Це було на початку холодної весни, у час, коли війна в країні тривала вже не перший рік. Десь у далекому степу на півдні України, на одинокій позиції, стояла невелика група солдатів. Для них світ давно звузився до кількох наметів, вітру, що не замовкав ні вдень, ні вночі, та лінії горизонту, яка здавалася однаково далекою з усіх боків.
Служба тут була не з найгарячіших: обстріли їх майже не діставали, ворог наче забув про цю точку. Але саме така «тиша» й вимотує найбільше. Людина звикає до небезпеки, до адреналіну, до руху — а до порожнечі, до чекання без кінця — ніколи.
Хлопці нудьгували. Хтось жартував, що тут час тече не вперед, а по колу. Один тиждень був схожий на інший, дні змішувалися, як сліди на пилюці після вітру.
Щонеділі до них приїжджала машина з водою, продуктами та листами. Цей день вони чекали, мов маленькі діти чекають свята. Консерви, крупи, пачка печива — і, головне, кілька аркушів, списаних знайомим почерком. Мамин «Синочку, тримайся», дружинине «Ми чекаємо тебе», дитячий кривенький малюнок — от і всі їхні новини зі світу.
А потім знову починався довгий, вічний тиждень.
Дехто з бійців годинами натирав берці до дзеркального блиску, ніби від цього залежало щось більше, ніж просто вигляд взуття. Інші розкривали одну й ту ж книжку й перечитували знайомі сторінки, не стільки заради сюжету, скільки заради відчуття, що хоч щось у світі не змінюється. Деякі просто сиділи біля невеликого вогнища, мовчали, слухали, як потріскують дрова, й дивилися в темряву, де нічого не було — і одночасно могло бути все.
Серед них був наймолодший — Назар. Йому ще й двадцяти не виповнилося. «Зелений», як казали старші. Він тільки-но пройшов підготовку й опинився тут, на позиції, де замість шуму міста — лише свист вітру в розірваних брезентах.
Назар приїхав зі звичайного українського містечка, де всі одне одного знають, де кожна бабуся на лавці знає, чий ти син і в якій школі вчився. У нього вдома залишилися мама, молодша сестра й дід, який ще з радянської армії любив розповідати історії про «службу». Саме дід напередодні провів його до автобуса й напівжартома сказав:
— Ти там, головне, з дурними не водись. І в степу всяку нечисть не годуй. У природі свої закони.
Тоді Назар тільки посміхнувся, махнув рукою й обійняв старого. Не думав, що запам’ятає ці слова так добре.
На позиції хлопці спершу трохи піджартовували з нього:
— Ну що, малий, як тобі наш курорт? — підморгнув якось сержант, невисокий кремезний чоловік, якого всі кликали просто Степанич. — Море є, сонце є, тільки пальм нема.
— І моря нема, — буркнув Назар, поправляючи бронік.
— Та яке нема? — сержант махнув рукою в бік сірого степу. — Он, дивись: море трави, море пилюки, море нудьги. Вибирай, яке подобається.
Хлопці засміялися, і Назар теж. Він намагався триматися, не показувати, що сумує за домом, але ночами довго не міг заснути. Слухав, як вітер тріпає тент, як хтось тихенько перевертається на розкладачці поруч, і думав про маму, про сестру, про дім, де тепло й пахне борщем, а не дизелем.
Одного ранку, дуже раннього, коли небо ще тільки-но сіріло, Назар прокинувся раніше за всіх. Вуха ніби самі вловили якусь тишу, не схожу на інші. Він натягнув куртку поверх термобілизни, взув берці й вийшов із намету.
Степ лежав перед ним, як велика сіра ковдра. Десь далеко крикнув одинокий ворон, вітер погойдував суху ковилу. Земля під ногами була тверда й холодна.
Назар позіхнув, потер очі й уже хотів повернутися до намету, коли помітив щось чорне біля самісінького входу. Спочатку подумав, що це шматок брезенту або мотузка, але потім побачив, як «мотузка» ледь помітно здригнулася.
За метр від його берців, на сухій землі, щільно згорнувшись у кільце, лежала величезна чорна змія. Товста, мов чоловіча рука, довга, блискуча, як волога гума.
Назар завмер. Повітря раптом стало в’язким, як вода.
Змія не шипіла, не накидалася. Вона просто дивилася на нього. Її очі були темні, блискучі, й у тому погляді не було ні явної злості, ні агресії. Швидше — щось наче втома й голод.
«От чорт…» — майнула думка.
Він відчув, як серце забилося швидше, але разом зі страхом раптом прийшло дивне співчуття. Змія виглядала так, ніби довго десь лазила й випадково заповзла до людей, навіть сама не розуміючи, куди.
Назар повільно опустив руку до кишені куртки. Там залишився шматок вчорашнього хліба, який він не доїв увечері.
— Тихо… — прошепотів він більше для себе, ніж для неї.
Дістав хліб, обережно простягнув руку вперед, намагаючись не робити різких рухів. Змія застигла ще на мить, ніби міряла відстань між ними, а потім повільно, дуже плавно, наче чорна хвиля, випрямилася й поповзла до нього.
Назар відчув, як по його спині пробігли мурашки. Але він не відсмикнув руки.
Змія підповзла, торкнулася шорстким язиком шматка хліба, ніби перевіряючи, що це, а тоді взяла його й так само повільно поповзла вбік, зникнувши в сухій траві за наметом.
Ще кілька секунд Назар просто стояв, дивлячись їй услід.
— От це так… — пробурмотів він нарешті й повернувся всередину.
За сніданком він, звісно, розповів про це. Молодий, враженнями горів.
— Кажу вам, здорова, як рука! Чорна-пречорна! — захоплено розмахував він ложкою з кашею. — І дивилася так… ну, ніби людина.
Хлопці гомоніли, жартували, але коли дійшло до сержанта Степанича, той різко поставив кухоль з чаєм.
— Ти що наробив, йолопе? — суворо спитав він.
— Та що, нічого… Хлібом поділився, — знизав плечима Назар. — Вона ж не кидалась, просто лежала.
— Це змія, — відрізав сержант. — У нас тут не зоопарк. Ти що, в дитинстві казок не чув? Їх не приручають і не годують.
— Та годі, Степаничу, — втрутився інший боєць, Олег. — Ну полізла й полізла. Хліба шкода, чи що?
— Не в хлібі справа, — сержант кинув на Назара важкий погляд. — У природі свої правила. Підгодуєш раз — прийде вдруге. А потім приведе ще десяток. І тоді подивимось, чи будеш ти такий добрий.
Назар скривився, але всміхнувся:
— Та нічого не буде. Вона ж одна була. І взагалі, може, десь мишей ловить, менш гризунів бігатиме.
Степанич лише покрутив головою:
— Слухай, хлопче. Я не забобонний, але з дикою живністю жарти погані. Запам’ятай: чим менше ти влізаєш у їхнє життя, тим спокійніше для всіх.
Розмова на цьому ніби й закінчилася. Хлопці перейшли до своїх справ, хтось пішов перевіряти позиції, хтось — чергувати на спостережному посту.
А Назар уже за два дні й не згадував про ту зміну. Степ, вітер, рутина — усе зливалося в один сірий, нескінченний день.
До того вечора.
…
Тієї ночі над степом висіло важке небо. Зірки ледве проглядали крізь тонку пелену хмар. Вітер наче втомився й майже вщух, залишивши після себе дивну, неприродну тишу.
У наметі спали всі, крім чергового на посту. Хлопці лежали на своїх розкладачках, хтось тихо сопів, хтось інколи перевертався, тихенько рипів металевий каркас ліжка.
Назар спав неспокійно. Йому снився дім, мамино обличчя, запах свіжого хліба з печі. Уві сні він знову був дитиною, сидів на кухні, а дід налив йому компоту й казав:
— Запам’ятай, онучку: природа все пам’ятає. Як ти до неї, так і вона до тебе. Особливо змії. Вони з пам’яттю.
У цей момент у сні щось легенько торкнулося його ноги. Назар здригнувся й розплющив очі. Спочатку він подумав, що це хтось із хлопців зачепив його, але в наметі було тихо.
Темрява нависала, як щільна ковдра. Лише десь зі щілини зверху пробивалася тонка смужка світла від місяця.
Тоді він почув це — ледь вловиме шарудіння. Наче хтось повз по сухій тканині чи по поліетилену. Спершу Назар вирішив, що це вітер ворушить тент. Але звук повторився, тільки ближче.
Ш-ш-ш… шурх…
Він затамував подих. Його очі вже трохи звикли до темряви, і він почав розрізняти контури — силуети сплячих побратимів, складені рюкзаки, свою форму, яку він акуратно склав біля розкладачки.
Шарудіння знову наблизилося. Здавалось, воно йде знизу, від самої землі.
Назар повільно підвів голову, намацав рукою ліхтарик, але не вмикав його — щось внутрішнє нашіптувало, що різке світло буде поганою ідеєю.
І тоді він побачив.
Спершу — одну темну смугу, що повільно, майже ліниво ковзала по підлозі між розкладачками. Потім ще одну. І ще.
Здавалося, що сама тінь відривається від землі й починає повзти. Навколо, немов випручуючись із темряви, виповзали десятки чорних тіл. Змії. Усі — однаково темні, блискучі, мов мокрий камінь, однаково товсті й довгі.
Вони рухалися дивно злагоджено, наче хтось невидимий керував ними. Шурхіт став гучнішим, заповнив намет.
Назар відчув, як кров відлила від обличчя.
«Цього не може бути…»
Одна зі змій повернула голову в його бік. У її холодних очах було щось… знайоме.
Він повільно, щоб не налякати їх, сів на ліжку, відкинувши спальник. Голосові зв’язки ніби пересохли, слова застрягли в горлі.
Змії наближалися. Вони вже оточили його розкладачку, утворивши кільце.
Назар судомно почав шарити руками навколо. У голові блискавкою пролетіла думка: «Вони ж приходили по хліб». Він схопив невелику тканинну торбу, в якій іноді тримав сухарі чи печиво. Порожньо. Залишків вечері не було — усе доїв ще ввечері за чаєм.
— Тихо… — прошепотів він, ніби звертаючись до живих істот, які могли його зрозуміти. — Нічого нема…
Він намацав рукою кишені куртки, що висіла поруч. Порожньо. Ні крихти.
Перша змія підняла голову вище. Її язик швидко вислизнув із пащі й облизав повітря, наче вона відчувала запах його шкіри. Потім ще одна, і ще.
Шипіння посилилося. Воно вже не було тихим — тепер це був суцільний, пронизливий звук, від якого хотілося затулити вуха.
Назар зробив інстинктивний рух — трохи відсунути ногу. У ту ж мить одна зі змій блискавично кинулася вперед. Він відчув гострий, пекучий біль у гомілці.
— Ах!.. — вирвалося в нього, але крик захлинувся.
Друга вжалилa його в руку, третя — вище, у стегно.
Біль множився, розливався по тілу, немов хтось влив йому в вени окріп. Він спробував встати, але ноги його не слухалися.
Намагався покликати на допомогу:
— Хлопці… — видихнув він хрипко.
Ніхто не прокинувся. Чи, може, він уже навіть не чув власного голосу. Світ почав звужуватися до тремтливої плями, де зміїні тіла перепліталися, як чорні мотузки.
Одна за одною вони впивалися дрібними, але смертельними зубами в його шкіру. На руках, на ногах, на шиї з’являлися маленькі, майже охайні ранки, що пекли й пульсували.
Думка розсипалася на шматки. В останні секунди, перш ніж темрява остаточно змила все навколо, Назар раптом ясно згадав дідові слова: «Природа все пам’ятає. Особливо змії».
…
Ранок прийшов тихо. Сонце піднялося над степом, пофарбувавши суху траву в тьмяно-золотистий колір. Хтось із хлопців уже вийшов розпалити вогнище, хтось потягнувся по цигарку.
— А де наш малий? — озирнувся Олег, не побачивши Назара біля казанка. — Завжди ж перший за кашею біжить.
— Може, проспав, — пробурмотів хтось.
— Не схоже на нього, — втрутився сержант Степанич. — Піду гляну.
Він відкинув полог намету й зайшов усередину, вже готуючись жартувати, що «солдат спить — служба йде». Але жарти застрягли в горлі.
Біля виходу, напівлежачи, напівсидячи, лежав Назар. Його очі були широко розплющені, застиглі, спрямовані кудись повз сержанта. Обличчя зблідло, губи посиніли.
Серце Степанича стиснулося. Він кинувся до хлопця, схопив за плече:
— Назаре! Чуєш?
Тиша.
Сержант торкнувся шиї — пульсу не було.
— Чорт забирай… — прошепотів він.
На шкірі хлопця, на руках, ногах, навіть на шиї, було видно десятки маленьких, майже акуратних ран. Наче хтось багато разів притискав до тіла тонку голку.
— Хлопці! Сюди! — закричав він так, що голос зірвався.
У намет вбігли інші. Хтось завмер, хтось вилаявся, хтось перехрестився.
— Що з ним?.. — тихо спитав один із бійців.
Сержант лише мовчки показав рукою на сліди від укусів. Хлопці переглянулися.
Змій поруч не було. Ніде. Лише в пилюці біля входу в намет було видно звивисті, переплетені сліди — наче хтось вночі водив по землі жмутом чорних мотузок. Ті сліди тягнулися від намету в бік посадки, потім губилися в сухій траві, що вела до невеликого лісочка.
— Ото тобі й «нагодував», — глухо сказав хтось за спиною.
Степанич мовчав. У його голові крутилося тільки одне: «Я ж попереджав». Але від цієї думки легше не ставало. Він дивився на нерухоме тіло хлопця й відчував, як щось важке осідає всередині.
Потім приїхали медики, оформили все, як належить. Хтось тихо пояснював:
— Схоже на отруйних. Скільки їх було — важко сказати…
Але для хлопців ці слова мало що змінювали. Для них це був не просто випадок «від укусу змії загинув військовослужбовець». Це був їхній Назар, який ще вчора сміявся з чиїхось жартів і ділився останнім печивом.
Того ж дня, ввечері, біля вогнища стояла незвична тиша. Ніхто не жартував, не сперечався про футбол, не згадував дім уголос. Усі думали про одне й те саме, але не хотіли говорити.
— Запам’ятайте, — нарешті сказав сержант, дивлячись у полум’я. — Більше ніяких «нагодувати», «пожаліти», «приручити». Це вам не кіт і не собака. Це дика природа. Ми тут гості. І якщо починаємо гратися в доброту там, де її не розуміють — за це платимо. І інколи не тільки самі.
Хлопці мовчки кивнули. Кожен з них у ту мить пообіцяв собі ніколи не повторити Назарової помилки.
І хоча війна навчила їх багатьом жорстоким речам, саме ця історія залишила в їхніх душах особливий, холодний слід.
Відтоді на тій позиції ніхто більше не намагався підгодовувати нічого дикого — ні лисицю, що іноді промайне вдалині, ні птаха, що сяде на стовп. Хлопці лише дивилися з відстані й пам’ятали: у кожної істоти є своя територія, свої закони й своя пам’ять.
А історію про молодого солдата, який одного разу нагодував чорну змію, вони ще довго переповідали новачкам. Не для того, щоб налякати, а щоб попередити.
Бо з того дня там більше ніхто й ніколи не наважувався годувати диких тварин.
