Квиток під матрацом змінив усе.

Липнева ніч, що не закінчувалася

Я й досі пам’ятаю той липневий запах у хаті під Львовом: гаряче тісто, тушкована капуста, часник, солодка випічка й різкий дух наливки, яку хтось “для настрою” розливав щедріше, ніж треба. Ми відгуляли весілля мого єдиного сина Матвія так, що й музики втомилися. Родичі тупотіли гопака просто в дворі, а під ранок перемістилися до хати, й коломийка, здавалося, в’їлася в дерев’яні стіни. Софія, моя нова невістка, усміхалася тихо, чемно, ніби боялася зайвого слова. Вона була гарна — не “лялька”, а жива, тепла, з розумними очима. Та все одно — чужа. А я, як не крути, господиня в цьому домі. І коли гості роз’їхалися аж на світанку, мені хотілося тільки впасти й спати. Але я не вмію засинати, коли кругом безлад.

О п’ятій ранку я вже мела підлогу. Так мене мама вчила: “Поки сонце не піднялося, встигнеш удвічі більше”. У голові гуло від недосипу, руки боліли, але я вперто складала тарілки, збирала серветки, витирала столешні. З кухні ще тягнуло печеним м’ясом і перцем, у вітальні стояли пляшки, які “поставимо потім”, а мені те “потім” різало слух. Я час від часу дивилася на сходи: молодята піднялися нагору вже тоді, коли небо світлішало. “Нехай, — сказала я собі, — перша шлюбна ніч… хай відпочинуть”. Але в мене є межа. І вона настала швидше, ніж я думала.

Десята ранку і мій сором за власну лють

До десятої спека стала така, ніби хтось поставив каструлю на вогонь і забув вимкнути. У вікна лилося сліпуче сонце, і будинок, здавалось, дихав важко. Я вже двічі винесла сміття, тричі перемила підлогу, а нагорі — тиша. Ні кроку, ні скрипу. Мене почало трусити не від холоду — від образи. “Ну добре, — подумала я, — Матвій, він хлопець м’який, його можна заколисати ласкою. А вона? Невістка? Уже королева?”

Я стала внизу біля сходів і гукнула так, щоб почули й у сусідньому дворі:
— Софіє! Матвію! Досить спати! Спускайтеся допомагати — це вам не готель!

У відповідь — нічого. Тиша мене розлютила ще дужче. Я вдарила долонею по поручню:
— Не думайте, що я стара й нічого не бачу! Вставайте!

І знову — нічого. Тоді я пішла на кухню й побачила біля дверей старий, важкий держак від мітли. Я не скажу, що хотіла справді когось вдарити. Ні. Але в тій злості мені хотілося бодай грюкнути ним по підлозі, зробити шум, налякати, вивести їх із того солодкого сну, поки я тут “як наймичка”. Я стисла держак так, що пальці побіліли, і пішла нагору, ковтаючи гаряче повітря.

Я відчинила двері спальні без стуку — і слова в мене застрягли в горлі. Ліжко… Воно виглядало так, ніби там відбувалося щось страшне. Мої білі сатинові простирадла — дорогий подарунок “на молодих” — були у великих темно-червоних плямах. А зверху й по всій підлозі — біле пір’я, наче хтось роздер подушку й пустив його по кімнаті. У мене потемніло в очах. Держак вислизнув з рук і глухо впав. Я прикрила рот долонею, бо від жаху могла закричати.

А тоді я побачила їх. Софія сиділа в кутку ліжка, згорнувшись, бліда, як полотно, і трусилася, стискаючи простирадло до грудей. Очі — опухлі від сліз. Матвій сидів на краю ліжка напівголий, важко дихав, ніби щойно вибіг на гору. На руках і грудях у нього було те саме темне — ніби кров, але густіше, липке. Він дивився на мене так, наче я — суддя, який зараз винесе вирок.

— Божа Матір… Матвію… — прошепотіла я, відступаючи до стіни. Ноги стали ватяні. — Що тут сталося?

Матвій схопився, але його хитнуло, і він ледь не впав. Софія затулила лице подушкою й заголосила так, що мені серце стислося.

— Мамо, ні! Стій! Це не те, що ти думаєш! — хрипко вигукнув Матвій і підняв руки — брудні, темні, липкі. — Це не кров, клянуся!

Я дивилася на його шкіру й тільки тоді помітила: під тим темним шаром усе було яскраво-червоне, в пухирях і набряках. Наче його обсипало й обпекло водночас.

— Ковдра… — він ковтнув повітря. — Та пухова ковдра, яку ти нам дала. Гусиний пух. У мене на нього алергія, мамо! Я цілу ніч не міг дихати. Мені здавалося, що я горю зсередини!

Я завмерла, бо та ковдра була моєю гордістю: нова, пишна, “як у людей”, ще й не дешева — я відкладала на неї гривня до гривні. І от вона — причина їхньої першої ночі.

— А це… — Матвій показав на темні плями. — Це не кров. Це розтирання. Пам’ятаєш мазь, яку тітка Рая робить “від болю в м’язах”? Та, що з паприкою та травами на олії… Вона темно-червона. Мене так свербіло, що я думав, шкіру здеру. Софія злякалася, побігла на кухню вночі, знайшла банку й намазала мене, бо згадала, що тітка Рая казала: “зігріває й відволікає”. А воно ще й пече, уявляєш…

Софія підняла голову. Обличчя в сльозах, але голос — живий, справжній:
— Пані Олено… пробачте мені, будь ласка. Він задихався. Я думала, що він помре. Я не знала, що робити. Я злякалася так, що навіть не покликала вас… Я тільки мазала й міняла простирадла, а воно не відпирається…

Вона говорила й плакала, а я раптом відчула, як мій гнів тане, наче крижина в окропі. Я підняла той держак з підлоги й тримала його вже не як “зброю”, а як палицю, щоб не впасти. Мені стало соромно так, що хотілося провалитися крізь підлогу. Я йшла сюди з наміром “провчити” дівчину, яка всю ніч рятувала мого сина.

— Софіє… доню… — слова далися важко. — Матвій хоч і дорослий, а все одно… такий самий алергік, як у дитинстві. Це я винна. Я вам таку ніч наробила… Пробач мені. Я стара відьма.

Я підійшла, доторкнулася до плеча Матвія — воно було гаряче.
— В душ. Зараз. Обоє. А я знайду вам чисту бавовняну постіль. І не чіпайте це — я сама виперу. Хоч зубами буду терти, але виперу.

Прання, що принесло ще один удар

У пральні я стояла над тими простирадлами, як над власною провиною. Вода ставала рожевою, потім бурою, мазь не хотіла відходити, пір’я прилипало до всього — до рук, до миски, до тканини. Я злилася, але вже не на них — на себе й на свою впертість. “Чого я не спитала сина раніше? — думала я. — Чого вирішила, що знаю краще?”

Коли я стягувала матрац, щоб витрусити останнє пір’я, пальці намацали щось тверде біля краю — під тканиною, під лямкою. Я подумала: “Ну от, мабуть, загубили якісь гроші, конверт із весілля”. У нас так буває: то в кишеню сунуть, то під подушку. Але це був не пухкий конверт. Це був тонкий, жовтуватий, мов канцелярський, пакет.

Цікавість перемогла. Я відкрила його — і в мене наче підрізали коліна. Усередині лежав квиток. Авіаквиток в один бік. Напрямок: Варшава, Польща. Ім’я: Матвій Варга. Дата — на кінець вересня.

Усе в мені стиснулося так, що я ледь не задихнулася, як він тієї ночі. “Чому? — бився в голові єдиний звук. — Чому один квиток? Чому мовчки? Чому під матрацом?” Я стисла той папір у долоні, і він затріщав, наче сухий лист. У мені піднялася холодна підозра, гірша за ранкову лють.

Я сховала квиток у кишеню фартуха. Не тому, що хотіла красти. А тому, що боялася: якщо зараз побіжу до них з криком, скажу зайве й зламаю те, що ще можна врятувати. Я вирішила чекати. Але чекати — не означало мовчати вічно. Мені потрібна була правда.

Кухня, де тиша звучала гучніше за крик

Коли Матвій і Софія спустилися вниз, вони були чисті, вологе волосся пахло милом, а під очима — темні кола. Софія трималася за Матвія, ніби боялася, що він знову задихнеться. А він — ніби боявся мене. І мені від того ставало ще гіркіше.

Я стояла біля стільниці, руки схрещені на грудях. Не прибирала. Не готувала. Я чекала.

Матвій спробував усміхнутися, як у дитинстві, коли розбивав чашку:
— Мамо, що сталося? У тебе такий самий вираз обличчя, як тоді, коли я розбив бабусину вазу…

Я не усміхнулася.
— Є речі гірші за вазу, Матвію. Наприклад — зрада довіри.

Софія ковтнула й тихо спитала:
— Пані Олено… ви про що?

Я дістала з кишені зім’ятий квиток і поклала на мармурову стільницю. Папір ляснув так голосно, що мені самій стало моторошно.

— Поясни мені це. Зараз. Квиток в один бік до Варшави. На твоє ім’я. Чому він був під матрацом? — мій голос тремтів, але я трималася.

Матвій зблід. Він дивився то на квиток, то на мене, і я бачила: він не готовий. Софія опустила голову, а сльози знову підступили їй до очей.

— Мамо… я… я поясню… — почав Матвій.

— Не клич мене “мамо”, коли ховаєш від мене такі речі, — різко сказала я, і сама злякалася власної жорсткості. — Ти щойно одружився — і вже тікаєш? Софію залишиш? Для чого тоді було те весілля?

Матвій стиснув кулаки, вдихнув, ніби збирався пірнути в холодну воду.
— Я не тікаю. Це робота. Головний офіс у Варшаві запропонував мені посаду керівника відділу. Це стрибок. Шанс. Мій проєкт життя.

— То чому таємно? І чому один квиток? — я відчула, як у мені знову піднімається гіркота. — Який чоловік лишає дружину й летить “будувати кар’єру” сам?

І тут Софія раптом випросталася. В очах — сльози, але й щось гостре, рішуче. Вона взяла Матвія за руку й зробила крок уперед.

— Пані Олено, не звинувачуйте його. Це я купила той квиток, — сказала вона.

Тиша впала на кухню так, ніби хтось вимкнув світ. Я навіть не одразу збагнула почуте.
— Ти?.. — тільки й видихнула я.

Софія витерла щоки тильною стороною долоні й заговорила швидко, наче боялася передумати:
— Та посада у Варшаві — Матвієва мрія. Але він відмовився. Місяць тому. Потай. Заради вас, пані Олено, щоб ви не залишалися самі… і заради мене, щоб ми не жили нарізно одразу після весілля. Він вирішив: “Мій обов’язок — тут”.

Матвій опустив очі. Я побачила в ньому не “хлопця, який тікає”, а чоловіка, що справді готовий жертвувати собою.
Софія продовжила:
— Я не могла дозволити, щоб він поховав свою мрію. Я сама написала його керівникові, попросила не закривати пропозицію. Мені сказали: такий шанс буває раз у житті. Я назбирала зі своїх заощаджень і купила квиток. Хотіла подарувати його Матвієві в кінці літа, коли все підготуємо, і… так, змусити його погодитися. Бо він упертий і благородний. Якби знав, що це я — ніколи б не поїхав, аби не залишити мене. Я збрехала вам… але з любові до нього.

Я стояла й дивилася на них обох, і в грудях щось ламалося та складалося заново. Один готовий відмовитися від майбутнього заради матері. Інша готова пожертвувати власним спокоєм заради його злету. І я, яка зранку бігла сходами з держаком від мітли в руках…

Сльози підступили до очей, але це вже були не сльози образи. Це було щось інше — гордість, сором і полегшення, змішані докупи. Я зробила два кроки й обійняла їх так міцно, що сама здивувалася своїм рукам.

— Ой ви мої… які ж ви прекрасні дурники… — схлипнула я. — Софіє, доню… я так тебе не зрозуміла. Думала — пані, а ти… ти відважна. І добра. Я ж мало не налякала тебе сьогодні зранку…

Я відступила, витерла очі фартухом і подивилася на квиток. У мені щось клацнуло — як у господині, яка нарешті бачить порядок у найважливішому.

— Добре, — сказала я рівно. — Драма закінчилася. Матвію, ти їдеш до Варшави.

Вони обоє витріщилися на мене.
— Мамо… а ти? — тихо спитав Матвій.

Я раптом засміялася — по-справжньому, голосно, так, що з мене наче злетіла вся напруга.
— Я? Я — Олена Варга, вдова Мартина. Я пережила бурі, безгрошів’я і твого батька з його характером. Я якось дам собі раду.

Я взяла квиток і помахала ним у повітрі.
— Але цей квиток неправильний. Дуже неправильний.

І, дивлячись на Софію, я додала з усмішкою, від якої в неї знову потекли сльози — теплі:
— Бо тут бракує другого. Твого. Ти їдеш із ним. Яке то подружжя — починати нарізно? Ні. Завтра купимо ще один квиток. Поїдете разом, будете їсти варшавські піроги, пити гарячий чай у дощ і будувати своє життя. А я… я приїжджатиму, коли захочу — поїздом через кордон, не вперше. І годі стояти — обід холоне.

Те, що лишилося зі мною після їхнього від’їзду

Наступного дня ми справді купили другий квиток. Я дивилася, як Софія тримає Матвія за руку, і вперше відчула її не “чужою”, а своєю. Ми сміялися, згадуючи ту ніч: пухова ковдра, пір’я в найнеочікуваніших місцях, моя паніка й їхній страх. Але в тому сміху вже не було злості — лише полегшення, що все закінчилося не бідою, а правдою.

Я замінила ту кляту ковдру на легку бавовняну — і запам’ятала на все життя: навіть найкращий подарунок може обернутися проблемою, якщо не питаєш, що людині підходить. Матвій за кілька днів уже дихав нормально, висип зійшов, і він став таким, як завжди — трохи впертим, трохи м’яким, але моїм сином. А Софія… Софія перестала здригатися від мого голосу. Вона почала говорити зі мною прямо, і я раптом оцінила це більше за будь-яку “слухняність”.

Коли наприкінці літа вони збирали валізи, я не влаштовувала сцен. Я поставила на стіл борщ, нарізала хліб, загорнула їм у дорогу сирники й яблука. Я не казала “не їдьте”. Я казала: “Пишіть. Дзвоніть. Не зникайте”. І Матвій обіймав мене довго, мовчки. А Софія прошепотіла: “Дякую, мамо”. Так, вона сказала “мамо”. І я не поправила.

Я залишилася в нашому домі під Львовом і вперше за багато років дозволила собі не контролювати все до крихти. Дім не розвалився. Світ не впав. А в моєму серці з’явилося місце для двох дорослих людей, які зробили вибір не проти мене — а за себе. І, як не дивно, це виявилося любов’ю.