У дощову погоду безпритульна кішка дряпала двері будинку літнього чоловіка й голосно нявчала: коли чоловік відчинив двері й нарешті зрозумів причину дивної поведінки кішки, він просто оторопів.
У дощову погоду безпритульна кішка дряпала двері будинку літнього чоловіка й голосно нявчала: коли чоловік відчинив двері й нарешті зрозумів причину дивної поведінки кішки, він просто оторопів.
Над невеликим українським містечком лютувала осіння злива. Грім гуркотів так, що в старих віконних рамах дзвеніло скло, блискавки різали низьке, важке небо сліпучими спалахами. Вулиці спорожніли: люди поховалися по квартирах та будинках, зашторили вікна, поставили на вогонь чайники й намагалися пересидіти негоду в теплі.
Лише поодинокі перехожі, міцно стискаючи парасолі, квапливо перебігали дорогу, брели по глибоких калюжах, бурмочучи щось собі під ніс й думаючи лише про те, як би швидше дістатися додому.
Серед цього гуркоту дощу й грому з’явилася кішка. Смугаста, колись пухнаста, а тепер повністю змокла — шерсть прилипла до тіла, хвіст тремтів. З вух та вусів стікала дощова вода, лапи грузли в мокрому бруді. Її очі — великі, блискучі, повні відчаю — благально дивилися на кожного, хто проходив повз.
Вона виглядала так, наче загубилася й давно не мала ні притулку, ні спокою. Було видно, що з нею сталося щось жахливе й вона не просто шукала даху над головою. Здавалося, кішка благала про допомогу всім своїм виглядом.
Та ніхто не звертав на неї уваги. Люди поспішали, ховали обличчя під парасолями й капюшонами. Один чоловік, спіткнувшись об кішку, роздратовано відмахнувся ногою, легенько штовхнув її вбік і, не озирнувшись, звернув у темний провулок.
Кішка тоненько, жалібно нявкнула, її тіло здригнулося від холоду й переляку. Вона озирнулася навколо, ніби намагаючись знайти хоч одну добру людину, й, хитко ступаючи, підійшла до найближчих дверей старого будинку.
Вона встала на задні лапи, спершись передніми об двері, й відчайдушно почала дряпати дерев’яну поверхню гострими, хоч і втомленими від бігу кігтями. По всьому під’їзду рознісся її жалібний крик. Вона нявчала голосно, майже надривно, ні на мить не замовкаючи, наче розуміла: часу мало.
Їй було байдуже, хто саме відчинить двері. Головне — щоб хоч хтось вийшов і побачив її.
Нарешті всередині почулися кроки. Замок клацнув, двері обережно прочинилися. На порозі з’явився чоловік років шістдесяти. Він був у теплому вовняному светрі, стареньких домашніх штанях і капцях. Сиве волосся злегка стирчало, ніби його щойно відволікли від книжки або новин.
Він насупився, очі звикали до темряви під’їзду. Чоловік очікував побачити сусіда, який, можливо, переплутав двері, або якогось перехожого, що шукав прихистку від дощу. Але замість цього побачив на порозі змоклу до нитки кішку.
— Ой-йой… — тихо пробурмотів він, придивляючись. — Що ти тут робиш, мала?
Він нахилився ближче:
— Чого ти хочеш, друже? — спитав лагідним голосом. — Голодна? Зараз щось придумаємо…
Кішка подивилася на нього так уважно, що він аж розгубився. В її погляді було стільки напруги, ніби вона намагалася пояснити щось по-людськи.
Чоловік, зітхнувши, зачинив двері, пройшов у кухню, відрізав шматок хліба, озирнувся, згадав, що кішки хліба зазвичай не люблять, але нічого іншого під рукою не було. Він усе ж повернувся до дверей, відчинив їх ширше й обережно поклав хліб біля лап кішки.
Та навіть не спробувала його понюхати. Замість цього вона підняла голову й знову вп’ялася в чоловіка поглядом. Так пильно, так усвідомлено, що він, не стримавшись, прошепотів:
— Що з тобою, кицю?
У її очах було щось схоже на прохання: «Іди зі мною».
Кішка різко озирнулася в бік вулиці, глухо нявкнула й, на мить затримавши погляд на чоловікові, стрибнула зі сходинки на мокрий тротуар. Вона побігла вулицею, хвіст тремтів, лапи розбризкували воду з калюж. Час від часу вона озиралася, перевіряючи, чи йде він за нею.
— Та куди ж ти мене тягнеш, мала… — буркнув чоловік, але цікавість і якесь внутрішнє відчуття тривоги вже взяли своє.
Він швидко накинув куртку поверх светра, засунув ноги в кросівки й вийшов за поріг, не забувши замкнути двері. Злива трохи вщухла, але дощ усе ще лив, вітер гнав холодні бризки в обличчя.
Кішка не зупинялася. Вона бігла дворами, петляючи між старими гаражами, смітниками й низькими парканами. Чоловік насилу встигав за нею, ковзаючись на мокрому асфальті.
— Стій хоч на хвилину! — гукав він. — Я ж не кіт, щоб так мчати!
Та вона лише озиралася, нявчала, ніби підганяла його: «Швидше!».
Кішка вела його дворами, поки вони нарешті не опинилися біля старої ями за покинутим будівництвом. Яма була наполовину заповнена дощовою водою, краї її розмив багнюкою, довкола валялися уламки цегли та іржаве залізяччя.
Старий завмер. На поверхні каламутної води, ледве тримаючись, борсався маленький кошеня. Його крихітні лапки вже майже не рухалися, шерсть злиплася, а голова раз у раз хилилася набік. Ще мить — і він пішов би під воду.
Поруч, на краю ями, метушилася та сама смугаста кішка. Вона кидалася з боку в бік, намагаючись то стрибнути вниз, то, злякавшись глибини, відійти назад. Вона розуміла, що сама не впорається.
— Господи… — видихнув чоловік, відчувши, як холодок пробіг по спині. — Та він же потоне зараз!
Кішка, почувши його голос, ще дужче закричала, наче підтверджуючи його думки.
Чоловік на мить озирнувся — навколо нікого. Дощ знову посилився, вітер пробирав до кісток, але він навіть не думав про це.
— Тихо, малий, тримайся… — пробурмотів він, уже спускаючись до ями.
Він обережно став ногами на слизький край, тримаючись за шматок арматури, що стирчав із землі. Вода була холодною, каламутною. Чоловік обережно потягнувся рукою вперед. Кошеня з останніх сил сіпнулося, наче відчула порятунок.
— Ось так, ось так… — шепотів він, намагаючись його схопити.
Нарешті пальці торкнулися мокрого, тремтячого тіла. Він міцно стиснув кошеня в долоні й підняв до себе. Крихітне тіло судомно здригалося, воно ледь дихало.
Вибравшись нагору, чоловік міцніше притиснув маля до грудей, намагаючись зігріти. Смугаста кішка одразу підскочила й почала гарячково облизувати кошеня, не відводячи погляду від людини. У її очах тепер було не лише прохання, а й безмежна вдячність.
Кілька секунд вони стояли втрьох під дощем: змоклий чоловік, перелякане кошеня й його мокра мати, що тремтіла від холодної води й пережитого страху.
Чоловік глибоко вдихнув, притиснув кошеня ближче.
— Гаразд, гаразд… — тихо сказав він. — Підете обидва до мене. Надвір сьогодні більше нікого не вижену.
Вони рушили назад повільніше. Кішка трималася поруч, раз у раз поглядала на чоловіка, ніби перевіряючи, чи не передумав. Часом вона легенько торкалася його ноги хвостом або боком, ніби дякувала.
Тієї ночі чоловік не випустив їх знову на вулицю.
Удома він розклав старий рушник біля теплої грубки, обережно поклав туди кошеня й почав обтирати його сухою тканиною. Крихітне тільце тремтіло, але з кожною хвилиною дрижаків ставало менше.
— Ну що, малий, житимеш, — пробурмотів він, нахиляючись ближче. — От вляпався, га…
Смугаста кішка сиділа поряд, не відходячи ні на крок. Вона тулилася ближче до кошеняти, то лизала його мокру голівку, то вдивлялася в обличчя чоловіка. В її погляді читалися й тривога, й подяка, і, здається, нова довіра до людини.
Він налив у мисочку молока, поставив на підлогу. Кішка обережно підійшла, понюхала, потім жадібно почала пити, час від часу відриваючись, щоб знову перевірити кошеня.
Чоловік сів на стілець поруч, поклав долоні на коліна й довго мовчки дивився на них. У домі давно не було нікого, окрім нього. Тиша, до якої він звик, раптом наповнилася тихим нявчанням, сопінням і шарудінням лап по рушнику.
Йому згадалося, як колись у них із дружиною теж був кіт, рудий, веселий, що любив спати на підвіконні. Тоді в домі було людно й шумно. Тепер же залишилися лише спогади й старі фотографії в рамочках на тумбі.
— Мабуть, так треба, — тихенько сказав він сам до себе. — Раз уже ти постукала в мої двері саме сьогодні…
Кішка облизала мордочку й нявкнула, наче відповіла йому.
Ніч видалася довгою, але вже не такою самотньою. За вікном усе ще шумів дощ, але всередині було затишно. Грубка потріскувала, кидаючи тепле світло на стіни. Кошеня, нарешті зігрівшись, згорнулося клубочком на рушнику, а мати притулилася поряд, накривши його своїм тілом.
Чоловік підвівся, підтягнув їм ще один старий плед.
— Спіть, мої хороші, — прошепотів він. — Завтра щось придумаємо: і їжу, і коробку, і ветеринара, якщо треба…
Він ще раз глянув на них, посміхнувся самими кутиками вуст і пішов на свою кімнату.
Докладніше
Подорожі та тури
Двері
Товари для хобі
Аксесуари для дому
Товари для саду
Фітнес і спорттовари
Одяг для подорожей
Товари для тварин
Сімейні консультації
Курси з психології
Ранок почався не з будильника, не з чайника, що закипає, а з тихого писку. Чоловік прокинувся, прислухався й усміхнувся. Це кошеня, нарешті оговтавшись, вимагало уваги.
Він вийшов на кухню — кішка одразу підвелася, зустріла його поглядом і тихо нявкнула, наче віталася. Кошеня незграбно вибиралося з-під пледа, спотикалося, але вперто намагалося стати на всі лапки.
— Доброго ранку, сімейко, — сказав він уголос, сам здивувавшись цим словам.
Він дав їм їсти, налив свіжого молока, зварив собі каву. Кухня, де зазвичай було чути лише тикання годинника, тепер наповнилася легким шумом: хлюпання молока, дзенькіт мисочок, тихе муркотіння.
Він відкрив двері й глянув надвір. Дощ припинився, небо проясніло. На землі ще лежали калюжі, але небезпеки вже не було.
Кішка обережно підійшла до порога, подивилася спершу на вулицю, потім на чоловіка. В її погляді було запитання: «Ми ще потрібні тобі чи нам знову туди, у двори?»
— Якщо хочеш, можеш вийти, — сказав він. — Але знай: двері для тебе тепер завжди відкриті. І для малого теж.
Вона ще трохи постояла, потім повернулася до кошеняти, лизнула його між вушками й… залишилася в хаті. Сіла біля рушника, обвила хвостом маля й глянула на чоловіка майже по-людськи.
Він раптом відчув, як у грудях розливається тепле відчуття, давно забуте. Ніби в дім повернулося щось дуже важливе — не просто коти, а саме життя.
Докладніше
Засоби для дітей
Товари для тварин
Аксесуари для дому
Книги про життя
Товари для саду
Товари для хобі
Електроніка для дому
Музика для релаксації
Гумористичні книги
Ігри для всієї родини
З того дня він уже не називав її просто «кішка». Спершу звертався: «мала», «смугаста», потім якось само собою з’явилося ім’я — але це вже було їхнім маленьким домашнім секретом.
Двері його будинку й далі зачинялися на замок від дощу й вітру, але в душі старого чоловіка з’явилася нова щілина світла: він знав, що тепер, навіть у найлютішу негоду, він не сам. А колись безпритульна кішка, що відчайдушно дряпала його двері під час осінньої зливи, ще довгі роки гріла йому серце собою та своїм урятованим кошеням.
Джерело
