Вночі за мною гнався якийсь бездомний чоловік у брудному одязі й босий: під пішохідним переходом він нарешті наздогнав мене й зробив те, від чого я досі в шоці 😲😨
Я поверталася додому близько дев’ятої вечора. Осінній вечір уже встиг стати по-справжньому нічним: небо було чорним, без жодної зірки, ліхтарі тьмяно підсвічували нерівний тротуар, фари машин різали темряву й залишали за собою довгі смуги світла.
Я вийшла з маршрутки на своїй зупинці, поправила ремінець сумки на плечі й машинально глянула на годинник у телефоні — 21:03.
«Ще не надто пізно, але вже й не рано», — промайнуло в голові.
Я добре знала, що жінці в цей час на вулиці — не завжди безпечно. Новини, чужі історії, власні страхи — усе це навчило мене ходити ввечері насторожі. Тому я йшла швидко, трохи нахиливши голову, міцно стискаючи долонею коротку ручку сумки. На вуха навмисне не надягала навушники: після кількох тривожних історій про «не почула, не помітила» вирішила, що краще чути кожен звук.
Вулиця була майже порожньою. Удалині поспіхом ішла якась пара, попереду під’їзду стояли двоє хлопців, курили й дивилися в телефони. Машини зрідка пролітали по дорозі й зникали за поворотом.
Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, але це вже стало для мене нормою: вечірній шлях додому давно перетворився на маленький щоденний квест.
І раптом за спиною я почула кроки.
Важкі. Повільні, але впевнені, ритмічні. Не дитячі, не жіночі. Чоловічі.
Спочатку я зробила вигляд, що не помічаю. «Мало хто там ще йде. Не накручуй себе», — вмовляла я себе.
Та кроки не відставали. Вони не були схожі на випадковий рух перехожого, який просто йде в своєму напрямку. Вони наче підлаштовувалися під мій темп.
Я ледь помітно прискорилася.
Кроки позаду теж стали швидшими.
Мені стало не по собі. В грудях щось стиснулося, в долонях виступив холодний піт.
«Спокійно. Просто хтось поспішає туди ж, куди й ти. Не обертайся. Не показуй, що боїшся».
Я звернула за ріг, у вузьку вуличку, де зазвичай скорочувала дорогу до свого будинку. Це була не надто людна частина району: кілька старих п’ятиповерхівок, темні двори, поодинокі ліхтарі з жовтим світлом.
Кроки звернули разом зі мною.
Тепер вони звучали зовсім близько — так, ніби той, хто йшов позаду, міг дотягнутися до мене, варто лише трохи простягнути руку.
Я не витримала й краєм ока озирнулася через плече.
У світлі ліхтаря я побачила його.
Босий чоловік років п’ятдесяти. Сива, скуйовджена борода, довге нечесане волосся, що падало на плечі пасмами. Обличчя в зморшках, щоки впалі, очі глибоко посаджені, але блискучі, уважні. На ньому була брудна, порвана куртка, яка колись, мабуть, була темно-синьою, і такі ж подерті штани. Ніяких шкарпеток, ноги чорні від пилюки й асфальту.
Бездомний.
Я відразу відвела погляд, зробила вигляд, що нічого не сталося, але дихання збилося.
«Чого він прилип? Що йому треба? Чому босий? Чому саме за мною?..»
Я відчула, як в скронях почало стукати, а груди наче затиснуло обручем.
— Тільки б не зі мною… тільки б не зі мною… — прошепотіла я собі під ніс, пришвидшуючи крок.
Я перейшла на майже біг, але намагалася не робити різких рухів, аби не виглядати так, ніби втікаю.
Кроки позаду стали ще швидшими й гучнішими.
Тепер я вже не сумнівалася: він йде саме за мною.
Попереду був пішохідний перехід через широку дорогу. У нашому районі світлофор там завжди жив своїм, окремим життям: іноді зелене горіло дуже довго, іноді змінювалося на червоне, щойно ти встигав ступити на зебру. Поруч був ще й підземний перехід, але я не любила спускатися вниз, коли там було порожньо.
Цього разу зелений загорівся саме тоді, коли я підходила.
«Добігти — і все. Там уже буде людніше, біля зупинки, біля кіосків…» — подумала я й майже кинулася вперед.
Я зробила кілька швидких кроків по зебрі, коли раптом зелене мигнуло й перемкнулося на червоне. Звичайна історія: машинам «пощастило» більше, ніж пішоходам.
Я інстинктивно зупинилася посеред переходу, біля острівця безпеки. Машини вже рушили з місця.
І в цей момент я відчула важку руку на своєму плечі.
Мене наче током вдарило. Все всередині перевернулося.
Я різко здригнулася, ледь не вирвалася вперед, але пальці на плечі стислися міцніше — не боляче, але наполегливо.
— Що вам треба?! — голос мій зірвався, вийшов хрипким, майже чужим. — Якщо гроші… забирайте сумку! Тільки не чіпайте мене, будь ласка!
Я навмисне почала відсовувати сумку з плеча, готова в будь-яку секунду скинути її й бігти, скільки вистачить сил.
В голові калатало: «Головне — не в підземку, не вниз. Там нікого. На дорозі хоч машини, хоч хтось побачить…»
Чоловік за спиною не відразу відповів. Я чула його важке дихання — нерівне, зі свистом, від якого шкірою пробіг холодок.
— Я вас прошу… — повторила я, вже ледве не плачучи. — Не треба… візьміть все, що є…
І тут його рука з мого плеча зникла.
Я різко обернулася, готова або кричати, або вириватися.
Бездомний стояв просто переді мною. Босі ноги, брудний одяг, сива борода, очі, в яких світилася не агресія, а якась дивна тривога.
Його друга рука була піднята на рівень грудей. На розкритій долоні лежав невеликий темний прямокутник.
Мій гаманець.
Я дивилася на нього, не одразу розуміючи, що відбувається.
У голові промайнуло: «Схопив у натовпі? Витягнув із сумки? Як?..»
Я механічно опустила очі на свою сумку — блискавка була трохи розстібнута. Ось де виникла паніка: може, він уже щось украв?
Чоловік помітив мій погляд, повів плечем, ніби намагаючись сказати: «Ні, не так».
Він розтиснув пальці й обережно посунув гаманець ближче до мене. Потім шевельнув потрісканими губами, намагаючись щось вимовити.
З його горла вирвалися лише хриплі, нерівні звуки. Він ніби захлинувся на першому ж складі.
Я розгублено дивилася на нього.
Він спробував ще раз.
— Я… — губи ледь ворухнулися. — Я… знайшов… впав…
Це прозвучало так тихо й важко, ніби кожне слово йшло крізь біль.
І тут до мене раптом дійшло.
Він нею не погрожував. Він її не виривав. Він тримав мій гаманець, який я, мабуть, упустила, коли діставала телефон біля магазину за пару кварталів до цього.
Картина в голові склалася в одну мить:
я біля каси, розплачуюсь, кладу гаманець нібито в сумку, але промахуюсь; він падає на підлогу чи на вулиці біля входу; босий чоловік бачить, підіймає, хоче окликнути мене, але не може нормально говорити.
Я — іду собі далі, не підозрюючи нічого.
Він — босий, у подертій куртці, холодний асфальт під ногами — іде за мною, намагаючись наздогнати.
Чим швидше йду я, тим швидше він. Бо якщо загублюся за рогом, куди він потім шукатиме?
Я стояла посеред переходу, ошелешена власними думками й тим, як за кілька хвилин у моїй голові цей чоловік встиг перетворитися на монстра, а виявився —, навпаки, тим, хто хотів допомогти.
Машини вже встигли знову зупинитися на світлофорі, але ніхто не сигналив: ми стояли на острівці безпеки, між рядами.
— Це… мій? — нарешті спромоглася я видихнути, дивлячись то на гаманець, то на нього.
Він кивнув.
Потім на мить відвів очі, ніби соромився, і знову тихо вимовив:
— Там… картка… — останнє слово прозвучало замазано, але я зрозуміла.
Я протягнула руку й забрала гаманець. Від його долоні тягнуло холодом і запахом пилу, але цей холод уже не лякав.
Я швидко розкрила гаманець — усередині були й готівка, і банківські картки, і навіть мій проїзний. Нічого не зникло.
Насправді було б навіть логічно, якби щось зникло: переді мною стояла людина, якій явно не вистачало найпростішого — взуття, чистого одягу, їжі. Але все було на місці.
Мені стало соромно так різко, що аж запекло обличчя.
Я знову подивилася йому в очі. Там не було звичної для втомлених людей агресії чи озлобленості. Лише беззахисна втома й якась вперта гідність.
— Ви… йшли за мною весь цей час? — несміливо запитала я.
Він кивнув ще раз. Потім дрижачою рукою вказав у бік магазину, звідки я виходила, а потім — на свої босі ступні, на асфальт, на мене.
— Я… — він знову намагався добрати слово, — не… встиг… сказати…
Я відчула, як грудну клітку наче розтиснуло зсередини. Страх, який сковував мене всі ці хвилини, раптом перетворився на важкий, але теплий клубок сорому.
Ще мить тому я бачила в ньому загрозу. Уже уявляла, як він може потягнути мене в темний двір, як забере сумку, телефон, гідність… А він просто повертав те, що я сама загубила.
— Вибачте, — тихо сказала я, ховаючи гаманець назад у сумку й уважно застібаючи блискавку до самого кінця. — Я… дуже злякалася.
Він злегка смикнув плечима, ніби хотів махнути рукою: та пусте, буває.
Я відчула, як у горлі знову підкотився клубок — цього разу не від страху, а від того, що хотілося хоч якось віддячити.
— Може… — я нерішуче заглибилася в сумку, — вам щось купити? Їсти? Чай гарячий? Або взуття, хоча б шкарпетки…
Він спочатку не зрозумів, про що я. Потім, здається, вловив зміст, заперечно хитнув головою й тихо, але виразно промовив:
— Не… треба.
На його потрісканих губах з’явився ледь помітний натяк на усмішку.
Він зробив крок назад, потім ще один, обережно обходячи мене, щоб не зачепити. Ледь помітно кивнув — як щось середнє між «будь обережна» й «на все добре».
Потім повільно пішов у бік темного двору, залишаючи за собою ледь чутні босі кроки по холодному асфальту.
Я ще кілька секунд стояла, дивлячись йому вслід. Світлофор знову перемкнувся на зелений, але я не зрушила з місця.
Того вечора я пішла додому вже іншим кроком. Не швидким, нервовим, а спокійнішим — хоча й не без обережності.
Я все ще дивилася по сторонах, але тепер перед очима постійно стояло його обличчя — втомлене, зморшкувате, але не зле.
«Скільки разів я судила людей по зовнішньому вигляду? Скільки разів відвертала погляд від таких, як він, стискаючи сумку ближче до себе? Скільки разів проходила повз, навіть не думаючи, що там теж є історія, біль, щось людське?..»
Я не дорікала собі за страх — він був природним. У світі, де стільки небезпек, важливо вміти захищати себе. Але того вечора я зрозуміла одне: між страхом і зневагою є величезна різниця.
Я мала право боятися в темній вулиці. Але не мала права автоматично вирішувати, що людина в брудному одязі — це завжди зло.
Підійшовши до свого будинку, я зупинилася біля під’їзду, ще раз перевірила сумку, поглянула на вікна. Десь у сусідньому дворі гавкала собака, хтось голосно сміявся, ховаючись від холодного вітру на лавці під під’їздом.
Перед тим як зайти всередину, я ще раз озирнулася — на вулиці вже нікого не було.
«Цікаво, де він ночує? Чи є в нього хоч якийсь куточок, чи просто лавка, під’їзд, теплотраса? Чи хтось коли-небудь дякував йому за добру справу так, як я зараз?»
Відповіді я не знала. Знала тільки, що сьогодні мені повернули не лише гаманець.
Мені повернули шматочок віри в людей, яких ми зазвичай намагаємося не помічати.
Уже вдома, знявши куртку й поставивши сумку на стіл, я ще раз дістала гаманець, відкрила його, провела пальцями по звичному вмісту.
І дуже чітко запам’ятала собі одну річ: іноді найстрашніші на перший погляд зустрічі виявляються найлюдянішими.
А ті, кого ми підсвідомо записуємо в «небезпечні», можуть виявитися єдиними, хто простягне нам руку — не для того, щоб щось забрати, а щоб щось повернути.
