцем.
— Ви не керували, — тихо сказала Ніла. — Ви його глушили.
У кутиках очей Беатріси заклубочилися сльози.
— Ти… досі говориш зі мною, — прошепотіла вона до Ніли. — Після всього.
— Бо я не хочу бути вами, — просто відповіла Ніла. — Не хочу жити з ненавистю всередині.
Роман слухав їхню розмову й відчував, як щось важке піднімається з глибини грудей — щось, що він роками тримав там, захованим, як стару, але небезпечну річ у коробці.
— Чому ви це зробили? — нарешті запитав він. — Не загалом. Конкретно. Того ранку.
Вона повільно повернула до нього голову.
— Бо я боялася, — сказала вона несподівано чесно. — Боялася, що ти підеш остаточно. Що в тебе буде сім’я, у якій для мене не знайдеться місця. Боялася залишитися одна в великому будинку з фотографіями, які нікому не потрібні.
Вона нервово стиснула ковдру пальцями.
— І ще… я трималася за те, що мені з дитинства втовкмачували: родина понад усе. Але під «родиною» я розуміла не вас, живих, а… прізвище, історію, гроші. Те, що можна показати.
Вона глянула на Нілу:
— Ти для мене була загрозою. Не тому, що ти погана. А тому, що ти була іншою. І я… — вона заплющила очі, — я вибрала найбільш хворобливий спосіб зберегти те, що вважала важливим. І втратила все, що справді мало значення.
Роман мовчав. Він ніби бачив перед собою не тільки хвору стару жінку, а й усю свою дитячу квартиру: темне дерево меблів, портрети предків, її суворе «так не годиться», її холодну руку на його плечі, коли він приносив додому якусь «не ту» подругу.
— У нас є син, — раптом сказав він. Це прозвучало майже як виклик.
Очі Беатріси спалахнули й потім одразу згасли.
— Я… знаю, — кивнула вона. — Мені передавали. Він… Богдан?
— Так, — обережно відповіла Ніла.
— «Богом даний», — гірко усміхнулася Беатріса. — Я тоді страшенно розлютилася, коли почула. Думала: «Звідки їм знати, що Бог дав, а що забрав?» А тепер розумію: це я тоді хотіла забрати те, що не мені давалося.
Вона раптом обхопила руками ковдру ближче до грудей, наче змерзла.
— Я не прошу, щоб ви привели його, — додала швидко. — Не хочу, щоб він бачив… це. І не хочу, щоб він знав мене як жінку, яка…
— Він все одно колись дізнається, — спокійно сказала Ніла. — Але ми йому розкажемо самі. По-своєму.
Беатріса кивнула.
— Як ви хочете. Ви тепер… — вона ковтнула, — ви тепер доросліші за мене.
Вона потяглася до тумбочки, ледь дотягнувшись, і дістала маленьку коробочку, перев’язану стрічкою.
— Це… — вона простягнула її Романові, — те, що я все життя вважала символом «нашого роду». Сімейний перстень. Я завжди думала, що вирішу, кому й коли його віддати. Тепер… розумію, що не мені вирішувати, чи ви взагалі хочете щось від мене.
Роман довго дивився на коробочку. Усередині щось тихенько дзенькнуло.
Він узяв, але не відкрив. Просто поклав собі на коліна.
— Можливо, ми його продамо, — несподівано для себе сказав він. — Або віддамо в музей. Або залишимо Богданові — як нагадування не про прізвище, а про те, як небезпечно за нього вмирати.
— Робіть, як вважаєте, — прошепотіла вона. — У мене вже немає жодних прав. На вас, на нього, навіть на свої спогади.
— Тут ви помиляєтесь, — обережно сказала Ніла. — На спогади право має кожен. Інше питання — що з ними робити.
Тиша повисла над трьома людьми — дивною родиною, розірваною отрутою, вогнем і роками мовчання. За вікном у внутрішньому дворі кричали ворони, десь гуркотів візок.
— Я не знаю, чи я вас прощаю, — нарешті сказав Роман. — Може, цей процес на все життя. Але я більше не хочу… — він шукав слово, — носити вас у собі, як камінь.
Він підвів очі:
— Я відпускаю. Це все, що можу.
На щоках Беатріси блиснули сльози.
— Для мене цього… — вона важко вдихнула, — більше, ніж я заслуговую.
Вона ще раз глянула на Нілу:
— Дякую, що тоді… не дозволила моїй отруті перемогти.
— Я це зробила не для вас, — сказала Ніла, не відводячи погляду. — А для себе, для Романа і для Богдана. Але, видно, так було потрібно всім.
Вони поговорили ще кілька хвилин — уже про дрібниці: якого кольору море, де вони живуть, чи любить Богдан малювати. Потім охоронець чемно нагадав, що час побачення закінчився.
На прощання Беатріса тихо сказала:
— Якщо буде похорон, я не прошу вас приїжджати. Але якщо колись, проходячи повз якусь церкву, ви поставите свічку… не за мене, а за те, щоб ви ніколи не стали мною, — цього буде досить.
Роман кивнув.
— Домовилися.
Вони вийшли в коридор. Металеві двері тихо зачинилися.
— Ну що, — видихнула Ніла, — як ти?
Він раптом відчув, що ноги стали ватяними. Спершись на стіну, засміявся — коротко, майже беззвучно.
— Наче після пожежі, — сказав він. — Коли вже все вигоріло, а дим усе ще в очі їсть.
Беатріса померла за три місяці. Про це їм повідомив ще один сухий лист із печаткою.
Цього разу вони вирішили не їхати.
— Я сказала їй правду, — тихо пояснила Ніла, запалюючи невелику свічку в місцевій церкві, де вони іноді заходили просто посидіти в тиші. — Я не обіцяла бути на похороні. Я пообіцяла свічку.
Богдан, якому вже виповнилося шість, стояв поруч і уважно дивився на вогник.
— Це для кого? — запитав він.
— Для того, щоб ми не стали злими, — відповіла мати.
— А ми можемо стати? — щиро здивувався хлопчик.
— Усі можуть, — сказав Роман. — Але ми будемо дуже старатися — не ставати.
Вони не приховували від сина, що у нього була бабуся, яка вчинила дуже погано. Просто розповідали по-іншому, без подробиць.
— Вона помилилася, — казала Ніла. — І за свою помилку заплатила. Але ми не будемо жити цією помилкою. Ми житимемо своїм життям.
Богдан кивав, як кивають діти, які ще не все розуміють, але відчувають, що це важливо.
Літо повернулося раптом — з гарячим піском, липкими від морозива пальцями й мокрими рушниками на мотузках. Богдан уже вмів трохи плавати, гордо тримаючись ближче до берега й кричачи:
— Дивись, тату, я сам!
Роман сидів на камені й стежив за ним, не відводячи погляду. Вода була прозора, хвилі невеликі, але серце все одно стискалося щоразу, коли син занадто далеко махав руками.
— Ти не можеш його вічно тримати біля берега, — усміхнулася Ніла, сідаючи поруч. — Колись же й запливе далі.
— Знаю, — зітхнув Роман. — Просто після всього… я іноді чую той звук у голові. Як відкривається піч. Як тріщать дошки.
— Я теж, — чесно сказала вона. — Але кожного разу нагадую собі: тоді ти встиг. Ти побачив, як рухнувся живіт. І встиг.
Вона поклала долоню йому на плечі.
— Ти не зобов’язаний усе життя жити в тіні того вогню.
Він мовчав, слухаючи шум моря.
— Знаєш, що дивно? — нарешті промовив він. — Я думав, що найбільше боюся стати, як вона. А тепер… Просто боюся стати людиною, яка живе лише страхом.
— То не ставай, — просто відповіла Ніла. — У нас є дім, син, робота, море. В нас є життя.
Вона усміхнулася:
— А ще в нас є історія, яку можна буде розповідати йому, коли він виросте. Не як страшилку, а як нагадування.
— Про що? — перепитав Роман.
— Про те, що любов без поваги перетворюється на отруту. І що навіть із найстрашнішого вогню можна вийти живим, якщо не дати йому спалити все всередині.
Вони замовкли. Богдан сміявся, розбризкуючи воду, сонце клалося на плечі теплим тягарем.
— Колись він спитає прямо, — сказав Роман. — «Що зробила ваша мама?»
— Тоді й скажемо прямо, — відповіла Ніла. — Але додамо, що в нього є вибір: жити, озираючись на її помилку, чи будувати своє.
Роман кивнув.
— Я хочу, щоб він знав, — тихо сказав він, — що того дня нас врятувало не лише диво. Нас врятувало те, що ти навчила мене дивитися до кінця. Не відвертатися, коли боляче. Якби я тоді відвернувся на секунду…
— Не відвернувся, — твердо сказала вона. — І цього досить.
Вона підвелася:
— Ходімо, «рятувальник», твій син уже збирається «у відкрите море».
Вони пішли до води разом.
Увечері, коли Богдан заснув, зморений морем і сонцем, Роман нарешті відкрив ту маленьку коробочку, що весь цей час лежала в шухляді столу.
Перстень виявився простішим, ніж він собі уявляв: старе золото, затертий візерунок, маленький камінь. Ніякої магії, ніякого «роду». Просто шматок металу, якому надали забагато значення.
Ніла присіла поруч.
— Що будемо з ним робити? — запитала вона.
Роман покрутив перстень у пальцях, потім раптом усміхнувся:
— Знаєш… нічого. Нехай лежить. Як нагадування, що ні один предмет, ні один дім, ні одне прізвище не варте людського життя.
Він поклав перстень назад у коробочку й сховав у шухляду. Не як скарб, а як звичайну річ.
На стіні навпроти ліжка висіло фото, яке колись подарувала їм Марта — сестра Ніли. На ньому вони з Нілою стояли перед маленьким будиночком на скелі, тримаючи за руки маленького Богдана, що сміявся й задирав голову вгору. На звороті було написано: «Місце, де вогонь став світлом».
Роман довго дивився на це фото. Потім ліг поруч із Нілою, обійняв її за плечі й слухав, як рівно вона дихає.
За вікном тихо шуміло море. Десь далеко, в іншому місті, згасло чуже життя, повне помилок і запізнілого каяття. Але тут, у маленькому будинку над скелями, життя тривало — просте, недосконале, але справжнє.
І коли інколи вночі йому снився той день у крематорії — шовковий покрив, тріск вогню, його власний крик, — він щоразу прокидався, торкався теплої Нілиної руки й думав:
«Ми вийшли з того вогню. І не стали попелом».
А потім тихо засинав знову — поруч із жінкою, яку колись мало не втратив, і сином, чиє життя колись ледве не обірвалося, так і не почавшись.
Бо справжнє кохання, як вони вже встигли переконатися, не лише виживає в полум’ї. Воно вчить розрізняти, де вогонь руйнує, а де — освітлює дорогу далі.
