Наприкінці жовтня, після років очікування, Антон і Юлія нарешті зустрічають свою першу дитину — але в пологовій залі здіймається хаос, коли Юлія бачить немовля й кричить. Коли на поверхню виходять приховані страхи, парі доводиться пройти крізь любов, ідентичність і спадки, які вони й не хотіли нести у батьківство.
Я познайомився з Юлією, коли мені було двадцять два. Вона підробляла в маленькій кав’ярні біля університету, паралельно вчилася на медсестру. Попри нічні пари, подвійні зміни й розклад, який виснажив би будь-кого, вона все одно вміла зробити так, щоб кожна людина, яка заходила, відчула себе поміченою.
Вона носила втому так, як дехто носить другу мову — її було легко вловити, але вона ніколи не перекривала собою кімнату. Люди — і клієнти, і колеги — тягнулися до неї. Я теж.
Я удавав, що мені треба «ще один пакетик цукру», тільки щоб мати привід поговорити з нею ще раз. Вона, звісно, знала — але не сказала жодного слова.
До двадцяти п’яти ми вже були нерозлучні. Ми з’їхалися в крихітну квартиру з підскрипуючими підлогами, мінібалконом, куди ледве ставали два стільці, різнобійними меблями й водою, яка кожного третього вівторка раптом ставала іржавою. Уся наша квартира пахла випічкою з пекарні внизу.
Було тісно й хаотично, але ми були щасливі.
Ми танцювали босоніж на кухні, сварилися через ковпачок від зубної пасти, їли холодну піцу в ліжку й проводили безліч ночей, розмовляючи про те, що колись зробимо, коли життя нарешті сповільниться — коли в нас нарешті буде час.
За два роки ми одружилися у дворі моєї сестри. Були гірлянди, прикраси з дешевого магазину «все для свята», найпростішe ігристе, яке ми змогли знайти, і плейлист, який зліпили напередодні вночі.
Це не було про поспіх. Просто ми хотіли бути чоловіком і дружиною — і нам не треба було нічого розкішного, щоб це довести.
— Антоне, — сказала Юлія, і в неї світилися очі, — я не хочу цього всього блиску. Я хочу щось наше: просте й романтичне. Просто тихе свято нашої любові й нашого життя разом.
Вона була в блідо-блакитній сукні з вишитими квітами, без взуття, стояла босоніж на траві. Під час обітниць вона дивилася на мене так, ніби світ зупинився рівно настільки, щоб у нас був один ідеальний момент.
Про дітей ми говорили майже від самого початку, але завжди щось ставало на заваді — практика Юлії, моя робота, оренда, «час не той»…
Не те щоб ми не хотіли дітей. Хотіли. Ми просто чекали «правильного моменту». І коли він нарешті настав, ми повірили, що готові.
Ми повірили, що нічого цього не зруйнує.
Але в день, коли народилася наша донька, Юлія заглянула їй в очі — й закричала.
Про вагітність вона сказала мені якось зранку на кухні, тримаючись за стільницю так, ніби тільки вона не давала їй упасти. Я одразу зрозумів: щось не так. Її губи розтулилися, потім зімкнулися, плечі були напружені, а в очах блищали сльози, які вона навіть не намагалася сховати.
— Юлю? — спитав я, ставлячи чашку. — Що таке? Що сталося?
Вона виглядала так, ніби розривалася між бажанням сказати й незнанням, з чого почати.
— Я вагітна, Антоне, — сказала вона, і голос тріснув.
На секунду все завмерло. А потім я засміявся — чи заплакав — чесно, це було ніби й те, й інше. Я обійняв її, і ми обоє сповзли на підлогу, ніби ноги перестали тримати. Вона притиснулася головою мені під підборіддя й нарешті видихнула — наче тримала цей подих кілька днів.
— Ти в порядку? — прошепотів я, відгортаючи їй волосся. — Тобто… як ти? Що ти відчуваєш?
Вона так і лишилася в моїх обіймах і кивнула.
— Мені страшно, — прошепотіла вона. — Але… добре. Навіть чудово.
— Усе буде добре, Юлю, — сказав я, цілуючи її в лоб. — Ми впораємося, зайчику.
— Сподіваюся.
— Ти будеш неймовірною мамою, — сказав я. — Серйозно. Цій дитині страшенно пощастить.
Вона засміялася мені в груди, і раптом ми обоє сміялися — голосно, крізь сльози, незграбно — хвилями.
— І неважливо, хлопчик чи дівчинка, аби дитина була щаслива й здорова, — додав я, притискаючи її міцніше.
Вона ледь усміхнулася.
— Так… здорова, — тихо мовила вона.
Юлія вагалася — буквально на мить. Я це побачив. Я не спитав. Хотів би, щоб спитав.
День пологів підкрався, як гроза. Її води відійшли трохи після півночі. Далі все злилося в розмитий потік лікарняного світла, швидких кроків і спалахів паніки.
Перед тим як її повезли, медики пояснили, що епідуралка не подіяла, і вони діятимуть швидко. Це було не за планом, і я ненавидів це. Я сперечався — не голосно, але відчайдушно.
Мені треба було бути з нею.
Але Юлія зупинила мене. Вона стиснула мою руку, її обличчя було бліде.
— Іди почекай з іншими, — сказала вона, і голос був тонкий від болю. — Я не хочу, щоб ти бачив мене такою. Просто будь тут, коли все закінчиться.
Я знав цей погляд. Вона так і мала на увазі.
Тож я поцілував її в лоб, кивнув — і дозволив, щоб її забрали.
Я чекав у коридорі, ходив туди-сюди, поки наші родини сиділи неподалік. Я не міг змусити себе сісти. Я без кінця перевіряв телефон, хоч ніхто не писав. Кожного разу, коли проходила медсестра, у мене тремтіли руки. Я ненавидів невідомість, ненавидів, що я не поруч із нею.
За подвійними дверима долинали приглушені звуки — писк моніторів, уривчасті голоси, тиха напруга чогось святого й крихкого, що відбувалося.
І тоді — крик.
Один, різкий зойк.
Перший крик нашої дитини.
Я завмер. Коліна майже підкосилися, коли я сперся об стіну, а подих застряг так, ніби я щойно виринув на поверхню.
— Дитина тут, — прошепотів я. — Наша дитина… вона справді тут.
Уперше за цю ніч я повірив, що все може бути добре.
А потім Юлія закричала.
— Це не моя дитина! Це не моя дитина!
Її голос був здертий, не схожий на неї. Коридор стих. Мар’яна підскочила на ноги, приголомшена.
— Вона щойно сказала…? — прошепотіла вона.
Я не чекав. Я штовхнув двері, перш ніж хтось устиг мене зупинити.
Усередині повітря було надто нерухоме, майже важке. Юлія лежала тремтячи, бліда, вся в поту, з широко розплющеними очима — так, ніби щойно побачила щось, що не вкладалося в голову.
Поруч стояла медсестра й тримала новонароджену, пуповина ще була приєднана. Інша щось шепотіла, і було видно: вони теж приголомшені.
— Пані, — м’яко сказала одна. — Це ваша дитина… Вона ж іще приєднана до вас.
Юлія хитала головою, а сльози текли по її щоках.
— Ні, — схлипнула вона. — Ви не розумієте! Антоне! Це не… це не моя!
Усе стихло.
Я кинувся до неї. Її рука була крижана й тремтіла.
— Юлю, — сказав я, присівши біля неї. — Я тут. Поговори зі мною, кохана. Що відбувається?
Але вона не дивилася на мене — вона дивилася на дитину, налякана, наче бачила чужу, а не ту, яку носила під серцем.
Я повільно повернувся, боячись того, що можу побачити.
Дитина тихенько плакала, шкіра була рожево-червоною, личко зморщене, крихітні ручки й ніжки сіпалися під блідо-рожевою ковдрочкою. Вона була така маленька, кулачки стиснуті, грудна клітка швидко підіймалася й опускалася.
Вона була прекрасна.
— Вона ідеальна, — прошепотів я. А тоді глянув на лікаря Левицького, спокійного біля кінця ліжка.
— Вона… вона здорова? — спитав я.
Він лагідно усміхнувся.
— Повністю здорова. Сильні легені, рівне серцебиття. Ускладнень немає. Вітаю, тату.
Мене накрило полегшенням. Але коли я подивився на Юлію знову, її вираз мене вразив.
Вона не заспокоїлася. Вона тремтіла, стискала простирадло, а в очах було щось між горем і провиною.
— Я думала, буде хлопчик, — прошепотіла вона.
— Що?
— Я думала… я була певна, що це хлопчик. Я відчувала це. Я знаю, ми домовлялися залишити сюрприз… але нам треба було просто на УЗД дізнатися стать, Антоне.
— Ти нічого не казала, — обережно відповів я.
Вона відвела погляд, ніби їй соромно.
— Я не хотіла забігати наперед. Але я купила маленькі сині бодіки. Машинки. Антоне, я навіть ім’я вибрала.
— Чому, Юлю? Чому ти була така впевнена? — спитав я, не відпускаючи її руки.
Вона повернулася до мене, і цього разу я побачив це чітко — справжню причину. Це була не «розчарованість».
Це був страх.
— Бо хлопцям легше, — сказала вона, і голос зламався. — Бо я не хочу, щоб вона пережила те, що пережила я. Я не хочу, щоб їй було страшно, Антоне. Я не хочу, щоб вона почувалася безсилою. І я не хочу, щоб вона виросла з думкою, що її тіло — це зброя або мішень.
У ту мить я зрозумів. Вона не бачила нашу доньку. Вона бачила себе.
Я стис її руку міцніше.
— Вона — не ти, Юлю, — тихо сказав я. — І ти — не та, якою була колись. Ми виростимо її сильною. Ми навчимо її, що в неї є сила. Ми зробимо так, щоб вона це знала. І якщо хтось коли-небудь захоче їй зашкодити… йому доведеться спершу пройти через мене.
А всередині лишався шепіт сумніву: а якщо я не впораюся? якщо я не зможу її захистити?
Юлія видихнула так, ніби то був і схлип, і сміх водночас. Вона подивилася на мене такою вразливою, якою я її ще не бачив.
— Ти обіцяєш? — прошепотіла вона. — Ти обіцяєш, що любитимеш її так само, якби вона була хлопчиком?
— Я вже люблю, — сказав я. — Я обожнював її з тієї миті, як ти сказала, що вагітна.
Вона притиснулася до мене, уперлася лобом у мою ключицю, вчепилася в сорочку так, ніби їй треба було позичити мою силу.
Коли вона трохи заспокоїлася, я глянув на медсестру.
— Можна… можна нам узяти нашу дитину?
Медсестра всміхнулася й поклала доньку мені на руки. Вона була неймовірно легка, тепла й така справжня. Я запам’ятовував кожну дрібницю — кожну складочку, кожне тремтіння, кожен звук.
Я повернувся до Юлії.
— На, — прошепотів я. — Познайомся з нашою донечкою.
Юлія вагалася, потім повільно потягнулася до неї. Руки тремтіли, але вона не відсмикнулася. Коли дитина вляглася в її обіймах, Юлія подивилася на неї так, ніби тримала щось святе.
— Привіт, рідненька, — прошепотіла вона. — Я твоя мама.
Її голос зірвався. Сльози падали. Але вона усміхалася крізь них.
Ми назвали її Вікторія — Віка.
— Бо вона переможе, — сказала Юлія. — Що б не було.
Зараз Віці пів року. Вона сміється, щойно чує голос Юлії, і театрально верещить, якщо поїздка в машині триває довше десяти хвилин. Вона хапає все — свої іграшки, наші пальці, а найбільше — Юлину руку. Інколи здається, ніби вона вже точно знає, хто її якір.
Вона безстрашна, голосна, допитлива й прекрасна — Юлиний вогонь, загорнутий у ніжність.
Одного вечора я проходив повз дитячу й помітив прочинені двері. Усередині Юлія стояла біля ліжечка, злегка погойдуючись, і тримала долоню на поручні. Віка спала, закинувши руки над головою, ніби займала собою весь матрац. Нічник кидав тепле золотаве світло на них обох.
Я зупинився, не бажаючи заважати.
— Пробач мені за той день, — прошепотіла Юлія. — Ти ні в чому не винна, рідненька. Ти була ідеальна. Ти є ідеальна.
Віка поворухнулася, але не прокинулася.
— Я просто злякалася, моя хороша, — продовжила Юлія тихо. — Не тебе. А себе. І всього, що я досі тягнула в собі.
Вона провела пальцем по щоці Віки.
— Мій батько завжди казав, що пишався б більше, якби я була хлопцем. Я чула це стільки разів, що й не злічити… Він казав це, коли я плакала. Коли приносила найкращі оцінки. Коли просила допомоги — і коли не просила. Це змусило мене повірити, що бути дівчинкою — це ніби завжди трошки «не досить»…
Вона зітхнула.
— Пам’ятаю, як одного разу роздерла коліно, а він сказав: «Не реви, як дівчисько». Наче це найгірше, ким я могла бути.
У мене з грудей ніби вийшло повітря. Вона ніколи мені цього не розповідала.
— Я не хотіла зробити це з тобою, — прошепотіла Юлія. — Я не хотіла передати цей сором своїй дівчинці. Тому коли вони сказали, що ти — дівчинка, я запанікувала. Я подумала, що зіпсую тебе.
Вона нахилилася й поцілувала Віку в лоб.
— Але я не зіпсую, — сказала вона. — Я пройду з тобою кожен коридор. Я буду поруч, коли чоловіки змушуватимуть тебе почуватися маленькою, розгубленою або такою, що має «зменшитися», аби бути в безпеці. Ти ніколи не думатимеш, чи ти достатня. Ти знатимеш.
Вона випросталася, і голос тремтів.
— Твій тато захистить нас обох, Вікторіє. Я знаю. Він захищатиме. Він завжди так робив.
Я тихо відійшов від дверей, а серце було повне й боліло.
Бо вона мала рацію.
Я захищатиму. Завжди.
