Липневий дощ і червоний м’ячик
Мені сімдесят три, але є одна картинка, яка не старіє в голові: липневий дощ за вікном, мокрі сліди на ґанку й Еля в кутку кімнати з червоним м’ячиком. Ми тоді були нерозлучні — не «просто двійня», а дві половинки одного дня, одного подиху. Я була тихіша, обережніша, а Еля — сміливіша, з тим блиском в очах, ніби світ створили спеціально для її забавок. Того ранку батьки поїхали на роботу, а ми залишилися в бабусі Орисі в нашому поліському селищі Соснівка, де ліс підступав майже впритул до двору. Я занедужала: горло пекло, чоло горіло, і бабуся сиділа біля ліжка, змінюючи прохолодний рушничок і шепочучи, щоб я відпочивала. «Еля тихенько пограється», — сказала вона, і я заснула під тупіт м’ячика об стіну та її тихе наспівування.Коли я прокинулася, дім був неправильний. Не страшний — саме неправильний, ніби хтось переставив повітря. Було надто тихо. Не чути м’ячика, не чути Елиного «дивись, як у мене виходить!». Я покликала бабусю — і не одразу почула відповідь. Вона влетіла в кімнату з розпатланим волоссям і затиснутими губами, намагаючись говорити рівно: «Еля, мабуть, надворі. Ти лежи». Її голос тремтів, хоча вона усміхалася. Я почула, як рипнули задні двері й як бабуся крикнула: «Елю!». Потім знову: «Елю, додому!». А тоді — кроки, швидкі й нервові, як у людини, яка вже здогадується, але боїться визнати. Я вилізла з ліжка, коридор здався холодним, і саме в ту мить до хати почали сходитися сусіди, а за ними — поліція в мокрих чоботях, з раціями, що потріскували, і питаннями, на які п’ятирічна дитина не має слів.
Ліс за городом і тиша без відповіді
Наш ліс називали «великим», хоча дорослі знали: він не безкраїй, просто густий і темний, із ямами, корчами та стежками, що губляться між соснами. Того дня ліхтарики хиталися в дощі, дорослі кричали Елине ім’я, і кожен крик ніби відскакував від стовбурів і падав під ноги. Я сиділа на стільці в кімнаті й стискала ковдру, бо виносити на двір мене не дозволяли, та й бабуся не відпускала від себе. Я бачила, як сусід пан Мирон присів переді мною й спитав: «Ти не бачила сестричку, сонечко? Вона з кимось говорила?». Я тільки хитала головою. І знову — питання: у що була вдягнена, де любила грати, чи вміла ховатися «на зло». Пам’ятаю один факт, який мені повторювали потім усе життя: знайшли її м’ячик. Один. Мокрий, із налиплими голками сосни. Більше — нічого певного. Пошуки тягнулися днями й тижнями, люди шепотілися на зупинці, а я ловила кожне слово, ніби воно могло повернути Елю.За кілька місяців батьки посадили мене в вітальні. Тато дивився в підлогу так, ніби там була прірва, а мама — на свої долоні, ніби вони винні. «Поліція знайшла Елю», — сказала мама, і її голос став чужим. Я запитала: «Де?». «У лісі», — прошепотіла вона. «Еля… пішла». «Куди пішла?» — я не розуміла слова «назавжди». Тато різко видихнув і сказав: «Еля померла. І крапка». Я чекала похорону, маленької труни, могили, квітів — але нічого не пам’ятаю. Або й справді нічого не було. Елині іграшки зникли, наші однакові сукні прибрали, її ім’я перестали вимовляти. Наче її треба було стерти, щоб вижити. Я питала «чи боляче?», «що сталося?», «де її поховали?», і мама щоразу замикалася: «Не питай. Ти мене раниш». Я вчилася мовчати так само старанно, як інші діти вчаться читати.
Шістнадцять і зачинені кабінети
Коли мені було шістнадцять, тиша стала нестерпною. Я вже розуміла, що «знайшли тіло» — це не відповідь, а двері без ключа. Я пішла до райвідділку сама, долоні пітніли, а серце билося так, ніби я роблю щось заборонене. Черговий підняв очі й запитав, чого я хочу. «Моя сестра-близнючка Еля зникла, коли нам було п’ять. Сказали, що її знайшли мертвою. Я хочу побачити справу». Він подивився на мене довше, ніж потрібно, і в його погляді була втома, яка не має віку. «Дівчинко, такі речі боляче ворушити», — сказав він. Я стояла, не відступаючи: «А мені болить щодня». Він зітхнув: «Запити роблять батьки. Записи не для сторонніх». «Вони навіть її імені не кажуть», — вирвалося в мене. Черговий пом’якшав, але не поступився: «Тоді, мабуть, їм так легше. Не ламай їх». Я вийшла надвір і відчула себе такою самою самотньою, як у ту липневу ніч під дощем, тільки тепер я вже знала слова — і все одно не могла ними нічого змінити.У двадцять із хвостиком я спробувала востаннє поговорити з мамою. Ми складали білизну на ліжку, і я сказала тихо, щоб не налякати: «Мамо, будь ласка. Мені треба знати правду про Елю. Хоч місце, хоч щось». Вона завмерла з рушником у руках, наче її вдарили. «Навіщо?» — прошепотіла вона. «Бо я досі там», — відповіла я. «Я не знаю, де її могила». Мама здригнулася, як від холоду, і очі в неї стали скляні. «Не проси мене», — сказала вона. «Я не можу про це говорити». І я знову змовкла — цього разу не тому, що мене змусили, а тому, що побачила: у неї всередині теж є ліс, і вона боїться туди ступити. Я жила далі: навчання, робота, родина, рахунки в гривнях, діти, онуки. Зовні — звичайне життя. Усередині — порожнеча у формі маленької дівчинки з червоним м’ячиком.
Онука у Львові і жовтневий ранок
Коли мою онуку Марічку прийняли до університету у Львові, вона раділа так, ніби зловила сонце в долоні. «Бабусю, приїдь, я тобі покажу місто, і каву, і студентську метушню», — сміялася вона телефоном. Я пообіцяла приїхати на кілька днів восени, поки ще не вдарили справжні морози. Дорога минула швидко: вокзал, валіза, теплі шкарпетки, які Марічка назвала «бабусиним бронежилетом», і її гуртожиток із коридорами, що пахли пральним порошком і пиріжками з найближчої пекарні. Ми цілий вечір розкладали речі, сперечалися про те, де мають лежати рушники, і сміялися, коли виявилося, що я привезла їй два однакові гребінці — «щоб не загубила». Наступного ранку Марічка побігла на пару й махнула рукою: «Ти погуляй. Тут за рогом є кав’ярня. Смачна кава і дивна музика». Мене це влаштовувало. Я давно не дозволяла собі просто йти куди очі дивляться.Кав’ярня була маленька, тепла, з крейдяною дошкою меню і стільцями, які не були схожі один на одного, але чомусь пасували разом. Пахло корицею, свіжою випічкою і гарячим молоком. Я стала в чергу й дивилася на написи, не читаючи їх насправді, бо думала про Марічку, про те, як швидко ростуть діти, і про те, що, якби Еля жила, вона б теж могла мати онуків. І раптом я почула голос. Жіночий, трохи хриплуватий, із тим самим ритмом, як у мене, коли я прошу «лате без цукру». Голос прозвучав біля стійки, і в мені щось клацнуло, як замок, що роками чекав ключа. Я підняла очі й побачила жінку з сивим волоссям, скрученим у вузол. Вона була мого зросту, з моєю поставою. Я подумала: «Дивина». А тоді вона обернулася — і мене наче вдарило холодом. Те саме обличчя. Ті самі очі. Та сама зморшка між бровами. Ніби я дивилася на себе в дзеркало, яке стоїть не вдома, а в чужому місті.
«Елю?» — і «Я Маргарита»
Я зробила крок, потім ще один, хоча коліна ніби перестали слухатися. У голові було порожньо, тільки одне слово, що билося об стінки черепа: «Еля». Я торкнулася її плеча — легенько, щоб не налякати, але руки тремтіли. Вона повернулася, і її очі розширилися так само, як, мабуть, мої. Ми дивилися одна на одну, і я відчула, як серце стукає в горлі. У мене зірвався голос: «О Боже… Елю?!» Вона ковтнула повітря й прошепотіла: «Мене звати Маргарита». Сказала це так, ніби сама не вірила словам. Я відсмикнула руку, збентежена і розбита водночас. «Вибачте, — випалила я. — У мене була сестра-близнючка. Вона зникла, коли нам було п’ять. Я… я ніколи не бачила нікого, хто був би так схожий на мене. Я, мабуть, звучy як божевільна». Маргарита похитала головою швидко: «Ні. Бо я дивлюся на вас і думаю те саме». Бариста кашлянув і невпевнено пожартував, що ми блокуємо цукор. Ми нервово засміялися й сіли за маленький ![]()














