Наприкінці холодної осені, коли місто з самого ранку стояло в мряці, а дощ, здавалось, уже в’ївся в асфальт назавжди, Соломія йшла на роботу тим самим маршрутом, який встиг стати її єдиною опорою. Після важкого розлучення вона трималася за прості речі: чашка кави вдома, швидкий крок до метро, рівне дихання в натовпі — і коротка зупинка біля аптечного кіоску на початку вулиці.
Там, під навісом, де люди зазвичай ховалися від вітру на кілька секунд, уже більше двох місяців сиділа бабуся. Худа, сіра, майже прозора в тому подертому пальті, яке давно не гріло. Перед нею лежав потертий килимок, а поруч стояла бляшана кружка, що дзенькала від кожної монети. Соломія не могла пройти повз. Навіть коли поспішала, навіть коли в голові крутилися рахунки, дзвінки, дедлайни. Рука сама лізла в кишеню.
— Тримайте, бабусю… — тихо кидала вона, інколи не дивлячись, щоб не зустрітися поглядом і не зламатися.
Бабуся лише кивала. Не просила. Не тягнулася. Кивала так, ніби вдячність — це теж тягар, і його краще не перекладати на чужі плечі словами. Так тривало день у день і стало дивним ритуалом: Соломія йшла — бабуся сиділа — монета дзвеніла — і все ніби лишалося на своїх місцях.
Того ранку все почалося так само. Мрячив дощ, асфальт блищав, а люди ковзали поглядами повз одне одного, ніби місто навчило їх не бачити зайвого. Соломія намацала дріб’язок у кишені, нахилилася — і раптом відчула, як чужі пальці замикаються на її зап’ясті.
Стиснення було сухе, кістляве, але несподівано сильне. Соломія здригнулася.
— Ой… — вирвалося в неї.
Вона підняла очі — і серце вдарилося об ребра. Погляд бабусі був не тим, до якого вона звикла. Не тихий, не покірний. У ньому стояв страх, гострий, як лезо, і тривога, що не вміщається в шепіт.
— Донечко… — прошепотіла бабуся так близько, що Соломія відчула запах сирості й старого шарфа. — Послухай уважно. Ти стільки добра мені зробила… Дозволь тепер мені зробити щось для тебе.
Соломія застигла, так і не випроставшись. Натовп ішов поруч, хтось зачепив її плечем, хтось буркнув «вибачте», але вона не чула.
— Сьогодні додому не йди, — бабуся говорила швидко, наче боялася, що не встигне. — Ні за яких обставин. Переночуй де хочеш: у подруги, в готелі, хоч у метро простій усю ніч… тільки не повертайся у свою квартиру. Пообіцяй.
— Бабусю, ви… про що? — Соломія ледь видихнула. — Чому?
Бабуся міцніше стиснула, ніби її відповідь була не словами, а силою пальців.
— Пообіцяй, — повторила вона майже наказом. — Просто пообіцяй.
Соломія ковтнула. Усередині було смішно й страшно водночас: якась незнайома старенька тримає її за руку й забороняє йти додому, як у поганому серіалі… але її очі не брехали. У тих очах була правда, яка не потребує доказів.
— Добре… — нарешті прошепотіла Соломія. — Добре. Я… я не піду.
Бабуся відпустила так раптово, ніби боялася, що їх можуть помітити. Опустила погляд, сховала руки в рукави, знову стала маленькою, згорбленою, ніби щойно нічого не сталося.
Соломія відійшла, але весь шлях до метро відчувала на зап’ясті холодний слід чужих пальців. У вагоні вона намагалася зібратися з думками: «Це ж абсурд… Може, бабуся хвора… Може, переплутала…» Та чомусь у грудях піднімалася тривога, важка, липка, як туман над дорогою.
В офісі день тягнувся, немов гумовий. Соломія ловила себе на тому, що слухає не людей, а тишу між їхніми словами. Колега на кухні, розмішуючи чай, раптом усміхнулася занадто широко й запитала:
— А ти, до речі, де живеш? У якому районі?
— Та… недалеко від метро, — Соломія відповіла обережно, відчувши, як спина вкривається дрібним потом.
— Ага… — колега кивнула так, ніби просто підтримувала розмову, але Соломії вчулося щось зайве в цій паузі.
Пізніше в неї зникли документи. Вона точно пам’ятала: розкладала все по папках, клацала степлером, підписувала. А тепер — ніби хтось забрав один файл і залишив порожнечу. Їй довелося переривати шафу, стіл, сумку. Начальник пройшов повз, кинув коротке:
— Все гаразд?
— Так, просто… загубила папку, — Соломія змусила себе усміхнутися.
Кожна дрібниця дзенькала в голові, як монета в бляшаній кружці. Дивний погляд охоронця. Незнайомий номер, що мигнув у пропущених. Відчуття, ніби за її спиною хтось стоїть, хоча вона озиралась — і там нікого.
Коли робочий день закінчився, Соломія вийшла на вулицю — і зрозуміла, що небо перетворилося на мокру вату. Дощ став туманом, туман став стіною, у якій глухли звуки машин. І саме в цій глухоті слова бабусі прозвучали в ній так чітко, наче хтось сказав їх у вухо:
«Сьогодні додому не йди».
Соломія зупинилася біля переходу. Дістала телефон, пальці тремтіли. Вона не хотіла здаватися смішною, не хотіла бути тією, що «повірила в дурниці». Але всередині піднімався страх, який не вміє сперечатися логікою. Вона відкрила застосунок бронювання й на першому ж варіанті натиснула: хостел неподалік, ліжко на одну ніч.
— Та що я роблю… — прошепотіла Соломія сама собі, але пальці вже підтвердили оплату.
В хостелі її зустрів хлопець за стійкою реєстрації. На ньому була толстовка, у кутку — автомат з кавою, в коридорі пахло пральним порошком.
— Документ, будь ласка, — сказав він буденно.
Соломія подала паспорт і відчула дивне полегшення від цієї буденності. Світ ще тримався на простих фразах.
— На одну ніч? — уточнив хлопець.
— Так. На одну, — відповіла вона й сама не впізнала свого голосу: він звучав рівно, ніби все це — просто примха.
У кімнаті було кілька ліжок, хтось уже спав, хтось тихо гортав телефон під ковдрою. Соломія лягла, але сон не приходив. Вона дивилася в темряву й думала про двері своєї квартири, про ключі в кишені пальта, про звичний коридор, про те, як вона завжди ставить сумку на тумбочку.
«Не йди додому». «Пообіцяй».
Вона нарешті заснула під ранок, уривками, немов провалювалася в холодну воду й виринала з неї з прискореним серцебиттям.
Коли настав ранок, Соломія зібралася швидко. Вийшла надвір — і місто було інше: після нічної сирості повітря стало різкішим, у легенях щипало від холоду. Вона йшла не до метро, не в офіс — а назад, на ту вулицю, до аптечного кіоску, ніби там була відповідь.
Бабуся сиділа на тому ж місці. Той самий килимок, та сама кружка. Але цього разу вона підняла голову ще здалеку, наче чекала. Соломія підійшла ближче, присіла поруч, щоб їхній розмові не заважав натовп.
— Це ви… — Соломія ковтнула. — Ви вчора… Чому ви так сказали?
Бабуся довго мовчала. Дивилася на Соломію так, ніби зважувала кожне слово.
— Ти не пішла? — нарешті запитала вона.
— Ні, — Соломія похитала головою. — Я переночувала… не вдома.
Бабуся заплющила очі на мить, ніби відпустила з грудей повітря.
— Слава Богу… — прошепотіла вона.
— Бабусю, що сталося? — Соломія нахилилася ближче. — Скажіть мені прямо.
І тоді бабуся сказала те, від чого в Соломії всередині все похололо.
Тієї ночі, коли Соломія лишилася в хостелі, її квартира на четвертому поверсі згоріла повністю. Пожежники сказали: двері були зламані, а осередок займання виник одразу в кількох місцях.
— Згоріла?.. — у Соломії пересохло в роті. — Як… як це можливо?
— Я бачила, — тихо відповіла бабуся. — Дим ішов такий, що аж небо було чорне. Люди кричали, бігали, воду носили… А потім приїхали рятувальники.
Соломія відчула, як її починає трясти. Вона ніби стояла на краю прірви й дивилася вниз: там — її ліжко, її речі, її життя, яке хтось вирішив знищити.
— Але… чому? — вона видихнула. — Навіщо комусь…
Бабуся стисла губи. Її зморшки стали ще глибшими.
— Бо… — вона говорила важко. — Бо позавчора ввечері я почула дещо. Не хотіла лізти, боялася… Я ж тут сиджу. Мене й так терплять. Подумала: скажу — проженуть, або ще гірше.
— Що ви почули? — Соломія майже шепотіла, хоча їй хотілося кричати.
— Двоє чоловіків ішли за тобою, — сказала бабуся. — Ти виходила з роботи, а вони — позаду. І говорили… говорили таке, що в мене кров у жилах стала.
Соломія відчула, як долоні холонуть.
— Вони сказали: «Сьогодні вночі закінчимо з нею», — бабуся вимовляла слова повільно, ніби кожне було каменем. — І ще: «Квартиру оформимо без зайвого шуму». Я почула й… не знала, що робити. Ввечері людей багато, ти вже пішла, а я… я стара. Хто б мені повірив?
— То це… це вони… — Соломія не могла зібрати думку в одне речення.
— Я дочекалася ранку, — продовжила бабуся. — Думала: зранку скажу тобі тихо, без свідків, щоб вони не зрозуміли, що я чула. Ось і… схопила тебе, як могла. Пробач.
— Не кажіть так… — Соломія схопила бабусю за руку. — Ви… ви мене врятували.
Бабуся подивилася на її пальці, на те, як молодша рука тримає старшу, і в її очах на мить промайнуло щось дуже людське — не страх, а виснажена ніжність.
— Я просто не могла мовчати, — тихо сказала вона. — Ти ж мені допомагала. Хто я така, щоб… щоб пройти повз.
Соломія сиділа, ніби її прибило до землі. В голові крутилося: «Двоє чоловіків… Сьогодні вночі… Квартира…» І раптом пазл склався так боляче, що вона ледве вдихнула.
— Мій… колишній… — Соломія вимовила це слово з відразою. — Це був він?
Бабуся кивнула.
Пізніше з’ясувалося: ті двоє — її колишній чоловік і його приятель. Вони вирішили позбутися Соломії заради її квартири.
Соломія заплющила очі. Перед нею спалахнуло обличчя з минулого: холодні суперечки, образи, погрози, сказані наче жартом. Вона згадала, як він колись кинув: «Ти ще пошкодуєш». Тоді вона відмахнулася. А тепер ці слова стали димом, що пожирав стіни її дому.
— Я думала, це вже позаду… — прошепотіла вона.
— Нічого не буває «просто позаду», — глухо сказала бабуся. — Але ти жива. Це головне.
Соломія дивилася на бабусю й не знала, що сказати так, щоб умістити в слова вдячність, жах і сором за те, що вчора вона мало не проігнорувала попередження.
— Як вас звати? — нарешті спитала Соломія.
Бабуся лише похитала головою.
— Не треба, доню. Я — просто баба біля аптечного кіоску.
— Ні, — Соломія вперто витерла вологі очі. — Ви — людина, яка не промовчала.
Бабуся опустила погляд, ніби їй було важко приймати такі слова. А Соломія ще міцніше стисла її долоню — ту саму, що вчора схопила її зап’ястя.
І тільки завдяки бабусі — її тривозі й її сміливості — Соломія залишилася жива.
