Обіднього дня, у п’ятницю, коли місто ще тримало тепле сонце, але в тіні вже тягнуло прохолодою, у ресторації на центральній вулиці було тісно, шумно й гаряче — не від печей, а від людського поспіху. Столики зайняті майже всі, офіціанти снували між ними, бариста без упину збивав молоко, а з кухні раз у раз долинало: «Два борщі! Вареники на виніс!»
Ганна працювала тут другий рік і давно навчилася тримати спину рівно, навіть коли ноги гуділи. Вона знала кожен кут: де на полиці стоїть запасна цукорниця, який столик любить чіплятися до дрібниць, а хто завжди лишає чайові й каже щиро: «Дякую, доню». Вона знала, коли в залі треба посміхатися ширше, а коли — мовчати й просто робити свою роботу швидко, точно, без зайвих слів.
Власник ресторану, пан Віктор, любив з’являтися в найневдаліший момент. Ніби він не керував закладом, а полював на чиюсь помилку. Зайде, обведе поглядом зал, стисне губи, потім почне чіплятися: то серветки не так складені, то стілець не підсунули, то хтось «надто повільно» несе замовлення. Усі вже звикли: коли Віктор у залі — повітря стає важчим.
Того дня він був особливо злий. Постійно заглядав у годинник, нервово пересував стільці, бурмотів собі під ніс так, що вловлювалися лише уривки: «Гості… виручка… де вони всі…» Ганна бачила це й намагалася не потрапляти йому на очі. Але в обід втекти неможливо — робота сама знаходить.
— Ганно, два капучино й американо на третій, — кинув бариста, ставлячи на тацю чашки й склянку з кавою.
— Прийняла, — коротко відповіла вона й підхопила тацю.
Прохід між столиками був вузький: гості посунули стільці, хтось поставив сумку на підлогу, хтось відсунувся не повністю. Ганна пройшла акуратно, плечима майже не торкаючись людей, і підійшла до столика, де сидів сам Віктор. Він не їв — лише сидів із телефоном і час від часу оглядав зал так, ніби оцінював усіх і кожного.
— Ваша кава, — спокійно сказала Ганна й нахилила тацю, щоб поставити чашку ближче.
І саме в цю секунду Віктор різко розвернувся на стільці, навіть не глянувши, що в нього під боком. Його лікоть ударив по краю таці.
Склянка перекинулася.
Гаряча кава хлинула просто на його білу сорочку.
Мить — і в залі настала дивна тиша, ніби хтось накрив шум ковдрою. Навіть музикант у кутку, який тихо грав фоном, обірвав мелодію.
— Та щоб тебе…! — вихопилося у Віктора так гучно, що кілька людей здригнулися.
Ганна завмерла. Вона бачила: це був його рух, його лікоть, його різкий поворот. Усі довкола теж бачили. Але ніхто не сказав ні слова.
— Ти зовсім з глузду з’їхала?! — заревів Віктор, вже підводячись і показуючи на неї пальцем, ніби вона щойно вчинила злочин. — Ти хоч розумієш, що вилила каву на хазяїна ресторану?! Як ти взагалі сюди потрапила, безрука?!
Ганна відчула, як усередині стислося все — не від страху, а від приниження. Вона стояла з порожньою тацею в руках, і в неї в голові дзвеніло: «Всі бачили. Всі. І всі мовчать».
— Пане Вікторе, ви… — почала вона обережно, але він не дав договорити.
— Мовчи! — гаркнув він. — Я тобі скільки разів казав: думай, що робиш! Чи ти сподівалася, що я не помічу твоїх косяків?! Та я тебе звільню до біса!
Він говорив і говорив, наче розкручував себе ще дужче. Ніби йому потрібен був хтось, на кого можна вилити злість — так само, як щойно вилилася кава.
Гості в залі мовчали. Хтось опустив очі в тарілку. Хтось зробив вигляд, що дуже зайнятий телефоном. Колеги-офіціанти завмерли так, ніби боялися навіть вдихнути голосніше.
Ганна дивилася на Віктора й відчувала, як страх відходить. Замість нього підступала втома — та сама, що накопичується не за день і не за тиждень. А потім прийшла рішучість — тиха, рівна, як холодна вода.
Вона повільно поставила тацю на край сусіднього столика, щоб не тремтіли руки, взяла серветку й спокійно витерла пальці, ніби робила це щодня.
Потім підняла голову й сказала голосно, так, щоб чулося всім:
— Ви впевнені, що хочете говорити зі мною таким тоном?
Віктор кліпнув, наче не одразу зрозумів, що це йому відповіли. Його брови сіпнулися вгору.
— Що ти мелеш? — процедив він, стискуючи мокру тканину сорочки, ніби це могло виправити пляму.
— Річ у тім, — рівно сказала Ганна й повернулася до нього лицем повністю, — що камери в нашому ресторані працюють чудово. І ті, що в залі… — вона коротко кивнула в бік стелі, — і ті, що стоять у підсобці.
По залі пройшов легкий рух — люди ніби одночасно напружилися. Хтось навіть повернув голову вгору, ніби справді побачив камеру вперше.
Віктор спробував усміхнутися, але вийшло криво.
— І що з того? — нервово хмикнув він.
— А те, — Ганна зробила крок ближче, не підвищуючи голосу, але кожне слово лягало чітко, — що сьогодні зранку ви провели в тій самій підсобці понад двадцять хвилин із новою офіціанткою. І камери записали… усе.
Наче хтось штовхнув повітря — по залу прокотився приглушений гул. Хтось тихо ахнув. Хтось різко видихнув.
Віктор побілів так, що пляма від кави на сорочці стала ще помітнішою. Його рот прочинився, але слова не вийшли.
Та Ганна не зупинилася.
— І ці записи, як ви розумієте, дуже скоро опиняться у вашої дружини, — сказала вона так само спокійно. — Вона, до речі, приїжджала вчора з дітьми — такі милі малюки. Шкода буде їх втратити, правда?
Віктор застиг, ніби його прибило до підлоги. Він ковтнув, спробував щось сказати — й знову не зміг. Очі металися: від Ганни до людей у залі, від людей до дверей, ніби він шукав, куди сховатися від чужих поглядів.
Ганна відчула, як із плечей сходить щось важке — не тріумф, не радість, а просто полегшення. Вона більше не хотіла тут стояти й слухати крик.
— Знаєте що? — сказала вона голосно. — Я все одно збиралася йти. Тож…
Вона розв’язала фартух, зняла його, акуратно склала — не демонстративно, без театру — і поклала на стіл перед Віктором.
— Я звільняюся. І сподіваюся, у вас вистачить сміливості сьогодні ввечері подивитися дружині в очі.
Після цих слів у залі запала тиша, уже інша — важка, гостра. Люди дивилися то на неї, то на нього, і в цих поглядах було все: подив, неприязнь, співчуття, навіть злість — але не до Ганни.
Вона розвернулася й пішла до виходу повільно й упевнено, так, ніби кожен крок давно відпрацьований. Гості розступалися самі. Хтось прошепотів, майже нечутно:
— Молодець…
Хтось інший подивився на Віктора з таким презирством, що він опустив очі.
А він так і стояв — із плямою кави на білій сорочці, зі стиснутими губами й порожнім поглядом, у якому вже не було крику.
