Третій дзвінок і тиша, яка лякає сильніше за крик
Першого разу, коли Богдан не взяв слухавку, я подумала: зайнятий. Другого — сказала собі не накручуватися. Але на третій раз тиша стала неправильною, чужою, мовби в домі раптом зникло повітря. Богдан завжди відповідав. Завжди. Навіть якщо був на роботі по вуха, навіть якщо поруч стояла Ксенія й зітхала так, ніби моє «Алло, сину» заважає їхньому ідеальному життю.Мене звати Маргарита Галайда, мені шістдесят сім. Я жила простими речами: городом за хатою, недільною випічкою, чайником, що свистить рівно о шостій, і дзвінком синові — щовечора. А останнім часом мій світ наче «вимкнули». І саме ця тиша робила мені найболючіше.
У середині літа, коли спека стоїть у вікнах, як гарячий рушник, я сиділа біля телефону й ловила кожен звук. Автовідповідач відбивав мої слова, як стіна. Я не могла пояснити, чому мені так тривожно, але матері не потрібні пояснення. Це починається маленьким шепотом під ребрами й росте, поки не займає всю грудну клітку.
Надто ідеальна невістка
Усе почалося після весілля. Богдан познайомився з Ксенією Ярошенко всього за два місяці до заручин — буря, а не роман. Він сяяв, як хлопчик, який знову повірив, що життя може бути легким. Коли взимку він привіз її до мене вперше, вона була бездоганна — аж неприродно. Посмішка — красива, але холодна. Компліменти — точні, ніби відрепетирувані. Жести — ввічливі до сантиметра, як у людини, що тренувалася подобатися.Моя сусідка Галина, жінка з гострим оком і руками, що завжди пахнуть кропом, тоді прошепотіла мені на кухні: «Вона надто правильна, Маргарито. Така, що вчиться бути милою». Я відмахнулася. Мій син був щасливий — а хіба не цього хоче кожна мати?
Але місяці минали — і наші розмови ставали коротшими. Його сміх тьмянів. Він говорив обережно, ніби хтось стоїть поруч і слухає кожне слово. І одного вечора, на початку весни, він сказав тихо: «Мамо… Ксенія вважає, що нам потрібні кордони. Свій простір». Голос був не твердий — втомлений. Обережний.
Я тоді ще не знала, що це буде останній раз, коли я почую, як він вимовляє «мамо».
«Похорон був учора»
Минуло два тижні — і мені подзвонили. Ранок був звичайний: я ставила тісто на пиріг, вікно було відчинене, і в кімнаті пахло липою. А потім у слухавці прозвучав голос Ксенії — рівний, холодний, ніби вона читає чужий текст.
— Маргарито… це про Богдана.
Я стиснула телефон так, що пальці побіліли. «Слава Богу», — хотіла сказати я, бо думала, що нарешті почую сина. Але вона перебила:
— Богдана більше нема. Аварія. На трасі.
У мене перехопило дихання. «Нема» — слово, яке не поміщається в мозку. Я спитала, запинаючись:
— Коли? Де він? Де… мій син?
— Похорон був учора. Невеличкий. Тільки найближчі.
— Найближчі? Я його мати! — голос у мене зламався, але я намагалася стояти.
Її тон не здригнувся.
— Це було бажання Богдана.
І вона поклала слухавку. Просто так. Ні паузи. Ні співчуття. Ні сліз.
Горе спершу робить тебе ватяною, а потім — гострою. Я дзвонила в лікарні, в поліцію, в морг. Я вимовляла ім’я Богдана Галайди десятки разів — і скрізь чула одне: «Немає записів». Ні аварії. Ні тіла. Ні смерті. Ні документа.
Отже, або Ксенія збрехала про те, як він «помер»… або він не помер взагалі.
Дім у передмісті і жінка в чорному без смутку
Тієї ж ночі я зібрала валізу. Не думала про зручність — тільки про правду. Ранком я стояла біля їхнього будинку в Ірпені, а Ксенія відчинила двері так, ніби чекала фотографа: чорна сукня, ідеальна укладка, обличчя спокійне, як у ведучої прогнозу погоди.— Маргарито, вам не варто було приїжджати, — сказала вона ввічливо, але сухо.
— Я приїхала побачити, де жив мій син. І де він… помер.
Вона зітхнула, ніби я роблю їй незручність:
— Ви ускладнюєте все. Я вже віддала його речі на благодійність.
У мене похололо всередині.
— Віддала? Уже?
— Це було надто боляче, — сказала вона рівно. Очі — сухі.
І тоді я зрозуміла: ця жінка не втратила чоловіка. Вона завершила виставу.
— Покажіть свідоцтво про смерть, — сказала я.
— Ви не найближча родичка, — відповіла вона. — Після шлюбу він оновив документи.
Я дивилася на неї й відчувала, як у мене тремтять коліна, але голос залишився рівним:
— Тоді я знайду правду сама.
Цвинтар, де не було похорону
Увечері я поїхала на цвинтар, який вона назвала — «Трояндовий пагорб». Сторож показав мені ділянку №219, нібито «щойно придбану». Але земля була тверда. Нерозворушена. Ні сліду свіжого ґрунту, ні сліду лопати, ні сліду людського плачу, який завжди лишає після себе похорон.Я стояла й дивилася, як вітер ганяє сухе листя між плитами. У грудях піднімалося щось холодне і дуже ясне: тут ніхто нікого не ховав.
Директор похоронної служби підтвердив: місце оплачене наперед, але «поховання не проводилося», «труни не завозили», «служби не було». Передоплата — на випадок смерті. На людину, яка, виходить, не була офіційно мертва.
Мене знудило прямо там, біля контори. Це була не «помилка». Це був план.
Склад №219 і ключ до її минулого
Я повернулася під їхній будинок уже в темряві. У вікні я побачила валізу біля дверей. Ксенія збиралася їхати. Вранці я сіла в машину й поїхала за нею, не відпускаючи кермо, ніби воно тримало мене в реальності.Вона зупинилася біля складів індивідуального зберігання «СейфСклад». Пройшла всередину й відкрила комірку №219. Той самий номер, що й «могила» мого сина. Це не могло бути збігом.
За пів години вона вийшла з порожніми руками, але з тим самим спокоєм, ніби виконала звичну справу. І цього було достатньо.
Я подзвонила слідчому Андрію Морозу з Нацполіції. Говорила швидко, коротко, як людина, яка боїться, що її переб’ють назавжди. До світанку вони вже мали ухвалу на обшук.
Коли двері комірки відчинили, там лежали речі Богдана: годинник, гаманець, студентський перстень, кілька документів. А ще — папка з копіями свідоцтв про шлюби, страховими договорами, фальшивими анкетами й різними прізвищами. Усе було складено акуратно, як архів. Як колекція.
І тоді слідчий Мороз підняв на мене втомлені очі й сказав тихо:
— Вона не Ксенія. Її справжнє ім’я — Лідія Вороніна. Чотири шлюби. Три «випадкові смерті». Ваш син мав стати четвертим.
Я хотіла закричати. Але з мене не вийшло жодного звуку — тільки повітря в горлі стало каменем.
Мороз пояснив без зайвих деталей, обережно, ніби боїться мене зламати: є підстави думати про отруєння речовиною, яка може імітувати природні причини. «Ми могли б ніколи не дізнатися, якби не ви», — сказав він. А я подумала тільки одне: якби не я, мого сина просто стерли б із життя — навіть із могили.
Вона повернулася по мене
Минуло кілька тижнів. Я намагалася дихати, їсти, спати, але кожен звук у дворі змушував мене здригатися. І одного дня, по обіді, я побачила її в центрі Києва — на Майдані. Волосся пофарбоване в темніше, окуляри, інша куртка — але її посмішку не сховаєш. Вона була «правильною», вивіреною, як маска.Я подзвонила Морозу:
— Вона тут. Я бачу її.
Поліція приїхала швидко — але Лідія зникла в натовпі, ніби розтанула.
А вночі, о третій, мій будинок здригнувся від удару. Скло на вхідних дверях посипалося на підлогу. Я закричала й схопила телефон. Коли приїхали, нікого не було. Тільки на кухонному столі лежав студентський перстень Богдана. Той самий. Наче послання: «Я поруч. Я можу зайти будь-коли».
Це вже не було про «втечу». Це було про контроль. Про страх. Про те, щоб я замовкла.
Наступна жертва і пастка
Ми з Галиною сіли за ноутбук, як дві вперті баби, які знають: якщо не докопатися самим — ніхто не докопається. Ми переглядали старі згадки, фото, обривки новин, оголошення про «трагічні випадки». Кожен її чоловік був заможний, самотній, зручний. І завжди — поруч із ним з’являлася вона, «рятівниця», «ідеальна жінка», «така турботлива».Так ми знайшли її нову «роль» — під ім’ям Роксолана Ланська вона крутилася біля Романа Тарана, бізнесмена, який нещодавно втратив дружину. У соцмережах вона вже світилася поруч: коментарі «тримайтеся», «ви сильний», «можу допомогти». А я бачила в цьому не підтримку, а гачок.
Слідчий Мороз діяв швидко. Роман погодився «підіграти», хоч був білий як крейда від страху. У квартирі встановили приховані камери, мікрофони. Я теж була там — не тому, що хотіла, а тому, що не могла стояти осторонь. Це була моя остання можливість сказати синові подумки: «Я не відступлю».
Лідія прийшла ввечері, в легкій сукні, з усмішкою, що має зігрівати. Вона принесла пляшку вина й говорила лагідно, ніби читає казку дорослому чоловікові. А потім я побачила її рух — маленький, точний: рука торкнулася келиха, щось непомітно зникло між пальцями.
Роман узяв келих — і в цю мить двері розчинилися. Поліція зайшла швидко й тихо, як тінь.
— Поліція. Покладіть руки на стіл.
Лідія зірвалася:
— Ви мене підставили!
Слідчий Мороз нахилився до неї й сказав рівно:
— Ні, Лідіє. Ви підставили себе сама.
Її погляд зустрівся з моїм. І вперше я побачила в її очах не холод — страх.
Суд і слово матері
Я сиділа в першому ряду щодня. Не тому, що мені було легко. А тому, що якби я не прийшла — здавалося б, що Богдана можна «прибрати» вдруге, вже пам’яттю. Коли оголосили вирок, я встала. Ноги тремтіли, але голос був мій.— Ваша честь, — сказала я, — вона забрала в мене сина й майбутнє. Але я пообіцяла Богданові, що доведу справу до правди. І довела.
Їй дали довічне. Коли її виводили, вона вже не посміхалася. Вона дивилася, як людина, в якої вперше забрали контроль.
Через пів року Мороз подзвонив мені знову: знайшлися додаткові жертви, старі справи, які тепер склалися в одну лінію. Він запитав, чи зможу я допомагати — згадувати деталі, переглядати папери, помічати дрібниці, які інші пропускають. І я погодилася. Це звучить дивно, але правда така: горе не зникає. Воно перетворюється. На уважність. На впертість. На вогонь.
Річниця і біла троянда
На річницю смерті Богдана я нарешті поставила йому справжній камінь — не «проплачене місце», а реальну пам’ять. На плиті було викарбувано: «Богдан Галайда — улюблений син». Я принесла одну білу троянду, поклала на землю й прошепотіла:— Вона хотіла забрати в мене все. Але дала мені одне: причину жити далі й не мовчати.
Бо любов матері не зникає разом із втратою. Вона змінює форму — стає силою, люттю, витримкою. І коли цей вогонь запалюється, його вже не так просто загасити.
Советы, которые стоит запомнить по этой истории
Не игнорируйте «тихие» тревожные сигналы: резкая смена поведения близкого человека, внезапные «границы», изоляция от семьи — часто это не каприз, а давление или контроль.Если вам сообщают о смерти родственника, требуйте официальные подтверждения: записи в больнице, в полиции, у судмедэксперта, документы о захоронении. В нормальной ситуации это не «недоверие», а защита.
Обращайте внимание на несостыковки: «похорон был вчера», но нет следов, нет службы, нет людей, нет документов. Ложь всегда оставляет пустоты.
Доверяйте фактам и фиксируйте всё: даты, номера, адреса, разговоры, сообщения. Память в стрессе ломается, а записи остаются.
И главное: не оставайтесь в одиночку. Подключайте соседей, друзей, юристов, полицию. Монстры держатся на молчании и страхе — и слабеют, когда им больше негде спрятаться.
