Це сталося наприкінці літа, коли спека в Києві вже потроху спадала, але сонце ще заливало місто густим теплим світлом.
Тарас був мільярдером, але серце мав м’якше за золото. Попри славу, величезні гроші та вплив, гординя так і не оселилася в ньому. Для оточення він був «паном Тарасом», власником корпорацій, а вдома — просто сином і татом. Сім’я для нього була найвищою цінністю.
Його світ тримався на двох опорах: на мамі, яку всі в домі називали просто Мама Тараса, і на трьох семирічних хлопчиках — трійнятах Маркові, Данилові й Назарові. Гомінкі, вигадливі, часом нестерпно галасливі, але його — рідні, кровні, найважливіші.
Після смерті першої дружини, яка пішла з життя під час пологів, Тарас прожив кілька дуже порожніх років. Він не шукав кохання — думав, що з ним усе вже скінчено. Весь час і сили віддавав дітям та роботі, а мама була тим тихим тилом, що молилася за нього щодня й ніколи не дорікала.
Коли в його житті з’явилася Ліда, молода, гарна, із м’яким голосом і начебто теплою усмішкою, Тарас подумав, що Бог дає йому другий шанс. Ліда чемно розмовляла з його мамою, цілувала дітей у щічки, обережно брала їх за руку. Принаймні так здавалося на початку.
Але вже після весілля в неї проявилися дві зовсім різні маски: одну вона надягала перед Тарасом, іншу — перед усіма, хто залишався з нею без нього.
Одного ранку сонце рясно заливало простору вітальню їхнього заміського будинку під Києвом. Трійнята гралися на килимі перед білим диваном, збудувавши з подушок «фортецю». Вони сміялися, штовхали один одного, падали й знову підхоплювалися.
Мама Тараса сиділа неподалік на улюбленому, м’якому білому кріслі, в чистому квітчастому халаті й старенькій, але акуратно зав’язаній хустці. Вона дивилася на онуків із тією особливою нежністю, яку мають лише бабусі.
— Діти, — лагідно сказала вона, — не стрибайте, будь ласка, по дивану. Якщо щось зламаєте, татові буде прикро.
Марко підскочив, двома руками схопився за спинку дивана й посміхнувся:
— Добре, бабусю, ми обережно.
— Так, бабусю, — підхопили Данило й Назар, і в кімнаті знову залунав сміх.
У цей момент по мармуровій підлозі різко відстукали підбори. У вітальню увійшла Ліда — висока, в яскраво-червоній облягаючій сукні, з ідеально покладеним волоссям і телефоном у руці.
Її усмішка була тонкою й натягнутою, а очі — холодними, наче скло.
— Мамо, що це знову? — голос її різко прорізав затишок. — Ви знову сидите на білому кріслі. Скільки разів я казала: це не для вас.
Мама Тараса здивовано підвела очі.
— Доню, — тихо мовила вона, — я тільки дивлюся за дітьми. Ноги болять, от і сіла ненадовго.
Ліда пирхнула, склавши руки на грудях.
— Ноги болять, а на біле крісло добратися не болить? Ви ж знаєте, скільки воно коштує? Ви навіть не уявляєте.
Трійнята миттю притихли, їхній сміх ніби вимкнули. Вони дивилися то на бабусю, то на Ліду.
— Будь ласка, не кричіть на бабусю… — несміливо озвався Марко.
Ліда різко розвернулася до нього.
— А тебе хто питав? — прицільно глянула йому в очі. — Думаєш, якщо твій тато багатий, то можеш тут рот відкривати, коли захочеш?
Марко інстинктивно відступив назад, притискаючись до дивана.
Данило підбіг до бабусі, схопив її за руку.
— Бабусю, ходімо до вашої кімнати, — прошепотів він.
— Стояти, — кинула Ліда, ще дужче підвищуючи голос. — Ніхто нікуди не йде. Поки я не закінчила, ви всі мене слухаєте. Це мій дім, ви тут живете завдяки мені, ясно?
В очах Мами Тараса з’явився вологий блиск, але вона трималася рівно.
— Доню, — м’яко сказала вона, — ніхто з тобою не свариться. Ми всі хочемо миру.
— Миру? — Ліда скривила губи. — Якщо б не гроші твого синочка, ви з онуками десь на вокзалі спали б. А ти ще будеш мені тут умнічати?
Назар не витримав — очі наповнилися сльозами.
— Не говоріть так про бабусю… — заплакав він.
— Замовкни, — холодно відрізала Ліда. — Ще слово — і таку ляпаса впишу, що запам’ятаєш.
Домробітниця Оля, яка мила поруч підлогу, від несподіванки випустила з рук ганчірку. Вона все бачила й чула не вперше, але кожного разу серце холонуло.
— Мамо, підемо, будь ласка, — Оля тихо звернулася до Мами Тараса. — Я тут закінчу.
— Тебе я не питала, — різко обірвала її Ліда. — Зосередься краще на роботі, якщо хочеш тут і далі працювати.
Оля опустила очі.
— Вибачте, пані Лідо.
— Ось і добре, — задоволено кинула та. — Запам’ятайте: я тут господиня.
Вона ще раз поглянула на біле крісло.
— Вставайте звідти, — вказала пальцем. — І сідайте он там, у кутку. Це ваше місце.
Мама Тараса повільно підвелася, спираючись на спинку крісла, й перейшла до простого стільця біля стіни.
— Коли ображаєш стару людину, — тихо сказала вона, — пам’ятай: колись і ти будеш на її місці.
— Не повчайте мене, — виплюнула Ліда. — Слухайте й робіть, що кажу.
Це було лише початком.
Відтоді, як Тарас поїхав у довге відрядження, Ліда ніби зірвалася з ланцюга. Вона шукала будь-яку дрібницю, щоб вколоти, принизити, показати, хто головний.
Вона змушувала Маму Тараса й хлопчиків їсти останніми — інколи вже ледь теплу їжу. Могла розбудити дітей раніше просто для того, щоб вони «прибрали у дворі», хоча для того в домі були працівники. Забороняла їм мультики, цукерки, навіть тепле молоко, пояснюючи, що вони «зіпсовані».
Одного дня вона змусила Маму Тараса мити підлогу в усьому першому поверсі сама, хоча коліна в старенької вже давно боліли, а лікар просив не перенапружуватися.
— Пані Лідо, — несміливо прошепотіла Оля, — я сама все домию.
— А я сказала — вона, — кинула Ліда, глянувши так, що Оля ойкнула. — Бо забагато сидить і мало працює.
Вона поставила перед Мамо Тараса відро з темною, каламутною водою.
— А якщо діти візьмуть ганчірку й допоможуть, — додала з хижою усмішкою, — я вилию цю воду на всіх четверих.
Хлопці завмерли.
Мама опустилася на коліна, ганчірка тремтіла в її руці. Вона почала повільно драїти мармур, а зі щік крапали сльози й змішувались із водою.
— Господи, ти все бачиш, — шепотіла вона.
— Так-так, моліться, — скривилася Ліда. — Може, ваш Бог вам підлогу помиє.
Коли за нею зачинилися двері, трійнята миттю підскочили, обійняли бабусю й почали витирати їй сльози.
— Бабусю, не плачте, — тихо казав Марко. — Тато скоро повернеться.
— Так, — додав Назар. — Він не дозволить їй так робити.
Мама тільки міцніше притиснула онуків до себе.
— Я не хочу, щоб він знав, яке тут горе, — прошепотіла вона. — Серце йому розіб’ється.
Оля, що стояла в дверях і все це бачила, ковтала сльози.
— Так не може довго тривати, — сказала вона самій собі. — Рано чи пізно правда вийде на світ.
Тієї ночі, коли в домі стихли голоси й вимкнулися всі вогні, Мама Тараса стала на коліна в своїй кімнаті й почала молитися.
— Боже, відкрий очі моєму синові, поки не пізно…
Трійнята, лежачи в одному ліжку, шепотіли між собою.
— Коли тато приїде, — сказав Данило, — ми все йому скажемо.
— Мусимо, — твердо додав Назар. — Хоч бабуся й не хоче, але ми не можемо більше мовчати.
Вони ще не знали, що цей день настане значно раніше, ніж хтось із них уявляв.
Наступного ранку сонце знову залило будинок, але всередині було холодно й неспокійно.
Хлопці тихо постукали в двері бабусиної кімнати.
— Бабусю, ви не спите? — пошепки спитав Марко.
— Ні, заходьте, мої золоті, — відгукнулась вона, обережно підводячись.
Данило приніс склянку води, Назар притягнув маленьку тарілку з сухим печивом.
— Це ми вам, — несміливо посміхнувся Данило. — Щоб ви щось поїли.
— Ой, мої ви, — Мама торкнулася їхніх голів, — ви — моя сила.
Вона відпила кілька ковтків, але рука все одно тремтіла.
— Ви спали? — спитала вона.
Назар похитав головою.
— Вона знову кричала на куховарку, — тихо сказав він. — А ще сказала, що нам більше не будуть давати молоко, бо ми «зажерлися».
Мама зітхнула.
— Потерпіть, мої хороші, — прошепотіла вона. — Тато скоро повернеться.
У цей момент двері різко рипнули. У кімнату зайшла Ліда — в яскравій сукні, з чашкою кави в руці.
— Ага, ось ви де всі ховаєтесь, — глузливо мовила вона. — Влаштували тут клуб ледарів.
— Доброго ранку, доню, — спокійно відповіла Мама.
— Не називайте мене донькою, — Ліда скривилася. — Я вам не базарна дитина. Залиште ці свої сільські звички для ринку.
Вона вдихнула аромат кави й пройшлася кімнатою, оглядаючи все поглядом ревізора.
— Я вранці бачила брудні сліди у вітальні, — різко сказала вона. — Здогадуєтесь, що це означає?
Ніхто не відповів.
— Це означає, що хтось дуже погано помив підлогу, — продовжила вона. — Тому сьогодні, мамо, — вона спеціально виділила це слово, — ви приберете весь перший поверх. Від входу й до кухні. Своїми руками. Щоб було видно, що ви не тільки сидіти вмієте.
— Лідо, — тихо озвалася Мама, — у мене й так болять ноги. Нехай Оля помиє.
Ліда голосно поставила чашку на тумбу.
— Я сказала — ви, — очі її спалахнули. — Чи ви хочете, щоб я показала вам, хто тут головна?
— Будь ласка, — м’яко повторила Мама, — я вже мила вчора…
— Якщо ще раз назвете мене «доню», — перебила Ліда, — я зміню вам кімнату на будку охоронця на вулиці. Зрозуміло?
Вона вийшла й за мить повернулася з відром брудної, темної води.
— Бачите це? — підняла його трохи. — Якщо я хоч де-небудь побачу пилинку після прибирання, вилию це на вас і ваших онуків.
— Ви не маєте права, — вирвалося в Назара.
Ліда повільно повернулася до нього.
— Повтори, — тихо сказала.
Назар стиснув кулачки, але голос у нього тремтів:
— Ви не маєте права лити воду на бабусю.
— Ти думаєш, ти сміливий? — Ліда присіла, заглядаючи йому просто в очі. — Ти просто маленький хлопчик, який нічого не вирішує. Як і твоя бабуся.
— Ви боляче їм робите, — не витримала Мама.
— Прекрасно, — холодно відповіла Ліда. — Значить, урок засвоюється.
Вона залишила відро посеред кімнати й вийшла, грюкнувши дверима.
У вітальні Мама на колінах мила мармурову підлогу. Поруч тихенько, хоч і тремтячими руками, допомагали їй трійнята — вони намагалися не доторкнутися до «забороненої» ганчірки, але приносили чисту воду, витирали краплі, піднімали килими.
— Мамо, будь ласка, зупиніться, — прошепотіла Оля, яка знову підійшла з кухні. — Це вже не прибирання, це знущання.
— Якщо я зупинюся, — тихо відповіла Мама, не піднімаючи очей, — вона зробить щось гірше.
— Вона й так щодня гірше, — Оля витерла сльозу. — Якби пан Тарас знав…
— Не кажи йому, — одразу підвелась Мама. — Він і так виснажений.
Оля стулила губи, але в очах її блиснула впертість.
Пізніше, стоячи на кухні біля мийки, вона витягла телефон і набрала водія Петра.
— Пане Петре, — прошепотіла вона, — я не можу більше на це дивитись. Передайте пану Тарасу, що…
— Олю, — перебив її спокійний голос Петра, — не зараз. Якщо вона дізнається, тебе виженуть на вулицю. Зачекай. Пан Тарас завжди казав: правда ходить на двох ногах — рано чи пізно сама зайде в дім.
— Мені здається, вона вже заходить, — гірко відповіла Оля. — Я боюся, що буде пізно.
— Тримайся, — сказав Петро. — Бог не спить.
Оля поклала слухавку й помітила в дверях кухні трьох хлопчиків.
— З бабусею все гаразд? — запитав Марко.
— Вона сильна, — м’яко відповіла Оля. — І у неї є ви. Будьте поряд із нею, добре?
Хлопці побігли назад до вітальні.
Мама й далі мила підлогу — долоні вже вкрилися червоними плямами.
— Ви вся в поті, — тихо сказав Данило й подав їй рушник.
— Дякую, мій промінчику, — посміхнулася Мама.
Назар присів біля неї.
— Коли тато приїде, — вже твердо сказав він, — ми все йому розкажемо. Навіть якщо ви забороните. Ми не хочемо, щоб вас кривдили.
Мама притиснула його до себе.
— Може, це й справді Божий план, — прошепотіла вона. — Щоб він побачив усе сам.
У цей час на другому кінці країни, в готельному номері, Тарас сидів біля вікна. Перед ним на екрані телефону була фотографія: мама з трьома хлопчиками, усі усміхнені, на лавці біля дому.
Щось гризло його зсередини. Незрозумілий неспокій.
«Може, я втомився, — подумав він. — А може…»
Він відкрив переписку з Лідою: кілька сухих «все нормально», «не турбуйся», «діти слухаються». Жодної фотографії, жодного відео.
І раптом він відчув, як всередині стає порожньо й холодно.
— Я повертаюся, — вголос сказав він, наче поставив крапку.
Він набрав Петра.
— Петре, змінюємо плани. Я лечу першим же рейсом. Нікого не попереджай удома. Хочу зробити сюрприз.
— Добре, пане Тарасе, — відповів водій. — Я вас зустріну.
Тарас навіть не здогадувався, який саме сюрприз чекає вже його.
День, коли він повернувся, видався особливо спекотним. Сонце висіло високо, асфальт у місті плавився, а в передмісті над охайними парканами стояло марево.
Машина зупинилася біля знайомих воріт. Петро вийшов, щоб відкрити йому двері, але Тарас зупинив його.
— Зачекай у машині, — сказав він. — Я сам зайду.
Він хотів тихо зайти в дім, обійняти маму, підкинути хлопців на руках, а вже потім подзвонити Ліді й сказати, що він «трошки затримається в дорозі» — щоб зробити їй маленький жарт.
Та тільки-но він ступив на сходи й узявся за ручку дверей, до вітальні долетіли крики.
— Я казала, що буде так! — лютувала знайома, але ніби перекручена злістю Лідина інтонація. — Ви думаєте, я жартую?!
Далі — перелякані дитячі голоси.
— Бабусю, відходьте! — кричав хтось із хлопців.
Серце Тараса миттю пішло в п’яти. Він різко відчинив двері й увірвався всередину.
Картина, яку він побачив, вдарила в нього сильніше, ніж будь-який удар.
Посеред вітальні стояла Ліда з відром брудної, сіро-коричневої води в руках. Перед нею, притискаючись одне до одного, стояли Марко, Данило й Назар, а за їхніми спинами, ніби прикриваючи їх, — Мама Тараса. Коліна в неї були мокрі, халат у плямах від води, очі червоні.
— Лідо! — вирвалося в нього.
Вона здригнулася, відро хитнулося — і частина води вже хлюпнула просто на Маму й дітей. Холодні бризки вдарили по їхніх обличчях, по волоссю, залишаючи брудні потіки.
Повна тиша на мить зависла в повітрі. Навіть годинник на стіні, здавалося, замовк.
Хлопці завмерли. Мама заплющила очі. Оля, яка стояла в кутку з ганчіркою, прикрила рот рукою.
Першим отямився Назар.
— Тату… — видихнув він, голос зірвався.
Тарас зробив крок уперед. Вираз у його очах був таким, якого ніхто ще не бачив. Там не було ні крику, ні скаженої люті. Там була тиха, страшна рішучість.
— Тарасе, я… — почала Ліда, відро ще висіло в її руках. — Це не те, що ти думаєш… Вони…
Він підійшов до неї майже впритул, взяв відро, не торкаючись її погляду.
— Відійди, — тихо сказав він.
Ліда інстинктивно відступила назад.
Тарас поставив відро на підлогу, просто посеред калюжі. Потім повільно зняв дорогий піджак, кинув його на ту ж калюжу, ніби зробивши з нього килим.
Він зайшов у бруд у самій сорочці, взяв за плечі своїх трьох синів і Маму, по черзі подивився їм в очі.
— Пробачте мені, — сказав він так тихо, що в домі знову запанувала тиша. — За те, що мене тут не було, коли вам було страшно.
Марко зі всіх сил вчепився йому в руку.
— Тату, — прошепотів він, — ми хотіли тобі сказати…
— Тепер я все бачу, — перебив Тарас. — Більше не треба нічого пояснювати.
Він обережно витер рукавом сорочки бруд із бабусиного чола, потім — із щік хлопців. Сорочка миттю перетворилася на ганчірку, але він не зважав.
У дверях уже стояли Петро й кілька охоронців, які підбігли на крик.
— Петре, — не повертаючись до них, сказав Тарас, — будь ласка, виведи Ліду з цього дому.
У голосі не було ані крику, ані істерики. Лише метал.
— Тарасе! — Ліда, нарешті відійшовши від шоку, зробила крок до нього. — Ти що, здурів? Це твоя мама мене провокує! Вона налаштовує твоїх синів проти мене! Це просто вода!
Тарас обернувся.
— Просто вода? — повторив він. — На мою маму. На моїх дітей.
Він зробив крок ближче.
— Ця «просто вода», — сказав він, — зараз розділила наше життя на «до» і «після».
— Я жартувала, — затараторила Ліда. — Вони… вони мене не слухають. Вони грубі, а твоя мама…
— Моя мама, — спокійно сказав він, — жила в орендованій кімнаті й прала чужі речі, щоб я мав, що їсти. Мої діти — це те, що в мене є найдорожчого. А ти щойно показала, що для тебе вони — ніхто.
Ліда відчула, як підлога йде з-під ніг.
— Ти не можеш так зі мною, — прошепотіла вона. — Я твоя дружина.
— Була, — холодно відповів він. — А зараз забудь, що колись жила в цьому домі.
Він кивнув Петрові.
— Допоможіть пані зібрати речі. У вас є сорок хвилин, — звернувся він до Ліди. — Машина відвезе вас туди, куди скажете. У цьому домі ви більше не живете. Я вже дзвоню юристу.
— Тарасе! — закричала вона, голос зірвався. — Ти все життя жалкуватимеш! Ти без мене…
Він просто відвернувся.
— Олю, — м’яко покликав він.
Домробітниця підійшла, витираючи сльози.
— Так, пане Тарасе.
— Дякую, що були з моєю мамою й дітьми, — сказав він. — Зараз візьміть нові рушники, допоможіть їм переодягтися. А потім підете в бухгалтерію — з сьогоднішнього дня ваша зарплата подвоєна. І ми купимо вам квартиру в місті. Це рішення.
Оля не повірила своїм вухам.
— Пан… пане Тарасе…
— Ви заслужили більше вдячності, ніж деякі «господині», — коротко відповів він.
Він ще раз глянув на маму.
— Мамо, — тихо сказав, — цей дім тепер офіційно буде оформлений на вас і хлопців. Я вже давно мав це зробити.
— Сину, — в очах Мами блиснули сльози, але тепер уже інші, — мені нічого не треба…
— Мені треба, — м’яко заперечив він. — Щоб ви ніколи ні від кого не залежали.
Ліда, яку вже обступили охоронці, ще намагалася щось кричати, погрожувати, але її слова розбивалися об мертву тишу в домі.
Тарас не підвищив голосу жодного разу. Він не кинувся на неї, не ображав, не принижував. Його спокій був страшніший за будь-який крик. Саме це й шокувало всіх присутніх.
Через кілька хвилин двері гучно зачинилися за Лідою. Її крик ще мить лунав у головах тих, хто залишився в домі, а потім розтанув.
У вітальні залишилися лише свої: Мама, трійнята, Оля, Петро й Тарас.
Він сів поруч із мамою прямо на край того самого білого крісла, якого вона боялася торкатися останнім часом.
— Мамо, — сказав він, — ви ніколи більше не будете просити дозволу, щоб сісти в цьому домі. Це ваш дім.
— Я не хотіла, щоб ти бачив таке, — мовила Мама. — Думала, що Бог якось усе владнає, щоб не ранити твоє серце.
— Моє серце раниться, коли я розумію, що ви мовчки терпите, — відповів він. — Якби не ці хлопці й не Оля, я ще довго жив би в ілюзії.
Марко стиснув його руку.
— Ми боялися тебе засмучувати, — призналися вони.
— Ніколи не мовчіть, коли вас кривдять, — твердо сказав Тарас. — Особливо якщо це хтось у нашому домі. Навіть якщо це… тато.
Він підвів очі на Олю й Петра.
— І ви теж, — додав. — Якщо коли-небудь побачите щось подібне — одразу мені дзвоніть.
— Добре, шеф, — тихо відповів Петро.
Того вечора дім уперше за довгий час був по-справжньому тихим — не від страху, а від полегшення. На кухні Оля приготувала улюблені для хлопців вареники з вишнями й компот, Мама всміхалася, хоча ще була дуже втомлена, а Тарас довго сидів із дітьми на підлозі, слухаючи їхні історії про те, що відбувалося, коли його не було.
Він не питав зайвого й нікого не змушував розповідати деталі. Те, що він побачив власними очима — відра, бруд, сльози — було достатнім вироком.
За кілька тижнів шлюб із Лідою офіційно розірвали. Вона ще намагалася звернутися до суду, вимагала поділу майна, але юристи подбали про те, щоб усе, що належало мамі й дітям, залишилося недоторканим.
Оля переїхала в невелику, але затишну квартиру, куплену Тарасом, але й далі приходила працювати до них уже не як «прислуга», а як людина, якій довіряли.
Мама Тараса повернулася до свого звичного, простого життя в домі сина — тільки тепер уже без страху сісти «не на те» крісло чи взяти онуків на коліна.
А трійнята засвоїли один дуже важливий урок:
— Якщо тобі боляче або страшно, — казав їм тепер Тарас, укладаючи спати, — завжди говори про це. Навіть якщо дорослі кажуть, що «то дрібниці». Інколи за цими «дрібницями» ховається правда, яку всі повинні почути.
Вони кивали й притискалися до нього.
І кожного разу, коли Марко, Данило чи Назар згадували той день, коли Ліда стояла з відром брудної води, найбільше їм запам’яталося не це.
А те, як їхній тато, такий могутній у чужих очах, став на їхньому боці — тихо, без крику, але так, що ніхто більше ніколи не посмів підняти руку чи голос на Маму Тараса й трьох маленьких хлопчиків.
