Це сталося наприкінці осені, у той дивний період, коли місто вже наче втомилося від дощів і холодного вітру, але вулиці все одно були заповнені людьми, які бігли у свої справи, на роботу, на навчання чи на побачення. Кав’ярні знову були повні, ресторани шуміли вечірніми розмовами, ніби хтось нарешті зняв із міста задушливий зашморг заборон і обмежень.
Саме тоді я познайомилася з ним на українському сайті знайомств.
Його профіль виглядав майже бездоганно: охайні фото в сорочці, книга в руках, десь на фоні — Львівська опера, десь — вузькі київські вулички. У описі кілька фраз про те, що він любить подорожі Україною, театр, хорошу каву і «розумні розмови з гідними людьми».
Я довго вагалася, чи писати першою, але він випередив мене.
— «Привіт, я давно не бачив настільки щирої усмішки», — було його перше повідомлення.
Я перечитала цю фразу разів п’ять. Від неї в грудях стало тепліше, ніби мене нарешті помітили. Ми почали переписку — спочатку обережно, кілька фраз про роботу, хобі, улюблені фільми. Потім усе закрутилося швидше.
Вечорами я сиділа з телефоном у руках і ловила себе на тому, що чекаю його повідомлень, як колись у підлітковому віці чекала дзвінка стаціонарного телефону.
— «Як минув твій день?» — писав він.
— «Що смачного сьогодні їла?»
— «Уявляю, як ти зараз сидиш, загорнувшись у плед, і читаєш щось цікаве».
Він умів підбирати слова так, що я відчувала себе важливою. Особливою. Наче з усіх жінок у цьому місті він виділив саме мене — не через ідеальну фігуру чи глянцеву зовнішність, а через те, якою він називав мою душу, мій характер.
Я ловила себе на тому, що усміхаюся до телефону, як дурненька. В метро, у черзі в магазині, на зупинці — я перечитувала його повідомлення і думала: «Може, нарешті пощастило?»
Мені давно вже казали, що я «занадто чутлива», «занадто м’яка», «не вписуюсь у стандарти». Я ніколи не була худенькою. Моя фігура завжди була такою, яку в інтернеті то називають «пишною», то «поза стандартами». Я навчилася жити з цим, жартувати про себе перша, щоб ніхто не встиг пожартувати з мене. Але глибоко всередині завжди ховалося відчуття: «Я — не достатньо».
А з ним усе було інакше.
Він писав:
— «Мені подобається, що ти справжня, без пафосу».
— «Ти не така, як інші, з тобою хочеться говорити, а не просто дивитися на картинку».
Я вірила кожному слову.
Тож коли одного вечора, уже пізно, ближче до опівночі, на екрані вискочило:
— «Може, нарешті зустрінемось у реальному житті?» —
я навіть не думала відмовляти. Серце в ту мить калатало так голосно, що я ледь не впустила телефон.
— «Так, давай», — відповіла я, намагаючись не поставити зайвих смайликів, щоб не здатися занадто збудженою.
Ми швидко домовилися: невеликий ресторан у центрі Києва, неподалік від старих будинків і вузьких вуличок, де ввечері завжди горить тепле жовтувате світло ліхтарів. Резерв на сьому.
У день побачення я прокинулася із дивним поєднанням радості й страху. У голові крутилися думки: «А раптом йому не сподобаюся? А раптом у житті він зовсім інший?»
Я відштовхнула ці сумніви і вирішила: цього разу я не буду принижувати себе наперед.
Довго стояла перед шафою, перебираючи сукні. Зрештою дістала свою улюблену — темно-синю, з м’якої тканини, яка підкреслювала талію і спадала м’якими хвилями по стегнах. Так, у мене були ці кляті «зайві кілограми», але в цій сукні я відчувала себе жіночною, живою.
Накрутила волосся, легко підмалювала очі, додала трохи помади. Дивлячись у дзеркало, я прошепотіла сама собі:
— «Ти гарна. Ти маєш право на це побачення так само, як і будь-яка інша».
Уперше за довгий час я не намагалася приховати себе — лише виглядати акуратно, по-своєму привабливо.
Коли я зайшла в ресторан, у повітрі змішався запах смаженого м’яса, спецій, вина та свіжоспеченого хліба. Люди говорили, сміялися, дзвеніли бокали, грала тиха музика — все було саме таким, як у тих романтичних вечорах, які я уявляла, перечитуючи його повідомлення.
Я помітила його майже одразу. Він сидів за столиком біля вікна, у гарній сорочці, з годинником на зап’ясті. На мить мені навіть перехопило подих: «Ого, це справді він… і він справді чекає саме на мене».
Я зробила крок уперед — і в одну секунду вся ця казка розвалилася.
Він повільно підвів очі від телефону й окинув мене поглядом згори донизу. Це був не погляд радості, не цікавість, не хвилювання. У його очах читалося щось холодне, колюче, відразливе.
Я відчула, як запал у мені гасне.
Та все одно рушила до столика. Руки раптом стали чужими, ніби важкими, серце гупало десь у горлі.
— Привіт, — невпевнено усміхнулася я, зупиняючись біля нього.
Він навіть не встав, щоб привітатися. Лише знову провів поглядом по моїй сукні, по фігурі, затримавшись на животі. Кутики його рота скривилися.
— Що ти вдягнула? — промовив він із презирством, навіть не намагаючись говорити тихо. — Ти взагалі в дзеркало дивилася, перш ніж вийти з дому?
Я завмерла.
— Це… моя найкраща сукня, — тихо сказала я, відчуваючи, як до щік приливає кров.
Він хмикнув.
— Найкраща? — повторив, голосно, майже смакуючи це слово. — У тебе видно живіт. Складки просто лізуть назовні. Тобі не соромно показуватися так на людях?
Кілька людей за сусідніми столами обернулися. Я відчула на собі чужі погляди, ніби прожектори.
— Я… я думала… — прошепотіла я, намагаючись хоч якось вирівняти голос.
Він перебив мене гучним сміхом.
— Ти думала, — повторив, знущально підвищивши тон. — Ой, яка в нас думаюча. Це ти так готуєшся до побачення? Це твій максимум? Боже, навіть страшно уявити, у чому ти ходиш щодня.
Я відчула, як очі наповнюються слізьми. Мені хотілося провалитися крізь підлогу, розчинитися, стати невидимою.
Але він не зупинявся.
— Скажи мені чесно, — він відкинувся на спинку стільця, тепер уже дивлячись на мене зверхньо, як учитель на двієчницю. — Ти реально думала, що такі чоловіки, як я, ходять на побачення з такими… — він зробив паузу, і ця пауза виявилася ще болючішою за будь-яке слово, — як ти?
Слова впивалися в мене, як голки.
— Навіщо ти взагалі мені написала? — продовжив він ще голосніше, і тепер уже не тільки найближчі столики, а мало не пів залу прислухалося. — Я от серйозно: що ти собі уявила?
Мені хотілося сказати: «Ти ж сам мені написав», нагадати йому всі ті вечори, коли він сипав компліментами, писав про «щиру душу» і «особливу енергію». Але голос застряг у горлі.
Він посміхнувся якоюсь жорстокою, кривою посмішкою і, змінюючи голос на писклявий, почав пародіювати мене:
— «Ой, коханий, я так за тобою сумую, я хочу тебе побачити…» — протягнув він, копіюючи те, що я колись писала, і додаючи до цього карикатурні інтонації. — То ти через це хотіла зустрітися? Щоб я подивився на це жалюгідне обличчя?
У мене перехопило подих. Я буквально фізично відчула, як щось всередині тріскається.
— Ти розумієш, — продовжував він, уже майже кричачи, — просто сидіти поруч із тобою — огидно. Я навіть платити за тебе не збираюся. Те, що я взагалі прийшов і побачив тебе вживу, — уже помилка, про яку я шкодую.
Слова були, як ляпаси. Один за одним.
Я стояла перед ним, немов укопана. У вухах дзвеніло, підлога хиталася. В якийсь момент я навіть перестала виразно бачити його обличчя — усе наче попливло.
Я ще секунду тому була готова розплакатися, вибігти з ресторану, захлинутися сльозами десь у туалеті чи на вулиці, зірвати з себе цю кляту сукню і пообіцяти собі ніколи більше нікуди не ходити.
Але сталося щось інше.
У якийсь момент усередині мене наче клацнув вимикач. Сльози, що стояли в очах, ніби закам’яніли, перетворившись із болю на щось інше — гаряче, пекуче. На злість.
Я раптом побачила його по-іншому: не як «ідеального чоловіка з листування», не як того, хто «нарешті помітив мене». Переді мною сидів звичайний дріб’язковий, жорстокий тип, який піднімає самооцінку, топчучи інших у багно. Йому було потрібно не побачення, а глядачі. І він їх отримав — пів ресторану, яке тепер дивилося на цю сцену, хтось — із нерозумінням, хтось — із цікавістю, хтось — відверто уникаючи поглядів.
Я глибоко вдихнула.
У цей момент повз нас пройшов офіціант із підносом. На ньому стояла велика глибока тарілка із гарячим, червоним, густим борщем, щедро приправленим часником і спеціями. Від тарілки йшов пар, запах був такий сильний, що навіть на секунду перебив шум у голові.
Рука сама потягнулася вперед.
— Ой, обережно, — встиг сказати офіціант, але було пізно.
Я взяла тарілку з підноса обома руками. Борщ був дійсно гарячим — жар відчувався крізь кераміку, але мене це вже не зупиняло.
Він ще щось говорив, здається, знову глузував, але я більше не слухала. Усе всередині мене раптом стало тихим, як перед грозою.
За долю секунди до того, як я зробила те, що зробила, наші погляди зустрілися. В його очах промайнув вираз зверхньої упевненості — він був певний, що я зараз або заплачу, або втечу. Що я зроблю саме те, на що він розраховував.
Я підняла тарілку трохи вище — і вилила весь гарячий, червоний борщ йому на голову, на обличчя, на бездоганно випрасувану сорочку.
Час уповільнився.
Спочатку була тиша. Потім він завив — різко, тонко, зовсім не по-чоловічому. Скочив на ноги, відсмикнувши стілець так, що той гучно впав на підлогу. Борщ стікав йому по волоссю, по обличчю, по підборіддю, капав на підлогу і на піджак.
— Ти що наробила, психована?! — закричав він, хапаючись за обличчя. — Воно ж гаряче!
У залі хтось ахнув, хтось прикрив рота долонею. А потім — я не знаю, хто почав першим — але хтось засміявся. Різко, голосно. За ним — ще хтось. І ще.
Сміх накрив залу хвилею.
Офіціант стояв із порожнім підносом, очі в нього були круглі, як ті тарілки. Але він нічого не сказав.
Я поставила порожню тарілку назад на піднос, вирівнялася, відчула, як у мені розпрямляється спина, ніби хтось нарешті забрав із плечей важкий тягар.
Подивилася на нього згори вниз — тепер уже я. Він стояв мокрий, червоний, розлючений, жалюгідний.
— Пан оплатить рахунок, — спокійно сказала я, чітко вимовляючи кожне слово так, щоб їх почув весь зал.
Десь збоку знову пролунав сміх. Хтось навіть плеснув у долоні.
Він щось кричав услід, лаявся, здається, вимагав, щоб викликали адміністратора, але я більше не слухала.
Я розвернулася, підняла голову й пішла до виходу повільно, крок за кроком, ніби в якомусь кіно, де героїню нарешті перестали знімати в тіні й вивели у світло.
Коли двері за мною зачинилися, назовні вдарило холодне осіннє повітря. Воно обпекло щоки не гірше, ніж щойно мене обпікали його слова, але це було вже інше відчуття — чисте, свіже, живе.
Я зупинилася на сходах перед рестораном, на мить заплющила очі й глибоко вдихнула. У грудях було все ще боляче, але десь поруч із цим болем з’явилося інше — відчуття, що цього разу я не дозволила зробити з себе килимок.
Усередині ресторану, за склом, усе ще метушилися офіціанти, хтось витягав серветки, хтось щось витер, хтось, мабуть, намагався привести його до тями.
А я розвернулася і пішла в нічне місто, відчуваючи, як кожен крок звучить упевненіше, ніж попередній. І знала лише одне: про цей вечір він точно шкодуватиме довше, ніж я.
